Подивимось7 улюблених фільмів акторки Соломії Кирилової

 Думаю, мій перший «акторський» досвід трапився в дитинстві, як і, мабуть, у кожного, коли мене водили до акторського гуртка. Згодом, уже у свідомому віці, коли почала розглядати акторство як майбутню професію. Якщо говорити про дитинство, то ключове слово – лисичка. Чомусь у всіх дитячих садочках і гуртках я грала саме її. Потім ця роль наздогнала мене й у першому досвіді роботи в професійному театрі, у Коломиї. Ми грали й дорослий, і дитячий репертуари, і персонажок-лисичок там теж вистачало.

З років трьох мама віддала мене в театральний гурток, де ми танцювали, співали. З того етапу є такі історії, які виринають лише зараз. Наприклад, кілька років тому мої двоюрідний брат із сестрою подарували дядьку оцифровану касету з початку двохтисячних. На його день народження ми сіли дивитися відео на цій касеті, і я побачила себе. На відео я всюди бігала за камерою, підстрибувала до неї, щоб знімали мене. Це той момент, якого я не пам’ятала, якби зараз не побачила на відео. Мене це сильно зачепило, чомусь іще тоді мене підсвідомо тягнуло до знімання, я постійно щось показувала чи розказувала.

Професійний вибір

З 6 років я професійно займалася музикою та планувала будувати саме музичну кар’єру. Закінчила музичну школу зі скрипки, фортепіано, а далі студію за музучилища з класу альт, уже готувалася до вступу в консерваторію. Але внутрішньо я не до кінця була впевненою в цьому виборі. Це те, що мені подобалося, але я відчувала, що не можу пов’язати життя тільки з цим. Бо якщо ти вибираєш музику, то це тільки музика. Треба займатися 6 годин на день, бути весь час у музичній формі, і навряд чи залишався б час на щось іще, а в мене було багато інтересів.

Окрім того, я ходила на плавання та спортивну стрільбу. Ще в той час мій батько жартував: «О, ти можеш бути хорошим снайпером». Тепер це вже не сприймається як жарт. І коли треба було вибирати майбутній напрям після закінчення школи, я переглянула всі свої вподобання й не змогла собі ні в чому відмовити. Я це спокійно та свідомо прийняла, і мені стало легше. Не хотілося думати, я музикантка чи я стрілчиня, а хотілося, щоби було одночасно все і в хорошій якості. Мені здалося, що саме акторство об’єднує в собі всі можливості, і в цій професії – що більше ти маєш різного досвіду, то більше це наповнює тебе як акторку та як людину.

Кіно й театр

У роботі це абсолютно різні вектори. Однак є те, що об’єднує і кіно, і театр. Основним спільним знаменником у цих сферах є певна енергія, але способи її фіксації та проявлення абсолютно різні. Якщо в театрі це енергія, яка зосереджена в просторі, яка щомиті народжується та змінюється, і для цього ти мусиш бути саме в тому просторі з тими акторами, то в кіно це та енергія, яка фіксується камерою та має зчитуватися в кадрі. Також засоби виразності в кіно міліметрові, мікроскопічні, а сцена потребує ширшого мазка.

Робота в «Памфірі»

Ще на етапі експедицій фільму я розуміла, що це абсолютно неоціненна підготовка найвищого класу. Це своєрідний подарунок – так готуватися й дати можливість акторам і всім іншим учасникам команди так ретельно попрацювати. Те, що відбувалося вже під час знімання, є проявом тих напрацьованих плодів і тої кількості роботи, яку виконали попередньо.

Основна частина акторів, зокрема я, мій партнер Олександр (Памфір), наш син, увесь підготовчий період були абсолютно відірваними від інших впливів життя. Ми жили тільки цим. Завдяки такому способу потім бачиш, наскільки це круто працює. Тому я дуже вдячна Дмитру (режисеру Дмитру Сухолиткому-Собчуку – прим. ред.) за те, що він знайшов можливості, наполіг, зміг переконати продюсерів своєю енергетикою, що потрібно працювати саме так, і, звісно, продюсерам, які повірили та знайшли фінансування для цього.

До першого кастингу в Києві, до живого знайомства, були самопроби й домашні проби, адже все відбувалося в першу хвилю пандемії. І вже на етапі живого кастингу я зрозуміла, наскільки детальною є робота над фільмом. Такий підхід уже гарантує крутий результат. Те, що ми переживали згодом на фестивалях, те, як реагували люди, не викликало в мене ні крихти сумніву, що результат міг бути менш успішним. Кожен департамент доклав дуже багато зусиль, це була чесна й міліметрова робота.

Це навіть важко описати, але з кожним днем ти бачиш, як твоя роль сама себе вибудовує. Ти не граєш персонажа, не показуєш його, а сама дізнаєшся про нього все більше кожного дня, вирощуєш його. Жоден з акторів не знав повного сценарію, але знав біографію свого персонажа від моменту народження до появи у фільмі. Дмитро нас ретельно перевіряв щодо цього. Між репетиціями ми з акторською групою разом обідали чи вечеряли, і він міг запитати нас про щось стосовно наших героїв. Коли ми познайомилися, за яких обставин? Ми завжди говорили від імені своїх персонажів. До мене всі зверталися як до Олени, і, якщо навіть зараз поїхати до Верховини, усі називатимуть мене Оленою [сміється].

Ми повністю розробляли історію: як героїня зростала, яка в неї сім’я, які взаємини були з близькими, чи було щось, що її змінило. Проговорювали все. Насправді це звучить як даність, як стандартна робота, яку кожен актор має проробити стосовно своєї ролі, але на цю роботу потрібні саме такий час і саме такі умови. Адже, живучи персонажем, ти постійно ставиш нові запитання. Гра не може бути такою ретельною без з’ясування всієї інформації про свого героя. Без цього вона здаватиметься узагальненою в кадрі, а в кіно для мене це найгірше.

Тож спосіб, за яким працювали ми, – це розкіш, за яку я вдячна Дмитру. На репетиціях ми ніколи не повторювали сцену за сценою, він міг озвучити якесь завдання в найбільш неочікуваний момент, і треба було щось розігрувати. Так Дмитро нас розминав, робив гнучкими й готовими до різного розвитку подій, сцен, конфліктів, щоб уся робота не перетворювалася на завчені тексти й риторику.

Як бути в ролі глядачки «Памфіра»

Дивитися «Памфір» – це чиста насолода. Зараз я часто їжджу на фестивалі, на початку представляю фільм, сідаю в залі, думаю, що подивлюся кілька сцен, перевірю, чи все добре зі звуком і кадром, як реагують люди, і піду. Але мене забирає до кінця фільму. І я переглядаю його не як фільм, у якому я працювала, а як абсолютно цікаву картину, і кожен раз це нові враження й відкриття.

Коли я дивилася фільм утретє чи вчетверте, то почувалася надзвичайно щасливою, що Дмитро зміг збудувати, як я це називаю, «джазову структуру», абсолютно ігрову, де все в кадрі грає: колір, світло, костюм, простір, герой. Тобі смішно, а за секунду ти вже плачеш. Увесь фільм дуже цікавий за структурою, в українському кінематографі мені рідко таке трапляється. Мені подобається, коли тебе не вводять у якусь тональність і тримають у ній до кінця, а коли постійно розхитують. Від цього стрічка стає живою та наповненою.

Зараз у мене велике бажання подивитися «Памфір» з українською публікою. Коли їздиш різними країнами, то іноді дивуєшся реакції іноземців. Наприклад, у Берліні фільм сприйняли дуже емоційно. Двічі влаштовували овації, під час показу після сцени були оплески та свист, люди не стримували почуттів.

Актор-аматор і актор-професіонал

Те, що відрізняє професійного актора від актора, який тільки починає працювати в кіно або має невеликий досвід, – це серйозне ставлення до роботи, але водночас з усвідомленням того, що це однаково гра. Я це дуже відчуваю в партнерстві з акторами. Тільки за такого усвідомлення ви можете проявити свій потенціал максимально.

Що мені дуже важливо в акторстві, так це певна позиційність. Можна це також назвати персоною, особистістю. Коли ти насамперед бачиш людину, а не навички, якими вона прикривається. Торік подруга запрошувала мене до агенції проводити кастинги. Я просто сиділа, спостерігала, і були випадки, коли людина приходить, а в неї ніби немає пропозиції, наче вона відразу здалася, і тоді режисеру немає за що вхопитися. Коли цей фундамент є, то можна від чогось відштовхнутися, зрозуміти, які ролі пропонувати, з чим працювати далі.

Наприклад, Стас Потяк, який грав Назара в «Памфірі», – дивовижна людина, у ньому закладене щось дуже просте, чуйне та людяне, що мені особисто дуже імпонує в акторах. Коли ми робили кастинги серед дітей, Дмитро завжди радився з нами, запитував мене й Олександра Яцентюка (зіграв роль Памфіра – прим. ред.), із ким нам виходить працювати, з ким виникає людський зв’язок. Коли ми зустріли Стаса вперше, можливо, він був найбільш скритний, але, якщо познайомитися з ним як із людиною, то, як на мене, він був найглибшим і найцікавішим. Він наче нічим не прикривався, хоча він і непрофесійний актор. Але тепер професійний, бо такої кількості роботи, яку зробив Стас, подужає не кожен професіонал.

Ніколас Шмідт

«Перший час: Час для всіх, окрім фіолетового заходу» / First Time: The Time for All but Sunset – Violet, 2021

Я почну з фільму, на який я потрапила абсолютно випадково на Гамбурзькому фестивалі. Усі українські кінематографісти, з якими я зустрілася, пішли на «Бачення метелика» Максима Наконечного, але я його вже бачила в Каннах. На той час залишався один сеанс, тому мені не довелося вибирати. Я не прочитала ні про режисера, ні про саму стрічку. Сіла в залі й хвилин 10–15 просто не розуміла, що відбувається, бо в кадрі були дві постаті, вікно метро – й усе. Мене дуже захопило це кіно від початку до кінця, при тому, що в кадрі буцімто нічого не відбувалося, але насправді там відбувалося все.

Я ще дуже люблю в кадрі таке споглядання, коли тебе не змушують дивитися на щось конкретне, а показують цілісну картинку. Тоді гра в кадрі народжується сама. Я до кінця була впевнена, що фільм документальний, але, коли наприкінці сказали, що він художній, у мене зірвало дах. Основні персонажі – двоє хлопців, які сидять один навпроти одного, а за вікном змінюються картинки. Поки вони їдуть, сонце встигає сісти. Ти починаєш дивитися вглиб екрана, що там за вікном, уже не звертаючи уваги на салон метро.

Драматургія фільму вибудовується завдяки музиці. Вона звучить так, ніби це музика в навушниках когось із персонажів. Коли я вийшла після цього фільму, то зрозуміла, що це те, що запам’ятається або на все життя, або дуже надовго.

Лукас Донт

«Близько» / Close, 2022

Дуже трепетний і психотерапевтичний фільм, який чіпляє, від його початку до кінця я використала дві пачки серветок. Це історія двох хлопчиків, і діти, які їх зіграли, настільки неймовірно жили в кадрі, що мені хотілося потрапити до них на майданчик, щоб збагнути, як режисер працював із ними й досяг такого неймовірного результату.

Є багато споглядальних моментів за персонажами, їхніми станами й змінами. Цікавою є тема фільму, тема першої дружби, коли в стосунках є абсолютно чиста дитяча безвідносність і безкорисливість. І в якийсь момент із них просто покепкували їхні однокласники: «Ви що, геї?» І все, відтоді починається точка неповернення. Я точно у своєму житті переживала схожу дитячу любов і тотожну з нею дитячу зраду, яка запам’ятовується і викарбовується на все життя.

Нещодавно дивилася промову Ідена Дембріна на УЄФА, він зіграв у фільмі біловолосого хлопчика, і це дуже потужна людина. Виявляється, з режисером Close вони познайомилися в метро. Не можна зарікатися, але якщо він вирішить присвятити себе акторству, то матиме стовідсотковий успіх.

Джон Кассаветіс

«Жінка під впливом» / A Woman Under the Influence, 1974

Під час підготовки всієї групи до знімання «Памфіра» Дмитро Сухолиткий-Собчук зробив списки фільмів для акторів, художників та операторів, які їм варто було б подивитися. Це здається водночас простим і геніальним. Ще не познайомивши між собою всю групу, він зміг увести нас у спільне художнє поле. І от один із фільмів цього списку – «Жінка під впливом». У головній ролі там знімалася Джина Роулендс. Цей фільм варто подивитися акторам, адже ви побачите дуже детальну, точну й круту акторську роботу, а вона відрізняється, коли ти створюєш персонажа та коли повністю перевтілюєшся в нього.

Стівен Фрірз

«Флоренс Фостер Дженкінс» / Florence Foster Jenkins, 2016

Фільм про співачку. Коли дивишся його як акторка, він викликає абсолютний захват і заздрість від того, що можна зіграти таку роль. Тому цей фільм цікавий для мене саме з акторської позиції. Це просто подарунок – отримати роль, де ти можеш розігнатися в такій палітрі можливостей. У мене теж є бажання зіграти комічну й водночас щемливу, саркастичну й чуйну, придуркувату та дуже завзяту героїню, від такого дух запирає. Люблю стрічки, де жонглюють емоціями.

Роберт Земекіс

«Вигнанець» / Cast Away, 2000

У дитинстві моїм улюбленим фільмом тривалий час був «Вигнанець» із Томом Генксом. Це, мабуть, перший фільм у житті, який я відзначила. Тоді для мене надзвичайно цікавим і цінним був момент спостереження, бо мені загалом не дуже імпонують текстові навантаження в кіно. Коли режисер не страхується великою кількістю слів, він залишає актору простір для гри. У «Вигнанцеві» майже немає слів, і персонаж, якщо говорить, часто говорить сам із собою, що свідчить про значний градус емоційної напруги у фільмі.

Тодд Філліпс

«Джокер» / Joker, 2019

Трилер, який здається мені еталонним зразком акторської майстерності. Гадаю, невдовзі гра Гоакіна Фенікса в цій стрічці потрапить до енциклопедії must see.

Гармоні Корін

«Гуммо» / Gummo, 1997

Фільм, у якому можна добре простежити існування акторів-професіоналів і непрофесіоналів в одному просторі. Це максимально дивний і гидкий фільм із заплутаними історіями про безрадісне життя маленького міста в Огайо після торнадо. Такі стрічки мені теж до вподоби, і «Гуммо» – одна з тих, які точно варто подивитися.