Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Власний досвід«Він посивів, але пише, що все добре». Це жінки, які чекають рідних із фронту

«Він посивів, але пише, що все добре». Це жінки, які чекають рідних із фронту — Власний досвід на Wonderzine

«Мама віддала свій бронежилет хлопцю, який ішов на передову»

Багато українських сімей перебувають у стані очікування: їхні рідні пішли захищати країну. Найкращими звістками стають повідомлення «у нас все добре», а всі дії в тилу направлені на те, щоб допомогти фронту.

Ми поговорили з трьома жінками, чиї чоловік, мама та батько перебувають на війні. Вони розповіли, як дізналися про рішення близьких піти воювати, як підтримують зв’язок і що допомагає триматися.

Анна

студентка

Хоч тато вміє стріляти, він дуже релігійна людина. Не уявляю, як він прийшов до рішення піти на фронт


Ще в грудні-січні мене хвилювали розмови й новини про майбутню війну. Я була переконана, що рано чи пізно це станеться. Здавалося, це логічний розвиток подій після Криму, Донецька й Луганська. Особливо враховуючи російську імперіалістичну риторику. Оскільки я навчаюся в Англії, то складала з мамою тривожну валізку через фейстайм. Прочитала всілякі статті, які описували вміст необхідного, і запропонувала зробити це разом. Якщо б війна почалася пізніше, я встигла б прилетіти в Україну. Мала квиток додому десь за тиждень-півтора після початку вторгнення.

Про початок війни я дізналася 24 лютого, коли прокинулася. Зайшла в інстаграм, побачила новини й зателефонувала сім’ї. Здається, тоді ще ніхто не зрозумів, що це повномасштаба війна та що росіяни намагатимуться брати цілі міста. Була ще якась надія, що це показові удари по аеропортах та інфраструктурі, щоб залякати. У день, коли російські військові їздили на танках по Оболоні, батько ухвалив рішення йти на фронт. Він вивіз сім’ю в безпечне місце й написав мені про це. Я не була здивована, але звичайно, стало страшно. Хоч тато вміє стріляти, він дуже релігійна людина. Не уявляю, як він прийшов до цього рішення. Але водночас мені здається природним бажання захистити свій дім, свою країну, своїх людей.

У родині всі дуже сильно пишаються мужністю батька, але всім страшно. Моя мама взагалі не усвідомила цей факт до кінця. У нас у сім’ї, якщо є якесь травматичне питання, ми його не обговорюємо. Тому мама наче й усвідомлює, що тато пішов воювати, але вона не думає, що він там робить. Можливо, навіть створила картинку, що батько сидить у штабі у військовій формі й у нього все добре. Нещодавно він написав, що поїхав волонтером в одну з гарячих точок і не сказав про це мамі. Про це знаю тільки я, але їй не розповідала. Якщо тато виживе, то нехай скаже про це сам. Якщо ні, то краще мама дізнається про це по факту.

З батьком ми постійно на зв’язку. Я пишу йому регулярно, навіть коли знаю, що він не відповість. Роблю це, щоб він відчував, що не один. Згадалося, як у день, коли він поїхав у гарячу точку, написала «доброго ранку». Він одразу відписав: «Я на передовій, зараз не можу. Але доброго ранку, я тебе люблю». У той момент я подумала, що мені батько пише з передової, це така психоделіка.

Коли батько поїхав у гарячу точку, я написала «доброго ранку». Він одразу відповів: «Я на передовій, зараз не можу. Але доброго ранку, я тебе люблю»


Тато ніколи не говорить, що йому важко чи страшно. Він завжди переконує, що все під контролем і все буде добре. Якось він надіслав свою фотографію, і я помітила, що він посивів. Останнього разу, коли ми бачилися, я на нього подивилася й подумала: «У мене класні гени. Батьку майже 50, а в нього досі каштанове волосся». А тут він надсилає фото, де він майже сивий і пише: «У нас усе в порядку!» (усміхається)

Тато ніколи не говорить, що йому важко чи страшно. Він завжди переконує, що все під контролем і все буде добре


На жаль, конкретно йому я не можу нічим допомогти. Але в моєму університеті друзі заснували українську громаду, і ми разом організовуємо збір гуманітарної допомоги. Оскільки ми студенти, то не можемо надсилати бронежилети ЗСУ, але хочемо забезпечити необхідним жінок і дітей. Щотижня відсилаємо машину на кордон з Румунією. Також ми відкрили фонд, у який студенти можуть переказувати гроші на підтримку України. Потім переказуємо їх тим, з ким знайомі особисто. Багато моїх друзів залишилося волонтерити в Києві, тому знають людей з «Азову», тероборони й конкретних бригад, яким потрібні гроші. Мій батько ніколи не просив у мене допомоги. Але я все ж намагаюся знаходити друзів, які перебувають у містах, де знаходиться він, і прошу щось йому передати. Мені здається, прямо він не прийме від мене грошей чи чогось іншого, тому я роблю це в такий спосіб.

Упевнена: якби я була вдома, теж не евакуювалася б і допомагала, чим можу. Тому повністю розумію та підтримую рішення батька піти воювати. Навіть зараз я дуже б хотіла повернутися в Україну. У мене був квиток додому в один кінець, вважала за потрібне бути там, коли почнеться війна. Я не встигла приїхати, а зараз знайти житло неможливо. Окрім того, вважаю неправильним забирати місце в людей, які тікають з Маріуполя, Ірпеня тощо. Тому залишаюся в Лондоні й намагаюся бути корисною звідси.

Мене тримає постійна включеність у волонтерство. Легшає, коли бачу фізичний результат своєї роботи: зібрану гуманітарку, кошти тощо. Для мене це дієвіше, аніж вийти на мітинг, хоча це теж важливо. На Трафальгарській площі хтось постійно стоїть з українським прапором, і це підбадьорює. Однак від думки про те, що батько на фронті, неможливо абстрагуватися. Стає спокійніше, коли я волонтерю та займаюся корисною справою, коли довкола мене люди. Тоді в мене не станеться панічна атака, я не буду плакати й битися в істериці, адже іншим теж потрібна підтримка. У перший день війни провела свого друга в Україну, але він досі намагається дістатися на фронт. Говорить, що поки немає місць. Цю країну просто неможливо перемогти.

Івона Костина

голова правління Veteran Hub

Я живу з думками, що чоловіку загрожує пряма небезпека й у будь-який момент щось може піти не так


Ми зрозуміли, що війна цілком можлива, коли іноземні ЗМІ почали говорити про плани путіна. Було дуже ймовірно, що в нашому містечку в Київській області почнуться бої, тому ми вирішили завчасно підготувати план дій. Адже ні мені, ні чоловіку не було безпечно там залишатися. До того ж у нас багато тварин: дві собаки, кіт і кролик, і ми нікого не збиралися лишати.

Заправили авто й постійно стежили, щоб пальне не закінчувалося. Набрали додаткові каністри бензину, склали документи в одне місце, завантажили в багажник воду, перекуси, переноски й корм для тварин. І просто возили це з собою. Чоловік також зібрав валізу, але це була не «класична» тривожна валіза, як описували всі посібники. Ми зібрали речі, які для нас мали сентиментальну цінність: фотографії, пам’ятні предмети, що неможливо було б відновити. Ми домовилися: як тільки чуємо вибухи й дізнаємося, що почалася війна за межами Донецької та Луганської областей, не ставимо зайвих питань. Просто сідаємо в машину й виїжджаємо. Власне, що ми й зробили о 5 ранку 24 лютого.

Я знала, що чоловік піде на війну ще до її початку. У нас не було «тієї самої» розмови, адже це було логічним розвитком подій: мій чоловік уже брав участь у бойових діях. І як тільки він переконався, що я в безпеці, вирушив знову захищати країну. По правді, до цього неможливо підготуватися морально. Ми разом чотири роки, тому це перший раз, коли я чекаю когось із війни. Я намагалася прийняти той факт, що на нас чекає тривала розлука. Але мені досі складно залишатися на самоті з усіма рішеннями, які стосуються нашої сім’ї. Складно зрозуміти, що робити далі і як планувати майбутнє.

Коли твої близькі служать, ти перебуваєш у постійному очікуванні, яке виснажує. Я живу з думками, що чоловіку загрожує пряма небезпека й у будь-який момент щось може піти не так. Усе, що ти хочеш, – це щоб твоя кохана людина вийшла на зв’язок і написала «у нас усе добре».

Усім, хто теж чекає рідних з війни, я б радила мати домовленості про те, як часто ви виходите на зв’язок і за яких обставин варто хвилюватися. Ми визначили періодичність, коли чоловік має мені писати чи телефонувати. Якщо його немає на зв’язку понад добу, тільки тоді я можу почати хвилюватися та щось робити.

Усе, що ти хочеш, – це щоб твоя кохана людина вийшла на зв’язок і написала «у нас усе добре»


Уже був момент, коли від чоловіка не було звісток понад 12 годин. Наша домовленість передбачає довший час, однак я почала дуже сильно хвилюватися. Вирішила відволіктися на сторонні справи й переконувала себе, що з ним усе в порядку. Пекла шарлотку, складала речі, прибирала, виводила тварин на прогулянку. Це не дуже допомагало, і виявилося, що пекти шарлотку не так вже й довго. Набагато спокійніше стало, коли чоловік вийшов на зв’язок. Ми обговорили, чекати стільки часу дуже важко й важливо писати хоч кілька слів за можливості.

Зараз немає більшого чи меншого горя. Кожен переживає ситуацію однаково складно


Мабуть, як і в усіх нас, бувають дні, коли я ненавиджу весь світ і злюсь на все й усіх, хто знаходиться поруч. А бувають дні, коли я маю світлу надію й думки. Мене відчутно підкосило, коли в Маріуполі почалися дуже активні бойові дії. Найскладніше було сприйняти обстріли пологового будинку та драмтеатру, ці новини дуже вибили з колії. Не потонути в переживаннях допомагає регулярне спілкування з близькими й друзями. Ми листуємося, запитуємо, у кого як справи. Поруч зі мною живе подруга, з якою я можу зустрітися й разом погуляти на вулиці, обговорити свій емоційний стан. Простіше триматися, коли є, з ким розділити цей досвід.

Важливо розуміти, що зараз немає більшого чи меншого горя. Кожен переживає ситуацію однаково складно. Те, що ми на відстані, не означає, що ми перестаємо бути сім’єю й чийсь досвід важливіший за інший. Думаю, людські переживання не можна порівнювати.

Ми можемо сваритися з чоловіком і говорити одне одному речі, яких не мали б говорити. Але стараємося нагадувати собі, що ми вдвох знаходимося в стані великого стресу і, зокрема, до цього додається те, що ми не бачимося. Якщо раніше ми були поруч 24/7 і підтримували одне одного, то зараз усе по-іншому. Тому більшість сварок – емоційне напруження, яке виходить за край. Вирішити конфлікт допомагають домовленості. Ми визнаємо помилки й вибачаємося, підтримуємо одне одного, проговорюємо, що нормально відчувати різні емоції, які б вони не були. Чоловік підтримує мене, намагається бути на зв’язку, може вислухати мої сльози й переживання. Коли йому погано, те ж саме роблю я.

Анна Бобровіцька

рекрутерка Малої Академії наук

Коли мама вперше пішла на фронт, мені було 14–15 років, тому було очевидно, що в цього разу вона буде в гарячих точках


Моя мама не має військової освіти й ніколи не була в армії, але служить у ЗСУ вже 8 років. За освітою вона бухгалтерка, раніше мала кілька магазинів одягу й цех, де його відшивали. Коли почався Майдан, мама була активно залучена до нього разом із татом. А після окупації Донецької й Луганської областей пішла волонтерити та підписала контракт із ЗСУ. 5 років мама працювала парамедикинею, пройшовши попередньо курси підготовки. Коли потрібні були бухгалтери, вона займалася цим теж, але зараз знову повернулася до попередньої зайнятості.

За кілька тижнів до війни мама просила мого брата приїхати з Києва до мене, у Львів. Вона не була впевнена, що щось відбудеться, але тоді всі жили в атмосфері очікування чогось поганого. Коли стало спокійніше, тато запропонував брату повернутися, але я переконала, що не варто. Через два дні почалася війна. 24 лютого мама намагалася до мене додзвонитися, але я міцно сплю, тому не почула. Коли вже прокинулася від того, що партнер говорить по телефону, подивилася на годинник і зрозуміла, що все-таки це сталося.

Коли мама вперше пішла на фронт, мені було 14–15 років, тому для мене було очевидним, що й цього разу вона буде в гарячих точках. Узагалі її робота була окремою темою на моїй психотерапії. Тоді я була одна з тих, хто підтримав її в цьому рішенні. Уся родина перший час була налаштована негативно.

Зараз ми з мамою спілкуємося навіть більше, аніж у мирний час. Спочатку я писала їй щодня, а потім раз на кілька днів. Запитувала, як справи, і це було полотно з однакових повідомлень: від мене «як ви?», а від мами «ок». Але для мене цього було достатньо. Я розумію, що вона дуже зайнята, і не надто претендую на її час. Після перших двох тижнів війни я заходила в телеграм і дивилася, чи була мама онлайн. Якщо так, отже, усе добре і я не буду її турбувати. Зазвичай, коли вона вільна, то сама може написати чи зателефонувати. Одного разу в нас навіть вийшло говорити по відеозв’язку. Я дещо хвилююся через те, що нинішній чоловік мами потрапив у реанімацію. Він теж військовий і був трошки ближче на передовій, аніж вона. Ми багато говоримо про це останні дні.

Зараз мама на передовій, там постійно обстріли, однак я вже спокійніше до цього ставлюся


Зараз я шукаю для мами аптечки та бронежилет. Свій вона віддала молодому хлопцю, який ішов іще далі на передову. Вона сказала: «Ну, як це дитина буде не вбрана? Так не може бути». Знайти бронік для мами завдання з зірочкою, тому що вона не може ходити в тяжкому. Стандартні 10-кілограмові їй не підходять, мама маленької статури. Також я збираю кошти на її робочі потреби, деякі мої друзі безкоштовно надають турнікети, аптечки й інше необхідне.

Кілька років мама працювала на одній локації. Пізніше я дізналася, що вона звідти поїхала. Перше, що я зробила, – це зайшла в телеграм, перевірила, чи мама в мережі, написала їй. Я дуже тривожна людина, але в панічних ситуаціях намагаюся мислити раціонально. Наприклад, думаю, якщо б щось сталося, вона не була б онлайн або я б дізналася про це одна з перших. Зараз мама на передовій, там постійно обстріли, однак я вже спокійніше до цього ставлюся.

Свій бронежилет мама віддала хлопцю, який ішов іще далі на передову. Вона сказала: «Ну, як це дитина буде не вбрана?»


Мені допомагають триматися хороші історії інших людей. Також я обмежую себе в читанні новин. Розумію, що на мій ментальний стан вони не впливають добре та й загалом на життя, яке не завершується. Я працюю та займаюся волонтерством, тому маю бути в ресурсі. Можу читати новини раз на день, а коли якісь тяжкі дні, узагалі від них відмовляюся. Просто прошу хлопця мені розказати найважливіше. Окрім цього, допомагає спорт, хоча раніше заняття було для мене стресом.

Відчутна підтримка йде від родичів із Німеччини, до яких поїхав мій брат. Тітка й дядько теж хвилюються за маму й надсилають необхідні для неї речі. Вони просять і мене приїхати, але марно, хочу залишитися вдома. Я спілкуюся зі своїм татом, але здебільшого не про маму. Батьки не дуже добре розлучилися, тому батько не надто хоче, щоб я говорила про маму. Але водночас він злиться, коли я не кажу йому про те, що їй потрібен бронежилет. Я не розумію, що тоді маю робити. (усміхається)

На жаль, я втратила ідею того, що ця війна швидко закінчиться. Вона триває не півтора місяця, і навіть не 8 років. Це довготривалий період, у якому будуть затишшя. Нам не пощастило з сусідами, навіть не з одним. Але я приймаю це й учуся знаходити точки, щоб відновити своє побутове життя, щоб почуватися комфортніше в цьому всьому.

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.