КультураЧому жінки вбивають: female rage в соціумі та мистецтві

Що таке female rage та чому ми про нього говоримо

Якщо загуглити поняття female rage, словник Urban Dictionary відразу запропонує визначення: «Потужне почуття фрустрації щодо патріархату в поєднанні з бажанням діяти, чинити опір і демонтувати структури й системи, які зберігають гендерну нерівність». Щоправда, називає це не female, а звужено – feminist. Female rage є більш інклюзивним поняттям і включає як феміністичну лють, так і багато інших приводів лютувати. Перекладається просто – «жіночий гнів».

Спершу здається дивним, що природну людську емоцію концептуалізують, добираючи для неї гендерно забарвлений прикметник. З цієї позиції feminist rage має більше змісту, адже апелює до конкретного майндсету чи суспільно-політичного руху. Натомість female rage – поняття широке, і, оскільки гнів первинно притаманний усім, поза статтю й гендером, може здатися невиправданим. Зрештою, навряд чи комусь спаде на думку вигадувати окремий термін для гніву, який відчувають і проявляють чоловіки. Власне, ця думка наштовхує на розуміння того, чому для жіночого гніву потрібна власна категорія.

У нашому віддавна патріархальному суспільстві активне вираження невдоволення, гніву, злості вважається «чоловічою» рисою. Від самого малечку хлопчиків виховують, забороняючи проявляти сентиментальність, вразливість, ніжність та інші почуття, що асоціюються зі «слабкістю». Натомість культивують так звані мужність, силу й бойовий дух, які з дорослішанням можуть трансформуватися в токсичну, агресивну маскулінність. Ця тенденція прослідковується в тому, до яких ігор привчають дітей різної статі. Для хлопців це, зокрема, зброя та солдатики. Філософ Ролан Барт зауважує, що, користуючись уже готовими, запропонованими індустрією розваг іграшками, діти за замовчуванням «включаються» до діяльностей, якими живуть дорослі, навіть не замислюючись про їхні реальні властивості.

Табуйована для чоловіка «слабкість» і всі емоції, що під нею узагальнюють, приписуються жінці. Такі установки передаються крізь покоління, нормалізуючись через апеляцію до «традиції» або, в найгіршому випадку, до того, що, мовляв, схильність жінок і чоловіків до вияву певних емоцій зумовлена біологією, а не вихованням і соціалізацією.

Виходить, що загальнолюдський гнів «окупували» чоловіки. Якщо жінка відкрито виражає невдоволення, це сприймається так, мовби вона заходить на чужу територію, торкається чогось недоступного, забороненого. Жінку в гніві називають некультурною, нецивілізованою, приписують їй розлади на кшталт істерії чи психозу, хоча вона має повне право на всі «відібрані» стани й емоції.

Female rage часто асоціюється з істеричністю та неврівноваженістю, бо крик буває єдиним загальнодоступним інструментом для його вираження. Письменниця й критикиня Ванесса Фрідман наголошує на тому, що жінкам необхідна інклюзивна мова, завдяки якій вони артикулюватимуть свій гнів. Академічна лексика типу «патріархату» та «мізогінії» звучить добре, але є елітарною та недоступною для більшості жінок.

Як суспільство заспокоює жіночий гнів

Публічно говорити про female rage – це не модна тенденція останніх років. Подібні наративи знаходимо в давніх міфологіях різних культур. Ще зі школи ми ледь не напам’ять знаємо історію княгині Ольги, яка жорстоко помстилася древлянам за страту князя Ігоря. Інша героїня – Евріпідова Медея – у пориві люті вбила нову кохану свого невірного чоловіка. Античні войовничі амазонки взагалі не толерували чоловіче оточення.

Упродовж століть патріархальне суспільство дозволяло цим жінкам гніватися й лютувати. Щобільше, воно естетизувало й канонізувало їхній female rage, зробило його зручним для масового споживання культурним продуктом: через фольклор, літературу, кінематограф, навіть міський ландшафт (пам’ятник Ользі в центрі Києва толерується, попри те, що історія її помсти на слуху набагато більше, ніж її реформаторства). Так суспільство цілковито підкорило собі цей гнів. Це створило видимість того, що жінка має право на публічну емоцію. Такий підхід працює як підступна колискова для жіночого гнівного потенціалу. Дивлячись на Ольгу чи Медею, бачиш ексцентричну рольову модель, тішить сам факт того, що вона є, але ти навряд чи хотітимеш повторити її «подвиги». Гнів Ольги – благородний, а тому виправданий. Гнів Медеї також можна раціоналізувати, адже однолюбство й вірність – це визнані чесноти.

Нині, як і раніше, публічна дискусія про female rage можлива, коли він легко вписується в панівну морально-етичну систему координат. Але якщо ми маємо справу з гнівом, спрямованим проти консервативного суспільства, або гнівом, на перший погляд, ірраціональним, керованим очевидними лише для самої людини процесами, тобто «неблагородним», позбавленим «високої» мотивації, дискусія припиняється. Ці почуття виносять за дужки.

Тому звернення до female rage в публічному просторі не є чимось суто позитивним. Воно буває різним. Наприклад, безпечним чи навіть зручним для сексистської патріархальної системи або таким, що їй більш чи менш радикально протистоїть.

3 червня 1968 року письменниця й активістка Валері Соланас здійснила замах на одного з найбільш відомих чоловіків того часу – художника Енді Воргола. Її засудили до трьох років позбавлення волі й примусового лікування в психіатричній клініці. Назагал цей female rage видавався ірраціональним. Публічна мораль не могла й не хотіла його виправдовувати, і тим більше викривати глибинну мотивацію.

Роком раніше Соланас видала SCUM Manifesto. У ньому вона виразно політизувала female rage, указавши на його конкретні причини: патріархат і чоловіків як таких. Манера маніфесту є викличною, провокативною, навіть агресивною. Для свого часу він був революційним. Коли робота набула розголосу, знайшлися критики, які називали її пародією, сатирою, «кривим дзеркалом» на Фройдову теорію про відмінності статей. Це означає, що агресію та гнів Соланас не варто сприймати буквально та серйозно. Були й публічні феміністки, які одноголосно з критиками запевняли, що написане є радше фікшеном. Тобто суспільство та його популярна культура готові приймати female rage, тільки попередньо натягнувши на нього маску фіктивності. Тоді SCUM стає черговим цікавим чтивом, дозвіллям, а не «інструкцією» до радикальної трансформації суспільного ладу.

Історія female rage Соланас стала дуже відомою, зокрема через постать постраждалого. Її залучають до кіношних сюжетів. У 1995 році Мері Геррон зняла «Я стріляла в Енді Воргола» – біографічний фільм про життєвий і творчий шляхи Соланас. Попри переваги жіночої режисерської оптики, назва початково виставляє нефеміністичну рамку сприйняття історії. Мовляв, я, Валері Соланас, – це та, яка навіщось здійснила жорстокий, божевільний учинок, а не та, яка все життя намагається боротися з гнітом і дискримінацією. Так жіночий гнів знову асоціюється з психічною нестабільністю або нездатністю «нормально» соціалізуватися.

Female rage як культурне явище

Кіно – це культурна сфера, де поняття female rage проходить крізь цілий спектр інтерпретацій. Деякі з них є вдалими, інші – радше шкідливими. У 60–70-х жіночий гнів фігурував здебільшого в експлуатаційному кіно. Це недорогі фільми, які використовували неоднозначні з позицій суспільної моралі теми й спекулювали на бурхливих глядацьких реакціях, щоби зробити якомога більшу касу. Очевидно, що їхня інтерпретація female rage була поверховою, спрямованою на привернення уваги просто заради уваги. Жіночий гнів там – меркантильно інструментальний.

Потім з’явилися слешери (піджанр горорів), які теж експлуатували female rage без глибинного профеміністичного задуму. Багато з них зображали жінку, яка насильницьки мститься чоловікам, які вчинили насильство над нею. Поширеною була вульгарна об’єктивація розгніваних жінок, аби догодити чоловічій авдиторії. Тобто, попри тематику, такі фільми лишалися чоловікоцентричними. У нульових цю традицію продовжило культове кіно «Тіло Дженніфер». Там до неможливості сексуалізована школярка жорстоко мститься своїм кривдникам. Показово, що героїня стає агресивною, лише коли в неї вселяється демон. Режисерка Карін Кусама дає зрозуміти, що її «справжній» дівчачій сутності це непритаманно.

У 2022 році вийшов успішний слешер «Перл» (Ті Вест). У ньому female rage головної героїні має глибшу структуру. Він узявся не з повітря, а був реакцією на життєві обставини, які обмежували самореалізацію початково амбіційної дівчини. Через це вона сприймається самодостатньо. Перл проявляє гнів тому, що первинно наділена суб’єктністю, а не здобуває цю суб’єктність, лише коли починає відкрито гніватися на дії інших.

Утім, не горорами єдиними. У другій половині 20 ст. психологічне кіно теж не нехтувало темою жіночих емоцій. Режисерам ішлося про обгнічених жінок, які, намагаючись грати традиційну гендерну роль, поступово втрачають глузд і поводяться провокативно, агресивно, небезпечно. Яскравий приклад – Мейбл із культової «Жінки під впливом» (Джон Кассаветіс). Емоційний стан героїні трактують як розлад, і, замість розібратися у причинах, родичі відправляють її на примусове лікування. Режисерська оптика є критичною, але тут, як і багато де, немає прямого антипатріархального стейтмента.