Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Власний досвід«Ми фіксували смерть і продовжували роботу». Я працювала лікаркою в окупованому Херсоні

«Було дуже страшно не лише пацієнтам, а й лікарям»

«Ми фіксували смерть і продовжували роботу». Я працювала лікаркою в окупованому Херсоні — Власний досвід на Wonderzine

Під час окупації Херсона російські військові не дозволяли волонтерам привозити життєво важливі ліки на окуповану територію й намагалися співпрацювати з українськими лікарями. А коли відступали, то вивозили медичне обладнання з лікарень. Незважаючи на тиск і загрозу власному життю, медики продовжували працювати навіть під обстрілами й рятували пацієнтів.

Лілія Сарахман працювала сімейною лікаркою в Херсоні під час окупації. Ми поговорили з нею про роботу в лікарні, як їй удавалося в тяжких умовах допомагати людям і життя під обстрілами.

текст: Катерина Мельник

Ілюстрації: Олеся Ковальчук

Лілія Сарахман

сімейна лікарка

Робота рятувала мене. Я розуміла, що потрібна пацієнтам

Початок війни: ми не були готові до цього

Я працювала сімейною лікаркою в Херсонській міській клінічній лікарні, щодня приймала пацієнтів, виїздила на виклики. До війни досить важливою частиною моєї роботи був прийом хворих на коронавірус і вакцинація. Тоді також проводила лекції для лікарів сімейної медицини з усієї України, це був масштабний проєкт від ВООЗ.

Я будувала багато грандіозних планів на майбутнє, хотіла отримати додаткову спеціалізацію, продовжуючи працювати сімейною лікаркою. Але нас прийшли «визволяти».

24 лютого ми прокинулися, коли вже почали бомбити Чорнобаївський аеропорт. Живемо неподалік, тому нам було дуже чутно ті вибухи. Ми були в ступорі й розпачі, не знали, як себе поводити і що робити далі.

Кожна смерть в окупації – це провина російських військових

Ситуація була незрозуміла, але я однаково прийшла на роботу в лікарню. Але пацієнтів майже не було ні того, ні наступного дня. Якщо в них виникали питання, то вони намагалися вирішити їх у телефонному режимі, просили продовжити лікарняний лист чи виписати електронний рецепт, щоб отримати ліки.

У місті тоді був неймовірний хаос. До кінця тижня з аптек уже зникли ліки першої необхідності: від цукрового діабету, захворювань щитоподібної залози, артеріальної гіпертензії. Тоді пацієнти поступово почали приходити до лікарні, бо їм потрібні були життєво важливі ліки.

Робота рятувала мене. Я розуміла, що потрібна пацієнтам. Й усвідомлення цього допомагало тримати себе в руках, бо якщо я буду панікувати, то пацієнти відчують мій стан. А вдома дуже допомагали художні книги, інколи фільми, але не на військову тематику.

Чомусь не було розуміння, що моє життя під загрозою. Навпаки, лікарня сприймалася як безпечне місце. Я не думала про те, що російські військові можуть у будь-який момент приїхати й розстріляти всіх чи обстрілювати лікарні, як це роблять зараз. Було лише усвідомлення того, що я маю допомагати людям.

Про роботу в окупації й потреби пацієнтів

Ситуація погіршувалася, поблизу лікарні велися бої, тому ми зовсім не могли приймати пацієнтів. А вже за тиждень по всьому місту з’явилися російська військова техніка й військові зі зброєю. Вони були всюди: у телеграм-каналах ми бачили фотографії, де вони ходять по нашому мікрорайону, біля лікарні. Тоді вже зрозуміли, що Херсон окупований і в місті немає українських військових, але вирішили повертатися в лікарню й допомагати пацієнтам.

Пам’ятаю, одного ранку йшла на роботу й перед пішохідним переходом їхали російські військові на своїй техніці. Вони зупинились і пропустили нас. Страху не було, радше ненависть. Але емоції всі тримали при собі. Це була безвихідь, бо я нічого не могла зробити людині, яка стоїть переді мною з автоматом. Їм було б байдуже, якщо вб’ють на одного цивільного більше.

Обстріли не припинялися; працювати вночі в приймальному відділенні під час активних бойових дій було точно незвично й дуже тривожно для нас. Було страшно не лише пацієнтам, а й лікарям. Але не було такого страху, який би я не змогла подолати. Я розуміла, що поруч зі мною люди в гіршому стані, менш емоційно стабільні, тому не дуже турбувалася про власний емоційний стан чи безпеку. Усвідомлення того, що відбувалося страшне й була постійна загроза життю, прийшло пізніше, але тоді я думала лише про пацієнтів, як їм допомогти й заспокоїти.

Люди жили в стані постійного стресу, у них не було достатньо ліків. Ми робили все можливе, щоб їм допомогти

Люди жили в стані постійного стресу, у них не було достатньо ліків. Це дуже повпливало на їхній стан здоров’я. Найчастіше зверталися через гіпертонічні кризи, тоді вони особливо загострилися. Ми робили все можливе, щоб їм допомогти. Але інколи доводилося використовувати препарати без доведеної ефективності, бо інших у нас уже не було. А людям потрібно було допомагати.

Ми з колегами також надавали психологічну допомогу. Таких звернень було дуже багато. Траплялося, що пацієнти, відчиняючи двері кабінету, впадали в істерику; ніхто не розумів, що відбувається і чого очікувати.

Приходили люди й родичі тих, які потрапили в полон. Їх відпускали в дуже поганому психологічному й фізичному стані, тому ми мали швидко надати їм першу медичну допомогу й обстежити. Складно говорити про такі випадки, бо не хочеться нашкодити тим, кого ще не повернули.

«До війни я не бачила стільки смертей»

Через відсутність ліків удавалося врятувати не всіх. У передмісті Херсона людина хворіла на бактеріальну пневмонію, у неї була дуже висока температура. Їй потрібно було саме антибактеріальне лікування. Та ліків знайти не вдалося – людина померла.

Кожна смерть в окупації – це провина російських військових. Екстрена не змогла вчасно приїхати через обстріли, не було потрібного препарата – це їхня провина. Я відчувала сильну лють і ненависть до них, бо ми прекрасно жили, лікували людей, мали всі необхідні ліки, поки вони не прийшли нас знищувати.

Я була в розпачі від думки, що ми могли б легко врятувати людину, якби в нас були потрібні препарати

До війни я не бачила стільки смертей. В окупації пропускала весь біль, який бачила в очах родичів, крізь себе. Досі згадую ті смерті й розгублені обличчя людей. Я була в розпачі від думки, що ми могли б легко врятувати людину, якби в нас були потрібні препарати. Інколи в такі моменти я розчаровувалася в собі як у лікарці, картала себе: «Чому так вийшло, чому я не змогла допомогти цій людині?» Отримати рецепт у лікаря й купити в аптеці потрібний препарат – це звична річ. А в окупації я заходила в аптеку, бачила пусті полиці й не могла зрозуміти, як це взагалі можливо й чому люди мають помирати через хвороби, які можна легко вилікувати.

З часом ці відчуття притупилися. Напевне, моя психіка так захищалася, я більше не могла пропускати це крізь себе, інакше мені б самій знадобилася психологічна або психіатрична допомога. Ми з колегами просто фіксували смерть і продовжували працювати далі.

Про допомогу волонтерів

Ми спілкувалися з колегами з Києва, заходу України. Вони були готові передавати нам усі необхідні ліки. Проте російські військові не відкривали гуманітарних коридорів: машини з гуманітарною допомогою доїжджали до Миколаєва й були змушені повернутися назад. Тоді дуже допомагали місцеві волонтери. Вони приносили одяг, їжу, воду, ліки першої необхідності. Ми роздавали їх безкоштовно.

Трохи пізніше почала надходити гуманітарна допомога з Європи. Якщо на російському блокпості військові не дуже пильно оглядали багаж, то вдавалося провезти 1–2 невеликі коробки з ліками першої необхідності, але для такого великого міста це дуже мало.

Про обстріли цивільного населення

Коли їде машина з написом «Діти» і її обстрілюють, то це дуже страшно. І таких історій багато: люди з околичних сіл їхали до Херсона, вважали, що в місті безпечніше, але дорогою російські військові відкривали по них вогонь. До нас привезли однорічну дитину з батьками, їхнє авто розстріляли впритул. На щастя, вони вижили, але це був найбільш складний момент для мене – страх впереміш із люттю й ненавистю до російських окупантів. Цей випадок залишиться в пам’яті всіх медичних працівників, які працювали в ту зміну.

Траплялося, що росіяни привозили на військовій техніці цивільних українців, яких самі ж поранили. Деяким удавалося надати першу медичну допомогу, когось перевозили в інші лікарні, які більшою мірою приймали поранених. Але інколи ми могли лише констатувати смерть.

Про рішення виїхати з Херсона

На початку війни питання виїзду з Херсона ми в сім’ї взагалі не обговорювали. Я розуміла, що всі мої пацієнти не виїдуть, тому їм потрібно допомагати тут; не завжди ліками, бо їх просто не було, але хоча би словом і порадою.

Ситуація не змінювалася, посилювались обстріли й психологічний тиск російських військових, тому наприкінці квітня ми з родиною наважилися виїхати. Нам було дуже складно ухвалити це рішення, але ми робили це заради дітей, щоб уберегти їхню психіку.

Російські військові не відкривали гуманітарних коридорів: машини з  допомогою доїжджали до Миколаєва й були змушені повернутися назад

Було дуже складно емоційно, бо що 200–250 метрів нас зупиняли на російських блокпостах, обшукували, оглядали всі речі, багажник, капот. Уже коли ми виїхали на підконтрольну територію України, то відчули полегшення. Але нас дуже здивувало, що тут люди не реагують на сигнали повітряної тривоги, продовжують займатися своїми справами.

Про майбутнє

Війна дуже вплинула на пріоритети й цінності. Люди почали більше турбуватися про своє фізичне й психічне здоров’я, тому в нас буде ще більше роботи з профілактики й лікування захворювань. До того ж потрібно відновлювати роботу лікарень в Херсоні і якість медичних послуг, бо російські військові вивозили все медичне обладнання, машини екстреної допомоги, коли відступали.

Багато людей не змогли виїхати з Херсона, і це дуже сильно вплинуло на їхній психічний стан – кожна 2–3 людина матиме ПТСР або депресію. Це буде величезною проблемою, тому ми, як сімейні лікарі, маємо працювати спільно з психологами, психіатрами й психотерапевтами, щоби відновлювати ментальне здоров’я людей.

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.