Власний досвід«Витягаємо поранених з передової». Сестри-близнючки з «Госпітальєрів» про роботу на фронті
«Постійно думаєш, чи все можливе ти зробила, чи достатньо цього було»
Захищати країну можна по-різному: хтось бореться за нас на лінії фронту, хтось – на міжнародній арені, хтось – в економіці. Є й ті, хто бореться за тих, хто бореться за нас.
«Госпітальєри» – це волонтерський медичний батальйон, який евакуює поранених із поля бою та надає їм домедичну та першу медичну допомогу. Його заснувала волонтерка Яна Зінкевич у 2014 році.
Ми поговорили із сестрами-близнючками із «Госпітальєрів», Софією та Соломією Артемчуками, про їхній вступ до добровольчого батальйону та чим вони займаються і як проживають новий етап війни.
Текст: Анастасія Микитенко
Софія та Соломія Артемчуки
сестри-близнючки із «Госпітальєрів»
Так вийшло, що цей добровольчий батальйон став усім нашим життям.
Про рішення вступити до «Госпітальєрів»
Софія: Те, що ми доєдналися до цього батальйону, вийшло випадково. Ми волонтерили в госпіталі у Львові 2014 року й навіть не думали, що потрапимо на схід, ніхто нас не хотів брати, бо ми маленькі й дівчата. Тоді ми подружилися з одним із волонтерів, проте на деякий час втратили з ним зв’язок, бо він виїхав із міста, але після цього якось знову відновився. Ми з сестрою саме шукали, що можна робити далі й чим допомогти, і він розповів про «Госпітальєрів». У 2018 році пройшли тижневий вишкіл, почали їздити на схід і так стали частиною батальйону. Ми бачили це як логічне продовження нашого волонтерства.
Потім ми стали інструкторками домедичної допомоги на комунальному підприємстві (комунальне підприємство «Госпітальєри Дніпра», яке фінансується з бюджету Дніпра – ред.), готували, зокрема, майбутніх «Госпітальєрів». І за весь цей час так вийшло, що цей добровольчий батальйон став усім нашим життям: усі друзі, знайомі звідти, у Соломії – хлопець.
До батальйону вступали разом із сестрою, бо ми все робимо разом. Спочатку їздили в ротації по черзі, бо інструкторів не пускали одразу всіх. Коли ж почалося повномасштабне вторгнення, то наша комбат сказала, що вони ділять хлопчиків і дівчаток. Ми з сестрою просто переглянулися, не сказали ні слова, а Яна одразу погодила, що ми можемо бути разом. Ми розуміли, що є великий ризик того, що не виживемо, і знали: якщо одної не стане, то друга точно не переживе. Отак ухвалили рішення, що краще ми будемо вдвох, і, якщо що, удвох будемо помирати. Страх залишитися без другої сестри й мучитися самою далі по життю більший, аніж страх смерті.
Про медичні знання
Софія: У нас не було медичної освіти до «Госпітальєрів». Ми працюємо як парамедикині, тобто ті, хто забезпечують те, щоб людину довезли живою до медиків, щоб зберегли всі життєві показники, зупинили кровотечу тощо. Курсів, які ми пройшли, для цього вистачає.
Коли стоїмо на позиціях, то страху щось зробити не те немає. До виїзду завжди думаєш, щоб щось не провтикати, а коли вже поранений у тебе на руках, то зовсім не страшно, усе робиться якось на автоматі. Ми не розгублюємося й тому, що на вишколах нам постійно дають гіпотетичні ситуації, і мусиш швидко реагувати. А потім, коли працюєш як інструкторка, то вже бачиш помилки курсантів і сама починаєш більше думати, як правильно вчинити в такій ситуації.
Іноді для поранених найважливіші перші хвилини, а за них відповідаємо ми. Через це постійно думаєш, чи все можливе ти зробила.
Соломія: Ми дуже відповідально ставимося до нашої участі в «Госпітальєрах», постійно читаємо додаткову літературу, цікавимося фармацевтикою. Це дає нам упевненість, що ми впораємося. Проте також не забуваємо, що ми не лікарі, і використовуємо тільки те, у чому завжди впевнені, без уявлень, що от я – зірка парамедицини. Ми працюємо лише за протоколами й лише з препаратами, у яких ми певні. У деяких випадках на ходу телефонуємо лікарям, щоб вони щось порадили. Через це я не знаю випадків, коли б хтось помер через помилку «Госпітальєрів». Навпаки, якщо це не травми, несумісні з життям, ми довозимо до лікарні живими всіх.
Софія: Проте пам’ятаю, як ми приїхали на позицію перші три дні після повномасштабного вторгнення. Щойно заїхали, почався важкий обстріл, зокрема авіацією. У нас був дуже важкий поранений, ми максимально намагалися втримати показники, та в нього був осколок у голові. Зараз він у лікарні, у реанімації, і ми досі всі сподіваємося, що він прийде до тями. Це була моя евакуація, до неї постійно вертаюся й думаю, чи могла я щось зробити більше.
Соломія: Ми стараємося дізнаватися про кожного тяжкого пораненого, якого врятували. Іноді для них найважливіші перші хвилини, а за них відповідаємо ми. Через це постійно думаєш, чи все можливе ти зробила, чи достатньо цього було.
У деяких випадках ми стоїмо в 10 хвилинах машиною від позиції, інколи підстраховуємо в 500 метрах від лінії боїв.
Про принципи роботи
Софія: Робота «Госпітальєрів» проходить у три етапи. Спочатку це пікапи L200 із кузовом, які дуже прохідні й мобільні і в яких ми вивозимо поранених з гарячих точок. Потім їх довозять до більш укомплектованих медичних машин, а пізніше доставляють до лікарні. Ми з сестрою працюємо на першому етапі.
Соломія: Бойових задач не виконуємо: ми насамперед медичний батальйон. До початку вторгнення в нас не було навіть зброї. Зараз хіба можемо з нею чергувати. Для цього ми проходили тренування про те, як користуватися зброєю. Проте в більшості випадків, які ми маємо зараз, краще просто сісти в машину та відступити, не втручатися в бій. Хоча ми розуміємо, що може настати момент, коли будемо вимушені відбиватися.
Узагалі є правило, що медики завжди стоять трохи позаду, бо, якщо накриє, то накриє всіх і нікому тоді буде витягувати поранених. Це й самі військові розуміють, тому часто відганяють нас від позицій. У деяких випадках ми стоїмо в 10 хвилинах машиною від позиції, інколи підстраховуємо в 500 метрах від лінії боїв.
Часто вивозимо й цивільних, проте нас такі ситуації дуже злять. Військові постійно просять їх виїхати, бо тоді можна вільніше вести бій. Якщо цивільні є, то наші захисники до останнього тягнуть, а росіянам однаково. Виходить нерівний і неефективний бій. Не варто вважати себе патріотом і лишатися. До деяких людей це доходить, на жаль, тільки коли їх накриє вогнем.
До того ж наше першочергове завдання – вивозити військових, а потім – усіх інших. Цивільні самі зробили вибір лишитися після того, як їх попередили. Ми, звісно, намагаємося допомагати всім, але військові будуть у пріоритеті.
Про переживання втрат
Софія: Ми можемо багато жартувати, бо на війні без того тяжко. Щойно хтось засмучений, то починаємо придумувати якісь приколи, щоб підняти побратиму настрій. Та незавжди є можливість залишатися на позитиві, особливо коли втомлюєшся або проживаєш втрати. Ось одного з наших товаришів, який раніше викладав з нами в Києві, не стало. Сьогодні отримали звістку: у суботу буде похорон. Друзів втрачаєш постійно.
Коли хтось впадає в апатію, ми починаємо його витягувати, потім ти впадаєш в апатію, і витягують уже тебе.
Соломія: Ми постійно отримуємо повідомлення, що загинув той друг, інший, ще один. У нас 95% знайомих – це медики та військові, загинули вже дуже близькі люди. У нас є таке правило, що будемо оплакувати всіх опісля. Дуже важко, навертаються сльози, але зупиняєш себе: усе переживемо, пройдемо, а тоді будемо плакати. Якщо ми всі розкиснемо, то хто нас буде захищати?
Та незавжди вдається триматися. Мені потрібно було півтора місяці, щоб не плакати, коли я кажу ім’я одного нашого друга чи просто згадую щось про нього. Були заплакані ночі, коли ти залишаєшся сам на сам і починаєш ревіти. Я й зараз не можу це прийняти, проте в нас немає іншого виходу. Ми намагаємося одне одного підтримувати, у кожного в компанії загинув хтось дуже близький. Коли хтось впадає в апатію, ми починаємо його витягувати, потім ти впадаєш в апатію, і витягують уже тебе. Це війна, ми всі були готові, що можемо загинути або люди поруч можуть загинути. Точніше до цього не можна підготуватися, ми просто це усвідомлювали.
Раніше ми брали відпустки з основних робіт і їздили на ротації, а зараз кожен по-різному перелаштовується. Деякі працюють віддалено прямо на позиціях.
Про роботу поза батальйоном
Софія: Батальйон добровольчий, тому зарплати нам не дають. Усе, чим нас підтримують фінансово, іде на закупівлі машин, обладнання, ліків, а ще на пальне та забезпечення волонтерів продовольством. Через це в нас ще є інші роботи.
Раніше ми брали відпустки за свій кошт і їздили на ротації, а зараз ми тут уже три місяці, і кожен по-різному перелаштовується. Деякі працюють віддалено прямо на позиціях, бо є дні, коли в нас тихо й не так багато поранених. Я ж була проджект-менеджеркою, то мені постійно кажуть, що досі чекають назад, але розумію, що я їх підвожу, тому поки не знаю, як буде далі.
Соломія: Я вебдизайнерка, мій керівник закрив фірму й пішов у ТРО. Нікому з нас більше не платять, тому буду шукати нові проєкти. Ми підозрюємо, що не зможемо їздити на фронт до кінця війни, бо постає матеріальне питання. У нас ще є зараз запаси грошей, але нам потрібно оплачувати квартиру мамі й собі, а війна, імовірно, затягнеться.
Та інколи звідти й виїжджати не хочеться. З одного боку, додому б, бо кортить побачити близьких, а з іншого, ти знаєш, що маєш достатній рівень медичних знань і їх треба використовувати. Коли виїжджаєш, то починається паніка, що ти лишаєш хлопців, а на кого? Хто замінить тебе? Чи буде це хтось з нормальними знаннями, чи встигнуть вони витягнути й надати допомогу? І тоді починається: а може, не їхати, а може, залишитися? У нас узагалі була паніка, бо ми виїхали на вихідні на 9 травня й розуміли, що якийсь двіж там почнеться. Проте комбат наказала їхати зараз, поставила на наше місце медиків із досвідом та освітою, то ми були спокійні. Та є й ті, кому досвіду не вистачає, бо вони тільки закінчили вишколи.
Коли виїжджаєш, то починається паніка, що ти лишаєш хлопців, а на кого? Хто замінить тебе?
Софія: Через це ми намагаємося групувати досвідчених «Госпітальєрів» і не дуже. Вони можуть мати медичну освіту, але не мати досвіду на полі бою, і не можна передбачити, як вони поведуть себе в стресовій ситуації. Через це нам і страшно покидати позиції. На щастя, є й багато дуже досвідчених команд, тому іноді вириваємося ненадовго додому.
Зараз ми вдома вперше від початку повномасштабного вторгнення, і жартуємо, що тут гірше, ніж на війні. У нас є декілька днів, а під час них треба зробити купу справ, побачити безліч людей. Ти хочеш сходити до косметолога, а паралельно ще перегнати машину на свій батальйон і береш трошки волонтерки в ротацію. Якось так і «відпочиваємо».
Коментарі
Підписатись