КультураДемонічна жінка, жертва патріархату чи перша феміністка? Хто така Femme fatale у західній культурі

Чому жінка фатальна?

Femme fatale – передусім типаж: персонажки можуть різнитися від твору до твору, проте всі вони об’єднані спільними рисами. У назві закладений основний сенс: це жінка, що призводить до трагедії. Вона уособлює собою «темний бік» фемінності, адже наділена красою, сексуальністю та здатністю звабити практично будь-якого чоловіка, у неї майже повністю відсутні позитивні для патріархальної культури якості: турботливість, безкорисливість, зосередженість на сім’ї та домі. Вона загадкова, непередбачувана, оманлива і, найважливіше, становить небезпеку для чоловіків, розглядаючи їх як засоби для втілення своїх планів і бажань.

Ємке визначення femme fatale зображене на постері до фільму «Людське бажання» (1954): «Вона народжена, щоби бути поганою, щоб її цілували, щоб чинити неприємності».

Хто її вигадав і навіщо?

Зазвичай фатальними стають персонажки, які не є зразковими матерями чи дружинами, вони роблять контроверсійні вчинки, а їхня сексуальність служить не продовженню роду, а їхнім особистим цілям.

Такі жіночі образи в культурі прослідковують часом аж до Єви, адже вважається, що це вона своїм впливом на Адама стала причиною гріхопадіння. У грецькій міфології близькою до фатальної жінки була Цирцея, яка хитрощами й чарами тримала Одіссея на своєму острові. У тій самій історії можна знайти й доведений до крайнощів образ демонічних жінок – сирен, які здатні одним співом змусити будь-якого чоловіка звернути зі шляху й померти в кігтях цих монстрів.

Серед біблійних легенд канонічним образом демонічної жінки є Даліла, яка звабила Самсона, розкрила секрет його сили й хитрощами видала ворогам, а також Саломея, яка вразила царя Ірода своїм танцем і попросила голову Іоанна Хрестителя як винагороду. Історія християнства загалом має помітну традицію мізогінії, адже в богословських працях жінки нерідко виступали джерелами гріха, а в певні періоди життя (наприклад, під час місячних) вважалися «нечистими».

Негативні уявлення про жінок і їхню сексуальність могли виливатися в образи відьом: варто згадати середньовічні та ранньоренесансні полювання на них, наділення насправді звичайних жінок надприродними демонічними властивостями, часто як покарання за невідповідність прийнятому стилю життя жінки, максимально скромному, непомітному та прив’язаному до дому.

Можна помітити, що давні, подібні до фатальної жінки образи передусім позначають некеровану сексуальність, що виходить за межі патріархальних принципів, а також дію у власних інтересах, а не інтересах чоловіка чи сім’ї.

Трансформація образу femme fatale

Упізнаваний образ фатальної жінки сформувався наприкінці 19 – початку 20 століття, у період завершення Вікторіанської епохи та краху її ідеалів. Серед них – жіноча цнотливість, слухняність і прив’язаність до родини й дому. Деякі дослідники стверджують, що така популярність образу femme fatale у часи декадансу пов’язана з жіночою емансипацією та рухом за права жінок, що починав зароджуватися. Використання демонічних фемінних образів було реакцією, що виражала тривогу, страх і занепокоєння чоловіків перед кризою патріархату. Таких жінок наділяли рисами, що асоціюються зі смертю, хаосом і злом: наприклад, у романі Брема Стокера «Дракула» (1897) є три сестри-вампірині, які зваблюють чоловіків і харчуються ними. Це демонструє те, що жінок, особливо «непокірних», могли асоціювати з Іншим, що лежить поза межами «нормального» світу.

Розквіт типажу фатальної жінки відбувся в епоху нуарних фільмів, що припадає на 40-ві та 50-ті роки минулого століття. Канонічними стали жіночі образи з фільмів «Листоноша завжди дзвонить двічі» (1946) та «Подвійна страховка» (1944). У таких стрічках фатальні жінки – це ті, хто відмовляються жити за правилами суспільства, маніпулюють чоловіками й заради власної вигоди готові навіть на вбивство. Вони уособлюють повну протилежність вікторіанському типажу, виражають сексуальність, любов до грошей, готові зраджувати чоловіку та відкидають усі правила. У цих фільмах фатальна жінка несе покарання за надмірну свободу: її плани розкривають, вона розплачується за скоєне.

Популярність таких героїнь у ці часи пояснюють тим, що в період війни, поки чоловіки були залучені на фронті, жінки отримали трохи автономії. Це могло спричинити страхи, пов’язані з подружньою невірністю та розширенням прав жінок, які встигли спробувати самостійне життя.

Символічно те, що головному героєві, щоб вийти з ситуації переможцем, достатньо просто перестати піддаватися спокусі, тобто антигероїня насправді не така могутня, як здається на початку, а її «суперсила» проти чоловічої все ще слабка. Коли ж герой відштовхує жінку від себе, вона моментально втрачає свою «магію» та загадковість. Деякі дослідниці називають момент втрати такою героїнею своєї сили найважливішим, адже весь її зовнішній образ фальшивий і потребує скидання маски наприкінці, щоби підкреслити цю награність. Як у фіналі кожної серії «Скубі Ду» під костюмом монстра криється звичайний злочинець, так і в нуарних фільмах femme fatale виявляється слабкою й нещасною жінкою, яку «розкусив» і «знешкодив» головний герой в ім’я добра та справедливості.

Дослідник Ростислав Семків називає ранні образи активної жінки моралізаторськими, адже в такий спосіб автори висловлювали традиційне бачення, яким суспільство має чи не має бути. Водночас поява й розвиток таких персонажок відображає довгий процес жіночої емансипації.

Що позначає фатальна жінка насправді

Образ femme fatale є відображенням давніх патріархальних уявлень про жінку як джерело хаотичної сексуальності, емоційності та загрози усталеному чоловіками порядку. Вона символізує страх і пересторогу, що жінка, яку не контролюють, призведе до зла, занепаду й вимирання, адже такі персонажки часто нехтують сім’єю та ставлять у пріоритет себе. Катерина Траммел з «Основного інстинкту» провокативна вже тим, що заявляє про свою любов до сексу без зобов’язань, а заодно й про жінок нарівні з чоловіками.

Ілюзія влади

Через цей типаж помітно, що жіноча сексуальність довгий час була табуйована й мала право на існування тільки в репродуктивних межах, для народження дітей. У «неконтрольованій» сексуальності вбачали небезпеку й найбільш дієвий інструмент, який жінка могла використати на власну користь і якій чоловіки нібито не здатні протистояти.

Подібним є міф про нібито особливу силу, яку жінки мають над чоловіками, що доходить аж до вірувань у неодмінний зв’язок жінок із магією: матерів сакралізують, а «ненормальних» жінок демонізують. Цей міф шкідливий тим, що створює ілюзію, нібито жінки мають навіть більшу владу, ніж чоловіки. Їхнє вище положення нібито підтверджене присвятою мистецьких творів жінкам, зображення їх у живописі, скульптурі, фотографії й кіно, хоча здебільшого тут маємо справу з об’єктивацією, а не щирим захопленням. Це доходить до тверджень, зокрема й в Україні, про відсутність патріархату. Насправді недоцільно порівнювати ілюзорну владу жінок із реальними правами, які мають чоловіки.

Жінка, якій не соромно програти

Femme fatale не просто відмовляється від традиційних жіночих ролей і живе у своє задоволення, вона часто наділяється рисами, що традиційно маркуються як чоловічі. Вона розумна, здатна вигадувати складні логічні плани й втілювати їх у життя. Вона може керуватися холодним меркантильним розрахунком і не боїться вбивати. Навіть попри часто гіпертрофовану фемінність, така жінка виступає як майже рівна чоловіку. У такий спосіб femme fatale може стати головною антагоністкою й гідною суперницею для героя, якій він буде протистояти протягом цілої історії. Такій жінці не соромно програти чи піддатися її впливу.

Повертаючись до вже згаданого античного сюжету з Одіссеєм, який проходить повз сирен на кораблі, можемо помітити подібні акценти навіть тут: герой умисне не заливає свої вуха воском, щоб чути голоси істот, проте просить прив’язати себе до щогли, щоб не кинутися до них у лапи. Йому хочеться себе випробувати, адже перед ним не звичайні жінки, а фактично їхні протилежності – ті, що кидають виклик чоловікам і несуть смерть, а не життя.

Хоча часом фатальна жінка може виглядати як прогресивний образ, він усе ж часто буває мізогінним. Дуже часто femme fatale існує тільки заради розкриття чоловічого образу. Це ніби уособлений виклик у сюжеті, який ще й розкішно виглядає та дає герою можливість оступитися чи загинути «красиво». Сам собою він може не нести цінності та глибокого наповнення.

Що femme fatale може розповісти про становище жінок у суспільстві?

Образ, що існує заради чоловіків, усе ж багато говорить про місце жінки в культурі й соціумі в різні часи. Окрім того, що фатальна героїня є протилежністю «правильній» за патріархальними стандартами жінці, її дії, якими б жорсткими не були, часто можуть бути вимушені.

Якщо пригадати, якими фатальні героїні є в нуарних фільмах, часто можна помітити саме образ дружини, що діє потайки від чоловіка. Це не просто хитрощі: у ситуації, коли сімейним бюджетом чоловік керує одноосібно, а простору для самостійних дій у жінки дуже мало, їй нічого не лишається, як вирішувати свої проблеми «підпільно» й за допомогою інших чоловіків. Також femme fatale нерідко були жертвами домашнього насилля: героїні фільмів «Подвійна страховка» та «Китайський квартал» (1974) страждають через жорстокість своїх чоловіків.

Незаміжні жінки в таких стрічках також добре відбивають реальний світ, у якому вони дещо маргіналізовані суспільством, бо через відсутність сім’ї не цілком «реалізувалися», як би не прагнули замістити цю порожнечу професійними здобутками й коханцями. Наприклад, у фільмі «Западня» (1948) Мона в образі femme fatale також є й femme moderne, тобто емансипованою жінкою, незаміжньою й тою, що сама заробляє на життя. Вона протиставляється дружині головного героя й виступає нестабільною, хаотичною й небезпечною для одруженого чоловіка. У цьому ж фільмі можемо помітити й іншу проблему: Мона зв’язується зі злочинцями та готова зустрічатися з чоловіком тільки за те, що він «був до неї хорошим», тобто стандарти щодо партнера навіть у таких незалежних і самобутніх жінок могли бути досить низькі.

Іншою суспільною вадою є проблема старших жінок. Вони, якщо не зводяться до єдиної традиційно легітимної ролі бабусі, часто просто виключаються з соціуму та стають маргінальними елементами, адже втратили привабливість і здатність народжувати дітей. Такою персонажкою є Норма Десмонд з «Бульвару Сансет» (1950), яку не рятує навіть колишня слава в кіно; вона перемикає свою увагу на чоловіків, ставлячись до них по-власницьки.

Де межа між мізогінністю й образом сильної жінки?

Femme fatale – це жінка, скута патріархальними законами суспільства, з яких вона намагається витиснути максимум користі для себе. Така героїня початково вимушена грати за правилами, що її не враховують і не зовсім влаштовують, тому їй не лишається нічого ліпшого, як хитрувати, маніпулювати й користуватися своєю привабливістю як найдієвішим інструментом, що є в арсеналі жінки традиційного суспільства. У фільмі «Людське бажання» героїня – жертва домашнього насилля й шантажу з боку свого чоловіка, через що вона не може його покинути. У цій ситуації їй доводиться залучати інших чоловіків, щоб вирішити свої проблеми, а єдиний спосіб з ними «домовитися» – зав’язати сексуальні стосунки. Попри те, що Вікі сама в непростому становищі, саме вона виступає тою, що «чинить негаразди».

Цей образ називають одночасно сексистським та емансипативним. З одного боку, він відбиває патріархальні міфи та стереотипи. З іншого, femme fatale певний час була мало не єдиною можливістю показати в історії сильну і яскраву жінку, а умовне «покарання» наприкінці могло бути компромісом, щоб не відлякати консервативну аудиторію.

Сьогодні, на третій, а можливо, уже й четвертій хвилі фемінізму відпала потреба підтримувати статус кво, щоб намалювати цікаву жіночу персонажку, проте класичний образ femme fatale подекуди однаково зберігається, хоч і модернізовано. Наприклад, серіал «Помаранчевий – хіт сезону» (2013) зображує фатальну лесбійку, а харизматичною бізнес-вумен з фільму «Проста послуга» (2018) можна справді захоплюватися.

Кінематограф довго «вчиться» феміністичному наративу, що не одразу видається вдалим. Наприклад, «Диявол носить «Прада» (2006), свого часу проривний фільм, повністю про жінок, які можуть самостійно обирати, як їм жити, проте зараз у ньому вбачають підкріплення гендерних стереотипів, а героїня Меріл Стріп балансує на межі femme fatale і справді цікавої жінки.

Найімовірніше, відрізнити злоякісні стереотипи й мізогінію можна класичним методом віддзеркалення: якщо уявити на місці героїні чоловіка з незначними для характеру змінами. У нещодавній «Грі в кальмара» публіці особливо сподобалася Кан Се Бьок – дівчина, що спершу видається звичайною крадійкою чи сумною підліткою, а виявляється персонажкою зі складною долею й благородними намірами, що маскуються за жорстким характером. Вона багатогранна, незалежна й може відкрито протистояти набагато сильнішим та жорстокішим чоловікам і навіть режиму тоталітарної держави. Це робить її вдалим прикладом сильної жінки, за якою не стоїть експлуатація стереотипів чи мізогінні кліше.

А втім, із сучасним трендом на переосмислення старих форм, звернення до вінтажної естетики можна припустити, що такий самий вінтажний образ femme fatale поки нікуди не зникне, але можна очікувати цікаві його трансформації.