Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Власний досвід«Це було найкращим рішенням». Історії жінок, які повернулися додому

«У Львові я не могла бути корисною»

«Це було найкращим рішенням». Історії жінок, які повернулися додому — Власний досвід на Wonderzine

Речник Держприкордонслужби Андрій Демченко повідомив, що в останні тижні в Україну почали повертатися не тільки чоловіки, які хочуть захищати країну, а й жінки з дітьми. Хоча повертатися ще не безпечно.

Ми розпитали в жінок, чому вони повертаються додому з-за кордону або Західної України та чи не шкодують про своє рішення.

Катя 

21 рік

Я поїхала, бо так усі казали.


Мій чоловік з Донецька, він пережив війну там у 2014 році та розказував дуже багато про те, що відбувалося, але ми навіть уявити не могли, що це може статися тут, у двох кілометрах від столиці.

24 лютого ми не прокинулися від вибухів, а від телефонного дзвінка: «Кать, у вас все добре? Схоже, почалася війна. Діти мої, бережіть себе!» Це була мама чоловіка, і ми ще не зовсім зрозуміли, про що вона. Прочитавши новини, більше не відходили від телефонів.

Ще один день ми пробули вдома, на Софіївській Борщагівці. Чули гради та ППО, почали шукати дитяче харчування, бо розуміли, що буде дефіцит. Наступного дня зателефонувала мама чоловіка та сказала, що треба терміново виїжджати, бо активні бої вже починалися під Ірпенем і Бучею, а ми в 15 км від них. Я поїхала, бо так усі казали. «Рятуй дитину!», «Подумай про майбутнє», «У Європі класно!» Я подумала, що класно, напевне, але не за таких умов. Потім мені сказали, що знайшли будинок біля Львова, близько до кордону, і, якщо там щось почнеться, то ми швидко зможемо виїхати з країни. Отож я погодилася.

За 120 км до Львова нам сказали, що житла немає: хтось приїхав раніше за нас та вже вніс кошти. Ми їхали та шукали квартири, але то вже було нереально через масовий виїзд українців. Через знайомих ми знайшли однокімнатну квартиру: 15 метрів квадратних на чотирьох, 700 доларів на місяць, що є просто нереальною сумою, але інших варіантів не було.

Місцеві допомагали, навіть дали безкоштовно дитячий візочок, але у Львові мені було недобре через моральний стан. Моя мама залишилася вдома разом із старшим братом, вона працювала шеф-кухарем у місцевому кафе, тож годувала блок-пости та ТРО, і я щодня телефонувала їм та хвилювалася. Скрізь були нереальні черги, майже нічого не працювало, ми довго шукали дитяче харчування та підгузки. Ми пробули там два тижні, і з кожним днем людей було все більше.

Я з першого дня вмовляла чоловіка вертатися додому. Дуже хотіла бути корисною та знала, що вдома багато роботи: можна допомагати на кухні, пакувати гуманітарну допомогу. Там, у Львові, я могла допомагати лише з телефона, бо в місцевих центрах допомоги вже було дуже багато людей. Та і йти туди з семимісячною дитиною було нераціонально.

Урешті-решт я просто купила квитки на потяг, і так рішення було ухвалено.


Останньою краплею стало те, що по центру миротворчості на Львівщині нанесли 30 ракетних ударів. Тоді я зрозуміла, що ніхто не гарантує, що все не почнеться тут. До того ж у нас закінчувалося дитяче харчування й купувати його не було можливості, а вдома були великі запаси всього. Урешті-решт я просто купила квитки на потяг, і так рішення було ухвалено. Напевно, людей 30 відмовляли мене їхати додому. Усі давали поради, лякали жахливими історіями, навіть незнайомі мені люди вже на Київському вокзалі сказали щось типу «Усі звідси, а ви назад, та ще й з дитиною». Але я їхала та знала, що все буде добре і що я все роблю правильно.

Щойно ми приїхали на львівський вокзал, мене накрила така хвиля емоцій: скрізь були маленькі діти, нереальні черги на потяги в Польщу, смуток і сльози чоловіків, які проводжали жінок та дітей. Я просто зненавиділи всіх, хто причетний до цієї війни. У потягу ж до Києва все було спокійно, на весь потяг тільки декілька жінок із дітками.

Та кількість добрих справ, яку я зробила за ці 3 тижні, виправдали мої надії.


На Київському вокзалі було страшно, потяг затримався, і моя мама чекала нас декілька годин. Першим, що я зробила, то це обійняла її та декілька хвилин просто плакала. Не знаю, які то були сльози: чи сльози радості, що вона жива й усе добре, чи сльози смутку через те, що ми вимушені це переживати.

Щодня ми чули обстріли. На сусідній вулиці впали уламки ракети, яку збила ППО, біля кафе, де працює мама, уламок влучив у житловий будинок і пошкодив квартири та машини, які були на парковці. Повітряна тривога 5–7 разів на день. Та мені тут набагато спокійніше. Мене вже не лякають постріли, я навчилася спати під вибухи та щодня дякувати Богу, що все добре. Я жодного дня не пожалкувала, що повернулася, бо маю спокій за те, що знаходжуся з рідними, маю радість, що моя дитина жива та здорова, маю гордість за маму, яка працює та годує військових, і маю надію, що скоро буде кінець цієї жахливої історії.

Та кількість добрих справ, яку я зробила за ці 3 тижні, виправдали мої надії. Купувала підгузки та засоби гігієни для догляду за дітьми й відправляла мамам, які не мають змоги їх придбати, віддала всі речі, з яких виросла моя донечка, допомагала стареньким продуктами, які привозили волонтери, допомогла зібрати речі людям, які переїхали та залишили свій дім. Зараз у Київській області звільнені всі найближчі до мене міста та села, люди повертаються, повертаються з дітьми, повертаються народжувати та працювати.

Ірина Виговська

28 років

Я не планую більше залишати Київ, але якщо діти чогось злякаються, звісно, я вивезу їх західніше.


Я не вірила в те, що росія нападе, до промови путіна про введення військ на Донбас. Після цієї промови я вклала дітей, а сама ніч не могла спати. Зранку зробила дітям на одязі бірки з іменами, контактами та групою крові, відвела в садок і школу, зняла трохи готівки, заправила машину, чоловік купив газові балони, горілку й налобний ліхтарик. Це була вся підготовка.

24 лютого я прокинулася о 5 ранку від вибухів і пікання сигналізації на ключах від машини. Чоловік уже не спав. Я запитала, чи це гроза за вікном. Він заперечно похитав головою. І ми почали швидко збирати речі. Тривожної валізки я не мала й навіть не розуміла, що в неї складати. Вийшов доволі хаотичний набір: я забула взяти собі футболки й дочці колготки, зате взяла посвідчення видавця та набір для заварювання кави.

Зібравши тривожну валізку, переляканих дітей і собаку, я не могла зрозуміти, куди з цим усім їхати. Тому поїхала до батьків на лівий берег Києва, щоб боятися разом. Перша ніч була найважчою. Недалеко було влучання в будинок, мене трусило, перед сном ми заклеювали вікна скотчем і казали дітям, що це сніжинки на вікнах.

Складно пояснити трирічній дитині, що тут немає її іграшок і суконь, усе, що вона бачить, їй не належить і чіпати це не можна.


О 4 ранку, так і не заснувши, я спитала в чоловіка, що робити далі. Він запропонував вивезти дітей з міста. Куди ми не знали. Коли діти прокинулися, ми сіли в машину й поїхали кудись. Спочатку я думала, що їдемо кудись в гори, потім – у Вінницю, але дорогою мені написала подруга Ярина, що в її мами є дім з підвалом в Тернополі. І ми попрямували туди. Дорога тривала 22 години. З собакою, дітьми й лютим страхом. Я засинала за кермом, але продовжувала їхати.

Ми жили натовпом з 6 жінок, 6 дітей і 3 псів в одному будинку. Час від часу до нас долучалися ще троє чоловіків і «люди на одну ніч», які потім прямували далі. Мені здається, що умови були розкішні. У нас був підвал, душ, ліжка, ми могли готувати їсти. Я наче на ретрит з’їздила.

Спочатку мені здавалося, що сил у мене багато, і я ввірвалася волонтерити всюди, де потрібна була допомога словами: писала новини на The Village Україна, пропаганду на росію, якісь копірайти для бізнесів і листи військовим. Паралельно намагалася займатися дітьми. Найскладніша робота – стати викладачкою для свого сина-школяра. А ще трохи його психологом. Бо дітей «крило» сильно. Сину 7 років, він уже все розуміє. Він дуже боявся й боїться. Багато плакав, особливо, коли дізнався, що його кращий друг поїхав із бабусею до Іспанії. Йому було складно, що він у чужому домі, де нічого не можна. Тож перші дні купа емоцій у ньому перетворювалися на агресію – і він зривався на інших п’ятьох дітей у домі, навіть намагався їх бити. Щовечора плакав. Моїй меншій дочці 3 роки, тож вона мало що усвідомлює, але боїться гучних звуків, а від сирен у неї стаються істерики. З іншими дітьми в домі їй також було важко, бо складно пояснити трирічній дитині, що тут немає її іграшок і суконь, усе, що вона бачить, їй не належить і чіпати це не можна. Загалом, коли в домі шестеро дітей, ти цілодобово знаходишся в сварках і криках. Тож за кілька тижнів сили покинули мене повністю.

Рішення повертатись ухвалялося швидко, бо мені було страшно. Я збирала речі та плакала.


Тернопіль – прекрасне місто з прекрасним людьми, вони всі ввічливі та гостинні. Там затишно й гарно. Багато що сподобалося мені в побуті, у місті. Я дуже вдячна Тернополю, що впустив нас і перетримав наші страхи. Але й туди прилітало, тож відчуття якоїсь тотальної безпеки, звісно, не було.

Ми вирішили повернутися до Києва з кількох причин. Перша: власниця дому втомилася від нас. Вона про це не казала прямо, але це було помітно. Я її розумію: ти будуєш собі гніздо, а в нього вривається купа чужих людей з дітьми та собаками, нам дуже не хотілося її обтяжувати. Друга причина: діти весь час просилися додому, плакали, благали про це щоночі. А третя: у Києві залишилися всі родичі, лишився дім, у якому я прожила все своє життя. Дуже вже тягнуло.

Рішення повертатись ухвалялося швидко, бо мені було страшно. Я збирала речі та плакала. Коли знаходишся десь далеко, тобі здається, що вдома вже все зруйновано, перед очима найстрашніші кадри. Ти навіть не впевнена, чи є куди повертатися. Сідаєш у машину й очікуєш на трасі міни та розтяжки. Але треба було виїхати з Тернопільської області, побачити поля, де вже посівна, побачити будинки, ясне небо, безкраї степи, дідусів на велосипедах, дітей, що грають у футбол при дорозі, і стало спокійно.

Зрозуміла, що люблю це місто більше за всі інші, що воно дійсно моє й тут я почуваюся безпечніше, ніж будь-де.


Назад ми їхали швидко, майже без заторів. На блокпостах дітям подобалося давати «п’ять» хлопцям. Нашого бульдога обізвали «біологічною зброєю». Загалом увесь шлях повернення додому був про щастя. Ми навіть сонце з собою привезли, заїжджали під дощем, а містом їхали вже засліплені променями. Дорога назад зайняла всього 7 годин.

Коли ми в’їхали в Київ, то я відчула полегшення. Зрозуміла, що люблю це місто більше за всі інші, що воно дійсно моє й тут я почуваюся безпечніше, ніж будь-де. У перший день я просто ходила містом, заходила в усі улюблені місця, обіймала друзів і знайомих, фотографувала все навколо.

Я думаю, що повернутися додому було найкращим рішенням. Київ зараз, як і завжди, гарний, серйозно налаштований, бойовий. Тут мало хто клеїть дурня, усі працюють, волонтерять, допомагають.

У мене тепер стоїть зібрана валізка на випадок «раптом що». Я не планую більше залишати Київ, але якщо діти чогось злякаються, звісно, я вивезу їх західніше. Та вони поки що лише підтверджують, що вдома найкраще. Ми всі стали краще спати, менше сваритися та більше усміхатися.

Гера

24 роки

Коли я їхала, то на мене просто тиснув тато, що треба за кордон.


Уранці 24 лютого я прокинулася, а чоловік бігає по квартирі та каже, що почалася війна й треба збиратися. Я наскладала якісь речі у валізу, мене забрав тато, а в обід я вже виїжджала з Дніпра. Понад дві доби ми їхали до Івано-Франківська.

Я дуже сумбурно вирішила, що треба їхати, просто злякалася. Ми взагалі не вірили у війну та що все почнеться в таких масштабах, тому були не готові й не мали плану на цей випадок. Коли я їхала, то на мене просто тиснув тато, що треба за кордон. Чоловік не знав, як правильно, казав, щоб я вибирала сама. А в мене не було часу посидіти й подумати, що хочу.

Так я опинилася в Греції та провела в ній три тижні, бо там були родичі. Були люди, які їхали у невідомість, а в мене хоч якісь зв’язки та житло знайшлися. Роботи не було, а ще весь цей час я дуже сумувала за чоловіком. Він записався в тероборону, і я зрозуміла, що можу його взагалі більше не побачити.

Було дуже самотньо, у мене залишився тільки собака. Ні з ким не поговориш, крім родичів, а в них не було часу: у них своє життя, робота, друзі. До того ж у Греції багато проросійських греків. Я вивісила футбольний шарфик України, і мені у вікно кинули за це яйце.

Коли я вийшла з потяга в Дніпрі, то дуже довго обіймалася з чоловіком і плакала від щастя. Удома дуже класно.


Була можливість виїхати до Німеччини, але дуже хотілося додому. Мені туди хотілося ще з першого дня, як перетнула кордон. Я розуміла, що зробила не те, що хотіла. Щоранку прокидалася й усвідомлювала, що поруч не було рідної людини, що я не вдома. В один із таких ранків зрозуміла, що не витримую, залишила собаку на тата, взяла квиток і полетіла.

Кожну мить, як я наближалася до України, відчувала, ніби оживаю. Дуже важко за кордоном: там є люди, які нам співчувають, допомагають, допомагає весь світ насправді, але це однаково не рідний дім. Коли я вийшла з потяга в Дніпрі, то просто дуже довго обіймалася з чоловіком і плакала сильно від щастя. Удома дуже класно.

Та я вважаю, що зробила правильне рішення. Нехай тут обстрілюється все, але принаймні я на своїй землі. Навіть якщо щось піде зовсім не так, однаково знатиму, що я вдома. Звісно, мені ​​страшно. Завжди страшно, коли війна, але все найдорожче тут. Мені краще вдома з повітряними тривогами, ніж зі зручностями в Греції.

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.