Культура«На всі болючі теми доведеться розмовляти». Українські режисерки про тілесність у кіно

З 16 до 22 листопада в Києві відбувся міжнародний кінофестиваль короткометражних фільмів — KISFF. Одні з важливих тем, які порушили на показах фестивалю, – це прийняття власного тіла, усвідомлення розмаїття сексуальних досвідів і гендерних ідентичностей.

Тілесність, сексуальність, гендерна рівність та ідентичність, проблеми ЛГБТК+-спільноти все ще залишаються на периферії тем, які проговорюють у культурно-мистецькому полі або ж у соціальних проєктах. Така табуйованість частково повʼязана з радянським минулим, частково з нестачею контенту на ці теми й неготовністю вносити їх до широкого суспільного порядку денного.

Ми поговорили з режисерками Марисею Нікітюк і Надією Парфан про те, які міфи стосовно тілесності та сексуальності все ще поширюють у кіно, які аспекти цих тем залишаються непроговореними і які успіхи в демонстрації проблем тілесності є в українській кіноіндустрії. 

Текст: Ольга Дуденко

Марися Нікітюк 

кінорежисерка, письменниця  

Тілесність буде одним з аспектів, про які ми говоритимемо і з яким працюватимемо після закінчення війни

Те, що з нами відбувається щодня, дуже важко осмислити й відрефлексувати. Залежно від того, як змінюється політична й військова адженда, так само змінюється соціум. Якщо говорити про тілесність у будь-якому контенті, то сьогодні роботу з нею можна побачити швидше у фотографів, бо фотографія – той інструмент, який дає змогу це зафіксувати й оперативно подати. Нещодавно, наприклад, Vogue представив соціальний проєкт «Видимі» Степана Лісовського зі світлинами людей з ампутаціями.

Тілесність буде одним з аспектів, про які ми говоритимемо і з яким працюватимемо після закінчення війни. Це і прийняття ампутації, і нового вигляду твого тіла, і фантомні болі. 

Якщо говорити про сексуальність у кіно, то до повномасштабної війни вона була дещо табуйованою. Це, зокрема, й наслідок радянщини, коли «сексу не було», бо в тоталітарних соціумах усе заборонено, і державі дуже важливо контролювати тебе. Якщо проаналізувати, то в більшості тоталітарних суспільств насамперед починають боротися з ЛГБТ-спільнотами, бо це меншина, а меншина – це інакшість.  

Такі радянські погляди залишилися в нашому спадку, ми відчули на собі, як, наприклад, забороняють будь-які прояви тілесності на телебаченні. Коли я знімала стрічки «Коли падають дерева» та «Сказ» у 2016 році, актори боялися, що якщо вони зараз знімуться голими, далі їх ніхто до кіно не візьме. Насправді це була дуже складна історія. 

Наприклад, у «Сказі» ми знімали оголені груди, й актриси відмовлялися від ролі ще на етапі читання сценарію.

Тренд на різноманіття, що зараз поширюється, – це дуже здорова історія

Водночас є «прекрасні» сцени в українському та закордонному телебаченні й кіно, де люди прокидаються після сексу в одязі, нафарбовані, з ідеальним макіяжем. Це велика бутафорія, фейкове життя, яке просувають у масовому сприйнятті. Мені здається, що коли ми приховуємо тілесність, це наближає кіно до порнографії. Це саме те, що робить порноіндустрія – прикрашає, гіпертрофує, викривляє, приховує справжність. Потім люди розчаровуються, адже в реальних сексуальних стосунках усе зовсім не так, і люди не прокидаються зранку з ідеальним макіяжем. А якщо враховувати, що ці викривлені очікування зараз створює і штучний інтелект, то в майбутньому люди взагалі не зможуть приймати реальності.

Це викривляє сприйняття нормальності будь-якого тіла, яке може бути сексуальним у будь-якому вигляді, може бути худорлявим чи огрядним, і в обох випадках воно красиве. Тренд на різноманіття, що зараз поширюється, – це дуже здорова історія. До повномасштабної війни в нас були проблеми з такою репрезентацією. Коли закінчиться війна, треба буде дивитися, з яким соціумом, із якими нормами ми вийдемо, з якими уявленнями про те, що таке красиво й правильно.

В українських фільмах було не так багато сексуальних сцен. Наприклад, вони є в «Памфірі», «Коли падають дерева», «Ядерних відходах» і «Племʼї» Мирослава Слабошпицького. Якщо ви хочете ускладнити життя собі та своєму фільму, зніміть там сексуальні сцени (сміється). Працювати з тілесністю важко, тому що в нашого соціуму мало ресурсу на те, щоб працювати з чуттєвою сферою і розширювати межі можливого.

Нам потрібні фільми та серіали, які будуть працювати з болючими темами. Але кіно – це гра в довгу, і, можливо, поки зніметься якась стрічка, у суспільстві вже щось зміниться

Сексуальне життя – це теж дуже важлива тема. Знаю, що відповідні фонди працювали з ветеранами на тему того, як вони повертаються до статевих стосунків. Виникає багато таких питань, які нам доведеться аналізувати й проговорювати, якщо ми виграємо. На всі болючі й складні теми доведеться розмовляти й не один рік виводити їх зі спектра табуйованих.

Нам потрібні фільми та серіали, які будуть працювати з болючими темами. Але кіно – це гра в довгу, і, можливо, поки зніметься якась стрічка, у суспільстві вже щось зміниться. Тому сам процес кіностворення можна використовувати для терапевтичного ефекту. Наприклад, зараз ми працюємо з фондом «Голоси дітей» – і з дітьми й підлітками проводимо заняття зі сторітелінгу з елементами арттерапії через кіно. Це створення сценаріїв на базі пережитого, і це вже дало позитивні результати. Це дещо схоже на колективну психотерапію, але водночас у тебе немає мети лікуватися. Ти формуєш історію, висловлювання зі свого досвіду.

У процесі створення такого висловлювання ми матеріалізуємо те, що нас хвилює, і з цього отримуємо кіно. Це має терапевтичний ефект. Згодом можна буде детальніше аналізувати такі заняття, бо це тільки перші кроки. З нами також працює психолог, яка допомагає висловити свої думки, знизити напругу чи тривожність.  

Це нагадує мені роботу польських театрів, які фактично є майданчиками для обговорення важливих суспільних тем. Наприклад, є проблема, що турбує суспільство, на цю тему створюють пʼєсу, поляки приходять її дивитися й потім обговорюють тему на іншому рівні в ЗМІ. Хтось погоджується із зображеним, хтось думає інакше, і це теж необхідна в соціумі дискусія. Це діалог, що виходить на новий рівень, і ми ніби проживаємо колективний психоаналіз через культуру. 

З деякими проблемами можна працювати вже зараз, щоби потім це не стало катастрофою для нашого суспільства. Це питання тілесності й війни, прийняття іншого тіла, яке може бути з протезами, швами й шрамами

Нам знадобиться робота з культурою для опрацювання важливих тем – і тих, що хвилювали нас раніше, і тих, які ми відчуваємо зараз, і ті ж радянські упередження, які з нами лишаються досі, і вже нові виклики колективної травми війни. Коли ми знімали фільм «Я, Ніна», онкологія також була і є табуйованою темою. Бо це смерть, вона викликає страх. Один з епізодів розповідає про те, що героїні довелося ампутувати руку через хворобу, і ми не очікували такої реакції, але військові, що подивилися стрічку, говорили, що ця тема для них дуже актуальна, особливо сцена, де героїня має прийняти нову дійсність. Мені, звісно, такої актуалізації не хотілося, але це ті питання, які диктує наш час. 

Зрозуміло, що ми всі потребуємо часу для рефлексії всього, що відбувається. Багато людей бояться дивитися драматичне кіно, бо шукають підтримки в такий складний момент. Попри це, з деякими проблемами можна працювати вже зараз, щоби потім це не стало катастрофою для нашого суспільства. Це питання тілесності й війни, прийняття іншого тіла, яке може бути з протезами, швами й шрамами. У кіноіндустрії режисери, сценаристи вже можуть думати в такому напрямі з прицілом на те, як реалізувати його в майбутньому.  

Думаю, найважливіше на сьогодні – збереження наших історій, документування реальності. Якщо ми сьогодні не зафіксуємо пережите, у нас не буде матеріалу, що допоможе рефлексувати це пережите. 

Надія Парфан

режисерка, засновниця онлайн-кінотеатру Takflix 

Важливі сексуальна просвіта й освітня, культурна, інформаційна політики держави, бо стереотипізація шкодить усім

Міфів стосовно тілесності й сексуальності справді багато, але суспільство не є однорідним, у ньому є дуже різні бульбашки. Це розділення посилюється, особливо в контексті повномасштабного вторгнення. У нас є багато ліній розколу, і проблема навіть не в наявності стереотипів чи міфів, а в їхній небезпеці. 

Саме тому має бути якийсь центральний наратив – верифікований, науково підтверджений, етичний. Важливі сексуальна просвіта й освітня, культурна, інформаційна політики держави, бо стереотипізація шкодить усім. Ми всі народжені в якихось тілах, унаслідок сексу, дехто з нас планує дітей, і це питання національної важливості.

Страшенно табуйованою темою залишається жіноча сексуальність. Якщо жінка активно висловлює сексуальне бажання, її маркують як шльондру й карають за це. Вона позбавлена доброї репутації, з неї можна насміхатися, її можна знецінювати. Проте жіноче сексуальне бажання – це природна й органічна реакція будь-чийого тіла, жіноче лібідо є показником здоровʼя. 

Жінка може хотіти сексу, а може не хотіти, а ще в неї може бути сто тисяч речей: громадська діяльність, робота, дружба, боротьба за екологію, батьківство, хатні справи

З іншого боку, є надмірна сексуалізація. Жінки в рекламі, у публічних комунікаціях – часто хтиві, з напіввідкритими ротами, говорять томливим голосом, пускають бісики, уся їхня екзистенція спрямована на те, щоби спокушати. Але це ще одна крайність, як і те, що жінка не повинна виражати свого сексуального бажання. Жінка може хотіти сексу, а може не хотіти, а ще в неї може бути сто тисяч речей: громадська діяльність, робота, дружба, боротьба за екологію, батьківство, хатні справи. Редукція образу жінки до її сексуальної функції – це мізогінія, обʼєктивація і дискримінація, і ми бачимо чимало такої репрезентації від індустрії краси до медіа, де всі намагаються бути дуже сексі. А що, якщо я не сексі? Що, якщо я встала в піжамі, побігла до ноутбука надсилати емейл чи робити важливий дзвінок? 

У контексті нерозуміння жіночої сексуальності, на жаль, досі є якісь середньовічні уявлення про жіночу фізіологію й те, як вона влаштована. Світ у цьому плані чоловікоцентричний. Жіноча сексуальність – інша, ніж чоловіча. Зокрема, є циклічність, робота гормонів і те, що жіноча сексуальність динамічна протягом менструального циклу в статево зрілому віці. Артикуляція цієї відмінності відсутня в популярній культурі, медіа, книжках, фільмах. Наприклад, ми читаємо твори Сергія Жадана, але сексуальні сцени в його книжках – про жінок, які ніби 24/7 сидять і чекають, поки прийде чоловік і захоче її.  

Показуючи секс у фільмах, треба артикулювати конкретні меседжі. Наприклад, те, що секс має бути за згодою. Ні – значить ні. Гарний челендж для митців – показати збудження в процесі отримання згоди. Також має бути адекватна репрезентація жіночої сексуальності. Її треба представляти не в сексистській, патріархальній оптиці. Просто поговоріть із живими жінками (сміється). Послухайте, як це функціонує в реальному житті. 

Має бути адекватна репрезентація жіночої сексуальності, не в сексистській, патріархальній оптиці

Треба показувати контрацепцію, безпечний секс. Колись в американських фільмах продюсерам виділяли додаткові кошти й винагороди за те, що вони в епізодах покажуть роботу з рятувальниками, сцени з першою домедичною допомогою, штучним диханням. Такі ж нагороди можна встановити за висвітлення безпечного сексу за згодою та приємного й класного сексу, у якому всі отримують свою дозу задоволення й враховують жіночу фізіологію.

У нашій культурі є певна гетеронормативність. Коли ми говоримо про кохання, стосунки, секс, в українському кіно маємо лише гетеронормативний секс. Це чоловік і жінка, бажано, щоб вони були молоді й красиві. Не дай Боже, хтось із них має інвалідність – чи бачили ми такий секс у кіно? Зараз дуже багато людей отримало травми на полі бою, і треба до цього звикати й адаптуватися. Як щодо сексу людей у старшому віці? Хотілося би бачити на екрані більше різних ідентичностей, більше етнічного, вікового й соціального розмаїття. 

Цього року ми представили короткометражний фільм «Це побачення», роуд-муві на підтримку легалізації одностатевих партнерств. Мені давно подобалася ця кіномова, яка відкривається тобі, коли ти ставиш камеру на транспортний засіб, і він їде з великою швидкістю містом. Це омаж Клоду Лелушу й, з одного боку, захоплення його фільмом «Це – побачення» 1974 року. З іншого, деконструкція Лелуша, бо в його історії йдеться про авантюрного француза, який ранком мчить на побачення до своєї коханої. Це була критика такої гетеронормативності. 

Хотілося би бачити на екрані більше різних ідентичностей, більше етнічного, вікового й соціального розмаїття

З початком повномасштабної війни ця історія оформилася для мене: я зрозуміла, про що вона концептуально. Вона має свій прототип: у мене є багато подруг і друзів у лавах ЗСУ, і серед цих жінок є лесбійки в одностатевих партнерствах. Це справжня проблема, бо коли гомосексуальні чоловіки чи жінки-військові гинуть, їхній партнер чи партнерка не мають жодних прав. Вони не отримують інформації, з ними ніхто не говорить, їм не передають тіло чи документи загиблих. Тож суть цього побачення, ця швидкість і радикальна загостреність зумовлені, з одного боку, воєнним станом, з іншого, – невизнанням одностатевих партнерств.

Одностатеві партнерства в Україні ще не легалізовані, але певний поступ є, і я хочу вірити, що наш фільм також до цього долучився. Війна тільки загострила цю проблему, і я підкреслюю це на кожному показі. Хочеться вірити, що люди стали більш чутливими й долучаються до підтримки за видимість ЛГБТК+-спільноти. 

Ще 5–10 років тому неможливо було уявити, що в українському контексті зʼявиться ЛГБТК+-кіно. Зараз його небагато, але є короткометражні стрічки, і ми наздоганяємо європейський, північноамериканський контексти, починаємо про це говорити, хоч і частіше це відбувається на території фестивального кіно. Хочеться вірити, що одностатеві партнерства нормалізуються, і це ні для кого не буде шоком.