Views Comments Previous Next Search Wonderzine

КіноНомінантки на премію «Золота Дзиґа» про працю за кадром і виклики роботи в кіноіндустрії

Жінки за лаштунками українського кіно

Номінантки на премію «Золота Дзиґа» про працю за кадром і виклики роботи в кіноіндустрії — Кіно на Wonderzine

«Золота Дзиґа» – національна кінопремія, яка присуджується за професійні досягнення в розвитку українського кінематографа.

Через карантин вручення четвертої «Золотої Дзиґи» пройде в онлайн-режимі й відбудеться 3 травня.

Із цієї нагоди ми поспілкувалися з жінками, номінованими в «закадрових» категоріях – від «Найкращого сценарію» до «Найкращого монтажу». Без праці цих кінематографісток неможливо уявити готовий фільм, утім їхні успіхи, як і їхня робота, часто залишаються за лаштунками.

На прохання Wonderzine шість номінанток на «Золоту Дзиґу» розповіли, чому вони обрали свою професію та з якими викликами роботи в кіноіндустрії їм доводиться зіштовхуватися.

Найкращий дизайн костюмів


Ася Сутягіна – Художниця з костюмів і гриму. У її доробку – робота над проєктами «Додому», «Мої думки тихі», «Іній», «Вулкан» і «Дзідзьо Контрабас».

Ася Сутягіна

«Додому»

Я з дитинства любила шити й здобула освіту дизайнерки одягу, тому працюю, можна сказати, за фахом. Але кіно для мене більше як покликання, спосіб життя.

Роботу над фільмом я починаю з багаторазової вичитки сценарію. Потім обговорюю персонажів із режисером, оператором, художником-постановником, адже потрібна картинка виходить тільки тоді, коли творча група працює гуртом. Після цього починається етап підготовки: ескізи, мудборди, пошук костюмів, відшив, фактура. У цьому процесі постійно спливає щось нове, тому важливо бути в курсі того, що відбувається в інших департаментах.

Знімальний етап для мене найбільш цікавий, адже починаєш втілювати задуми – щось працює, а щось ні. На цьому етапі важливо проявляти максимальну витримку й креативне мислення, бо якщо щось піде не так, треба буде оперативно знайти нове рішення. Без вірних колег це не можливо, тому для мене дуже важлива моя команда: я довго шукала людей, настільки відданих своїй справі.

Ася на зйомках фільму «Додому» з виконавцем головної ролі Ахтемом Сеітаблаєвим

Мене мотивують довіра режисера, здорова субординація й настрій усередині колективу: усмішки, жарти – робота без цього виснажлива й нервова

Мінус професії – необхідність бути готовою до неналежних робочих умов: відсутності тепла, потрібного світла, робочого місця й будь-яких інших. Це помітно впливає на якість процесу, кінцевий результат й інколи дуже демотивує. Натомість мотивують мене довіра режисера, здорова субординація й настрій усередині колективу: усмішки, жарти – робота без цього виснажлива й нервова.

Коли я йшла на співбесіду, то не знала ані продакшн, який робитиме «Додому», ані режисера стрічки, ані того, хто буде в творчій групі. Найперше й найважливіше те, що Вова Яценко (продюсер фільму – ред.) знав мої роботи й мій стиль як художниці. З розмови стало зрозуміло, що люди професійні, сучасні та хочуть робити Кіно, а це вже запорука успіху. За весь проєкт я жодного разу не пошкодувала, що працювала над цим фільмом.

Трейлер стрічки «Додому»

Я постійно зіштовхуюся з гендерною нерівністю, але більше на персональному рівні. Це дуже глибоко закопано в нашій культурі й, мені здається, не пов’язано із самою індустрією. На розв’язання цієї проблеми, думаю, може вплинути тільки особиста обізнаність та усвідомленість.

Якщо я виграю «Золоту Дзиґу», то стану трохи більш упевненою в тому, що я роблю й ким я є.

Дивитися «Додому»

Найкращий сценарій


«Мої думки тихі» – сценарний повнометражний дебют Валерії Кальченко. Раніше Валерія працювала над короткометражним фільмом «В Манчестері йшов дощ», який зняла спільно з Антоніо Лукічем.

Валерія Кальченко

«Мої думки тихі» (у співавторстві з Антоніо Лукічем)

Робота в кіно – це не професія, це, імовірніше, потреба. Я з дитинства любила фантазувати, люблю й зараз – це мій спосіб знаходити порозуміння з реальним світом. 10 років тому я вирішила, що хочу знімати кіно та вступила на режисуру, а в процесі навчання зрозуміла, що маю хист ще й до написання сценаріїв.

Коли я працюю над сценарієм, то прагну до того, аби створити такий собі «фільм на папері». В ідеалі це має бути історія, написана за законами драми, з деталями й атмосферою, які роблять світ цієї історії особливим.

Якщо ти працюєш в кіно, тебе може втомлювати лише те, що процес створення кожного окремого фільму стає основним у твоєму житті. Ти ніби усамітнюєшся десь у печері й увесь поринаєш у нескінченні виробничі й творчі турботи, надважливі нерозв’язані питання (які здаються такими на той момент). Припускаю, що це максималізм молодого кіношника. У будь-якому разі це виснажує й водночас захоплює, тому що будь-яка творчість це, на мою думку, один із видів ескапізму. Для мене все стало на свої місця, коли зрозуміла, що моє кіно – це моя ж терапія.

Валерія Кальченко та Антоніо Лукіч на зйомках спільної курсової роботи

Здолавши чергову перешкоду, розумієш: ось вона, ще одна крапля досвіду – професійного й особистого

З Антоніо Лукічем ми разом навчались і разом зняли наш дипломний фільм «В Манчестері йшов дощ», який 2016 року став Найкращим короткометражним фільмом національної програми Одеського міжнародного кінофестивалю. Тому я продовжила працювати з ним і над фільмом «Мої думки тихі».

Короткометражна стрічка «В Манчестері йшов дощ»

Для молодого кіношника будь-який творчий або виробничий виклик – це сенс життя. Здолавши чергову перешкоду, розумієш: ось вона, ще одна крапля досвіду – професійного й особистого. Істинне щастя максималіста.

Гендерна дискримінація, із якою я стикалась у кіноіндустрії, була більш побутовою, ніж професійною. Такою, яка буває, наприклад, у київському метро в годину пік. Та це, імовірно, не дискримінація, а звичайне жлобство.

Якщо я виграю «Золоту Дзиґу», я ще раз переконаюся, що диво – це невід’ємна частина нашого життя.

Дивитися «Мої думки тихі»

Найкращий монтаж


Фото: Марія Баранова

Тетяна Ходаківська працює в кіно вже понад 15 років. Минулого року її стрічка «Манливий, Солодкий, Без Меж або Пісні та танці про смерть» була номінована на «Золоту Дзиґу» в категорії «Найкращий документальний фільм». Зараз Тетяна мешкає в Нью-Йорку й працює над монтажем фільму за новелою Едгара По «3 Days Rising», а раніше була режисеркою монтажу проєкту «Брати. Остання сповідь» Вікторії Трофименко.

Тетяна Ходаківська

«Фокстер і Макс» (у співпраці з Володимиром Запрягаловим)

Я працювала на телебаченні з 16 років, закінчила факультет журналістики, а потім зрозуміла, що телебачення вже не дає того розвитку, якого я жадаю. Мені запропонували зняти й змонтувати телефільм, потім ще один… А тоді я зацікавилася тим, що ж відбувається в індустрії за межами України – і мені запропонували змонтувати фільм уже в Нью-Йорку. Тому, мабуть, відповіддю на запитання, чому я пішла в професію, є ось та «допитливість, що згубила кота».

Завдання режисерки монтажу – розказати історію та зробити кіно з того, що поки що не є фільмом. Є сценарій і світ, записаний літерами, є режисер і його бачення, є актори та те, як вони відтворюють характер персонажа, але фільму ще не існує. Фільм з’являється лише під час монтажу.

Серед плюсів роботи в режисурі монтажу – нескінченний розвиток і практика в драматургії, бо монтаж це не питання гарної «склейки» чи знання програмного забезпечення, як багато хто думає. Як мінус спадає на думку лише те, що коли коханий або друзі хочуть після роботи подивитися з тобою кіно, ти вже не можеш цього робити, бо дивилася на «кіно» цілий день. Але так буває незавжди.

Дуже мотивує бачити, що кіно або навіть окремий епізод, нарешті працює. Ось ти тримаєш у руках пластилін, розглядаєш акторську гру, ніби під лупою, щоб віднайти найкраще, найправдивіше, шукаєш ритм. А ось реальність уже жива й дихає, а в тебе й режисера чи режисерки від того біжать мурашки по шкірі.

Фото: Вінсент Грашау

Монтаж це не питання гарної «склейки» чи знання програмного забезпечення, як багато хто думає

Колеги за проєктом «Фостер і Макс» звернулися до мене на етапі, коли був готовий чорновий монтаж фільму, але продюсери й режисер відчували, що історія має більший потенціал. В Америці, де я зараз мешкаю, це досить поширена практика, та долучатися до проєкту в такі моменти – це завжди виклик. Режисеру, продюсерам і кінодистриб’юторам сподобалося моє прочитання матеріалу, тож потім я, вже як режисерка, дозняла три епізоди, поки режисер Анатолій Матешко був зайнятий на інших зйомках.

Трейлер  стрічки «Фокстер і Макс»

В українській та американській кіноіндустріях я зіштовхуюся з різними викликами й труднощами. Але питання, у якому, на мою думку, є сенс вдосконалюватися завжди – це професійна етика й те, що англійською мовою звучить як «attitude».

Якщо я виграю «Золоту Дзиґу», скажу дякую всім, хто працював над цим проєктом.

Дивитися «Фокстер і Макс»

Найкраща музика


Фото: Eugene Maksymchuk

Маргарита Кулічова – композиторка, саунд-дизайнерка й музикантка, відома під сценічним іменем Grisly Faye. Маргарита закінчує навчання на магістерській програмі із саунд-дизайну й мешкає в Единбурзі, де працює переважно зі звуком для ігрового кіно.

Маргарита Кулічова

«Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго»

Кіно в моєму житті з’явилося разом із режисеркою мого дебютного повного метру Надією Парфан. Ми з нею робили саундтреки до трейлерів «Фестивалю Кіно та Урбаністики 86». На цьому ж фестивалі я робила перфоманс з органом на відкритому повітрі й оркестровки для Оркестру сухопутних військ Збройних сил України та Space Spice Boy. І тут все зійшлося: мій театральний бекґраунд і музика Grisly Faye, побудована на філд-рекордингу, тобто записі звуків поза студією. Я знаю, як слухати, записувати й відтворювати простір найсоковитішим чином – і це саме те, що потрібно для кіно.

Саунд-дизайн – одна з молодих дисциплін у кіно (кажу це на правах британської вченої, яка щойно дописала диплом). Тобто більшість режисерів ще не розуміють, як працювати з цим елементом повноцінно, адже його ефективність складно виміряти.Робота в моєму напрямку полягає в тому, щоб поєднувати саунд-дизайн і композиторську роботу.

Я люблю, коли музика у фільмі «належить» картинці. Це дозволяє їй непомітно прокрадатися до свідомості глядача та спрямовувати його увагу на необхідні елементи, поки він не помітить, що вже підтупцює під біт, який у поєднанні з монтажем та операторською роботою не відпустить його щонайменше до кінця сцени.

Який приємний той момент, коли звук «склеюється» з картинкою! Іноді на це йде кілька років, а іноді все трапляється за одну сесію. У роботі над кожним фільмом мені потрібен час, щоб полюбити героїв, і часом це емоційно виснажує. Також важливо знайти спільну мову з колегами, бо моя робота хороша настільки, наскільки злагоджена вся команда.

У роботі над кожним фільмом мені потрібен час, щоб полюбити героїв, і часом це емоційно виснажує

Від пропозиції попрацювати над «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» складно було відмовитися. У цьому фільмі є все: герої, які закохують у себе з перших секунд, складний простір із різноформатними елементами та стихіями, акустика й особливо хор. Я співала в академічному хорі з чотирьох років, зараз співаю в соул- і госпел-хорі, а у фільмі моїми хористами були труби, вогонь, вода, тиша, павутинка й аналогові механізми.

Мені складно провести межу між гендерною дискримінацією й упередженням за іншими ознаками (привіт стереотипам про жінок зі Східної Європи). Більшість моєї роботи відбувається в міжнародній команді, до того ж я досі перебуваю під крилом магістерської програми, де ці питання можна порушувати й іноді вирішувати. Але навіть тут я перша й поки єдина дівчина на саунд-дизайні. І так, з дискримінацією я зіштовхуюся.

Трейлер  стрічки «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго»

У світовій кіноіндустрії досі майже немає жінок, які працювали би інженерками зі зведення звуку, бо це вважається «виснажливою» роботою. І коли ви подаєтеся на престижну стипендію на «зведення звуку для кіно», вам кажуть, що ви дуже талановита, але натомість примусово пропонують обрати інший, «простіший» напрямок (історія з реального досвіду).

Якщо я виграю «Золоту Дзиґу», я буду дуже рада! За два дні я захищу диплом з саунд-дизайну, а за два місяці в мене закінчиться мій теперішній контракт, а з ним і магістерська програма. Тож якщо я переможу, напишу про це в своєму CV й шукатиму нову саунд-команду, бо попереду ще багато фільмів, музичних проєктів і ще більше навчання

Дивитися «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго»

Найкраща робота художника-постановника


За пять років у кіноіндустрії Маргарита Кулик встигла попрацювати над стрічками «Цвях» і «Технічна перерва» Філіпа Сотниченка та взятися до роботи над його майбутнім повнометражним фільмом «La Palisiada». Також Рита працювала помічницею художника Юрія Ларіонова на фільмі «Гуцулка Ксеня» Олени Дем’яненко.

Маргарита Кулик

«Мої думки тихі»

Думаю, що рішенню обрати цю професію передувало моє небажання вчитися на жодному з відомих мені факультетів художньої академії. За місяць до вступних іспитів я дізналася про набір на факультет кінографії, який тоді відбувався щочотири роки. Там я почала поступово занурюватись у тему.

Глобальний обов’язок художниці кіно – це створення візуального образу за допомогою простору й деталей, які його наповнюють. Це про пошук характеру й індивідуальності, навіть якщо завдання полягає у відтворенні звичайного усередненого простору – української хати 20-го сторіччя або радянської кухні 80-х років. Робота постановника часто пов’язана з дослідженням історичного минулого, тому потребує постійного вивчення цього минулого й аналізу значення простору та речей в історичному контексті.

До моїх суміжних обов’язків входить спільний пошук візуальної мови для майбутнього кіно з режисером та оператором. Також потрібно тісно співпрацювати з реквізиторами, постановниками й декораторами, уміти розробляти чітку та зрозумілу візуалізацію для майбутньої декорації й знати методи, матеріали для її побудови.

Робота над фільмом потребує багато часу й сил. Відсутність урегульованих на законодавчому рівні умов праці в кіноіндустрії, як і відсутність профспілки художників кіно, погано впливають на самопочуття, а й іноді на здатність якісно виконувати роботу.

Маргарита Кулик на зйомках фільму «Мої думки тихі»

 Сексизм у кіноіндустрії може проявлятися через пасивну агресію, відвертий подив, що ти можеш забити цвях, а іноді навіть через відкрите приставання 

Фільм «Мої думки тихі» зачепив мене темою пошуку свого місця та призначення. Мені також імпонує вдумлива іронічна інтонація, властива мові, яку Антоніо використовує у фільмі. Вона не розповідає історію з погляду сліпої любові, навпаки, підкреслює неоднозначність, що нас оточує.

Як добре не плануй, завжди є речі, тобі непідконтрольні. Буває, що люди не до кінця знають свої обов’язки або знають і не хочуть їх виконувати, і тобі доводиться робити те, що відволікає від процесу. Також не можна недооцінювати вплив бюджету на бажання реалізувати задумане. Трапляється, що ідея потребує більше грошових ресурсів, ніж налічує бюджет фільму, тому доводиться чи зовсім відмовлятися від неї, йти на спільний компроміс або вигадувати інше рішення.

Трейлер  стрічки «Мої думки тихі»

Робота жінок в українській кіноіндустрії вже стала буденністю, але ми все ще не захищені від упереджень з боку колег, а іноді й колежанок. Сексизм може проявлятися через пасивну агресію, ігнорування задач і потреб, відвертий подив, що ти можеш забити цвях, знаєш, що таке дюза та як працює дюбель, а іноді навіть через відкрите приставання й сексистські жарти. Але я спостерігаю, що під впливом спільної роботи із західними фахівцями відбуваються певні позитивні зрушення. Цей досвід допомагає формувати поважні взаємини всередині нашої кіноіндустрії.

Якщо я виграю «Золоту Дзиґу», то матиму першу нагороду за свою роботу в кіно.

Дивитися «Мої думки тихі»

Найкращий грим


Алла Леонова працює художницею з гриму вже 15 років. У її портфоліо – робота над повнометражними фільмами «Пульс» і «Сирійська Ліліт», телесеріалами «Без права на вибір» і «Кохана вчителька», а також короткометражним фільмом «Анна».

Алла Леонова

«Захар Беркут»

Мені пощастило, бо частина моєї родини пов’язана з кіно. Той процес, який відбувається у гримерній, те, як можна допомогти акторові перевтілитися в той чи той образ завдяки гриму, завжди мене вражав. Тож коли я вагалася, яку професію обрати, і мені запропонували повчитися гриму, я вирішила спробувати. Так і зрозуміла, що це моє.

Мої обов’язки полягають у створенні й утіленні образів. Кіно – це колективна праця, тому художники з гриму обов’язково співпрацюють із режисером, оператором-постановником, художником-постановником і художником із костюмів. Ми обговорюємо ідею, пропонуємо варіанти, робимо тести, намагаємося творити креативно й живо. В історичних картинах дуже цікаво намагатися створити щось нове, водночас не повторюючись із фільмами, які вже існують.

В історичних картинах дуже цікаво намагатися створити щось нове, водночас не повторюючись із фільмами, які вже існують

Мене зачепило, що «Захар Беркут» – це цікавий і масштабний історичний проєкт. Я люблю історію, тому залюбки погодилася взяти участь у зйомках цього фільму. Оскільки події відбуваються в 13-му сторіччі, нам мало що відомо про цей період, тож довелося багато чого вигадувати й фантазувати, як це могло бути тоді. Наприклад, монголи-воїни. Про вигляд, який вони мали, інформації небагато, тож ми з командою перечитали й передивилися багато творів на цю тему, і літературних, і живописних, і кінематографічних, аби створити своє.

Серед труднощів роботи на кіновиробництві я виділила би тривалі й фізично нелегкі зміни. Наприклад, інколи доводиться знімати взимку на вулиці чи навпаки працювати десь у полі, коли надворі спекотне літо.

Трейлер  стрічки «Захар Беркут»

Якщо я виграю «Золоту Дзиґу», то буду рада й вдячна, що академіки оцінили величезну працю нашої команди.

Дивитися «Захар Беркут»

Онлайн-трансляція вручення «Золотої Дзиґи» відбуватиметься 3 травня, о 19:00. Спостерігати за церемонією можна буде на YouTube-каналі Української кіноакадемії.


Текст:

Таїсія Куденко

редакторка Wonderzine Україна

Фото:

Todd Richter (обкладинка)

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.