Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Подивимось10 улюблених фільмів акторки Каті Молчанової

«Польоти уві сні та наяву», «Піаніно», «Англійський пацієнт»

10 улюблених фільмів акторки Каті Молчанової — Подивимось на Wonderzine

У рубриці «ПОДИВИМОСЬ» наші героїні розповідають про улюблені фільми та серіали, які хочеться переглядати кілька разів. У цьому випуску акторка Катя Молчанова розповідає про те, як вона потрапила в кіноіндустрію, училася дивитися велике кіно й чому хороші фільми потрібно передивлятися в різні періоди свого життя.

Текст: Анна Хаєцька

Фото: Даша Тендітна

Катя Молчанова

акторка


Справжнє кіно – це коли ти не думаєш, як воно зроблене

 Я навчалася в університеті зовсім не пов’язаному з культурою, це був факультет бізнесу й менеджменту Одеського університету імені Мечникова. Але вже тоді захоплювалася фестивальним кіно. Пам’ятаю, як у компанії сказала одному продюсеру: «Слухай, там Одеський кінофестиваль, класна програма…», – а він такий: «Катя, добре, але в мене квитки на «Трансформери». 

Потім я працювала в одеському журналі в рекламі й у кафе артдиректоркою і якось загадала бажання, щоб у моєму житті трапилися зміни. Одного разу зустріла друга з театральної студії, у якій займалася в шкільні роки, і він розповів, що працює кастинг-директором у Києві. Це мене так захопило, що зателефонувала знайомій і кажу: «Візьми мене асистенткою кастинг-директора!» І мене взяли. Я переїхала до Києва – почалися графіки, трансфери, обіди, «любити акторів», знайомство з кіноіндустрією та захоплення кіно. Водночас це були 20-годинні зміни, коли ти заробляєш якісь гроші, але навіть не встигаєш їх витрачати, бо просто робиш усім каву.

Проте в якийсь момент мої амбіції стали трішки більшими. Якось я поїхала на весілля до подруги. У мене була дешева синтетична сукня гірчичного кольору, а на весіллі – відкрите авто. Ми стояли в заторі, коли їхали до РАГСу, і я стояла в машині й махала всім, як принцеса Кейт Міддлтон. Тоді знову загадала бажання щось змінити у своєму житті.

Наступного дня – дзвінок. Це була незнайома мені людина, яка виявилася продюсеркою. Вона сказала, що десь побачила мою фотографію (випадково показали) й хоче запросити зніматися. Режисерка фільму – Нана Джорджадзе – каннська лауреатка, номінантка на премію «Оскар», грузинка й повний метр. Я запитую: «А що за епізод?» – а вона: «Дівчино, який епізод? 30 знімальних днів і головна роль».

Так почалася моя історія з акторством. Мені часто казали: «Тебе життя винесе». Й ось воно мене винесло, і мені подобається. Я бачу, що в мене складається.

Ще до Майдану я планувала вступати до МХАТу й готувалася. Потім трапився Майдан, а потім «Фані Каплан» – це вже досить масштабний проєкт. І коли я запитувала в режисерів, що мені робити, як учитися, вони відповідали: «Дивися кіно». І я тренувала ось цю надивленість. І для себе зрозуміла, що справжнє кіно – це коли ти не думаєш, як воно зроблене. Наприклад, колись я пішла на «Любов» Гаспара Ное в 3D, щоб подивитися, як зроблені еротичні сцени й коли фільм закінчився, я зрозуміла, що не пам’ятаю, як вони зроблені. Я просто жила й насолоджувалася процесом. Для мене це і є показником того, що кіно працює.

Роман Балаян, 1982 рік

«Польоти уві сні та наяву» / Полёты во сне и наяву

«Польоти уві сні та наяву» я дивилася двічі. І зараз, обговорюючи його з друзями, які старші за мене, розумію, що буду передивлятися його ще раз. Уперше дивилася його у 23, потім – у 30 і розумію, що треба ще й у 40, щоб максимально його відчути. На перший погляд це кіно, яке зрозуміє кожен, але всьому свій час і щоразу це нові відкриття.

Джейн Кемпіон, 1993

«Піаніно» / The Piano

Головна героїня Ада разом із дочкою приїжджає в Нову Зеландію. Вона глухоніма, і її пристрасть – гра на піаніно. Я нещодавно передивлялася це кіно з погляду гри Голлі Гантер, і це дуже чуттєво, максимально чесно. Для мене, як для акторки, яка здебільшого грає в артхаусних проєктах, такий стиль виконання є дуже близьким. Тому в цій стрічці мені хочеться відзначити акторську роботу, роботу художника, бо ті картинки, які в мені засіли ще з дитинства, досі живуть. Звісно, там питання стосунків чоловіка й жінки, історія кохання. Мені здається, що цей фільм – класика й навіть не варто пояснювати, чому його потрібно дивитися.

Ентоні Мінгелла, 1996 рік

«Англійський пацієнт» / The English Patient

Більш чуттєвих стосунків і хімії ніж та, що була показана в «Англійському пацієнті», я не пам’ятаю в жодному фільмі. Те, як їм удалося передати ці почуття, – для мене є багато в чому зразковим. Звісно, у стрічки величезний бюджет, вони робили пустелю, пісок, історичне тло. Для мене дуже міцна історія, яка працює, яка надихає. Навіть цього літа на акторському ворк-шопі ми з колегою брали цей матеріал. Актори так віртуозно грають свої почуття та переживання, що ти це відчуваєш навіть через екран.

Олексій Герман, 1977 рік

«Двадцять днів без війни» / Двадцать дней без войны

Олексій Герман – класик радянського кіно. Кожен кадр, кожне обличчя в кадрі – це про щось важливе. У період роботи асистенткою, я працювала на проєкті його сина, Олексія Олексійовича Германа, і тоді відчула цей скрупульозний підхід до кожної деталі, починаючи з виделки, скільки там зубчиків має бути й закінчуючи краєвидом з вікна. У «Двадцять днів без війни» головні ролі виконують молодий Нікулін, який абсолютно не комік, а талановитий драматургійний актор, і неймовірно драматична Гурченко. Вони там грають дуже чуттєві стосунки двох незнайомих людей, які познайомилися під час війни. Це кіно, яке змушує замислитися про взаємини людей і цінності.

Леос Каракас, 2012 рік

«Корпорація «Святі мотори» / Holy Motors

Це кіно насичене неймовірними кольорами, і, як на мене, його можна дивитися з будь-якого моменту. Ніби як дивитися красивий каталог сучасного мистецтва. Фільм можна сміливо назвати класикою сучасного кінематографа. Мене вразило, як у стрічці перевтілюється актор Дені Лаван. Він був на «Одеському фестивалі», і там був майстер-клас. Коли його запитали: «Дені, ви знімаєтеся в таких якісних продуктах, а як ви обираєте і як відчуваєте, що це хороший продукт, а це – ні?» Він каже: «Ви знаєте, мене не дуже люблять неякісні продукти, але і я їх теж не люблю». Тому він рідко, але дуже мітко знімається. І це варто побачити.

Клінт Іствуд, 1995 рік

«Мости округу Медісон» / The Bridges of Madison County

Коли я була вагітна, уже на якихось фінальних моментах засіла передивлятися класику. І був час, коли переглянула всі фільми з Меріл Стріп. Пам’ятаю, як під час перегляду «Мостів» у мене промайнула думка: «Та нафіга ти з’явився взагалі? Усе було добре!» Їй здавалося, що вона щаслива. А тут потрібно було зробити цей надскладний вибір. Але, окрім філософії і питання вибору, тут неймовірно чудовий акторський склад. Нібито ти підглядаєш за цими людьми. До мене, до речі, часто приходять якісь моменти з цього фільму, тобто коли я відчуваю тишу або спеку: вони для мене схожі з моментами тиші, спеки, порожнечі в будинку, які Клінт Іствуд передав дуже тонко.

Сідні Поллак, 1985 рік

«З Африки» / Out of Africa

Ще одна картина з Меріл Стріп, що вражає. Мене насправді дуже надихають масштабні проєкти. Я б хотіла опинитись у якомусь величезному проєкті, щось на кшталт «Дітей капітана Гранта». Й ось «З Африки» мене дуже вразив цим своїм масштабом і міцною історією. Трапляється, дивишся фільм, і він якось штучно зібраний, історія розсипається, або притягнута за вуха. А тут усе логічно, усе працює і ти через екран відчуваєш хімію між героями. Це як захопливий роман, від якого не можеш відірватися.

Джейсон Райтман, 2018

«Таллі» / Tully

Фільм піднімає питання післяпологової депресії. Розкішна Шарліз Терон грає маму трьох дітей. Вона народжує третю дитину, і в картині показано як вона проживає це материнство, як у неї розпочинається депресія. Я б рекомендувала фільм до спільного перегляду всім майбутнім мамам і татам, які чекають на дитину. Усі, кому я радила цей фільм, потім давали мені зворотний зв’язок, що тут зачепили максимально важливу тему, адже більшість досі не вірить, що післяпологова депресія існує. Стрічка пояснює, що жінка, яка народила дитину, не тільки наряджає її в красиві пінеточки, а ще й подихає від того, що з нею відбувається на всіх рівнях – від гормонального до психологічного.

Олена Дем'яненко, 2016 рік

«Моя бабуся Фані Каплан»

Завдяки цьому фільму, особисто я повірила в українське кіно. Тому що побачила ставлення людей до цього фільму та що українське кіно може змусити людей задуматися. Воно було дуже актуальне в той час: ми знімали якраз після Майдану. Усім відомо, що Фані Каплан стріляла в Леніна, що вона монстр, «убивця вождя» й усе таке. Пам’ятаю, там була фраза: «А от ви були за анархістів, а зараз ви не анархістка. Чому?» – а вона каже: «Під час революції мої погляди змінилися». Цей фільм показав інший бік історії й те, наскільки просто одну й ту ж саму історію можна переінакшити. Це про пропаганду. Каплан була монстром 100 років тому, а тут вона зовсім не монстр, тут вона звичайна людина, яка потрапила в ці жорна. Це гарний приклад того, що кіно може бути двигуном, змушувати людей задумуватися про щось, а не просто розважатися. Мені не соромно за цей фільм, і я пишаюся цією роллю.

Кантемір Балагов, 2019 рік

«Дилда» / Дылда

Мене дуже вразила історія, що це хлопець з Нальчику, який потрапив на курс до Сокурова, за дві свої перші картини взяв відзнаки й нагороду на Каннському кінофестивалі. У «Дилді» – особиста драма та катастрофа героїні: вона не може народити дитину на тлі всесвітньої катастрофи – війни. У цій стрічці режисер нікуди не поспішає. Він дає глядачам змогу жити разом із героями. Ухвалювати рішення, проживати біль і щастя. Також дуже заворожує робота авторів та естетика всього фільму.

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.