Власний досвід«Складно боятися ворога, з якого смієшся». Як українські стендаперки працюють під час війни
Досвід Ірини Гіль, Ірини Левкун і Марини Войцеховської
Знаходити приводи для жартів під час війни – складно. Водночас у часи постійної емоційної напруги кожен із нас потребує розрядки, щоби продовжувати свою роботу.
Українські стендаперки під час повномасштабної війни організовують благодійні виступи, збори на потреби ЗСУ й навіть представляють українську стендап-сферу в інших країнах. Усе це потребує кропіткої праці над жартами й тим, як їх подати, щоб водночас і розважити аудиторію, і наголосити на важливості підтримки країни у війні. На додачу, це вимагає багатьох внутрішніх сил у самих стендаперок, адже вони також перебувають і створюють в умовах воєнного часу.
Говоримо зі стендаперками Іриною Гіль, Іриною Левкун і Мариною Войцеховською про український стендап під час війни: як змінилися їхні жарти, чи допомагає робота впоратися з негативними емоціями та чи залишилися в українському стендапі упередження щодо жінок.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
Текст: Ольга Дуденко
Ірина Гіль
Є внутрішня відповідальність перед людьми, яким я обіцяю допомогти
Свій перший великий сольний виступ я записала 13 лютого, потім так його і назвала – «Перший: 11 днів до». Це мало стати початком нового рівня в моїй комедійній, простигосподи, карʼєрі. Потім я не виступала приблизно 10 місяців. Повномасштабне вторгнення змінило особисті цілі та пріоритети. Більше немає якихось карʼєрних амбіцій. Довелось адаптуватись і шукати, чим можна бути корисною. У моєму випадку знання англійської підштовхнуло до активної діяльності у твіттері, створення інтервʼю для закордонних медіа.
Мінімальна популярність як комікеси дає змогу поширювати та закривати збори для потреб захисників і захисниць, влаштовувати різноманітні благодійні аукціони. Є внутрішня відповідальність перед людьми, яким я обіцяю допомогти.
Жарти допомагають нам упоратися з жахами та страхом нашої реальності. Складно боятися ворога, з якого смієшся, і наші військові – найкращий приклад цього. Я не жартую про загибель українців і воєнні злочини росіян, бо це недоречно. Не жартую про щось, де в мене немає особистісного досвіду. Якщо я не сиділа в окопі – то не моя справа жартувати про це. Якщо мені не вручають повістки, то й писати жарти про повістки я не буду.
Більше немає якихось карʼєрних амбіцій. Довелось адаптуватись і шукати, чим можна бути корисною
Український стендап ще до повномасштабного вторгнення покращував національний культурний простір конкуруючи з неякісними телевізійними проєктами та російськими коміками, яких везли до України. Наприклад, «Підпільний стендап», резиденткою якого я є, – це потужний організм, що збирає неймовірні суми на допомогу військовим і медикам щомісяця. Коміки там постійно спілкуються з іноземними журналістами та не втомлюються говорити про злочини росіян, навіть якщо це оформлено в жарти. Василь Байдак, Антон Тимошенко, Настя Зухвала, Ганна Кочегура й багато інших.
Стендап – частина суспільства, а воно поки не є еталоном рівності
Становище жінки в українському стендапі зараз не можна розглядати поза контекстом вторгнення. Українські комікеси можуть виїздити за кордон, наприклад. Це дає змогу влаштовувати тури й збирати кошти на допомогу (за два виступи в Данії, наприклад, нам вдалося зібрати понад 11 тисяч євро на автівку, шолом і медичне обладнання). Я зі свого боку мала можливість виступати за кордоном англійською й через жарти нагадувати європейцям про те, що нам потрібна зброя, війна триває, що вона ближче, ніж вони думають, і про неї варто говорити. Це теж частина роботи для підтримки суспільного дискурсу про війну.
Чи є гендерні упередження в українському стендапі? Звісно. Чи залишається стендап male-dominated? Поки так. Стендап – частина суспільства, а воно поки не є еталоном рівності. Це дуже видно з коментарів на YouTube під виступами жінок (включно під моїми): там дуже часто пишуть про зовнішність. І це теж суспільство, у якому ми живемо.
Український стендап, на щастя, – досить комфортна спільнота, тому заохочую всіх жінок, які зараз читають цей матеріал і давно хотіли спробувати себе в жанрі комедії, не боятися, а спробувати. Усім іншим раджу підтримувати своїх місцевих стендаперів і стендаперок, а головне – донатити військовим і волонтерам.
Ірина Левкун
Я хотіла говорити про те, що мені болить
Як би це дивно не звучало, але повномасштабне вторгнення стало для мене поштовхом до розвитку в стендапі. Я хотіла говорити про те, що мені болить. І водночас, я розумію, що це болить нам усім. Коміки почали відчувати більшу соціальну відповідальність перед своєю аудиторією. Я відчула, як подорослішала, і йдеться не лише про гумор. Якщо раніше мені потрібно було пожартувати, щоб розсмішити відвідувачів у пабі, то зараз я намагаюся донести жартами свою політичну та соціальну позиції, допомогти людям перезавантажити свій мозок. Якщо наступного ранку після стендапу людина пригадає якийсь мій жарт про русню, потім гляне статистику від Генштабу ЗСУ й подивиться новий випуск Стерненка, то даю 99%, що після цього вона ще й задонатить на якийсь збір.
Ким я тільки не була на стендапах: «прикраса колективу», «комік-чічка», «поаплодуйте, бо вона дівчинка». Чомусь коміки вважають, що, якщо ти стендаперка, комікеса, гумористка, то обов’язково маєш бути самотньою чи ображеною, а всі свої виступи починати з фрази «усі чоловіки козли», бо інакше «до чого всі ці феміністські штучки, Ірино?». Чи важче дівчині в гуморі? Однозначно так. Чи заважає це виступати? Ні, це швидше загартовує. Після одного з концертів до мене підійшов хлопець і сказав: «Дякую за смішний жіночий гумор». Мені було водночас приємно й незрозуміло, чому там фігурує слово «жіночий»? Немає жіночого чи чоловічого гумору. Гумор один, і він може бути або смішний, або недопрацьований. Для цього є перевірки матеріалу і, якщо приходити на них, то можна побачити, що навіть досвідчені коміки не завжди смішно жартують. Це не означає, що їхній гумор несмішний чи якийсь «жіночий».
Якщо після стендапу людина пригадає якийсь мій жарт про русню, потім гляне статистику від Генштабу ЗСУ й подивиться новий випуск Стерненка, то даю 99%, що після цього вона ще й задонатить на якийсь збір
У воєнний час моя робота допомагає мені простіше ставитися до тих речей, які ще півтора року тому здавалися критичними. Ти стаєш сильнішою не тоді, коли смієшся з когось, а коли насмілюєшся посміятися із себе. Українці завжди були сильною нацією, але за минулий рік ми ніби пройшли на якийсь вищий левел, де відкриваються нові чіт-коди. Гумор – один із них. Якщо ти навчишся правильно використовувати цей інструмент, то отримаєш багато переваг і бонусом здорову менталку.
Зі світу по ниточці, від кожного коміка по жарту
Жартувати під час війни важливо, щоб не зійти з розуму, бо тоді ми почнемо сміятися з «Дізєль-шоу». Кожен комік має свого внутрішнього редактора, який розкладає жарти на полички: «так, візьму на перевірку», «категорично ні», «уже після перемоги». Війна – найбільший фільтр жартів. Тому я намагаюся жартувати на стендапах лише про те, що стосується мене. Більшість проблем спільні: русня, повітряна тривога, блекаут. Тому люди завжди знаходять щось для себе. Зі світу по ниточці, від кожного коміка по жарту. Зеленський після перемоги хоче на море й випити пива, а я – дати сольник.
Люди дізнаються, що український стендап не просто є, а давно вже був, просто неякісні російські медіапродукти тривалий час переповнювали наші YouTube, телебачення й соцмережі. Культурний фільтр, відмова від контенту країни-агресора, українізація коміків – і ми поступово рухатимемося в бік якісного розвитку українського продукту. На жаль, рухаємося все ж повільно. На щастя, це не заважає українським стендаперам збирати повні зали людей на концертах, їздити в благодійні тури й розвивати комедію в укриттях і бомбосховищах, попри повітряну тривогу.
Марина Войцеховська
Я щиро сподіваюся, що своїм гумором допомагаю людям «розпаятися»
Найочевидніша зміна, яка відбулася на сучасному етапі українського стендапу – це увага українського глядача до нього в порівнянні із ситуацією до повномасштабного вторгнення росіян. Мені подобається, як розвивається стендап, безпосередньо як жанр, а також як інструмент волонтерської діяльності: збори, благодійні концерти, аукціони, після яких усі кошти переказують на потреби ЗСУ. Я брала участь у багатьох благодійних ініціативах, окрім того, клуб, у якому я виступаю – Ukrainian Stand-Up Agency – передає 20% на потреби 3СУ з кожної організованої події від початку повномасштабної війни.
Я щиро сподіваюся, що своїм гумором допомагаю людям «розпаятися». Дуже не подобається, коли використовують слово «відволіктися», бо ми не маємо права відволікатися від війни, поки такої можливості немає в наших військових. Відчуття того, що я можу бути корисною своєю роботою, особисто мені дуже допомагає.
Година сміху – прекрасний інструмент перезавантаження, щоб бути ефективним і надалі
Сміх – це один зі способів боротися зі стресом. Година сміху – прекрасний інструмент перезавантаження, щоб бути ефективним і надалі. Тому під час війни він теж важливий, адже ми не можемо якісно працювати в постійному напруженні.
З приводу етичних стандартів у жартах можу сказати, що я дозволяю собі жартувати винятково на ті теми, які зачепили мене особисто, і сміятися із себе, власного пережитого досвіду.
Я виступаю зі стендапом трошки понад два роки. На щастя, особисто я не стикалася з дискримінацією чи упередженнями у свій бік. Але не можу стверджувати, що цього взагалі немає, бо люди пишуть абсолютно різні коментарі під виступами. А я маю право не звертати уваги на них.
Коментарі
Підписатись