РівністьУ тіні. Історії шістьох відомих митців і науковців, за якими стояли жінки

Бути дружиною генія – це не завжди про муз, взаємодопомогу та взаємоповагу. Іноді це про випадки аб’юзу, як було в жінок Пікассо, Гемінгвея або Джеймса Брауна. Іноді це про вкрадені роботи або заборону на створення мистецтва, яке могло б перешкодити кар’єрі чоловіка. 

У цьому матеріалі згадуємо шістьох відомих чоловіків, чиї близькі жінки мусили лишатися в їхній тіні або ж робити великі жертви, щоб дати генієві творити.  

Текст: Анастасія Микитенко

Альберт Ейнштейн

Фізик і лауреат Нобелівської премії Альберт Ейнштейн став одним із найвизначніших фізиків свого часу, зокрема через формулювання загальної теорії відносності. Видання Time назвало його людиною 20 століття, а обличчя науковця з висунутим язиком і трошки божевільною зачіскою стало натхненням для багатьох студентів у світі фізики. 

Водночас Ейнштейн був надскладною людиною в подружньому житті. Він одружився з Мілевою Маріч, сербською фізикинею й однією з перших жінок у світі, яка здобула вищу математичну та фізичну освіту. Вони часто разом працювали над науковими статтями, Мілева допомагала з математичними обчисленнями та вичитувала майбутні публікації. Фізикиня сконцентрувалася на тому, щоб допомогти чоловікові досягти слави. Вона однаково не змогла закінчити університет і працювати як науковиця, оскільки доглядала за їхніми дітьми. 

Проте пізніше Альберт почав зраджувати Мілеву зі своєю кузиною Ельзою, їхній шлюб почав розпадатися. У 1914 році Ейнштейн дав дружині умови, за яких він погодиться продовжувати цей шлюб: «Ти будеш стежити за тим, щоби мої речі були чистими, щоб в мою кімнату приносили їсти тричі на день і в ній завжди було чисто. Ти обірвеш зі мною всі зв’язки, окрім тих, що соціально необхідні. Не очікуй близькості від мене. Ти маєш без заперечень залишити мій кабінет або спальню одразу, щойно я цього попрошу». Через чотири роки пара розлучилася. 

Огюст Роден

Коли в студію до одного з найвидатніших французьких скульпторів Родена прийшла Каміла Клодель, їй було 19, йому – 42. Вона стала натхненням для його скульптур «Вічна весна», «Думка», «Поцілунок», «Аврора», створювала роботи за його складними ескізами, а також ділила з ним ліжко.  

Він уже декілька років зустрічався з Розою Бере, тому відмовився одружуватися з Камілою. Коли матір вигнала її з дому за роман поза шлюбом, він запросив стати її його єдиною ученицею й фінансував її мистецтво, водночас змушуючи її працювати над своїми роботами та видаючи деякі її роботи за свої. 

Коли Камілі обридло, що її роботи постійно крадуть, вона обірвала зв’язок із Роденом. Тоді ж вона створила скульптуру L’Age Mur, у якій молода жінка тягнеться до старшого чоловіка, який іде від неї, тягнучи на собі старшу жінку. Роден побачив у цьому їхні стосунки, і робота його так образила, що він відрізав Камілу від фінансування.   

Незабаром скульпторка потрапила до психічної лікарні. Вона знищила більшість своїх скульптур і перестала створювати нові, боячись, що Роден знову вкраде все, що вона створила. 

Скотт Фіцджеральд

«І я сподіваюся, що вона буде дурненькою; найкраще, що може бути в цьому світі для дівчини – бути красивою й дурненькою», – одна зі знакових цитат із роману Фіцджеральда «Великий Гетсбі». Проте її авторство приписують дружині автора Зельді. 

Вони були тою самою американською парою: вічно на вечірках, вічно з келихом чогось алкогольного в руках. Зельда була однією з перших американських флепперок – емансипованих жінок, які створювали яскраві відкриті образи, коротко стриглися та танцювали під джаз до ранку. 

Їхнє життя часто і ставало тлом для романів і коротких історій Фіцджеральда: він ходив із записничком, інколи нотуючи собі фрази дружини. Цитата Дейзі була цитатою Зельди одразу після народження їхньої доньки Скотті.  

Фіцджеральд часто позичав записи зі щоденника Зельди, вона над цим навіть пожартувала в одному з відгуків на його роман: «Мені здається, що на одній зі сторінок я впізнала уривок зі свого старого щоденника, який містично зник після нашого шлюбу. А уривки листів, які, хоч і були відредаговані, звучать мені знайомо. Містер Фіцджеральд – так він себе тепер, здається, називає – вірить у те, що плагіат починається вдома». 

Щоденники Зельди зацікавили видавців, проте чоловік відмовився, щоб їх публікували, адже він збирався використати їх у своїх майбутніх романах. Свого часу Зельда написала декілька коротких історій для журналів. Проте ім’я Скотта було більш популярним, тому видавці погоджувалися їх випускати, тільки якщо він підпишеться як співавтор. А історію «A Millionaire’s Girl» видали повністю під ім’ям чоловіка, після чого ціна на твір виросла з $500 до $4000. Агент Скотта визнав, що йому було соромно викреслювати ім’я Зельди, але що він думає, вона розуміє, чому так сталося. 

Пізніше Зельда написала свій роман «Врятуй мене, вальс». Проте Скотт розлютився й до його публікації попросив видалити деякі його частини, адже він збирався описати певні епізоди у своєму романі «Ніч лагідна» – обидва романи описували те, що побачило та пережило подружжя разом. 

Волтер Кін

Волтер Кін був американським художником і чоловіком художниці Маргарет Кін. Він часто хвалив її картини, на яких були зображені люди з неприродно великими очима, а в якийсь момент почав продавати її роботи як свої. Вона дуже засмутилась і попросила більше такого не робити, адже вона ідентифікувала себе зі своїм мистецтвом. 

Волтер почав говорити, що їм потрібні гроші, а йому простіше продати картини, і взагалі він уже продав декілька, і, якщо раптом виявиться, що автор не він, то люди подадуть у суд, а це взагалі зруйнує їхнє фінансове становище. Отож Маргарет погодилася, щоб він і далі продавав її картини як свої. Він навіть намагався навчитися сам їх малювати, але в нього не виходило, тоді він звинувачував її в тому, що вона якось не так його вчить. Тим часом ім’я Кін ставало дуже відомим, а картини людей із великими сумними очима розкуповували знаменитості, заклади, звичайні люди. 

Чоловік закрив Маргарет у студії, не допускав до неї прислугу та погрожував убити, якщо вона комусь щось розкаже. Через певний час вони розлучилися, художниця погодилася продовжити малювати картини під його іменем. Та після того, як вона віддала йому ще десяток картин, вона таки наважилася розповісти світові про себе. Тоді чоловік почав казати, що вона просто психопатка. Та на суді таки довели, що картини належали Маргарет. 

Джошуа Ледерберг

Джошуа Ледерберг – американський генетик, біохімік і лауреат Нобелівської премії спільно з Джорджем Бідлом та Едуардом Тейтемом за дослідження з генетики мікроорганізмів. 

Зі своєю майбутньою дружиною Джошуа познайомився у Стенфорді. Вони з Естер одружилися та разом перевелися в університет Вісконсину, де йому запропонували позицію професора. У нього були цікаві ідеї, а вона вміла створювати якісні експерименти та їхні техніки. Вони, здавалося б, були ідеальними партнерами в науці.  

Вони розробили метод отримання реплік колоній бактерій за допомогою вельвету, досліджували чинник фертильності, Естер відкрила бактеріофаг лямбду. Ці всі роботи стали основою багатьох досліджень з генетики у 20 столітті. 

Водночас, коли Ледерберг і колеги отримували Нобелівський приз, вони не згадали Естер, чиї експерименти частково привели їх до нагороди. Джошуа запросили очолити департамент генетики у Стенфорді, а Естер запропонували стати науковою співробітницею, тобто виконувати експерименти за дорученнями старшого дослідника. Через вісім років пара розійшлася, Джошуа навіть не вітався з Естер у коридорах. Пізніше жінка вийшла заміж за Меттью Саймона, який після її смерті створив вебсайт, де перелічував усі її досягнення, які залишилися в тіні або не отримали достатнього визнання її внеску через Джошуа. 

Естер стала одним із найтиповіших прикладів ефекту Матильди – приписання досягнень дослідниць їхнім колегам-чоловікам. У 20 столітті особливо часто досягнення жінок ігнорували, не вписували їх як авторок робіт, щоби дослідження не втратило свою цінність, або ж залишали на нижчих посадах замість того, щоб дати їм можливість самостійно робити дослідження. Відтак, наприклад, Марію Склодовську-Кюрі ледь не виключили як лауреатку Нобелівської премії. Її чоловік П’єр та колега Анрі Беккерель мусили сваритися з Академією та погрожували відмовитися від призу, щоб Марі таки визнали з ними на рівних. 

Фелікс Мендельсон

Одного разу Фелікса Мендельсона, одного з найвизначніших композиторів романтизму, запросили зіграти до Букінгемського палацу. Королева Вікторія попросила його зіграти її улюблену пісню, Italien. Фелікс із соромом мусив визнати, що саме цю пісню написала його сестра Фанні. 

Фелікс уважно слухав гру сестри та її поради щодо покращень власних творів, заохочував її написання творів для себе й видавав їх як свої, визнаючи, що деякі її пісні були кращими. Однак і Фелікс, і батько Мендельсона заборонили Фанні випускати свої композиції, адже на той час жінці було не гоже серйозно займатися музикою. Він писав матері: «Я не можу переконувати Фанні щось опублікувати, бо це суперечить моїм поглядам і переконанням… Я вважаю, що публікуватися потрібно лише тоді, коли ти хочеш все життя виступати як авторка. Фанні, як я її знаю, не має ані схильності, ані потягу до авторства. Для цього вона занадто жінка, як і годиться, стежить за домом і не думає ні про публіку, ні про музичний світ. Публікація власних творів лише заважала б їй виконувати ці обов’язки».

Лише в 1846 році 40-річна Фанні таки вирішила публікувати свої твори, написавши брату, що це її рішення й ніхто не буде сварити її сім’ю за це. Феліксу знадобився місяць, щоби написати відповідь, у якій він дав благословення на таке рішення. Фанні знала, що брат досі не схвалює її вчинку, проте подякувала за благословення.