Власний досвід«Щоразу йду з дому назавжди». Я виїхала з окупованої Бучі й після повернення стала на захист громади

Три переломні дні

Активні бойові дії поблизу Бучі проводилися від початку вторгнення. Ми з сином живемо не в центрі міста, а ближче до Гостомельського аеропорту. Тому бачили й літаки, і висадки десанту й з перших днів чули вибухи.

Думки виїжджати взагалі не було. Радше навпаки. Але ми й уявити не могли, як розвиватимуться події далі. Перші дні намагалися зрозуміти, чого чекати і як бути корисними там, де ми є. До цього додавалися новини про «3 переломні дні», після яких ми нібито мали з’ясувати, виграємо чи програємо. За новинами ми бачили, як близько все відбувається. Але однаково сподівалися, що до нас не дійдуть, кому ж ми тут потрібні, нічого стратегічного поруч немає. Пізніше виявиться, що росіянам байдуже звичайний у тебе будинок чи ні, а до нашої квартири зайдуть із перевіркою.

Ні світла, ні води, ні газу, ні зв’язку

Мені було страшно не стільки за себе, як за сина. У нього «щаслива» вдача. Коли він виходив з дому, наприклад, винести сміття, на нього направляли дуло танка. Якщо я сама шукала дрова, щоб розпалити вогнище й приготувати їсти, все було спокійно. Як тільки він іде зі мною, обов‘язково зустрінемо окупантів. Ті їздили колоною: їхня машина, а далі вкрадені пожежна й швидка. Згодом додалися мотоцикли.

У нас не було нічого: ні світла, ні води, ні газу, ні зв’язку. Із сусідами ділилися тим, чим могли. Пригадую, готуємо уху або смажимо овочі, сусіди також поруч готують і заглядають, у кого що. Жартували, що в когось смачніше й багатша страва, а значить є запаси. [усміхається] На моєму першому поверсі не було газу, ходила до людей, що жили вище, просилася раз на день нагріти води й щось приготувати. Старалася робити це дуже швидко, щоб не обтяжувати своєю присутністю. Спершу запаси з морозильника зберігали в снігу, щоб вони не псувалися, але пізніше доводилося готувати. Дістали якось упакову креветок з хороших часів і сміялися, що «жируємо» під час окупації. [усміхається]

Був випадок, коли будинок схожий на мій, розбомбили. І всі, хто був хоч раз у гостях, подумали, що це моя оселя. Вони почали телефонувати, а в мене кожний відсоток зарядки на рахунку і змоги 20 разів повторювати, що я жива, не було. Зателефонувала подрузі й попросила повідомляти мені тільки найважливіші новини, а зі всіма, у кого істерика, – зв’язатися й розповісти стан моїх справ. Безмежно їй за це вдячна!

Ми не ходили в укриття, тому що воно дуже далеко від нас. Сигналів тривоги не було, орієнтувалися по вибухах. Коли докочувалася хвиля, розуміли, наскільки це близько. Наш будинок не дуже постраждав. Його обстріляли, коли їхали вулицею, мабуть, щоб жителі не чинили спротив. Цілилися у вікна, балкони, пошкодили газову трубу. В однієї бабусі згоріла оселя, на щастя, вона була у ванні й урятувалася. У мої двері влучив уламок снаряда, зберегла цей шматок.

У якийсь момент зв’язок почав ловити в одній точці, на вулиці. Уже тоді ходили розмови про те, що росіяни забирають картки й телефони. Якщо я кудись виходила, примотувала телефон до ноги харчовою плівкою, а в кишені тримала старий телефон зі старою сімкою. Був випадок, коли я телефонувала сестрі, щоб запевнити, що ми тримаємося, аж тут під’їжджає БТР. Із нього вилазить троє чоловіків, я тихесенько спускаю телефон, повертаюся й повільно-повільно йду додому.

Їхали з думками, що ніколи не повернемося

9 березня був перший гумкоридор і ми з сусідами вирішили, що не будемо рватися в першу чергу. Хотіли подивитися, чим це закінчиться, і виїжджати наступного дня. Але того дня прийшли росіяни й почали оглядати квартири, в одного сусіда вилучили якусь зброю. Наче обійшлося, але зрозуміли, що час їхати звідси, тут небезпечно. До того ж 10 березня моєму сину мало виповнитися 20, і я так хотіла, щоб він міг відсвяткувати деінде, а не в цьому жаху.

Зараз розумію, що не потрібно було поспішати. Ми пройшли багато блокпостів, потрапили під обшуки з автоматами, сина роздягали... Щоб ви розуміли: оглядали нашого кота-сфінкса. У нього навіть немає шерсті, що вони шукали? Промацували корм, щоб упевнитися, що це точно їжа тваринки. Але того дня ми так і не виїхали.

Повернувшись, ми з сусідами вирішили піти пішки. Планували дістатися Ірпеня, звідти до Романівки й приєднатися до зеленого коридора там. Пройшли багато, старалися йти не центральними вулицями, нас добре скеровували місцеві. Однак біля одного будинку нас запитали, куди ми йдемо. Ми розповіли маршрут, а нам кажуть: «Дивіться ось в той бік. Люди йшли – вони вже не живі. А тепер в інший бік – машина прострелена, ці люди також хотіли виїхати. Вам куди?»

Нам запропонували лишитися в тому домі. Сусіди погодилися, але ми з сином вирішили повернутися назад. Якраз проїжджав чоловік, який прямував до міської ради, з ним і сіли. Тоді якось швидко вскочили в автівку, їхали в тиші, аж тут мій кіт у рюкзаку починає нявкати. Забули розказати водію про чотирилапого, злякали його. [усміхається]

У гучномовець сказали, що евакуації все-таки не буде й гарантій безпечного виїзду теж. Люди почали розходитися, а ми з цим водієм домовилися зустрітися зранку. Повернулися додому, зробили роботу над помилками й зібрали речі, які не викликали питань під час обшуку. За першої спроби виїхати я взяла сентиментальну й важливу для мене річ – жорсткий диск з дитячими фото сина. Але довелося лишити вдома.

Наступного ранку йшли з думками, що більше ніколи не повернемося. Налаштувалися йти пішки разом із сусідом. У нього була густа борода, я попросила його поголитися, щоб він виглядав молодшим. Подумала, що так до нас буде менше уваги. Поки я чекала на нього на вулиці, до мене підійшов знайомий чоловік і запропонував 2 місці в авто. Я відказала, що не можу, бо нас уже троє. Він каже: «Третього не візьму. Вирішуй тут і зараз, але я дуже раджу сісти». Уже тоді бачила у своєму місті і спалені приватні будинки, і зруйновані квартири, і мертвих людей на узбіччях. Я сіла до того чоловіка, щоб уберегти сина. Найстрашніше те, що цей хлопець, із яким ми мали йти, не виходить на зв‘язок. Я просто собі повторюю щоразу, що в нього забрали картку. Але я не знаю, що з ним й де він. Це страшно.

Ми всі заново народилися

В усіх людей, які виїжджали, було мало пального. Машини тримали шлях на найближчі міста, підконтрольні Україні. З нашим водієм ми поїхали до Бердичева. Дорога туди була більш-менш вільною, а в самому місті жили мої друзі. Один із них написав першим і сказав, щоб я приїжджала. Попередив, що спочатку буде дуже сварити, а потім міцно обіймати. [сміється]

Пригадую, як багато було блокпостів, як їхали вздовж мін, один порух не туди – і все. Навіть на першому українському блокпості не могли розслабитися, видихнули десь на третьому. Тоді й привітала сина з днем народження. Але відчуття було таке, наче ми всі заново народилися.

Війна наздоганяє

Діставшись Бердичева, наші попутники почали активно шукати шляхи далі. А я ж не мала на це ресурсу зовсім. Я попросила друга залишитися на деякий час, трошки набратися сил. Ми побули там з тиждень, до ранкового прильоту по місту. Це було знайоме відчуття й уже відпрацьований механізм дій: ти одразу згруповуєшся, летиш у коридор і сідаєш до стіни. У той час кіт біжить слідом за тобою, забирається на руки й завмирає. Висновок був один: ми маємо їхати ще далі. Це відчуття, коли ти думаєш, що вже в безпеці, а війна наздоганяє.

Я вирішила поїхати до сестри в Хмельницьку область, де її прихистила незнайома людина. Довелося шукати попутну машину, на диво, деякі були з російськими номерами чи Л/ДНР, тому обирали пильно. Хтось пропонував доїхати за 6 500 гривень за двох. Натомість ми знайшли волонтера й заплатили лише за вартість пального. Пам’ятаю, як сіли до нього, розговорилися, і він запитав, чи не було нам страшно сідати до нього, адже ми незнайомі. Але після Бучі вже нічого не страшно.

На Хмельниччині я не чула ні сирен, ні вибухів, але чула нашу авіацію. Коли пролітали літаки, у мене ставало серце й починалися флешбеки. Якщо я розповідаю людям, що відбувалося в Бучі, вони починають слухати, а потім просять зупинитися. На мою думку, деякі українці, які живуть подалі від бойових дій, сприймають події по-іншому, неначе це тільки в телевізорі. Про жахіття ніхто не хоче дізнаватися. Але мені важливо про це розповісти, щоб повернути собі свою нормальність. Тому я краще розумію тих, хто мав схожу історію.

Тоді життя в окупації здавалося не надто страшним. Психіка прилаштувалася до умов, але я постійно була зібрана. Навіть на фізичному рівні: стиснуті плечі, м’язи. Інколи змушувала себе робити зарядку, тому що в Бучі ми буквально жили у ванній кімнаті й тіло боліло від незручних поз. Найкращим подарунком для мене на Хмельниччині була нова спідня білизна й крем.

Повернулася після 9 травня

До війни я працювала в жіночому журналі, однак зараз із друком важко. Тому писала всім друзям і колегам з проханням дати мені якісь замовлення. Розуміла, що гроші на життя потрібно десь брати, але просити не моя історія. Перший час було важко сісти й писати. Те, що я завжди робила дуже добре, ніяк не виходило. Тому редагувала, розшифровувала інтерв’ю, бралася за все.

Мені весь час здавалося, що повернуся додому й зможу писати. Я чіплялася за маленькі речі, після яких мала б поїхати в Бучу. Наприклад, коли закінчиться кава. А як це ставалося, вигадувала щось нове.

Під час ухвалення рішення я слухала своїх знайомих-військових. Як мінімум казали, варто пережити 9 травня. Я повернулася в Бучу з котом, син залишився із сестрою й приїхав до нас пізніше. Ми їхали тим шляхом, яким евакуювалися, і це було морально важко. Буча зазнала не стільки руйнувань, скільки інших жахливих речей, як-от вбивств. Місто здалося «причесаним», але однаково були помітні наслідки війни. Паркан постріляний, але намальовані квіти. Ніби для психіки так має бути легше. Містяни теж поверталися перевірити оселі, змінити речі на літні, трошки прибрати квартири й оцінити руйнування.

Я почала вирішувати побутові питання, викликала майстрів. Записалася до перукаря й інших б’юті-майстрів, я дуже люблю доглядати за собою й за довгий час скучила за цими процедурами. Окрім цього, я записалася на всі можливі курси: первинної домедичної допомоги, мінної безпеки, першої психологічної допомоги. Тому що я усвідомлювала, куди повертаюся.

Про рішення захищати інших

Після повернення додому я активно спілкувалася з військовими, волонтерами, політиками. Особливо спокійно я почувалася поруч з одним із підрозділів ТРО. Туди входять люди, які пережили жахіття окупації, чинили спротив і наразі дуже пильно стежать за містом і виконують свої обов’язки. Я вступила в добровольне формування територіальної громади, але ми працюємо не в Бучі.

Для мене цей крок про внесок у боротьбу України, відчуття своєї користі та спроможності допомагати. Наразі багато людей втратили пильність, звикли до війни. Чимало жаліються, що ми ходимо у військовій формі зі зброєю, яка буцімто лякає. Але на власному досвіді я знаю, що страшно – це коли росіяни ходять озброєні по твоїй землі, а не українці.

Про зміни й самовідновлення