Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

РівністьЩо таке чоловічий і жіночий погляд у культурі. І чому від цього час відмовитися

Що таке чоловічий і жіночий погляд у культурі. І чому від цього час відмовитися — Рівність на Wonderzine

Культура створена чоловіками

Male gaze (чоловічий погляд) – термін, запропонований дослідницею кіно Лорою Малві в 1975 році. Ним вона хотіла позначити об’єктивальний щодо жінок контекст у кінематографі. Male gaze позначає ситуацію, коли глядач сприймає жінку очима героя-чоловіка (як суб’єкта) з акцентом на його гетеросексуальному бажанні. Героїня в такому контексті виступає об’єктом для споглядання, чиї відчуття не так важливі; її визначає та наповнює значимістю саме оцінка чоловіка.

Вирізнити об’єктивальний погляд можна, якщо проаналізувати, чи важлива та чи та героїня як особистість, чи її роль здебільшого зводиться до привертання уваги своїм тілом. Жінка може бути сюжетним рушієм, щоб обумовити ті чи ті вчинки героя. Проте, якщо це ніяк не розкриває її як окрему від чоловіка людину, яка має свої бажання й мотивації, маємо справу з male gaze. Також часом достатньо поміняти місцями чоловіків і жінок, як це зробили Hawkeye Initiative на прикладі постера «Месників», щоб осягнути глибину проблеми.

Канонічним прикладом об’єктивації в кіно є сцена з «Трансформерів» (2007), у якій героїня Меган Фокс оглядає машину. Попри те, що жінка говорить про механіку й повністю зайнята устаткуванням автівки, камера ковзає її тілом. У центрі кадру – її оголений живіт, герой дивиться не на те, що під капотом, а на тіло. Усе інше – тема розмови й сама героїня – знецінене.

Об’єктивація небезпечна тим, що пропонує глядачам дуже обмежену оптику як панівну, у якій нормалізується споживацьке ставлення до жінки, ігнорування її особистості та власних бажань. Жінці в таких умовах складніше сприймати себе поза межами чоловічої оцінки як авторитетної. Окрім цього, набір сексуалізованих образів формує враження про те, яке тіло вважається красивим, забираючи увагу від тих, хто не відповідає критеріям привабливості.

Текст: Леся Королюк

Чи змінюється щось?

Male gaze довго сприймався як норма. Усе через те, що досі більшість режисерів – гетеросексуальні чоловіки, які створили культурний прошарок, де жінка є сексуальним чи романтичним об’єктом, а її важливість у тому, як на неї дивиться чоловік. У візуальній культурі це дуже стара традиція: у 1972 році мистецтвознавець Джон Берджер в авторській телепередачі Ways of Seeing одним із перших розповів про те, що переважна більшість творів мистецтва до ХХ століття глибоко об’єктивальна, бо створена чоловіками для чоловіків. Male gaze – це фактично культурний фон західної людини, який ми тільки почали помічати.

Щоб привернути увагу до того, наскільки жінки слабко репрезентовані в популярній культурі і як сильно залежать від чоловіків, авторка коміксів Елісон Бекдел у 1985 році створила тест Бекдел, який визначає, чи є фільм гендерно упередженим. Він має всього три критерії: у стрічці мають бути хоча б дві героїні, які мають імена й розмовляють одна з одною про що завгодно, окрім чоловіків. Такий простий тест проходять далеко не всі фільми.

Дослідження 2018 року, під назвою Rewrite Her Story, очолюване акторкою Джиною Девіс, продемонструвало, що ситуація лишається майже такою ж, як і раніше: жінки частіше, ніж чоловіки, зображені на екрані відверто одягнутими чи оголеними. Також камера частіше фокусується й заповільнюється на окремих частинах тіла жінок. Наразі гендерне співвідношення серед тих, хто знімає фільми, змінюється на користь жінок (зараз 16% режисерок), проте однаково до рівності в цій галузі ще далеко.

Female gaze і жіночий досвід

Female gaze (жіночий погляд) вважається протилежністю до male gaze, проте, на відміну від останнього, значення цього терміну дещо розмите й має різні трактування.

По-перше, він може позначати більш здорову альтернативу male gaze – емпатичний погляд, спрямований на жінок і на інші варіанти їхньої репрезентації, окрім естетичної.

Різницю в зображенні жіночих персонажів між male і female gaze можна помітити на прикладі фільмів «Загін самогубців» (2016) і «Хижі пташки» (2020). В обох фільмах серед центральних героїв – образ Гарлі Квін, яку в обох випадках грає Марго Роббі, проте «Загін» зняв режисер Девід Еєр, а «Пташок» – режисерка Кеті Янь. У першій стрічці Гарлі часто зображена як об’єкт бажання Джокера або інших чоловіків: вона одягнена в дуже короткі шорти та тісну футболку, її дії часто зведені до спокуси. Найяскравішою є сцена в аеропорті, де герої переодягаються, проте на моменті з Гарлі камера повільно проходиться її тілом знизу вгору, а всі чоловіки довкола завмирають, споглядаючи на Квін без футболки.

У «Хижих пташках» Гарлі зображена особистістю, яка не намагається нікого звабити й робить те, що їй до вподоби. Її вбрання також стало менш відвертим, але не менш вартим зухвалого й веселого характеру героїні.

Один із перших варіантів супергеройського фільму без об’єктивації жінок зняла Петті Дженкінс у стрічці «Диво-жінка». Варто подивитися тільки на постер, щоб побачити різницю: головна героїня не приймає спокусливі пози, а демонструє свої здібності, не втрачаючи водночас автентичного вигляду з коміксу. Для порівняння: постер до фільму про Лару Крофт 2001 року, теж сміливу жінку з унікальними фізичними здібностями, вказує на те, що найважливішою в стрічці буде не пригода, а тіло Анджеліни Джолі.

М’язи vs емпатія. Які чоловіки насправді подобаються жінкам?

Female gaze спрямований не тільки на жінок. Часто піднімаються дискусії про те, чи можна вважати сексуалізовані зображення чоловіків ознакою гендерної рівності та чи є це ще одним, повністю дзеркальним до чоловічого варіантом female gaze.

Справді, з емансипацією жінки, особливо гетеросексуальні, отримали голос і можливість розповісти про власні бажання та вподобання. Проте з часом виявилося, що в багатьох жінок насправді дещо інші вподобання, ніж очікувалося раніше.

Дослідження з еволюційної психології стверджують, що жінки більш схильні звертати увагу на особисті якості потенційного партнера, а не на форму його тіла. Цим вони переконуються, що чоловік буде приділяти їй час. Одного тільки вигляду м’язів і демонстрації фізичної сили для цього недостатньо.

Популярні нині чоловічі образи в кіно підтверджують тезу про те, що, якщо жінок і приваблює якийсь зовнішній вигляд, то він точно далекий від класичного супергероя чи канонічного типажа з бойовиків. Одні з найбільш рейтингових кіноакторів зараз – Адам Драйвер і Тімоті Шаламе, обидва не підходять під типаж брутальних мачо. Сюди ж можна зарахувати й інших улюбленців дівчат, наприклад: Роберта Паттінсона, Леонардо Ді Капріо чи Джастіна Бібера – а також знаменитий феномен boy bands (музичних гуртів, що складаються з молодих хлопців, орієнтованих на аудиторію юних дівчат), серед яких зараз найпопулярніші азійські гурти з геть не гіпермаскулінними чоловіками. Це не нове явище: можна пригадати The Beatles, Duran Duran чи One Direction і помітити дуже схожі між собою набори зовсім не брутальних, а радше романтичних, емпатійних і ніжних образів. Дослідники популярної музики підтверджують, що серед підліток особливо цінувалися «безпечні» хлопці-артисти, а не грубі маскулінні чоловіки.

Натомість мускулисті супергерої, які демонструють брутальність, мужність і силу, ближчі до male power fantasy – ідеалізованого образу сильного чоловіка, створеного самими ж чоловіками для своєї аудиторії. Це типаж, що бездоганно відіграє стереотипну чоловічу соціальну роль: він активний, фізично сильний, сміливий та успішний. Ідеальне втілення цих рис завдяки акцентуації чоловіків на зовнішніх атрибутах утілене в накачаних м’язах і демонстрації своїх умінь, хай і метафоричних, як це відбувається в супергеройських фільмах. Виходить, що об’єктивоване чоловіче тіло – це не насолода для жіночої аудиторії, а все ще male gaze.

Навіть якщо деяка частина зображених у кіно та рекламі чоловічих тіл спрямована на естетичне задоволення гетерожінок, таку об’єктивацію, найімовірніше, не варто прирівнювати до жіночої й вважати це досягненням фемінізму.

По-перше, будь-яка об’єктивація дегуманізує, тобто стирає особистість, і не може бути символом прогресивності. По-друге, неможливо прирівняти століття експлуатації жіночого тіла до відносно невеликого й часом іронічного явища сексуалізації чоловічого тіла сьогодні, особливо враховуючи статистику вище, що підтверджує нерівність у частоті зображення оголених тіл жінок і чоловіків у кіно. Жінки все ще продовжують виборювати право на власне тіло, вони досі мають вдаватися заради цього до яскравих протестів, як це зробила команда норвезьких гандболісток, що через штраф виборола собі право носити більш зручну, а не сексуалізовану форму.

Що робити, якщо жінка сама хоче роздягнутися?

Окремим питанням стоїть бажання деяких жінок продемонструвати своє тіло без звинувачень у самооб’єктивації, особливо якщо вони вважають себе феміністками.

Якщо виключити матеріальну мотивацію та бажання задля безпеки та конформності пристосуватися в умовах патріархату, яким просякнуті всі інституції, можна натрапити на явище women’s empowerment (розширення можливостей жінок), що, зокрема, включає в себе повернення прав на власне тіло. Багато протестів і перфомансів, що мають на меті саме привернення уваги до жіночої тілесності без сексуалізації, передбачають оголення, адже тіло жінки в межах патріархальної культури вважається власністю чоловіка (це одна з причин об’єктивації), а демонстрація голого тіла – соромом і непристойністю. Це можна помітити навіть у правилах Instagram: голі жіночі груди, які насправді не належать до первинних статевих ознак, видаляються як порнографічний матеріал, тимчасом як демонстрація чоловічих сосків не вважається чимось поганим. Оголюючись за власним бажанням та не вкладаючи в цей акт сексуального підтексту, жінки виборюють собі право на розпорядження своїм тілом.

Чому не варто узагальнювати?

Як помітно у випадку з терміном female gaze, трактування тієї чи тієї оптики можуть бути розмиті й часто такі, що не відповідають дійсності. Також із кожного описаного вище явища можуть бути винятки, адже існують жінки, яким подобаються мускулисті чоловіки й водночас не всі чоловіки можуть із захопленням дивитися на героїню фільму, у якої немає цікавого прописаного характеру.

Описуючи явище female gaze, автори вдаються до більш універсальних і не спрямованих на певний гендер визначень: наприклад, говорять про нього як про погляд із повагою чи емпатією, або ж, за словами Торі Телфера, «погляд на людей як на людей». У випадку з male gaze література й медіа говорять про об’єктивацію, причому, як помітно, це стосується не тільки жіночих тіл, а й чоловічих, що тільки підсилює стереотипну гендерну роль, що вимагає від чоловіків бути в усіх сенсах сильними.

Можливо, варто не узагальнювати погляди за гендерами, а оцінювати художні образи за розмаїттям і присутністю різної оптики. Множинність таких поглядів збільшується: разом із жіночою з’являється квір-оптика та погляди різних націй і рас, кінематограф починає звертати увагу на персонажів різної зовнішності та походження. Саме для підвищення розмаїтості минулого року Американська академія кіномистецтва ввела нові критерії для здобуття «Оскара». За ними, серед акторського складу чи знімальної групи мають бути присутні жінки, ЛГБТ-люди, а також недорепрезентовані раси чи етноси. Найімовірніше, надання уваги різним поглядам допоможе в майбутньому похитнути патріархальні конструкти, що довгий час вважалися єдино можливою нормою.

фото: IMDB

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.