Власний досвід«Відчула, що більше «не вивожу». Жінки про свій досвід психотерапії
«Не всі проблеми можна вирішити з подружками на кухні за келихом вина»
Тема ментального здоровʼя досі залишається дещо табуйованою в українському суспільстві. Але згідно з даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), близько 10 мільйонів українців мають ризики розвитку психологічних розладів через повномасштабне вторгнення. Стикаючись з ментальними проблемами, ми часто знецінюємо потребу в професійній допомозі й намагаємося впоратися самотужки. Нам може здаватися, що наші переживання зараз не на часі, а сам процес терапії – це лише зайва витрата часу й коштів, які варто спрямувати на щось «більш корисне». Але таке ставлення до себе може призвести лише до погіршення стану.
Щоб допомогти людям пережити стресові ситуації, з початком війни в Україні почали з’являтися служби психологічної підтримки. Наприклад, наприкінці травня команда Wonderzine Україна створила платформу психологічної допомоги «ЇЇ підтримка» для жінок та ЛГБТ-спільноти. Якщо вам потрібна консультація з психологом, ви можете заповнити заявку й отримати три сесії безоплатно.
Ми поговорили з жінками про те, що їх підштовхнуло піти в психотерапію, як змінилося їхнє життя й чому варто приділяти час своєму ментальному здоров’ю.
Текст: Анастасія Попович
Якщо вам потрібна психологічна допомога, ви можете звернутися на безкоштовну платформу «ЇЇ підтримка»
Фотографка
Психотерапія – це не про те, що ти прийшов і тобі дали відповіді на всі запитання
До 24 лютого практика ходити на терапію для мене була звичною й цілком прийнятною, крім цього, моя мама за другою освітою психолог. Для мене це як ментальна гігієна, так само як ти ходиш щоранку в душ, так само щотижня ходиш до спеціаліста. Уперше я звернулася до психотерапевта декілька років тому. Один із моїх запитів був повʼязаний із роботою: у мене був страх залишитися без заробітку. Знайомі мами поділилися кількома контактами, і я одразу знайшла свого спеціаліста. У мене не було якихось чітких критеріїв, але мені здавалося, що краще, якби це була жінка й приблизно мого віку. Моїй психотерапевтці було близько 30 років.
Від мами я знала, що терапію треба відвідувати тривалий час, щоб побачити якийсь ефект. Коли я виходила після сесії, перші кілька годин відчувала полегшення, але через день знову з’являвся емоційний спад. Психотерапія – це не про те, що ти прийшов і тобі дали відповіді на всі запитання. Тому, мені здається, звичку роботи з психологом краще започатковувати в молодому віці й дотримуватися систематичних сеансів – тоді результати будуть кращі.
Зараз я закінчую навчання у Франції й можу сказати, що там до подібних практик ставляться значно простіше. Коли почалася пандемія, мої одногрупники відкрито говорили про свій досвід відвідування спеціаліста, бо тоді всім було важко ментально. У моєму оточенні в Україні не було стереотипів щодо терапії також. Але, я думаю, це повʼязано з тим, що здебільшого спілкуюся з митцями, а це люди досить відкриті.
Коли почалася повномасштабна війна, я перебувала за кордоном і вже майже як рік не відвідувала спеціаліста. Спершу почала блокувати всі свої емоції, мені здавалося, що мої переживання не мають ніякої цінності, як порівняти з тим, що відчувають люди в Україні. Тоді я вважала, що якщо звернуся до психолога, то це виглядатиме як бажання пожалітися. Я пішла до терапевта вже тоді, коли відчула, що більше «не вивожу».
Проїхавши влітку деокупованими місцями Київської області, я впала у важкий емоційний стан і багато плакала, тоді моя психологиня дала пораду: «Ти не можеш узяти більше, ніж можеш винести. Коли ми наповнюємо кошик, то всьому є свій об’єм і більше наповнити неможливо». І ще одна порада – вчасно виходити з фантазій і не накручувати себе внутрішньо. Я це постійно прокручую у своїй голові, і воно дійсно мені допомагає.
Усі ми можемо ненароком використовувати якісь маніпуляції і отруювати життя своїх близьких. Тому важливо навчитися це усвідомлювати й пригальмовуватися
Як я вже сказала, відвідувати психотерапевта – це підтримувати гігієну ментального здоровʼя. Це важливо не лише для самого себе, але й для оточення. Усі ми можемо ненароком використовувати якісь маніпуляції і трошки отруювати життя своїх близьких. Тому важливо навчитися відразу це усвідомлювати й пригальмовуватися. Мені здається, що тоді людям буде краще жити в соціумі.
Стилістка, фотографка
У день, коли я вперше йшла на терапію, було лячно й водночас дуже цікаво, я не уявляла, як це працює і як мені зможе допомогти людина, яка зовсім мене не знає
Понад два роки тому я вирішила, що хочу розлучитися зі своїм чоловіком. На той момент я стикнулася з газлайтингом (тоді я ще цього не усвідомлювала), я не могла зрозуміти, де мої думки, а де чужі. Я не хотіла про це комусь говорити, бо здавалося, що мене ніхто не підтримає. Моя подруга, яка мала схожий досвід, уже працювала із психотерапевтом і порадила мені звернутися до спеціаліста. До того ж мені завжди було цікаво піти на психотерапію.
Мені одразу пощастило з терапевтом, оскільки мені його порадила ця ж сама подруга. Я жартую, що вона за мене пройшла ці всі етапи пошуку. Насправді це досить важко знайти собі класного фахівця, адже тут, як із друзями: тобі не всі можуть підходити. У день, коли я вперше йшла на терапію, було лячно й водночас дуже цікаво, я не уявляла, як це працює і як мені зможе допомогти людина, яка зовсім мене не знає. Моя подруга підготувала мене, що це не пігулка, а тривалий процес, хоча після двох сесій терапії я остаточно визначила для себе, що хочу розлучитись із чоловіком.
Перші 12 місяців терапії були дуже важкими. Памʼятаю, що я постійно плакала. Проте вже за рік в мене знизився рівень тривожності
Я продовжила терапію й почала копати глибше. У якийсь момент взагалі перестала розуміти, хто я така і що хочу. Виявилося, що я жила із тривожним розладом й ОКР. Я боялася людей, для мене весь світ був небезпечний, я не йшла першою на контакт, а також постійно все перевіряла й фоткала, чи вимкнула я всі прилади, чи зачинила двері. Але мені здавалося, що так живуть усі.
Зараз я вже завершила терапію й точно знаю, що можу впоратися зі своїми проблемами сама, розумію, як працювати зі своїми думками й тривогами
Мої друзі позитивно реагували на те, що я звернулася до спеціаліста. Вони бачили, як я змінилась і для багатьох із них моя історія стала поштовхом, щоб також записатися до психотерапевта. Попри це, упродовж першого півріччя чимало людей із мого оточення відсіялося, бо я перестала бути зручною. Перші 12 місяців були дуже важкими. Памʼятаю, що я постійно плакала. Хоча вже за рік терапії в мене знизився рівень тривожності.
Робота з психотерапевтом допомагає краще дізнатися себе. Я виросла не пристосованою до дорослого самостійного життя. До того ж на мене давив соціум, навколо мене були не ті люди. У мене була дуже низька самооцінка, і я постійно перебувала в позиції жертви. Я виросла в умовах знецінення й без розуміння того, як працює світ. Остаточно зняла рожеві окуляри 24 лютого, коли зрозуміла, що так, хтось може прийти до тебе додому й забрати в тебе все. Зараз я вже завершила терапію й точно знаю, що можу впоратися зі своїми проблемами сама, розумію, як працювати зі своїми думками й тривогами. Я знаю себе вже з усіх сторін, що й чому відчуваю, чого хочу й не хочу. Так, війна мене відкотила назад, але коли я повернулася в Україну, то все стало на свої місця. Навіть під час війни я відчуваю себе дуже щасливою людиною.
Художниця з костюма, видавчиня
З першою терапевткою я займалася впродовж трьох років. На початку вона допомагала мені подолати емоційну напругу, а потім ми почали глибше розкручувати мої проблеми
Я мала досвід терапії з двома спеціалістами. Причиною першого звернення по допомогу стало важке розлучення з чоловіком, який застосовував емоційний й економічний тиск. З першою терапевткою я займалася впродовж трьох років. На початку вона допомагала мені подолати емоційну напругу в непростий час, а потім ми почали глибше розкручувати мої проблеми.
Удруге я звернулася до психотерапевта через ПТСР. 25 лютого разом із мамою я пережила обстріл і зрозуміла, що мені потрібен спеціаліст, який працює саме з ПТСР. Мені якось удалося самій це усвідомити й продіагностувати себе. Не знаю, як я це зробила, можливо, тому що подивилася всі серії Доктора Хауса. [усміхається] Насправді я сахалася від голосних звуків. І вже навіть у безпечній Варшаві лякалася трамвая, щоранку я прокидалася від жаху, повертаючись до подій того дня. Тоді в мене почалися й панічні атаки.
Для мене психотерапія – це дорога до себе, і так, вона може бути тернистою й важкою. У моєму випадку саме так і було
Свого психотерапевта важко знайти одразу, як і «свого» перукаря, і йога-коуча, і будь-якого майстра в якійсь сфері. Проте, якщо ти даєш запит і справді дуже хочеш отримати цю допомогу, то знаходиться саме те, що тобі потрібно. 11 років тому, коли я вперше захотіла звернутися до терапевта, у мене був нуль у гаманці, бо мій чоловік застосовував економічний терор. До того ж мені ще потрібен був адвокат. Тоді суспільство не толерувало слабких людей, а саме такою я себе і вважала. Мені було соромно просити в когось підтримки, і я намагалася впоратися самотужки, тому пішла в безкоштовний центр допомоги жінкам і там знайшла і свого адвоката, і свого психотерапевта.
У випадку з ПТСР я вже відкрито розповідала про це своїм друзям. Тоді одна моя подруга сказала, що має знайомого спеціаліста, який займається ПТСР, мовляв, звернися до нього. Тому, я впевнена, що в пошуку «своїх» допомагає дуже-дуже велике бажання.
Не всі проблеми можна вирішити з подружками на кухні за келихом вина, особливо зараз, коли погано всім. А психотерапія – це якраз інструмент підтримки себе, як гігієна
Уперше, коли мені потрібен був психотерапевт, було важливо працювати саме з жінкою. Мені здавалося, що тут потрібне саме жіноче розуміння. У другому випадку для мене найважливішим критерієм стала відсутність будь-яких звʼязків із росією. Мені потрібна була людина, яка розуміє контекст саме цієї війни.
Під час першої терапії мені здавалося, що ніякого прогресу взагалі немає, тому почала вести щоденник, де записувала всі свої відчуття й емоції, таким способом я отримувала реальну картину свого стану. Це як діалог із самим собою. Для мене психотерапія – це дорога до себе, і так, вона може бути тернистою й важкою. У моєму випадку саме так і було. Наші мізки – досить цікавий механізм, коли ти намагаєшся щось змінити навіть на краще, то відразу однаково відчуваєш страх, що паралізує, перед невідомим. До того ж у кожного різні темпи усвідомлення, тут важливо не опускати руки, а навпаки, підтримувати себе.
У другому випадку, окрім ПТСР, у мене були проблеми із самоідентифікацією. Я не могла зрозуміти, хто я є. Я досі проходжу цей шлях розуміння себе й повернення додому, а Київ сприяє цьому. Я була не готова до війни й до вимушеного переїзду, тому жила інерціями минулого. Мій психотерапевт сказав мені: «Я бачу, що ти відчуваєш смуток за минулим. Уяви, що зараз відбувається похорон твого життя до 24 лютого. Що б ти могла сказати йому на прощання?» Тоді стався ось цей мій прорив, і я зрозуміла, що так, як було раніше, уже точно не буде, буде краще, а може, буде й гірше, я ще не знаю. Але найголовніше: я усвідомила, що в будь-якому разі з усім впораюся.
Не всі проблеми можна вирішити з подружками на кухні за келихом вина, особливо зараз, коли погано всім. А психотерапія – це якраз інструмент підтримки себе, як гігієна. Ти підфарбовуєш корені волосся, робиш манікюр, чого б просто не піти до спеціаліста й не перевірити, чи на своєму ти шляху.
Фотографка
Терапевтка мені відразу сказала, що якщо мені щось не сподобається, це цілком нормально і я зможу звернутися до іншого фахівця. Але мені пощастило, і я з першого разу знайшла свого спеціаліста
Я звернулася до психотерапевтки в травні 2022 року. Основними стали проблеми в сім’ї, які тягнуться досить давно й турбують тривалий час. І, звичайно, ще й війна. Мені потрібно було розібратися зі своїми емоціями, зрозуміти, що нормально відчувати, а що ні.
Я пішла до психотерапевтки за рекомендацією знайомих. Сама спеціалістка мені відразу сказала, що якщо мені щось не сподобається, це цілком нормально і я зможу звернутися до іншого фахівця. Але мені пощастило, і я з першого разу знайшла свого спеціаліста. Вона лише трошки старша за мене, це важливо, бо тоді ніби зникає барʼєр під час спілкування. Я можу сказати, що з перших сеансів відчувала вже певний результат. Хоча знаю, що це тривалий процес. Під час перших зустрічей у нас було інтервʼю. Вона розпитувала про мене й сімʼю, щоб витягнути якісь уривки з життя. Насправді в мене дуже погана памʼять, і я можу забувати цілими фрагментами. Попри це, нам удалося витягнути певні епізоди, проаналізувати їх, і це відразу дало внутрішній відгук. Тому мені й здається, що результат я відчула з першої зустрічі. Але надалі це вже був більш поступовий процес, я не завжди відчувала таку ефективність від зустрічей.
Було кілька таких моментів, коли відпускала деякі речі, і це допомогло співіснувати зі своїми проблемами. Я зрозуміла, що це причина й наслідок, що я пішла на терапію. Змінилося також ставлення до певних речей, змінилося ставлення й до себе. Це, мабуть, найголовніше: у терапії ти починаєш себе розцінювати як головного персонажа у своєму житті. Ти дуже часто себе недооцінюєш. А от терапія дає зрозуміти, що все має крутитися навколо тебе, а не ти навколо чогось. Я думаю, що оточенню, можливо, несильно помітні мої зміни; найімовірніше, це більш внутрішні процеси. Наприклад, я почала більше цінувати себе й свої емоції, у мене відбулося переосмислення.
Про те, що я ходжу на терапію, знали лише друзі. Знайомим я про це не говорю. А друзі розуміють, чому я туди ходжу. Батьки дізналися про це випадково. Насправді я не хотіла казати, бо в них дещо негативне ставлення.
Психотерапія важлива, щоб співіснувати в гармонії із собою, учитися цінувати себе
Психотерапія важлива, щоб співіснувати в гармонії із собою, учитися цінувати себе. Я думаю, це може допомогти особливо людям, які закомплексовані або не впевнені в собі. Терапія дає зрозуміти, що ти сильніший, аніж ти думаєш.
Журналістка, дослідниця мистецтва, редакторка
Щоб зрозуміти, що мені потрібна терапія, я сходила до кількох спеціалістів. Була в безкоштовного лікаря, якого мені призначили в поліклініці, і в лікарки, яку мені порадила моя подруга
Кілька років тому зі мною трапилася низка трагічних подій, але остаточно мене добила смерть мого собаки. Думаю, що тут мене зрозуміють власники тварин. Я неймовірно важко переживала (і досі переживаю) цю втрату. Окрім цього, була глибока зима, погодні умови не тішили, черговий розпал пандемії, також ніхто не скасував якісь буденні робочі, життєві стреси й негаразди й так далі. На цьому тлі в мене почалися панічні атаки, яким я самостійно не могла дати раду.
Уперше, коли відбулася панічка, це була перша хвиля пандемії, й екстрена допомога не приїздила на не термінові виклики. Я зателефонувала до екстреної, перерахувала всі симптоми, а мені сказали: «У вас отруєння, ідіть в аптеку, купіть якийсь препарат і зробіть собі укол». Очевидно, я забила на цю пораду. Але вночі знову прокинулася від панічної атаки й зрештою викликала собі приватну екстрену допомогу, бо була переконана, що це кінець, я вмираю. Тоді лікарі екстреної допомоги поставили мені крапельницю із заспокійливим, розказали про панічні атаки й порадили звернутися до фахівців.
У пошуку спеціаліста мені допомогла моя близька людина, яка довго в терапії, тому я пішла за її рекомендацією. Для того, щоб зрозуміти, що мені реально потрібна терапія, я сходила до кількох спеціалістів. Була в безкоштовного лікаря, якого мені призначили в районній поліклініці, і звернулася до лікарки, яку мені порадила моя близька людина. Та лікарка була задорогою для мене, тож вона поділилася зі мною контактами своїх більш доступних, але не менш професійних колег. Так я й прийшла до своєї психотерапевтки й до найкомфортнішого виду терапії для мене. Я обрала КПТ-терапію, ефективність якої є доказовою.
Моє оточення й близькі знали про те, що я ходжу до терапевта. І всі мене в цьому заохочували й підтримували. Я дуже здивувалася, адже навіть батьки, які критично ставляться до психологів, підтримали мене в цьому рішенні.
Перші сеанси були дуже жорсткі, у мене були панічні атаки, навіть тоді, коли я намагалася доїхати до психотерапевта
Перші сеанси були дуже жорсткі, у мене були панічні атаки, навіть тоді, коли я намагалася доїхати до психотерапевта. Під час перших сеансів я не тільки вчилася розуміти, що зі мною відбувається і як працює мозок і тіло під час ПА, а також разом із терапевткою провокувала панічні епізоди в кабінеті. У мене, наприклад, панічні атаки працюють, як сніжний ком. Спочатку з’являється якийсь перший симптом – прискорене серцебиття; потім починає паморочиться в голові, і стає дедалі гірше й гірше. Було дуже весело: на перших сеансах психотерапії ми разом із лікаркою, наприклад, присідали, щоб зрозуміти, що прискорене серцебиття не означає, що ти помираєш і так далі. У такий спосіб вона вчила мене не нагнітати паніку як реакцію на якийсь симптом ПА. Тож тоді, коли в мене були панічні епізоди на вулиці або ще десь, я лякалася майбутнього нападу й не викликала різко таксі й не їхала додому. Хоча раніше це був мій улюблений захисний механізм: «Усе, мені погано, ось мій убер, я помру дорогою додому. До побачення».
Я розглядаю терапію як навчання. На сеансах я набула низки інструментів, які допомагають мені впоратися з панічними атаками. В умовах повномасштабного вторгнення, коли щось критичне відбувається, ці навички допомагають швидко опанувати себе. Зараз моя терапія більш ситуативна: я повертаюся до терапевтки, коли хочу поліпшити певні аспекти свого життя або коли я відчуваю, що в мене тривалий час пригнічений настрій і мені потрібна допомога. Для мене такий варіант працює ідеально.
Коментарі
Підписатись