Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Подивимось8 улюблених фільмів режисерки Аліни Горлової

Документалістика та фільми, які передбачили майбутнє

8 улюблених фільмів режисерки Аліни Горлової — Подивимось на Wonderzine

У рубриці «ПОДИВИМОСЬ» наші героїні розповідають про улюблені фільми та серіали, які хочеться переглядати кілька разів. У цьому випуску режисерка та сценаристка Аліна Горлова згадує, з чого почалася її любов до документального кіно, і радить улюблені закордонні й українські стрічки.

Текст: Ольга Дуденко

Ми створили цей матеріал за підтримки наших читачів

Аліна Горлова

кінорежисерка, сценаристка


Уперше я знімала фільм разом зі своїми друзями в 16 років

Моє знайомство з кіно почалося ще в підлітковому віці. Ми з мамою були великими фанатками кіно, постійно ходили до кінотеатру, дивилися супутникове телебачення, мали чимало касет і дисків. Не пропускали прем’єр і захоплювалися горорами.

Потім, коли я трохи підросла, почала цікавитися фотографією та зрозуміла, що найбільше мені подобається документальна фотографія. У 16 років вирішила вступати до вишу, Інституту екранних мистецтв імені Карпенка-Карого, але тоді я ще не могла повною мірою осягнути та проаналізувати, чому зробила такий вибір. Це було інтуїтивно. Якщо говорити про вплив документальної фотографії, то я розуміла, що там мені не вистачало історії рухомими картинками, а я хотіла створювати та розповідати саме так. Внутрішньокадрової драматургії фотографії було недостатньо для того, щоб повністю втілити ті історії, які я прагнула показати.

Про перше самостійно зняте кіно

Уперше я знімала фільм разом зі своїми друзями в 16 років для того, щоб вступити до Інституту екранних мистецтв. У принципі, це був перший досвід якогось сценарію, спроби розповісти історію рухомими зображеннями.

Згодом я дуже засмутилася результатом. Тоді ще була малою та викинула диск із тим фільмом, бо мені зовсім не сподобалося те, що вийшло. Фільм розповідав про дівчину, яка сумує за загиблим хлопцем. Вона сидить на даху та згадує про нього, про їхні стосунки. Це був дуже наївний фільм, підлітковий, а проте історія в ньому була.


Якраз починалася пандемія, а ми готували фільм для великого екрана

Про прем’єру фільму «Цей дощ ніколи не скінчиться»

«Цей дощ ніколи не скінчиться» почав своє життя два роки тому. Прем’єра була у 2020 році в листопаді на фестивалі IDFA, і доля в нього складалася цікава. Якраз починалася пандемія, а ми готували фільм для великого екрана. Він розповідає про чоловіка, який працює з жертвами збройних конфліктів.

Коли почався ковід, ми зрозуміли, що дуже багато фестивалів і показів відбуватимуться онлайн. Навіть думали, щоби притримати фільм до часів, коли пандемія й обмеження послабляться, і на світову прем’єру можна буде поїхати. Однак ми з усією командою дуже сильно відчували, що час цього фільму вже настав. Саме зараз має бути прем’єра. Я вважаю, що такий час є в кожного фільму, коли ти відчуваєш, коли повинно початися його життя. У нас було таке відчуття, тому ми віддали фільм.

Одразу на перших двох фестивалях IDFA та Festival dei Popoli фільм здобув головні нагороди у своїх секціях. Можу сказати, що подати стрічку туди було дуже вдалим рішенням. На щастя, згодом ковідні обмеження почали послаблюватися, і почалася повноцінна фестивальна доля. Я змогла поїхати фестивалями та показати фільм на великих екранах.

Ми очікували, що українська прем’єра фільму відбудеться навесні цього року, уже готували все для дистрибуції. На жаль, через повномасштабну війну це відійшло не те що на другий, а навіть на п’ятий план. Проте мені завжди хотілося, щоб український глядач побачив цей фільм. Я мала уявлення, які думки є в закордонної аудиторії, і тепер дуже цікаво, як сприймуть цю стрічку українці. Хочеться, щоб результат роботи нашої команди побачили.

Кількість нагород цього фільму свідчить, що в нас щось вийшло, і вийшло добре. Як я люблю казати: ««Цей дощ ніколи не скінчиться» не з усіма знаходить спільну мову». Це добре, тому що фільм має власний характер. У якомусь моменті він почав створювати сам себе, набув своєї персоналії. Увесь світ цього кіно бере участь у творенні загальної картини: і візуальний складник, і звук, і монтаж мають велике значення.

Нарешті, у такий складний час ми робимо прем’єру. Прокат нашого фільму почнеться з 29 вересня та буде в трьох містах.


Як я люблю казати: ««Цей дощ ніколи не скінчиться» не з усіма знаходить спільну мову»

Про історії, які хочеться побачити в українському кіно

Я б хотіла, щоб у нас вийшла якась сімейна драма. Це те, чого не вистачає нашому глядацькому кінематографу. Також цікаво було би подивитися історію про корупцію: така тема, яка не висвітлена достатньо, але сильно тривожить українське суспільство. Корупція в поліції, у судовій владі. Я думаю, це насправді цікаво не лише з погляду реального розслідування, а й у жанрі ігрової драми.

Також не вистачає погляду українських режисерів на інші країни. Те, що завжди здається дуже захопливим, – подивитися, який вигляд має інший світ, як наші режисери бачать різні локації та культури.

Ніколаус Ґейрхальтер

Homo Sapiens, 2016

Моїм улюбленим фільмом досі залишається Homo Sapiens австрійського режисера Ніколауса Ґейрхальтера. Я подивилася його на Berlinale у 2015 році, і тоді подумала, наскільки некласично можна розповісти історію. Дуже сподобалася сміливість форми. Це фільм, побудований винятково на статичних кадрах просторів, здебільшого зруйнованих місць, без жодної людини. За сюжетом, ми бачимо світ, який залишився після того, як зникло людство. Мене дуже вразила сміливість режисера, його вміння розповісти історію, застосовуючи мінімум інструментів. Фільм, у якому нібито нічого немає, але однаково є розповідь.

Міхаель Главоггер

«Смерть робітника» / Workingman's Death, 2005; «Слава блудниці» / Whores’ Glory, 2011

За своє життя Міхаель встиг зняти дуже багато фільмів і ввійти в історію як один із найкращих документалістів. Його стрічки «Смерть робітника» та «Слава блудниці» – це класний приклад того, як можна працювати з героєм і як зробити звичайні телевізійні інтерв’ю чесними та відвертими. Що Ґейрхальтер, що Главоггер – справжні шанувальники документального кіно.

Дзиґа Вертов

Людина з кіноапаратом, 1929

Фільми Дзиґи Вертова – це чисте кіно. Я дуже часто поверталася до «Людини з кіноапаратом». Після створення «Цей дощ ніколи не скінчиться» ми з командою були вражені, наскільки багато паралелей можна знайти з фільмом Вертова. Було класно усвідомити, що насправді в нас є школа кіно, і дуже круто, що ми ніби несвідомо, певними цитуваннями, долучилися до неї та якимось чином продовжили.

Фільми Гаспара Ное («Любов», «Вхід у порожнечу», «Екстаз» та інші)

Кожен фільм Гаспара Ное – приклад повної свободи у творчості. Мені дуже подобається, що цей режисер запрошує глядачів у свій світ. Він надає певні правила гри, і в них насправді легко грати: ти віриш цьому світові, який будує Ное.

Апічатпонг Вірасетакул

«Пам’ять» / Memoria, 2021

Минулого року цей фільм показували в українському прокаті. Тільда Свінтон у головній ролі. У мене майже рік було розчарування в кіно, якийсь кризовий стан, бо здавалося, що такого кіно, як я люблю, усе менше й менше виробляють і дивляться. Я випадково потрапила на «Пам’ять», і цей фільм повернув мені віру в кінематограф. Історія про те, як у жінки з’являються проблеми зі сном, адже вона чує дивний звук і намагається дізнатися походження цього звуку.

Семен Мозговий

«Свято Хризантем» / Chrysanthemum Day, у виробництві

Є українські фільми, які передбачили майбутнє та стали актуальними зараз. У якомусь сенсі це може вважатися поглядом наперед. Те, що зображено в цих фільмах, актуальніше, ніж раніше. Я думаю, це феномен нового українського кіно. Стрічка українського режисера Семена Мозгового, яка почала зніматися до подій повномасштабної війни, розповідає про світ після ядерного вибуху. Те, чого ми всі дуже боялися, і те, що стало дуже актуальним. Це вражає мене, але не хотілося б, щоб такі фільми знову були на часі.

Карлос Рейгадас

«Світло після темряви» / Post Tenebras Lux, 2012

Мені дуже подобається, як Карлос Рейгадас будує свої фільми. Нещодавно переглянула його «Світло після темряви» вдруге й виникло таке враження, що мені все стало ясно. І як побудований цей фільм, і чому вибрали таке візуальне рішення. Усе склалося в одну картинку. Режисеру вдається розповісти глядачам складні історії без якогось закадрового голосу чи розмов героїв у кадрі. Це фільм-досвід: ти отримуєш досвід, а не інформацію. Ти проживаєш це так, як відчуваєш сам, а не так, як тобі каже режисер. Фільм – це процес згадування свого життя людиною, яка перебуває за крок до смерті.

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.