Власний досвід«Жартували, що повніші дівчата зламають станки». Жінки про травматичний досвід танців у дитинстві
«Мені знадобився деякий час, щоби зрозуміти, що мене достатньо»
Батьки часто обирають саме танці як додаткові заняття після школи. Вони тренують дисципліну, створюють почуття відповідальності перед колективом і дають фізичне навантаження.
Водночас, якщо підібрати не хороший колектив, усі плюси щезають, залишаючи по собі ненормальне ставлення до свого тіла, надмірне суперництво та травми. Після випуску зі школи хтось обирає спробувати танці знову, але на своїх умовах і ретельно добираючи викладачів, а хтось обіцяє собі більше ніколи не переступати поріг зали.
Коли ми шукали героїнь на цей матеріал, то нас шокувало, як багато жінок стикнулися з психологічним і фізичним насильством на заняттях танцями в дитинстві. Ми поговорили з ними про те, що саме відбувається на заняттях танцями в дитинстві та як це досі впливає на їхнє доросле життя, а педагогиня класичного танцю Марія розповідає, як на неї вплинули заняття балетом, що потрібно міняти в підході до хореографії та до чого тут російський балет.
Текст: Анастасія Микитенко
Ми створили цей матеріал за підтримки наших читачів
Таня
18 років
Що ти «талановитіше», то більше ти отримуєш палицею по ногах і руках.
Я пішла на контемпорарі в шість років, займалася п’ять років. Увесь цей час це було винятково моє бажання, мене справді надихав і продовжує надихати танець.
Коли я була в наймолодшій групі, то аб’юзу майже не було. Найгірше, що я можу згадати, це коли викладачка казала групі: «Дивіться, Таня стоїть у найостаннішому рядку, а робить більше навіть за тих, хто стоїть спереду». Тоді я сприйняла це як комплімент, проте зараз розумію, як інші дівчата тоді себе почували.
Коли я вже перейшла в молодшу середню групу, то почалися крики, обзивання. Нам казали, що ми невдахи, дурепи, нічого не можемо правильно зробити. Єдині компліменти, які ми отримували, це коли до нас підходили дівчата з інших груп і переказували, як викладачка нас їм нахвалювала. Тобто це лунало лише від інших дівчат, ніколи – від неї.
Єдині компліменти, які ми отримували, це коли до нас підходили дівчата з інших груп і переказували, як викладачка нас їм нахвалювала.
Та було й фізичне насильство – дівчат били палицею по ногах і руках, якщо вони щось неправильно робили чи казали. Найбільше отримували дівчата в першій лінії. Це був якийсь парадокс, тому що ці ж дівчата були «улюбленицями», яких завжди ставили в танки. Тобто що ти «талановитіше», то більше ти отримуєш тією палицею.
У нас було таке поняття – якщо ти зробила хоча б одну помилку, то це кінець світу.
Деякі батьки підтримували такий підхід, заганяючи своїх дітей. Зазвичай це були мами тих самих «улюбленців». А інші батьки, якщо й намагалися щось сказати, виборювати для своєї дитини місця в танках або нормального ставлення, то їх не слухали, бо хто вони такі? Вони не робили колективу макіяж, зачіски, не дружили з викладачкою.
Усе стало ще гірше, коли мене перевели в старшу групу. Мені було 11, а іншим дівчата – 15–16. Офіційно так сталося, тому що в мене дуже добре виходило танцювати. Та фактично після одного конкурсу половина дівчат старшої групи посварилися з викладачкою й остаточно пішли, і їй потрібно було залатати дірки.
У нас було таке поняття – якщо ти зробила хоча б одну помилку, то це кінець світу. Викладачка могла не пускати тебе до зали, погрожувала не ставити в танці, кричала про те, яка ти незграба й нездара. Таке ставлення було навіть до помилок, які можна було б виправити за п’ять хвилин. Пам’ятаю, одного разу ми їздили до іншого міста на конкурс, і дівчатам сказали, що після репетиції всі підуть на пляж, але цього не сталося – вони пішли на ще одне тренування, але мені про це не сказали. По мене прибігла мама, витягла з води на репетицію. Викладачка перед усією групою почала на мене кричати, казати, що я думаю, наче я така зірка й можу не йти на репетицію. Що ж сталося насправді – нікого не цікавило. Усі дивилися на мене, шепотілися між собою про те, що не треба було й приходити, а в цей момент стояла, вислуховувала все це та сильно плакала. Це дуже травматичний спогад для мене, який я багато разів рефлексувала. Тільки зараз я можу нарешті говорити про нього без негативних емоцій.
Мені ж ніхто не сказав, що таке буває, що хореограф може не брати тебе тому, що ти не улюблениця, і твоя мама не має зв’язків.
Увесь час, який я провела у старшій групі, мене майже не помічали – перестали ставити не те що в перші рядки, а в танці взагалі. Я думала, що якщо в мене вийшло в молодшій групі вибитися із заднього рядка в перший, значить, і тут вийде, якщо тільки я достатньо працюватиму. Я брала заняття у старших дівчат, танцювала вдома, дуже старалася, але це не спрацювало. Мені ж ніхто не сказав, що таке буває, що хореограф може не брати тебе, тому що ти маленька дитина 150 см ростом, а інші дівчата – підлітки під 170 см. Або тому, що ти не улюблениця, і твоя мама не має зв’язків.
І от я стояла в останньому рядочку, уже почала втрачати сенс занять, любов до танців. Там був рух – переворот назад – і у мене не було місця, щоб його зробити. І я вирішила його не робити – перший, другий, третій раз. Ніхто навіть не звернув уваги, на мене навіть не накричали. Я відчула себе порожнім місцем, яке взагалі не впливає на цей колектив, то який сенс був далі боротися? Я і пішла.
Зараз я працюю над усім психологічним вантажем, що залишили по собі танці. Раніше думала, що я просто інструмент, яким треба керувати, щоб я правильно танцювала. А якщо я роблю щось неправильно, значить, я заслуговую до себе поганого ставлення або повного ігнорування. Тепер повторюю собі, що я людина, я заслуговую того, щоб до мене ставилися з повагою, навіть якщо я більше не танцюю або в мене щось неідеально виходить. Я працюю над страхом бути некорисною, бо раніше це означало, що мене просто перестануть помічати. Також відділяю себе справжню від того, що про мене розповідала викладачка – я не маніпуляторка, не зірка, яка вважає, що всі люди гірші за неї. Я не погана людина.
Тепер повторюю собі, що я людина, я заслуговую того, щоб до мене ставилися з повагою, навіть якщо я більше не танцюю або в мене щось неідеально виходить.
Зараз я ще не можу ходити на танці через психологічне здоров’я, проте дуже хочу повернутися. Я обожнюю контемп, бо це дуже гарний спосіб висловлювати себе, відчувати синергію з іншими людьми в колективі, прожити емоційний катарсис або знову відчути якісь моменти свого життя. Хоча певний час й обіцяла собі ніколи не повертатися, насправді я ніколи не переставала любити цей спорт. Мені просто не пощастило з колективом. Дуже сподіваюся, що в майбутньому ставлення викладачів до дітей не буде як до інструментів без емоцій і бажань, а як до індивідуальностей, людей зі своїми мріями, думками й унікальними мовами танцю. Як до маленьких людей, що заслуговують поваги.
Валерія
26 років
Батьки стояли в коридорі та дивилися на це, бо нам позиціювали, що це професійний спорт, і це нормально, і це потрібно терпіти.
Мене з трьох років відправили на професійну гімнастику, і я вже тоді розуміла, що це нереальні навантаження на дітей. Це було завжди дуже боляче – у кінці заняття нас садили на шпагат із лавочки та по черзі розтягували. Плакали всі: хтось, бо їх уже розтягнули, хтось, бо їх саме розтягують, інші – бо зараз будуть тягнути. Батьки стояли в коридорі та дивилися на це, бо нам позиціювали, що це професійний спорт, і це нормально, і це потрібно терпіти.
Кожен день, коли мене відвозили на тренування, у мене були істерики, тому батьки здалися й у шість років перевели мене на балет. Це було легше в плані фізичних навантажень, проте якщо гімнастика індивідуальна, то балет – груповий, і там почалися змагання за те, хто буде в першій лінії.
У мене це вилилось у розлади харчової поведінки. Я не те що не хотіла стояти в задній лінії, для мене все, що не перша, було жахом. Отож я дивилася на інших дівчат і порівнювала себе з ними, помічала, хто був стрункіший. Викладачі прямо мені не казали, що потрібно худнути, але вони давали чітко розуміти, чому повніші дівчата стоять в останній лінії. Вони жартували над тим, що вони зламають станки, а також просили не їсти перед концертом, бо костюми вже пошиті. Іноді, здається, вони спеціально шили їх меншими, щоб змотивувати дівчат схуднути до концерту.
Іноді, здається, викладачі спеціально шили костюми меншими, щоб змотивувати дівчат схуднути до концерту.
Також приходили дівчата, які були природно меншими, а вищих і повніших відтісняли назад. У якийсь момент бути просто дитиною не вистачало, треба було схуднути, щоб бути на їхньому природному рівні.
Отож спочатку я просто перестала їсти після шести та відмовилася від солодкого. Та це не спрацювало, бо я просто наїдалася до шести. Тому пішла по шляху груп типу «40 кг», «Типова анорексичка» тощо. Я не довела себе до якогось страшного стану, але зараз думаю про те, де я взагалі брала калорії на життя. У мене в 12–14 років була і школа, і балет, і інші додаткові заняття.
Знадобилося ще декілька років, щоби перестати радіти тому, що я випадково схудла, перестати рахувати калорії та думати про те, коли я з’їм печиво – увечері, коли мені хочеться, чи зранку, коли можна.
Увесь цей час я трималася на тому, щоб не вилетіти з першого ряду. Пам’ятаю, як дівчата плакали, коли їх відтісняли назад, і їм пояснювали, що це через їхню комплекцію. Я готова була вистрибнути зі штанів, тільки щоб лишитися – більше розтягувалася, працювала над обертами, не їла.
Тільки коли я закінчила балетну школу, то почала повертатися до нормального ставлення до їжі. Знадобилося ще декілька років, щоби перестати радіти тому, що я випадково схудла, перестати рахувати калорії та думати про те, коли я з’їм печиво – увечері, коли мені хочеться, чи зранку, коли можна.
Те, що ти в першій лінії, накладало на тебе й інші обмеження. Наприклад, одна викладачка постійно на нас кричала. Було відчуття, що вона ніде не реалізувалась, а тепер усю свою злість виміщає на нас. Наприклад, вона кричала повнішим дівчатам, що вони вивалили пузо або свою велику жопу. Вони їй щось відповідали, а я на такі ремарки нічого не могла сказати, бо інакше вилетіла б із першої лінії.
Також у балеті повністю ігнорували травми. У мене, наприклад, вростали нігті, тому бути на пуантах було дуже боляче. Узимку я не могла ходити в школу, бо було боляче одягати будь-яке взуття, а влітку постійно мала комплекси, бо ноги виглядали дуже неестетично у відкритому взутті. Я була не одна така, і перед концертом, якщо в когось щось боліло, на відкриті рани на пальцях ніг засипали знеболювальний порошок. Про те, щоб ходити з хворобою – це навіть не обговорювалось. Якщо на першу репетицію не прийшов, то був шанс узагалі не потрапити на концерт. А потім уже не можна було піти, тому що на тебе вже розрахували композицію та костюм.
Була й культура того, що ми маємо працювати до виснаження. У залі підлогу обприскували водою, щоб дерево розбухло й було не таким слизьким. Досі пам’ятаю, як у нас якось перегоріла лампочка, і викладачка вийшла, щоб її замінити. А я лягла на цю смердючу, мокру, слизьку підлогу та відразу заснула. Це притому, що мені зазвичай узагалі важко заснути – така я була заморена.
Після танців мені знадобився деякий час, щоби зрозуміти, що мене достатньо, що зі мною все окей, що мені не треба з усіма конкурувати.
Після танців мені знадобився деякий час, щоби зрозуміти, що мене достатньо, що зі мною все окей, що мені не треба з усіма конкурувати. Лише пізніше я почала дивитись на дівчат, які мають гарний вигляд, і не відчувати, що я гірша. Також лише нещодавно в мене випрацювались нормальні стосунки зі спортом, бо для мене це було завжди щось насильне. Зараз я займаюся насамперед для свого ментального здоров’я, а не заганяю себе до втрати свідомості.
Коли в мене народилось донька, то я віддала її на спорт, але не професійний. Там була одна скляна стіна, і перший місяць я всю годину стояла дивилася на те, щоб ніхто на неї не сідав, не кричав, щоби пташечка була всім задоволена. Не хочу, щоб у моєї дитини була така ж травма, хоча батько й підбурював мене віддати її кудись якомога раніше та змушувати йти вчитися дисципліни. Я вважаю, що людина має прийти до цього сама, і точно не піддаватися таким навантаженням.
Педагогиня класичного танцю, засновниця студії балету для дорослих
Це має бути про щире бажання допомогти стати краще, розкритися в танці, а не просто зробити ідеально, відточити рух так, як усі, навіть якщо твоя фізіологія цього не дозволяє.
Мене відвела на танці мама, коли мені було 5 років. Вона запропонувала, а я подумала – чому б і не спробувати. Ми пішли в професійну хореографічну школу ім. П.Вірського, це була чудова можливість займатися відразу з кваліфікованими викладачами в, напевно, найкращому закладі країни. Спочатку я відвідувала підготовчі класи, далі мене прийняли в хореографічну школу, де я навчалась 10 років класичного та народно-сценічного танцю.
У цій школі був професійний рівень навчання, мені пощастило з нормальним ставленням до мого тіла та до навантажень. Були, звісно декілька моментів із розтяжками через сльози та конкуренція за місце в першій лінійці й увагу педагога. Та це було дрібницями, як порівняти з хореографічною студією, куди мене відібрали в 15 років. У ній навантаження значно збільшилось – кожні пів року були важкі екзамени, які вимагали активної тяжкої підготовки. Саме тоді в мене почалися психологічні зриви та харчові розлади
У танці тіло – це твій робочий інструмент, тому викладачі завжди слідкують за тим, щоби воно було в гарній формі. Мені казали, що якщо я хочу стояти в центрі й не вилетіти після екзамену, то мушу постійно контролювати вагу, вище стрибати, швидше обертатись, граційніше рухатись. Водночас у танцях усім цікавий лише результат, але не те, як ти до нього дійдеш – збалансованим харчуванням чи жахливими дієтами. Мені було на той час усього 15, і ніхто не давав інструкції, як можна змінити свою форму, чого уникати. Я вважала, що мені треба їсти 500 калорій на день. Пам’ятаю, як лягала о третій ночі, щоб проспати сніданок і не спокуситися на нього.
Водночас у танцях усім цікавий лише результат, але не те, як ти до нього дійдеш – збалансованим харчуванням чи жахливими дієтами.
Я займалась кожного дня по чотири години, їла цих 500 калорій, а витанцьовувала 3–4 тисячі. У мене був дефіцит вітамінів, мінералів, почали сипатися коліна та зуби, боліло все. І от раніше мене викладачі просто не помічали, а коли я стала більш кістлява, то почали жартувати, що ось Шкарапуту вітром здує. Мене це взагалі дуже вибило з колії, бо це був дисонанс – ви такого вимагали, а тепер жартуєте наді мною, то чого ви взагалі від мене хочете?
На жаль, я проводила забагато часу в танцювальній залі та бачила батьків рідше, аніж своє відображення в дзеркалі.
У такі моменти потрібна підтримка або викладача, який копне глибше, допоможе, наставить, або батьків. Саме в цей момент танцівник формує ставлення до себе, свого тіла, невдач і перемог. І не всі отримують цю підтримку. Я знаю дуже жорстокі випадки, коли батьки фізично карали однокурсниць за те, що вони щось не так робили в балеті. Деякі принижували своїх дітей чи не дозволяли їм їсти нічого зайвого, зокрема солодкого. Мені з батьками пощастило, бо я не відчувала такого тиску, а ще мене дуже підтримувала бабуся. Просто, на жаль, я проводила забагато часу в танцювальній залі та бачила батьків рідше, аніж своє відображення в дзеркалі.
Через усе, що я пройшла в студії, у мене сталася певна криза. Я отримала звання артистки балету в 17 років, але не бачила себе далі в хореографії, думала, що взагалі буду переходити в іншу сферу.За інерцією вступила на педагогічний і стала викладати дітям. Після перших уроків я відчула, що педагог може проводити заняття зовсім по-іншому. Я побачила свою місію в тому, щоб осучаснити певні методики, кардинально змінити ставлення до навчання хореографії.
Насамперед це про установки, які закладає викладач. Я бачила, що все, що я кажу, дуже впливає на дітей. Те, як я сформулюю моє наступне зауваження, може вплинути на учня на наступні десять років, відгукуватися якимись травмами в майбутньому. Наприклад, чи буду я порівнювати ученицю з іншими, чи з її попередніми результатами, чи буду робити тільки зауваження, чи також хвалитиму, чи буду казати, що вона товста дурепа, чи підказуватиму, як краще покращити техніку, чи я вимагатиму результат, чи розповідатиму, як його краще досягти. Це має бути про щире бажання допомогти стати краще, розкритися в танці, а не просто зробити ідеально, відточити рух так, як усі, навіть якщо твоя фізіологія цього не дозволяє. Важливо, щоб викладач був зацікавлений в індивідуальному підході та розумів особливості, потреби та цілі учнів.
Те, як я сформулюю моє наступне зауваження, може вплинути на учня на наступні десять років, відгукуватися якимись травмами в майбутньому
Також це про позитивну та негативну мотивацію. Нас часто тримали у страху – якщо ти не зробиш це, то я тебе приб’ю, тебе виженуть, ти ніколи нічого не досягнеш тощо. Проте так не має бути, це лише псує будь-яке ставлення до себе та до танців. Варто вкладати поняття, що учні це роблять насамперед для себе, що якщо постаратись, то можна підняти вище ногу, зробити більше піруетів, вище стрибнути тощо.
Проблема в тому, що заняття танцями, і зокрема балетом, сильно драматизуються. Умовно, якщо ти не будеш займатися до спалахів перед очима, якщо тебе не скручують у всі шпагати й не кажуть, що ти бездарність, то ти нічого не досягнеш. Мені здається, це прийшло до нас із російського балету – від цих злих педагогів в академіях, виснажених балерин, які через проблеми зі здоров’ям рано закінчують кар’єру, які завжди мають дуже сумні очі на інтерв’ю, навіть якщо вони стали всесвітньовідомими.
Це так глибоко засіло в нашому менталітеті, що до нас в студію іноді приходять учениці, які просять дуже суворих викладачок. Одна взагалі просила, щоб її на заняттях били. Ми, звісно, намагаємося відповідати на всі запити учениць, але це вже йшло всупереч нашим цінностям, тому ми відмовили.
Після повномасштабного вторгнення, я сподіваюся, що ми відійдемо від цієї російської школи та культу страждань, який вона несе. Багатьом викладачам може бути страшно щось змінювати, бо система ж наче працювала, та й не зрозуміло відразу, що можна запропонувати на заміну. Проте для мене цей момент сповнений хвилювання й надії, бо я чекаю оновлення. Ми з командою працюємо над руйнуванням стереотипів про балет і ставленням до хореографії загалом – вірю, що такі кроки поступово змінять на краще танцювальну освіту в Україні. Така революція допоможе збільшити кількість здорових і талановитих танцівників, а також свідомих і сучасних викладачів.
До нас в студію іноді приходять учениці, які просять дуже суворих викладачок. Одна взагалі просила, щоб її на заняттях били.
Танець – це взагалі чудово, у ньому можна так багато показати, так розкрити свої почуття, як ти не міг би наважитися зробити це словами. У хореографії ти розвиваєшся, вчишся нового, захоплюєшся своїми успіхами, а не страждаєш. Це не про те, що треба прийти та помучитися біля станка. Танець дійсно може позитивно впливати на життя – на настрій, амбіції, здоров’я, відчуття та можливості свого тіла.
Мені перевернуло свідомість саме викладання, коли до мене приходили дорослі учениці та просили навчити їх, що таке батман тандю, просто з цікавості, бажанням познайомитися з мистецтвом балету. І саме це допомогло мені втриматися в балетному світі – я побачила, що можу покращити методики навчання, допомагати людям розвиватися та посміхатися. Ми створюємо спільноту людей, які щиро люблять те, чим займаються, і дружать одне з одним, а не постійно конкурують.
Коментарі
Підписатись