Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Власний досвід«Ми їхали на Донеччину, ризикуючи собою». Це жінки, які документують повномасштабну війну в Україні

Берегти в собі людські історії воєнного часу

«Ми їхали на Донеччину, ризикуючи собою». Це жінки, які документують повномасштабну війну в Україні — Власний досвід на Wonderzine

Зараз ми маємо змогу отримувати оперативну інформацію про ситуацію на лінії фронту, дізнаватися, що відбувається в різних містах України, як уберегти себе під час обстрілів або в яких міжнародних заходах беруть участь українські політичні та культурні діячі. Це можливо завдяки кропіткій і часто небезпечній роботі журналістів, які працюють із різними людськими досвідами протягом війни.

Ми поговорили з репортерками Камілою Грабчук та Ольгою Кириленко, які від початку повномасштабної війни висвітлюють події на фронті. Запитали їх про вибір роботи у воєнний час, труднощі спілкування з людьми, котрі пережили війну, і вплив їхньої діяльності на суспільну думку в Україні та за кордоном.

текст: Ольга Дуденко

Ми створили цей матеріал за підтримки наших читачів

Каміла Грабчук

репортерка-фрилансерка Washington Post


Я не знала, що робитиму, якщо розпочнеться повномасштабна війна

Напередодні 24 лютого я постійно публікувала в інстаграмі щось про можливе повномасштабне вторгнення. Це були новини про путінські заяви, обстріли прифронтових міст Донеччини та Луганщини. Не всі мої знайомі з журналістського кола, і мені здавалося, що люди, які не в темі, можуть хоч про щось дізнатися.

Тоді я працювала в пресслужбі політичної партії, тому була в контексті, ми весь час обговорювали ситуацію. Але на той момент я не була журналісткою. Саме тому не знала, що робитиму, якщо розпочнеться повномасштабна війна. Я не мала ані військового, ані медичного досвіду, у мене не було багато грошей. 24 лютого всі хвилювання минули, передчуття справдились, і я почала спокійно думати, що можна робити. Я продовжувала працювати на своїй роботі, паралельно вела соцмережі й активно шукала ще одну роботу. На додачу тоді багато хто оголошував волонтерські ініціативи, створював нові медіа, до яких набирали волонтерів, я туди теж подавалася. Однак розуміла, що це хаотична діяльність і цього замало.

Спершу я була в Києві, потім із друзями-волонтерами поїхала до Івано-Франківської області. Я боялася бути сама у квартирі, мені здавалося, що зараз росіяни відчинять двері, а я не матиму, чим захиститися. Перші дні я носила із собою кухонний ніж про всяк випадок (сміється). Мої друзі працювали у великому фонді, допомагали військовим, і я приєдналася до них. Потім почала моніторити вакансії за кордоном, де шукали SMM-ників, комунікаційників, тому що я хотіла заробляти гроші, щоб донатити. Нічого не могла знайти, мені ніхто не відповідав. Тоді я вирішила, що поїду до Львова й працюватиму офіціанткою. Розіслала резюме, сходила на дві співбесіди, шукала квартиру. І коли мене майже взяли, нарешті спрацював мій нетворкінг.


Мені подобається комунікація, пошук контактів та історій, постійні пересування – це підходить моєму темпераменту

Моя знайома редакторка тегнула мене в публікації колеги про пошук фіксера для шведських журналістів. Вони планували їхати зі Львова до Києва. Це було наприкінці березня, під час звільнення Київщини.

Я зустрілася з командою й акцентувала на тому, що знайду будь-яку історію, яка їм потрібна. Моя англійська неідеальна, але контакти, героїв і сюжети я відшукаю. Ми поговорили, обмінялись ідеями та поїхали до Києва. Тож саме кореспонденткою, фіксеркою та журналісткою під час війни я почала працювати наприкінці березня.


Мені нескладно, не страшно й неважко, якщо мені прямо зараз, у цю секунду, треба буде поїхати у відрядження до лінії фронту, я зберу рюкзак і поїду

Робота у Washington Post мені дуже подобається, бо це та журналістика, про яку я мріяла. Така, якою вона має бути. Мені подобається комунікація, пошук контактів та історій, постійні пересування – це підходить моєму темпераменту. Ти завжди кудись їдеш, змінюєш місця проживання й тобі треба прокомунікувати з чималою кількістю людей на різних рівнях. У нас немає окремого офісу, майже всі ми працюємо за фрилансерськими контрактами, зустрічаємося або в когось у квартирі, або в якомусь закладі, їздимо кудись.

Те, що разюче впадає в очі всім, хто бачить роботу іноземної преси – наскільки багато часових ресурсів вони мають. Один з останніх текстів, які ми робили, реконструював звільнення Харківської та Херсонської областей. Я почала надсилати запити й шукати героїв для цієї статті в середині вересня, опублікували її наприкінці грудня. Чотири місяці тривала робота над цим текстом. Це не той випадок, коли ти маєш паралельно написати декілька великих матеріалів і новини. Українські журналісти, на жаль, переважно не мають стільки часу на один текст.

Робота репортерки для мене є уособленням всього, чого я прагну, і стихією, у якій мої особистісні якості є корисними. Мені нескладно, не страшно й неважко, якщо мені прямо зараз, у цю секунду, треба буде поїхати у відрядження до лінії фронту, я зберу рюкзак і поїду. І це не тому, що я повинна, а тому, що мені подобається це робити.

Коли ти фіксуєш історії різних людей, ти якось інтуїтивно розумієш, що не треба тиснути на людину чи просити повторити її ще раз. Навіть якщо людина щось неточно сказала, ти маєш акуратно перепитати, бо людина не зобов’язана тобі розповідати щось. Немає якогось однозначного аргументу, чому людина має поділитися особистими переживаннями з тобою. Просто тому, що тобі потрібно написати матеріал? Ні. Тому що ти розкажеш, наскільки це важливо? Можливо, це для тебе важливо, але для цієї людини, може, і ні. У таких випадках ти маєш запитувати. І я намагаюся бути чесною.

Коли ми працювали з темою безвісти зниклих людей, рідні мене питали: «А це допоможе? Чи це не зашкодить?». Я їм часто відповідаю: «Не знаю». Але наводжу приклади, як це може впливати, розповідаю про кейси досвідчених журналістів, які раніше працювали з такими історіями, ті говорять, що у випадку захисту прав людей публічність – це краще, ніж непублічність. Є випадок, коли одна громадська організація просила медіа написати про конкретну людину, і цю людину нещодавно звільнили. Водночас є ситуація, коли медіа написали, рідні цієї безвісти зниклої людини постукали в усі двері, але людина досі в полоні.


Немає якогось однозначного аргументу, чому людина має поділитися особистими переживаннями з тобою


Одна така історія може вразити на все життя, а їх так багато

Я відпрацювала у квітні з командою шведів, потім іще з кількома різними командами короткі терміни. Два дні працювала з французами в Київській області, вони готували статті про воєнні злочини росіян. Це відбувалося орієнтовно 15 квітня, коли ще тривала ексгумація масової могили в Бучі, але людей, які були на вулицях, уже забрали. У нас було багато роботи. Ми говорили з людьми біля тієї самої церкви, біля місцевого моргу. Їздили в Бородянку, де все ще розбирали розбомблені житлові будинки. Там ми знайшли жінку, яка разом із сусідкою хоронила свого сина, на городі. Його підстрелили росіяни, він помер удома.


Якоюсь мірою ти професійно відгороджуєшся від подій, бо ти не можеш проживати кожну історію, інакше зʼїдеш з глузду

Це були настільки насичені два дні, така кількість історій, що мені стало важко психологічно. Одна така історія може вразити на все життя, а їх так багато. Я тоді відпрацювала й поїхала до мами. Удома я зрозуміла, наскільки спустошена. Коли я йшла вулицею та дивилася на житлові будинки, мозок сам ніби шукав серед них зруйновані, і в голові виринало побачене в Київській області.

Були люди більш продумані й розумніші, які готувалися. Вони розуміли, що росія прийде ще раз, або вони мали досвід життя в зоні бойових дій раніше. Але, будемо відверті, таких людей меншість. Більшість людей або не готувалися, як я, або взагалі не очікували, що так станеться. Тому якщо запитувати мене про досвід роботи під час війни, то в ній усе вирішувалося по ходу. Я не готувалася заздалегідь, не оцінювала, чи я це вивезу, чи варто мені, наприклад, їхати туди, де відбувається ексгумація або в зону артилерійських обстрілів.

Ми про це говорили з колегами, що якоюсь мірою ти професійно відгороджуєшся від подій, бо ти не можеш проживати кожну історію, інакше зʼїдеш з глузду. Тому ти абстрагуєшся. Але з часом ти втомлюєшся, це накопичується і в моєму випадку це виливається в сльози. Зі мною так було кілька разів протягом 2022 року. Наприклад, у травні ми їздили до Краматорська. Там був прильот, але в недобудову, де не жили люди. Ми намагалися зрозуміти, чому той район називається «Чечня». Запитали про це людей, і вони нам кажуть: «Тому що в той момент, коли будувалися ці будинки, відбувалася війна в Чечні». Ми не зрозуміли цієї логіки, бо ще ж багато всього іншого відбувалося в цей період. Одна жінка почула це й розцінила, як те, що я посягаю на їхнє право визначати правильну назву. Тоді вона прокричала мені: «Идите к себе домой, мы тут сами разберемся, и только не надо говорить, что тут путин стреляет». Я щось відповіла, сіла в машину й зрозуміла, що не можу стримати сліз. Це мене дуже зачепило, бо це пряме виправдання агресора й убивці.

У липні я просто втомилася. Тоді обстрілювали Дружківку, я прокидалася від цих вибухів, ми працювали з важкими темами. Писали якось інтерв’ю із шістнадцятирічним хлопцем Владом із Запорізької області, якого взяли в полон. І він розповідав про те, як його змушували мити кімнати для катувань. Я сиділа, слухала його і так само не змогла стримати сліз. Подумала тоді, оце я професіонал (сміється). Але вже був такий стан, коли тебе розчулить будь-що.

Протягом року, висвітлюючи повномасштабну війну, я була стримана, зібрана, хотіла працювати й бути корисною, але час від часу відчувала втому чи страх. Однак я точно розуміла користь від своєї роботи, це головне. Наприклад, військові чи поліція, коли бачать статті, радіють, що іноземці будуть знати правду. Робота над матеріалом може впливати й на самих героїв. Улітку ми працювали в Донецькій області, і я памʼятаю одного чоловіка, йому приблизно 30 років. У будинок його дівчини влучив снаряд, і там усе рознесло. Коли ми з ним говорили, він спершу казав: «Ну можна ж якось із путіним домовитися, може, у полях можна воювати. Що це таке, людям будинки руйнувати?» І вже в процесі розмови, коли журналістка його запитала: «А як ви вважаєте, як можна домовитися з путіним?», чоловік уже самостійно дійшов до того, що з ним ні про що й неможливо домовитися. Це насправді теж питання журналістики: ти можеш запитати щось одразу, тобі людина відповість, і на основі цього ти сформуєш думку про цю людину; а можеш із нею поговорити довше й зрозуміти глибші речі.


Я точно розуміла користь від своєї роботи, це головне

Зараз ми з колективом працюємо з темою Маріуполя, а також хочемо показати побут військових на війні.

Ольга Кириленко

журналістка «Української правди»


Я просто робила свою роботу

Я не вибирала, чим займатися під час повномасштабної війни. Я просто робила свою роботу: збирала інформацію, передавала її аудиторії. Тобто це не якийсь свідомий чи героїчний вибір, я продовжувала те, чим давно займаюся, що мені подобається, і що, на мою думку, у мене добре виходить.

Десь за тиждень до початку повномасштабної війни я поїхала у своє рідне місто, щоб стати на військовий облік. Напередодні нового року вийшов закон про те, що жінки мають стати на військовий облік, і я хотіла написати репортаж на цю тему. За місцем реєстрації мені потрібно було їхати в Суми. 22 лютого, рівно за два дні до початку повномасштабної війни, я подала документи до військкомату, і мене взяли.

Зранку 24 лютого о пʼятій ранку я вийшла зі свого будинку в Сумах, сіла в таксі, і побачила, що в новинному чаті головна редакторка написала: «Гради в Маріуполі». Я одразу написала своїй мамі, що почалася війна. Наступним повідомленням був обстріл Харкова. Коли я їхала до вокзалу й сідала в поїзд, то думала тільки про те, щоб доїхати до Києва. Мені було страшно, що потяг зупиниться просто посеред поля і я нікуди себе не подіну.

Тим часом у колективі нашого медіа поступово прокидалися новинарі, журналісти, редактори, я стежила за всіма робочими повідомленнями, їх було дуже багато. Задовго до повномасштабного вторгнення росії я підписалася на деякі сепаратистські, російські пабліки, щоб відстежувати пропагандистські меседжі, і там вони починали вкидати гасла «Мариуполь наш», «Одесса наша» й подібне. Звісно, їдучи в поїзді, де в мене був слабкий звʼязок, я почувалася максимально ніяково. Відчувала себе безпорадною, розуміла, що ніяк не допомагаю своїй редакції в той момент, коли все починається.


До повномасштабної війни я ніколи в житті не писала про війну

Усвідомлення початку воєнних дій прийде до мене значно пізніше, як і всі ті почуття, які я блокую протягом війни. Я приїхала о першій дня до Києва й одразу пішла випускати текстовий онлайн на сайті. Потім зрозуміла, що хочу знімати саму війну, говорити з людьми, які її переживають. Тоді я вперше поїхала 12 березня до мосту на Ірпінь, яким мешканці евакуювалися до Білогородки. Я знімала евакуацію і розпитувала про події в Гостомелі, Ірпені, Бучі. Ми стояли біля Романівського мосту, було чутно постріли з артилерії, були прильоти. І люди, які переходять з однієї частини міста, де йдуть інтенсивні воєнні дії, до іншої, де війна ще не почалася.

Як тільки почали частіше висвітлювати історії з Маріуполя, я дивилася на роботи фотографів Євгена Малолєтки й Мстислава Чернова й ставила собі запитання, чи зможу я працювати в бойових умовах, чи зможу робити контент безпосередньо з війни. І вирішила, що я щонайменше маю спробувати. До повномасштабної війни я ніколи в житті не писала про війну. Я писала про ковід, освіту, трохи про політику, працювала в суспільно-політичному відділі, де й працюю зараз. Після знімання евакуації на Київщині я шукала можливості підсісти до людей, які везуть гуманітарку на схід. Звісно, у таких випадках є моменти власної цікавості, але переважає бажання показати воєнні дії іншим людям, передати те, як їх бачу я.


Бахмут став для мене місцем сили, куди я постійно повертаюся. Мені здається, я памʼятаю всіх людей, яких я там знімала, усі вулиці, на яких я була, усі будинки, які спочатку були цілими, а тепер осипаються

На початку травня я вперше поїхала на схід. Це був Бахмут, Лисичанськ і Сєвєродонецьк. У Сєвєродонецьку тільки завʼязувалися бойові дії, росіяни штурмували місто зі сходу. Трохи пізніше вони прорвали нашу оборону, точніше, одна українська бригада знялася з позиції, і там виникла непроста ситуація. Власне, війна для мене почалася з Бахмута, який на той момент ще був мирним. А до Лисичанська й Сєвєродонецька вже впритул посувався фронт. Бахмут став для мене місцем сили, куди я постійно повертаюся. Мені здається, я памʼятаю всіх людей, яких я там знімала, усі вулиці, на яких я була, усі будинки, які спочатку були цілими, а тепер осипаються.

Те, що мене підтримує в роботі зараз, – це ненависть до росіян, до кожного з них, до всього російського. Я б хотіла сказати, що мене спрямовує любов до України та її людей, і, звісно, це є, але відчуття ненависті надзвичайно сильне, і, мені здається, саме воно допомагає мені триматися. Також бажання розказувати людям усередині країни про війну, показувати, що українці на сході насправді не чекали росії, російської армії чи «руского міра», розвінчувати ці міфи, упередження чи звинувачення.

Коли людина розкривається перед камерою на війні, від цього мені стає дуже тепло на душі. Я думаю про те, що в цей момент я потрібна їм як хтось, кому можна висловити все. Своєю чергою їхні історії дають змогу мені комунікувати з іншими людьми, до яких війна не підсунулася так близько.


Те, що мене підтримує в роботі зараз, – це ненависть до росіян, до кожного з них, до всього російського

Щоб знімати воєнні дії, довелося звикнути до гучних і раптових звуків, а я їх ненавиджу. Довелося звикнути до вистрілів танків, САУ. Тиждень тому, наприклад, ми знімали «Піон». Це установка, яка має 203-міліметровий калібр, найбільший, який є в Україні. Вона стріляла 23 рази, і для того, щоб усе це знімати, довелося звикнути до таких пострілів.

Одного разу ми знімали в Серебрянці на Донеччині, на той момент росіяни стояли від цього села за річкою, там було дуже небезпечно. Ми їхали туди, ризикуючи собою, але ми дуже хотіли розказати про те, як там живуть люди. Це неприємна історія, коли через річку у твоєму селі стоїть чужа армія. Там жила жінка, у якої вже не було будинку. Вона почала диктувати мені номер, на який попросила зателефонувати, і це був російський номер. Я дуже здивувалася: російська армія зруйнувала її будинок, а вона просить мене подзвонити в росію. Виявляється, у прифронтових містах є багато історій, коли цивільні просять набрати їхніх родичів у росії, і сказати, що ті живі.


У той час, коли ти розумієш, що твоє місто може бути окупованим, але однаково продовжуєш підтримувати українську армію, – це круто

В одному з матеріалів ми також розповідали про 57-му бригаду, яка тоді зазнавала великих втрат, обороняючи північ і схід Бахмута. Навіть з уламками у своєму тілі ті військові морально трималися, і я дуже хотіла показати всім людям, які прочитали цей матеріал, що вони готові стояти за це місто. Також памʼятаю, як у цій поїздці до Бахмута, на початку грудня, я стояла поблизу будівлі банку, вона ще не була розбитою, але була пошкоджена. Там висів український прапор із написом «Рабів до раю не пускають». Навпроти нього – бюро ритуальних послуг, куди постійно заходили люди, щоб поховати загиблих цивільних у Бахмуті. А я стою, дивлюся на напис і розумію, що нам дуже пощастило, бо ми не раби.

Мені здається, що завдання, яке я поставила перед собою, – розповідати якомога більше правдивих історій. Показувати реальність війни, але моїми словами, через мої досвід та оптику. Мені також важливо сказати про українців зі східних областей. Як би дивно не здавалося комусь у Києві, Львові, Дніпрі чи Одесі, що хтось лишається в Бахмуті жити під обстрілами, я зовсім не хочу, щоб вони звинувачували цих людей у тому, що на них напали росіяни. Бо насправді ніхто, крім росії, не винен у тому, що росія напала, ніхто не заслуговував на те, щоб його вбила росія. Тому я прагну, щоб ми всі побачили в людях, які живуть на сході і які лишаються жити там під час повномасштабної війни, людей, які вірять в Україну та підтримують українську армію.

В одному з моїх останніх сюжетів є така героїня, пані Світлана, яка, коли росіяни вже намагалися атакувати Бахмут із трьох боків, зранку розливала чай українській армії. У той час, коли ти розумієш, що твоє місто може бути окупованим, але однаково продовжуєш підтримувати українську армію, – це круто. Це значно складніше, аніж критикувати цих людей в інтернеті. Мій головний принцип у комунікації – не бути упередженою до людей, не будувати собі якісь картинки в голові щодо них, ні в чому їх не звинувачувати, не дорікати, а розпитувати про їхнє життя, їхні погляди, вибори в житті, їхні сподівання. Бути відкритою та почути все.

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.