Власний досвід«Не завжди мала сили бути собою». Це жінки, які раніше соромилися спілкуватися українською
Шлях до мовної стійкості
21 лютого у світі відзначають Міжнародний день рідної мови. На жаль, мовне питання в Україні досі перебуває на порядку денному. З початком повномасштабного вторгнення чимало людей перейшли або переходять на українську мову, проте раніше український інфопростір переповнював російськомовний контент: музика, телешоу, серіали, література. Російську мову можна було почути в магазинах і ресторанах, попри необхідність спілкуватися українською у всіх сферах суспільного життя, закріплену в статті 10 Конституції України. Таке засилля російської нерідко змушувало українськомовних людей відчувати дискомфорт під час спілкування рідною мовою.
Ми поспілкувалися з дівчатами, які раніше відчували сором або дискомфорт, коли спілкувались українською в різних сферах життя. Вони згадали неприємні ситуації, у яких відчували неприязнь із боку суспільства, коли вживали українську мову, а також розповіли про те, що додало їм стійкості у власних поглядах і сили відстоювати рідну мову.
Текст: Ольга Дуденко
Ми створили цей матеріал за підтримки наших читачів
Ірина Попаз
21 рік
Внутрішньо я розуміла, що все роблю правильно, якщо говорю українською, але чомусь мені здавалося, що люди цього не розуміють і будуть дивитися на мене, як на божевільну
До 2018 року я говорила російською всюди, окрім уроків української в школі. Потім я переїхала до Києва, вступила в університет. Насправді я чула багато історій, коли люди переїжджають у великі міста й там переходять на російську, а в мене, навпаки, було сприятливе оточення для того, щоб перейти на українську. Мене це захоплювало, але, коли я приїжджала додому й мені треба було просто купити щось у магазині, я думала, що, якщо зараз скажу щось українською, мене не зрозуміють.
Я з Одеської області, з тієї частини, яка розташована поблизу Молдови, і в нашому регіоні є люди, які не вживають постійно ні української, ні російської. Може бути таке, що в сімʼї основна мова вжитку – болгарська або молдовська. Внутрішньо я розуміла, що все роблю правильно, якщо говорю українською, але чомусь мені здавалося, що люди цього не розуміють і будуть дивитися на мене, як на божевільну.
Потім, десь у 2020 році, я вже повністю перейшла на українську, попередні два роки були плавним переходом. Залишалося кілька людей, із якими я спілкувалася російською. І, напевно, якщо казати про сором, то згадую таку ситуацію. Два роки тому я прийшла на нову роботу з величезним колективом, вони всі були старші, досвідченіші, крутіші. Усі там були російськомовними. Ніхто мене не змушував говорити російською, але, коли я говорила українською, мені відповідали російською. Я і так відчувала тривогу через нове середовище, була ніби не в контексті, а тут ще й нас розділяла мова.
Це нагадувало такий сумбур: я починала говорити українською, мені відповідали російською, відбувався мікс мов. Я памʼятаю, що тоді мене це занепокоїло, бо було майже два роки, як я говорила лише українською, а тут – нові стресові обставини й повернення до російської.
У мене були колеги зі східноєвропейських країн, і з ними в листуванні я принципово говорила англійською, а не російською
Крім того, це відчуття невпевненості ще підкріплювалося тим, що українська мова в мене сильно повʼязана з університетом, бо мій інститут – це місце, яке мене українізувало. У цей період у моєму житті було менше університету, я перебувала в себе вдома в Одеській області, усі друзі з мого рідного міста говорили російською. У родині в мене тільки мама говорить українською, і я відчувала, що залежала від того, наскільки багато в моєму оточенні української.
Зрештою, на тій роботі якийсь час я продовжувала працювати, і в певний момент вирішила комунікувати з усіма українською. Я ніби заново вчилася говорити рідною мовою. Думала так: у листуваннях точно не буду використовувати жодних російських слів, навіть якщо мені пишуть російською. І я тоді ще створила правило, яке здавалося дивним для моїх колег: у мене були колеги зі східноєвропейських країн, і з ними в листуванні я принципово говорила англійською, а не російською.
Зараз я не можу уявити ситуації, щоб я переходила на російську мову через сором
З часом це стабілізувалося, у мене були випадки, коли в розмові я могла кілька речень сказати російською, але це все траплялося через відсутність мовної стійкості. Зараз я не можу уявити ситуації, щоб я переходила на російську мову через сором. Насправді я чула чимало історій про те, як люди з українськомовних сіл, містечок приїжджали до того ж Києва й переходили на російську, бо їм казали, що українська – мова села. І зараз я хочу, щоб усі російськомовні відчули, що їхня мова – це щось, чого варто соромитися.
Буквально кілька місяців тому я стояла в магазині, щось купувала й кажу: «Дайте, будь ласка, те й те», і після цього промовила слово «тоже». Позаду мене стояв хлопець, який вчився зі мною в паралельному класі, і сказав: «Ну ты, если уже говоришь на украинском, то говори правильно, правильно же будет «також». І це та ситуація, не коли тобі наголошують на твоїй помилці, а коли намагаються посміятися з того, що ти вирішила всюди говорити українською, з твого вибору.
Моя проблема, найімовірніше, полягала в тому, що з моєї української не сміялися, я свідомо розуміла, що неправильно переходити з іншими людьми на російську мову, але це ніби дати хабаря в лікарні – тобі здається, що так буде простіше. І моя історія більше нагадує цей принцип. Звісно, хтось із колишніх однокласників міг мені сказати щось типу: «О, а чого в тебе сторіз українською?» Але мені було однаково.
Те, що повпливало на мою мовну стійкість, не в останню чергу стосується й упевненості в собі. Це як у випадку з історією про роботу, коли швидше проблема не в мові, а в моїй вразливості, у думках про те, що я недостатньо досвідчена, і через це намагалася пристосуватись, спілкуючись російською. Що більше людей у моєму оточенні говорять українською, то більше українською говорю я.
У якийсь момент я настільки звикла говорити, жартувати, зізнаватись у коханні українською, що раджу всім, хто соромиться, зробити українську своїм щоденним ритуалом. Проведу аналогію з цигарками: чому люди не можуть кинути курити? Через те, що вони звикли курити зранку, перед сном чи після обіду. Так само може бути з мовою. Ти маєш звикнути, що в магазині ти говориш українською, що, коли знайомишся з новими людьми, то теж українською. У маленьких щоденних побутових справах звикати говорити українською. Через певний час ти й не памʼятатимеш себе російськомовну й тобі не потрібно буде працювати з мовною стійкістю, бо це вже ввійде у твій повсякденний ужиток.
Софія Данилова
28 років
У підлітковому віці я відчувала певне присоромлення за українську в російськомовному оточенні
Іноді, коли я спілкувалася українською, то відчувала не стільки сором, скільки присоромлення. Я сама з Києва, з українськомовної сімʼї, і ніколи не переходила на російську мову. Дуже рідко траплялися моменти, коли я вживала російську, але я зростала в місті, де російськомовним було майже все. Згадуючи свої відчуття в юності, у підлітковому віці, то я відчувала певне присоромлення за українську в російськомовному оточенні.
Перший неприємний випадок пригадую в школі, коли про мою українську однокласниці складали глузливі пісні, це було не дуже приємно. І далі впродовж життя я відчувала дискомфорт, коли, наприклад, на співбесіді в одній компанії в Києві мене запитали, чому я розмовляю українською. На той час уже відбулася Революція гідності, сталися масштабні зрушення в країні: анексія Криму, вторгнення на сході, люди часто переходили на українську мову. Я не була в їхньому числі, бо завжди спілкувалася українською, але мою українську сприймали як своєрідний виклик.
Тоді мене дуже зачепило, як я реагувала на такі питання про українську. Я говорила, що я Данилова, у мене є родичі в росії та наполовину я росіянка. Я наче себе якось валідувала й боялася повноцінно бути тою, якою я є. І от якраз за ці емоції мені дуже соромно, за те, що я не завжди мала сили бути собою.
Також мої відчуття дискомфорту були повʼязані з тим, що в мене неймовірні батьки, у них потужна проукраїнська позиція. У сфері обслуговування, у різних кавʼярнях, ресторанах вони просили розмовляти з ними українською. Якихось десять років тому в Києві це була рідкість: не було українськомовного меню, обслуговування, контенту на телебачення, у книжках. І в ті періоди, коли я була з батьками й вони заявляли про свою позицію, виникали конфліктні ситуації, під час яких я почувалася некомфортно. Мені хотілося, щоб мої батьки були, як усі, щоб їм було окей із цією ситуацією. Підлітком мені здавалося, що на нас усі звертають увагу, ми якось виділяємося, на нас усі спрямовують погляди. У процесі дорослішання я дуже пишаюся своїми батьками й розумію, що саме вони заклали правильні цінності в мені, які з роками тільки зміцнювалися.
Якщо мова, якою ти володієш, якою ти хочеш писати, – українська, то до 2014 року ти відчував обмеження в тому, як можеш розвиватися з нею
Сфера обслуговування, бʼюті-сфера, усі твої майстри манікюру, перукарі, косметологи – усі вони були російськомовними, і ти відчував себе некомфортно. Я не переходила на російську, через це іноді здавалося, що ми не розуміємо одне одного. Я приходила до салонів, щоб отримати послуги й не напружуватися, а в результаті напружувалася, і це теж неприємно.
Крім того, російськомовною була сфера роботи. Загалом це про колективи, культури компаній. Я розуміла, що, наприклад, розвиваюся як райтерка, але я не хочу писати російською. Водночас мене цікавить глянець, а глянець увесь російськомовний. Що тоді робити? Ти пишеш російською мовою для того, щоб друкуватися, публікуватися. Так само в колективах тобі некомфортно, коли всі розмовляють не такою мовою, як ти. Я помічала й в інших людей, що, якщо мова, якою ти володієш, якою ти хочеш писати, – українська, то до 2014 року ти відчував обмеження в тому, як можеш розвиватися з нею.
У тебе зникають будь-які додаткові страхи й сумніви щодо того, ким ти є, бо ти бачиш, яка величезна загроза стоїть перед людьми, які ідентифікують себе українцями
Головна моя думка в тому, що мовну стійкість мені заклали під час виховання мої батьки. Вони розповідали мені, що в мене є своя країна зі своєю мовою, тому я маю спілкуватися нею. Чому хтось має обмежувати мене в цьому? Тому моменти сорому, про які я згадувала, були повʼязані з тим, що в моменти дорослішання мені непросто було встигати за цією позицією. Вона була досить сильною на тлі російськомовного оточення. Переходити на російську відчувалося як зрадити батьків, а, з іншого боку, хотілося подобатися, бути в компанії.
Ці бажання сподобатися змінюються з дорослішанням і тими потрясіннями, які переживає твоя країна. Особисто я перше значне потрясіння пережила у 2014 році, оскільки брала участь у Революції гідності, була на Інститутській 18 лютого, мої рідні могли загинути й постраждали в останні дні лютого. У такій ситуації в тебе зникають будь-які додаткові страхи й сумніви щодо того, ким ти є, бо ти бачиш, яка величезна загроза стоїть перед людьми, які ідентифікують себе українцями, і наскільки великі жертви переживають люди, щоб захистити цю позицію. З агресією росії та загрозою нашій незалежності в мене виникало все менше й менше думок про сором, бо який може бути сором, якщо те, ким ти є, пробують знищити й убити. Це питання про виживання тебе й цілої країни.
Я бачу величезні зміни, які відбувалися з 2014 року, вони максимально пришвидшилися з 24 лютого. Ті речі, які я не могла собі уявити: українськомовний глянець, українськомовні блогери, інфлюенсери, Netflix, оточення, яке вже сприймається нормою та хорошим тоном, стендап – ці сфери були закостеніло російськомовними, бо вважалося, що так вони охоплюють більшу аудиторію, залучають більше коштів від брендів. Звичайно, я тішуся цим змінам, але це не та радість, яку б я відчувала, якби це сталося не через повномасштабне вторгнення. Тому що зараз хочеться, щоб усі українці були живі, міста цілі, а в нас було майбутнє.
Спілкування українською мовою – це не означає, що ти мегапатріот України, який постійно ходить у вишиванці. Це означає, що ти громадянин країни, яка називається Україна, і ти спілкуєшся своєю мовою. І найбезглуздіше, що можна запитати українця в Україні – це чому він говорить українською.
Я сподіваюсь, що ми дійдемо до ситуації, коли не будемо задумуватися, чому людина спілкується українською, бо це норма. Як дихати повітрям, так і спілкуватися українською мовою у своїй країні.
Василина Неред
22 роки
Я ніби відчувала барʼєр, через який я не могла переступити й заново розмовляти українською
Уперше я відчула сором за спілкування українською, коли мені було десь 13–14 років, я їздила до маминої сестри в Крим, ще до анексії. У їхній сімʼї всі спілкувалися українською, і я у своїй родині теж намагалася спілкуватись українською. Але там, у Криму, у мене були подружки, які в основному приїжджали з росії, і я говорила з ними російською. Через те, що я проводила з ними більшість часу, то, повертаючись додому, мені було важко перемкнутися на українську.
Я не можу згадати, звідки це взялося, тому що з тих дівчат мені ніхто не навʼязував, якою мовою спілкуватися. Просто через те, що в Криму більшість спілкувалися російською й моє оточення зокрема, то це здавалося нормальним, що я перемикаюся на їхню мову.
Кожен раз так відбувалося, а якось потім я зрозуміла, що мене це так поглинуло, що, навіть повертаючись додому до Києва, я однаково спілкувалася російською. Я ніби відчувала барʼєр, через який я не могла переступити й заново розмовляти українською.
Можливо, анексія Криму стала для мене першим поштовхом. Востаннє, коли я там була, то поїхала туди, розуміючи, що більшість людей уже з росії, і почала з ними принципово спілкуватись українською в магазині, на вулиці. Я вдавала, що зовсім не розумію російської. Був випадок, коли я пішла купити алкоголь у магазині, мене попросили показати документи, я показала українську ID-картку, а мені продавчиня каже: «Це що, водійські права?»
Тоді мене щось перемкнуло, мені було дуже образливо, і я навіть припинила спілкуватися з компанією друзів із Криму. Потім почала працювати на кінофестивалі, й одного разу я прийшла додому після його закриття, сіла неймовірно втомлена на підлогу й сказала батькам: «Я вирішила, що тепер буду спілкуватися тільки українською». Я побула в цьому українськомовному фестивальному оточенні й зрозуміла, наскільки класно, коли навколо тебе всі спілкуються живою українською, і в тебе немає цього почуття сорому, що зараз ти щось скажеш не так і на тебе всі ззиратимуться.
Здавалося, що, коли я заходжу до маршрутки й кажу «На зупинці» замість «На остановке», то на мене дивиться вся маршрутка
Коли почалася пандемія ковіду, і ми дуже довго просиділи вдома, через деякий час я пішла шукати роботу. Почала працювати в кавʼярні й спершу спілкувалася там російською, але поступово мені захотілося перейти на українську. Я згадала, що, наприклад, коли я кудись ходжу, мені приємніше, коли до мене звертаються саме українською. І мені не дуже подобалося, коли я зверталася до людей українською, а вони мені однаково відповідали російською або й узагалі просили перейти на російську, бо вони мене не розуміють. Це було дуже дивно.
Згодом, коли ввели закон про мову, я стикалася з тим, що деякі заклади навідріз відмовлялися переходити на українську. Після цього я взагалі перестала ходити туди, бо російська в нас ніколи не була другою державною.
Чому я не можу так само сказати, що не розумію російської й не збираюся нею спілкуватися?
Друга ситуація, яка по мені сильно вдарила, сталася з моїм колишнім хлопцем, якому я після кінофестивалю сказала, що переходжу на українську, і попросила його: «Давай, коли ми з тобою будемо спілкуватися, надсилати одне одному повідомлення, переходь на українську. Бо мені потрібна ця практика, щоб я не переходила на російську». І він погодився, сказав, що й сам хотів би покращити українську. Потім я дізналася, що він робить одне, а позаочі каже інше. Серед одногрупників він розповідав, що я перевзулася, що вважаю себе крутішою за інших через перехід на українську. Звісно, коли почалося повномасштабне вторгнення, він перейшов на українську, теж перевзувся (сміється). Але тоді мені було дуже неприємно, бо я дізналася про це в період наших стосунків.
Мені було дуже неприємно, здавалося, що, коли я заходжу до маршрутки й кажу «На зупинці» замість «На остановке», то на мене дивиться вся маршрутка. І колишній прямо навʼязав мені, що, якщо я говорю українською десь на публіці, я приречена на нерозуміння з боку інших. Тоді я реально відчувала, ніби я стояла гола посеред вулиці й усі дивляться на мене.
Коли я перейшла на українську, то почала помічати, що насправді навколо мене дуже багато людей українською вже спілкувалися. Я почала цікавитися, хто в мене зі знайомих спілкується рідною мовою, чому в мене в оточенні є люди, які принципово не хочуть перемикатися на українську. Була ситуація, коли ще в Криму я гуляла містом, говорила з кимось телефоном українською, і до мене докопався якийсь пʼяний чоловік із московським акцентом, почав щось розповідати про хохлів. Закінчилося все тим, що він замахнувся на мене, але поруч був перехожий, який його зупинив. Спочатку я дуже злякалася, але потім, трохи обдумавши цю ситуацію, зрозуміла, що мені не треба цього боятися. Чому на своїй території, хоч і окупованій росіянами, я маю боятися своєї мови? Чому я не можу так само сказати, що не розумію російської й не збираюся нею спілкуватися?
У мене є знайомі, які, навіть коли почалася повномасштабна війна, не переходять на українську. Це не ті, у яких позиція «какая разніца», бо з ними я просто не спілкуюся, а це ті, які досі соромляться. Можливо, через те, що в декого з них є акцент, бо вони виросли не в Україні або не в українськомовній родині, і переживають, що з них усі сміятимуться. Мені здається, що людям не треба боятися, бо зараз ледь не найкраща можливість, щоби перейти на рідну мову. Рано чи пізно, особливо після перемоги, на людей, які говоритимуть російською, будуть дивитися з більшим презирством, ніж якщо вони спілкуватимуться ламаною українською.
Мова ставатиме кращою тільки з практикою. Це як з англійською: хтось соромиться акценту, але я чула від людей, які знають декілька мов, одну фразу: «Коли ти спілкуєшся будь-якою мовою, і в тебе чутно акцент, це показник того, що ти знаєш більш як одну мову». А це привід собою пишатися, бо мови важко вчити, якою б вона не була. Певний час мене заспокоювало це, бо більшість життя я спілкувалася російською, і, якщо я буду відмазуватися тим, що в мене погано виходить, то в мене взагалі ніколи не вийде. Треба просто почати, і рано чи пізно ти навіть сміятимешся з того, що колись боявся це зробити.
Коментарі
Підписатись