Подивимось17 улюблених фільмів режисерки фільму «НАЗАВЖДИ-НАЗАВЖДИ» Анни Бурячкової

 У рубриці «ПОДИВИМОСЬ» наші героїні розповідають про улюблені фільми та серіали, які хочеться переглядати кілька разів. У цьому випуску спілкуємося з Анною Бурячковою — кіно- та рекламною режисеркою.

Нещодавно на Київському тижні критики відбулася київська премʼєра її дебютного повнометражного ігрового фільму «НАЗАВЖДИ-НАЗАВЖДИ», що розповідає про життя підлітків у 90-х роках. Світова премʼєра пройшла на Венеційському кінофестивалі.

Ми поговорили з Анною про те, чим відрізняється робота режисерки в рекламі й кіно, її задум стосовно екранізації роману «Тигролови» та згадали 17 її улюблених стрічок. 

Текст: Ольга Дуденко 

Фото: Леся Міра, Ганна Грабарська

Анна Бурячкова

режисерка

Найголовніша думка, яку ми комунікували фільмом, — те, що підлітки, про яких ми говоримо, на тлі катастрофи у своїй країні, — це ті самі люди, які захищають свободу зараз

Реклама й повнометражне кіно

Знімати кліпи й фільми — насправді дуже схожа діяльність. Зʼясувалося, що довгі форми оповіді мені також подобаються, і я ніби спринтер, який раптом побіг марафон і одразу на 40 кілометрів (сміється). 

Кліпи — швидше за все більш вільна історія. Ти вигадуєш концепцію, і якщо твій задум сподобається музиканту, то далі, як правило, тобі дають чимало свободи й можливість реалізовувати навіть дикі ідеї. Крім цього, це короткі історії, а значить і швидкий результат: робота над кліпом триває щонайбільше 2-3 місяці. 

У повному метрі довелося відкрити в собі навичку розповідати тривалу історію, навчитися довгострокового планування свого ресурсу, щоб не вигоріти й не кинути це посередині процесу. Я знаю, що продовжу знімати рекламу та музичні відео, але повні метри зараз цікавлять мене не менше. 

«НАЗАВЖДИ-НАЗАВЖДИ»

Ідея розповісти про підлітків наприкінці 90-х була зі мною давно. Це історія для всіх, хто виріс, але не подорослішав, не прожив якісь патерни з того часу, і я приміряла її на себе абсолютно з різних боків і під час створення, і під час самої премʼєри. Це та сама довга сукня, яку ти модифікуєш під час носіння. 

Мені здається, найголовніша думка, яку ми комунікували цим фільмом, — те, що підлітки, про яких ми говоримо, на тлі катастрофи у своїй країні, — це ті самі люди, які захищають свободу зараз. Те, що з нами сталося, що ми пройшли в 90-их, загартувало нас і навчило, що ми не віддамо своє, нас не можна кривдити. Така комунікація допомагала іноземному глядачу на фестивалях трохи більше розуміти, чому ці підлітки поводяться саме так, до чого це призводило, адже вони пройшли через доволі складні обставини в такому тендітному віці.

Для мене в кіно найважливіше — це та емоція, яку ти проживаєш у момент перегляду, і та емоція, яка з тобою залишається після нього

Екранізація «Тигроловів» 

«Тигролови» були в моєму сердечку й голові навіть раніше, ніж «НАЗАВЖДИ-НАЗАВЖДИ», але я чітко усвідомлювала, що дебютанту такий фільм було би важко потягнути. Я би сама в себе не повірила на цьому етапі, а зробити цей фільм поганим просто не мала права.  

Це достатньо тривалий проєкт, і я не впевнена, що це мій наступний фільм. Для нього потрібно достатньо часу, розробки, фінансування, бо не хочеться знімати Тайгу в Пирогово (сміється). Однак і знімати в Тайзі геть не хочеться. Для мене це справді важливий проєкт. Памʼятаю, що перечитала сам роман уже через певний час після закінчення школи й зрозуміла, що нічого більш кінематографічного в українській літературі, напевно, не існує. Він прямо кричить від того, наскільки хоче бути екранізованим. На додачу, головний герой Григорія Многогрішного — певне уособлення нас сучасних. Ця вітальність, небажання жити гниючи, як про це пише Багряний, його самоіронія, чітке відчуття того, хто він є, як він взаємодіє з людьми, з природою, і на що готовий заради того, щоби вижити та бути вільним. 

Для мене в кіно найважливіше — це та емоція, яку ти проживаєш у момент перегляду, і та емоція, яка з тобою залишається після нього. Із часом сюжет може забуватися, але ви завжди запамʼятаєте, як він вплинув на вас. 

Аліче Рорвахер, 2023

Химера / La Chimera

Перший раз я дивилася цей фільм на Гамбурзькому кінофестивалі італійською мовою з німецькими субтитрами. Це трошки ускладнювало сприйняття, тим не менше, я думаю, що це один із найсильніших фільмів, які я бачила останнім часом. У ньому дуже багато магії та надії, незважаючи на те, що він не завжди розповідає про світлі речі. Можливо, його навіть важко осягнути, але те, як Рорвахер поєднує магію з реальністю, як вона вплітає в сюжет міфічні конструкції, стало для мене ковтком повітря якогось інакшого кінематографу. 

Пам'ятаю, що під час презентації стрічки на Київському тижні критики Станіслав Битюцький (кінокритик — прим.ред.) казав про те, що це міф про Орфея та Еврідіку. Я би сказала, що це, напевно, міф про нитку Аріадни, яка веде героя, поки не заведе його до потойбіччя. Візуально це неймовірний фільм, зроблений із величезною любовʼю до своїх героїв. 

Аліна Горлова, 2022

Цей дощ ніколи не скінчиться / This Rain Will Never Stop

У мене складні стосунки з документальним кіно. Воно для мене завжди надто реалістичне. Але цей фільм змінив моє ставлення зі своєю насиченою візуальністю, з камерою Слави Цвєткова (оператор – прим.ред.) й почав трансформацію мого сприйняття документального кіно іншим чином.

Аліса Коваленко, 2023

Ми не згаснемо / We Will Not Fade Away

«Цей дощ ніколи не скінчиться» й «Ми не згаснемо» для мене повʼязані, я подивилася їх із перервою в рік, і обидва впливали на зміну мого ставлення до документального кіно. «Ми не згаснемо» відчувався як радикальна зміна, після якої ти справді хочеш дивитися документальні фільми, шукати в них якісь відповіді. Аліса проявляє таку велику любов до тих підлітків, яких знімає, і після перегляду з нами залишається щемке відчуття того, що ми насправді не знаємо фіналу, бо, можливо, він ніколи й не настане. Але його ще можна шукати й дізнатися, що буде в реальності.

Хуліо Медем

Люсія і секс / Lucía y el sexo, 2001

Коханці полярного кола / Los amantes del Círculo Polar, 1998

Мені здається, про цього режисера в нас дуже мало говорять, і він незаслужено загублений. Зараз його можна назвати антагоністом Педро Альмодовара. Хуліо Медем — це баскський режисер. Давно дивилася два його фільми — «Люсія і секс» та «Коханці полярного кола» — абсолютно різні, але вони дуже класно відкривають усесвіт, який Медем вибудовує навколо своїх героїв. Його стрічки виникають із певних почуттів, базуються на долі, якої не можна уникнути, на магії і реальності, на відвертості, з якою він говорить про стосунки, фізичний контакт і про те, як це все впливає на наш внутрішній стан і навпаки. Мені здається, що в жодного іншого режисера я не бачила такого комбо романтичності й кошмару в одному фільмі. 

Деніел Вульф, 2014

Піймай мене, тату / Catch Me Daddy

З усієї добірки це найскладніший фільм для мене, і знову ж таки в нас його мало знають. Напевно, це найболючіший фільм, який я бачила у своєму житті. 

Це неймовірна історія, побудована на реальних подіях, розповідає про пакистанську дівчину в Британії. У пакистанських родинах, які переїхали до Британії, усе чудово: зазвичай у таких сімʼях дуже люблять дітей-дівчаток, ними дуже багато займаються. Однак коли вони дорослішають, то мають підкорятися волі родини, і це часто зводиться до того, щоб брати шлюб із тією людиною, яку захочуть батьки. Якщо дівчата бунтують, закохуються в когось іншого й утікають з родини, батьки посилають за нею спеціальних людей, що мають знайти її і повернути до батька, а батько може покарати доньку, як забажає. 

Цей фільм передає ніжні стосунки молодої пари, яка тікає, і завершується фіналом, від якого глядач ще довго не може відійти. Чесно, я плакала добу. Раджу всім подивитися для того, щоб просто побачити, наскільки майстерно показана реальність у стрічці, і прожити такі катарсичні емоції. Коли я кажу про цей фільм, у мене знову комок у горлі, так він на мене вплинув.

Шейн Каррут, 2013 

Домішка / Upstream Color

Шейн Каррут дебютував 2004 року з фільмом Primer, де він був і режисером, і актором, і продюсером. В останній день подання він надіслав його на кінофестиваль Sundance і одразу отримав гран-прі. Після цього він зникає з індустрії, не дає інтервʼю, ні з ким не комунікує і майже через 10 років випускає «Домішку». Це фільм-переживання, у ньому дуже заплутаний сюжет з багатьма подіями, але це дослідження людських стосунків, втрати, памʼяті й себе в умовах поширення вірусу. 

Моментами фільм своєю структурою нагадує «Вічне сяйво чистого розуму», а також «Адаптацію» Чарлі Кауфмана. Він не забувається. Я дивилася його 6 років тому й досі не можу забути відчуття, яке дало мені це непросте, але дуже цікаве кіно. 

Кірстен Шерідан, 2001 

Диско-свині / Disco Pigs

У мене зараз часто питають, чим ми надихалися, знімаючи «Назавжди, назавжди». У нас не було якогось спеціального фільму, на якому б ми базували нашу роботу. Переважно це були наші колективні спогади про 90-ті. Але коли я думаю про підліткові фільми, для мене найважливіший — це «Диско-свині».Це робота ірландської режисерки Кірстен Шерідан і перша велика роль актора Кіліана Мерфі. Неймовірне дослідження руйнації стосунків, які тривали 16 чи 17 років від періоду народження двох дітей. Спочатку вони були пов'язаними, спів залежними, і їхні взаємини починають руйнуватися в процесі дорослішання. 

Фільм зроблений за канонами 90-х: він доволі рок-н-рольний, місцями смішний, місцями болючий, з саундтреком Placebo. Він був помітним, коли вийшов, але в певному сенсі все одно залишився андердоґом. 

Дерек Сіенфренс, 2013 

Місце під соснами / The Place Beyond the Pines

Це драма-трилер про таку Америку, про яку зазвичай не говорять. Це не Нью-Йорк, не Лос-Анджелес, а середні Штати. Нам показують історію мотокаскадера, якого грає Раян Гослінг, і його стосунки з жінкою, у яку він закоханий, на тлі соціального побуту й краху, що існує в їхньому житті. Це відверто розказана історія, і для мене вона в певному сенсі уособлює сучасну американську кінодраму без зайвої пластиковості, спроб прикрасити, покращити те, що стається в кадрі. Це все розповіли настільки чесно, що іноді тобі хочеться припинити дивитися фільм, але ти все одно продовжуєш це робити. 

Тайлер Нілсон, Майк Шварц, 2019

Арахісовий сокіл / The Peanut Butter Falcon

На противагу «Місцю під соснами» є американський фільм «Арахісовий сокіл» з неймовірним відчуттям надії. Свого часу він мене дуже вразив, особливо те, як два режисери-сценаристи розповіли цю історію. Це люди, які ніколи не знімали кіно і які раптом вирішили, що хочуть його зняти. Тайлер і Майк 7 років писали сценарії, жили в наметах, на подвір'ях у друзів, у машині, бо в них нічого не було. Абсолютно дивним чином вони знайшли фінансування й, розповівши про свою ідею, затвердили на головну роль актора Шая Лабафа, який частково профінансував стрічку.  

Тут та ж сама середня Америка, де нічого не відбувається, і від того люди іноді сходять з розуму. Це така Америка, де накопичено багато внутрішньої злості, але водночас світла й надії.

Ларс фон Трієр 

Розсікаючи хвилі / Breaking the Waves, 1996

Танцюристка в темряві / Dancer in the Dark, 2000 

Гаспар Ное 

Незворотність / Irréversible, 2002

Любов / Love, 2015

В обох цих режисерів дуже насичений психологізм. Вони глибоко йдуть у темряву й  безстрашно відправляють туди своїх героїв, іноді майже не люблячи їх. Важко уявити собі, що є хтось, хто так сильно працює в такому темному полі, але, напевно, добре, що вони існують, бо, подивившись ці фільми, озираєшся на своє життя й думаєш, що в принципі в тебе все непогано (сміється). 

Терренс Малік, 2015

Лицар кубків / Knight of Cups

Терренс Малік — це не про історію, а винятково про почуття. Мені дуже подобаються розповіді всіх акторів, які в нього знімаються й кажуть: «Ми нічого не знали, нас привезли й сказали грати це». Він вибудовує історію в кадрі, ніби вишивку, і мені здається, що ніхто інший не вміє так робити й, напевно, ніколи не зможе. Ти просто проживаєш усі емоції настільки глибоко разом з його героями в тому сеттингу, де це знято, і якщо тебе спитають, про що фільм «Лицар кубків», то однозначної, прямої відповіді ти не даси. 

Тайка Вайтіті, Джемейн Клемент, 2014

Що ми робимо в тінях / What We Do in the Shadows

Найкращий комедійний режисер сучасності для мене — це Тайка Вайтіті. Є його фільм, який я завжди передивляюся, коли мені потрібні підтримка й сміх — «Що ми робимо в тінях». Це мокʼюментарі про вампірів, і скільки його не дивись, воно продовжує бути смішним. Тайка — це якраз те почуття гумору, яке складно знайти в сучасному кінематографі. Заздрю тим, хто не бачив цієї стрічки. 

Лінн Ремсі, 2017

Тебе ніколи тут не було / You Were Never Really Here

У цій стрічці головну роль виконує Хоакін Фенікс. Лінн Ремсі — це шотландська режисерка, яка все життя знімає дуже важкі фільми, у яких майже відсутня надія. Я декілька разів чула від знайомих про те, що коли дивишся її фільми, до них не можна застосувати означення жіночого кіно. Не знаючи, хто зняв ці стрічки, складно собі уявити, що в таку соціальну прірву й жах піде жінка. Ще 10 років тому все ж таки існувала сегрегація: є красиве, щасливе жіноче кіно, є незвичне й цікаве, але точно не настільки темне. Лінн відкрила нам, жінкам, ці двері до темряви й благословила на створення кошмарних драм (сміється).