КультураВільна поезія та потік свідомості: що треба знати про експериментальну літературу

Джерела

Те, про що йтиметься, можна узагальнити під експериментальною літературою. Звучить, як сучасне поняття, але насправді сутнісно воно проявилося ще триста років тому. Просто тоді ці прояви не концептуалізували під конкретним терміном. Експериментальна література передбачає не лише мовні – пунктуаційні, граматичні, словесні – трансформації, а й гру із самим текстом. Він перетворюється на поле для багатовимірної деконструкції, набуває вільних форм, перестає бути суцільним текстуальним тлом. Абзаци переміщуються, між ними просочуються зноски, уривки з листів чи щоденникових записів, навіть візуальні елементи.

У 1759 році англо-ірландський романіст Лоранс Стерн видає два перші томи «Життя і думок Трістрама Шенді, джентльмена». Загалом сюжет – це оповідь головного героя про своє життя. Але та постійно переплітається з іншими, часом дуже далекими від основної історії сюжетними лініями, уривками з праць інших авторів і навіть розмовами з читачами, тобто взаємодія з цим текстом передбачалася як інтерактивний процес. Крім того, у романі є цілі сторінки без жодного слова – наповнені лише тире й зірочками. Є й цілковито чорна сторінка, яка контекстуально символізує траурний смуток. Так хронологія та класична на той час модель оповіді абсолютно порушуються.

Стерн експериментував із самою формою тексту. Він не деконструював слова, які цей текст складають. Але дав зрозуміти, що рухатися наперекір усталеній нормі взагалі можливо.

Звісно, роман отримав безліч полярних оцінок, і, попри всю критику, мав величезний вплив на авторів та авторок упродовж наступних століть, зокрема модерністів і постмодерністів.

Футуристи

Представники футуризму багато експериментували з формою тексту й формою самого слова. Течія виникла в Італії на початку минулого століття, і її швидко підхопили прогресивні, радикально налаштовані автори з інших країн. Її засновником був Філіппо Томмазо Марінетті. Йому належить концепція «слів на свободі». Вона стосувалася нового використання мови через вивільнення її від традиції. Автори створювали словесні таблиці, які втілювалися в типографічних шаблонах. До прикладу, за допомогою спеціальних друкарських процедур вони робили так, щоби дієслово «сходити вниз» графічно імітувало спуск, сходження. Тобто деконструкція форми речень і слів також прискорювала новизну в друкарській справі.

Чому з’явилася потреба винайти та розвивати «слова на свободі»? На думку Марінетті, ця концепція дає змогу найбільш вдало відтворити зміни, які приносить у життєвий простір нова доба з її відкриттями у транспорті, інфраструктурі, містобудуванні, техніці. Тобто футуристи вважали, що вони не можуть писати про все це, послуговуючись традиційними літературними методами.

Для цього ж винайшли концепцію «вільного вірша». Як казав Марінетті: «Лише футуристичний вільний вірш, вічний динамізм думки, безперервний потік образів і звуків можуть виразити ефемерне, непостійне й симфонічний усесвіт, який формується в нас і з нами. Футуристичний вільний вірш – це повністю реалізований динамізм нашої еластичної свідомості».

Інший автор, Франческо Канджулло, експериментував як із формою слів (скорочував і подовжував їх, прибирав і додавав голосні й приголосні), так і з пунктуацією, якої часом у його творах зовсім не було.

Експериментуючи з типографією, Канджулло створював революційні на той час обкладинки для періодичних видань, послуговуючись лише текстом. Наприклад, він «викладав» із літер слів обриси Неаполітанської затоки, а також – борти та гирло вулкана Везувій під час виверження. Підписуючись, першу літеру свого прізвища він зазвичай розширював до форми затоки.

Українські футуристи творили в схожій тенденції. Вони також захоплювалися індустріалізацією й тим, яких нових рис і начиння вона надає міському простору. Тому хотіли писати так, щоби літературна мова була суголосною до нової симфонії міста. Для цього потрібно було деконструювати традицію. Наприклад, замінити перевірені часом (і дещо набридлі) віршовані форми на вільний вірш. Так було написано, наприклад, «Місто» Михайля Семенка. Воно відоме не за назвою, а радше за першими рядками: «Осте сте // бі бо // бу». Тут кожен рядок складається з одного, максимум двох коротких слів, а розділові знаки майже відсутні. Строф у класичному розумінні також немає.

Інший футурист, Ґео Шкурупій, писав у дуже схожому на «Місто» структурному стилі. Для розуміння радимо звернутися до його віршів «Телеграфую», «Ляля», «Дада» та «Avtoportret». Останній написано латиницею, він складається з обірваних, деконструйованих слів, геометрично помережаних великими літерами. Починається вірш з авторового підпису, де Шкурупій «грається» зі своїм іменем, трансформуючи Ґео в «еґо».

Бітники

Говорячи про вільну поезію, варто згадати про бітників. Також їх збірно називають «біт-рухом», або «біт-поколінням». Це соціальний і мистецький рух, який виник у 1950-х роках у США. Спершу їхню назву трактували як «виснажені», але згодом додалися значення типу «блаженної («beatific») духовності». У літературній площині бітники прагнули передовсім виражати власний досвід. Їхні вірші мали вільну форму й структуру та рясніли лексикою, яка тоді вважалася конвенційно непристойною.

Один із найвидатніших поетів біт-покоління – Аллен Гінзбрег. Його найвідоміші твори – «Крик» і «Америка» – це недовгі гостросоціальні поеми, позбавлені необхідної пунктуації та сповнені анафоричними конструкціями. У «Поемі-ракеті» Гінзберг експериментує з типографічним оформленням, зводячи довкола назви конструкцію з крапок і зірочок у формі космічної ракети. Поезії типу «Європа! Європа!», «Повідомлення», «На могилі Аполлінарії», «Іґну», якими би не були за розміром, усуціль написані без будь-яких розділових знаків, а тому скидаються на вичитані в одне дихання потоки свідомості.

Утім, не поетами єдиними. Була тут й експериментальна проза. Особливо відзначився нею Вільям Берроуз. У своєму найвідомішому романі «Голий ланч» він часто звертався до техніки зіставлення. Це коли протилежні явища чи поняття в тексті перебувають поруч, і це розташування підсилює їхню контрастність. Окрім Берроуза, нею послуговувалися й інші сучасні автори. Утім, були в його творчості й мовні новаторства. Ідеться про метод «cut up», натхненний колажними техніками його друзів-художників. Він передбачає багато в чому механічну роботу: Берроуз розрізав уривки власної або чиєїсь прози та довільно склеював отримане назад, із чого виходить повноцінний експериментальний текст. Фундаментально він складається з усе тих самих конструкцій, але їхні трансформації породжують нові значення та смисли.

Інший метод Берроуза – концептуально похідний від «cut up» – це «the fold in». Передбачається, що сторінка готового тексту (його або інших авторів) згинається посередині та кладеться на іншу сторінку. Утворений текст читається через половину одного тексту та половину іншого.