Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Власний досвід«Мої сльози нікому не допоможуть, а камера може». Воєнні фотографки про роботу й професійну етику

Фіксування російських злочинів і відрядження в деокупованих регіонах

«Мої сльози нікому не допоможуть, а камера може». Воєнні фотографки про роботу й професійну етику — Власний досвід на Wonderzine

У перші дні повномасштабної війни виникала гостра потреба в тому, щоби різними способами показувати світові, що відбувається в Україні. Саме фотографія дозволила передавати реальність такою, якою вона є, – болісною, з численними втратами й руйнуваннями, із зображеннями українців, які товпилися на вокзалах, військових, які звільняли окуповані росіянами міста й села, волонтерів, які розвозили гуманітарну допомогу, дітей, які замість уроків ховалися в бомбосховищах.

Як порівняти з довоєнним часом, відповідальність фотографів значно збільшилася: їм треба фіксувати російські злочини, але водночас не травмувати українців, які пережили ці події; коректно донести цю інформацію для іноземців, артикулюючи важливість їхньої підтримки; і не створити повторної небезпеки, знімаючи зруйновані росіянами споруди й локації. 

Ми поговорили з воєнними фотографками Івою Сідаш і Євою Фомичевою про їхнє документування подій повномасштабної війни, як вони готуються до роботи у фронтових чи прифронтових областях і якими принципами керуються під час спілкування з людьми, яких фотографують у воєнних умовах. 

Текст: Ольга Дуденко

 

 

 

 

 

Іва Сідаш

документальна фотографка

 

У таких реаліях робити свою роботу – це можливість тримати руку на пульсі 

 

До повномасштабного вторгнення я також працювала фотожурналісткою в медіа. У лютому зрозуміла, що щось буде; це відчувалося в повітрі, і я вирішила, що хочу перейти на фриланс, бо, якщо станеться повномасштабне вторгнення, я хотіла б робити максимум у своїй роботі й висвітлювати ті події, які відбуваються в моїй країні. 

Я займалася документальною фотографією ще до повномасштабної війни, але це були особисті проєкти або ж проєкти на різні соціальні теми, які мене цікавили. Коли почалося вторгнення, у перший день я нікуди не пішла, а на другий вирушила на вокзал і почала знімати внутрішньо переміщених осіб. Там відбувалися речі, яких раніше ніколи не бачила: люди просто бігали по коліях, намагалися вміститися в потяги, а навколо стояли охоронці й військові з автоматами.

Перший день був досить складний для мене, бо це перший досвід зіткнення з такими умовами роботи. Проте я прийшла додому й зрозуміла, що продовжу працювати й виїжджати нікуди не буду. У таких реаліях робити ту роботу, яку я виконувала, – це можливість тримати руку на пульсі й допомагати тим, чим можу, у чому буду корисна. 

 

 

 

 

 

 

Я також знімала українських біженців на кордоні України й Польщі. Були перші дні повномасштабної війни, було дуже багато людей: батьки з маленькими дітьми, старші люди стояли на цьому кордоні по 20 годин. Вони сварилися, непритомніли, довкола було брудно. Ніхто не був готовий до цього. Памʼятаю, що ходила довкола людей, щось знімала й потім зрозуміла, що просто реву. Тоді ж усвідомила, що мої сльози нікому не допоможуть, а ось камера може.

Зосереджуюся на тому, щоб показувати цивільне населення – людей, які залишилися жити в селах біля лінії фронту, або тих, які пережили окупацію 

 Я опанувала себе й стала більш свідомо працювати. За деякий час у квітні поїхала до Харкова, де якраз тоді ЗСУ відігнали росіян подалі від міста. Памʼятаю, що в мене були досить дивні відчуття. Останній раз до Харкова я приїжджала в кінці січня, за декілька тижнів до вторгнення. Там усе було добре, було чимало людей, працювали магазини й галереї. Й ось я приїжджаю навесні, а це зовсім інше місто – зруйноване, з невеликою кількістю людей довкола, містянами, які жили в метро, інфраструктурою, яка не працювала. 

Після цього я почала активно їздити на схід, у Донецьку й Харківську області. Потім – на південь, до деокупованих сіл і міст. Я більше зосереджуюся на тому, щоб показувати цивільне населення – людей, які залишилися жити в селах біля лінії фронту, або тих, які пережили окупацію. Мені цікаво зрозуміти, чому люди залишалися там, їхній досвід перебування в окупації. 

 

У листопаді я виграла грант від «Архіву війни» на створення власного проєкту, який називався «Тримаючись надії». Я приїхала на Харківщину, де на той час українські військові щодня звільняли населені пункти, і вирушила до деокупованих сіл, спілкуватися з їхніми мешканцями. Я робила портрет людини й розміщувала поруч текст, написаний їхньою рукою. Це були їхні спогади з окупації, те, що вони пережили, їхні емоції. Місцями було важко втілювати цей проєкт: люди лякалися щось писати, але, коли починали робити це, їх неможливо було зупинити. Здавалося, що вони вивільнюють ці спогади й проходять своєрідну терапію. 

  

 

Тоді я зрозуміла, що важливо багато часу спілкуватися з людиною, вибудовувати довіру, розповідати про свою роботу. Я проводила з ними чимало часу, ми зближувалися, і вони відкривалися. Людям є, що сказати, є біль, який потрібно викричати. Я керуюся таким особистісним підходом у роботі: мені дуже важливо під час знімання максимально близько підійти до людини, поговорити з нею, почути її переживання й потреби. Якщо людина довіряє мені, то й фотографії виходять глибші, мають за собою певну історію, а не лише форму.

 

На початку повномасштабної війни я активніше співпрацювала з іноземними медіа – німецькими, польськими виданнями. Про вторгнення росії в Україну знали скрізь, і попит на інформацію був величезним. На жаль, із часом ця увага згасає. Ось чому документальним фотографам важливо співпрацювати з різними медіа, з українськими зокрема. Хочеться бути максимально корисною, тому намагаюся ловити будь-яку можливість і реалізовувати те, що спадає на думку, і допомагати втілювати чиїсь ідеї, бо мета в нас усіх одна – показати воєнні злочини, які росія чинить на українських територіях. 

Бути воєнною фотографинею – це досвід, зовсім відмінний від звичного фотографування. Це інші умови праці, у бронежилеті й касці, ти переживаєш, чи справді повернешся після роботи. Відчуття безпеки, яке було в тебе до повномасштабної війни, звісно, втратилося. Ти завжди робиш усе можливе, щоб створити внутрішнє відчуття захищеності, проходиш курси з медичної допомоги, щоб відповідати за власне життя й за потреби допомогти колегам. 

Якщо людина довіряє мені, то й фотографії виходять глибші, мають за собою певну історію, а не лише форму 

Раніше я працювала в рідному місті, у Львові, і прикро, що саме війна стала приводом досліджувати інші регіони країни. Насправді за цей рік побувала в значно більшій кількості локацій, аніж за все життя. Наша країна прекрасна, наші люди прекрасні, є можливість поспілкуватися з ними, почути їхній досвід, і це все дуже цікаво. Тішуся, що маю змогу їздити в різні області, на схід України, південь, краще розуміти нас. 

Мені здається, що в документальній фотографії важливо залишатися обʼєктивними, наскільки це можливо. Завжди буде певна частка субʼєктивності, бо за фотографією стоїть певний автор. Питання в тому, наскільки він чесний з собою і глядачем. Тому найголовніше для мене – знімати чесно й відкрито, розуміти, що знімаю і для чого. Іноді те, що відтворено на фотографії, – це не завжди те, що відбувається насправді. Це вибрана мить, уривок, тому за допомогою зображення так легко зманіпулювати. Я знімаю те, що відбувається перед камерою, відкрита перед людьми й цього самого очікую від них у відповідь. 

 

 

 

 

 

 

Я стала обережнішою зі своїми героями, адже працюю з людьми, яких сильно травмував їхній досвід. Я так чи так входжу в їхню приватність, але доти, доки вони мені дозволяють це робити. Насамперед мені важливо поважати людей, яких я знімаю, усвідомлювати ситуацію, у якій вони перебувають, дотримуватися принципу «не нашкодь». Якщо військовий просить приховати його обличчя чи не знімати його роботу, то я цього не робитиму. 

Не знаю, що б я робила, якби не фотографія. У перші дні повномасштабної війни я не розуміла, як мені діяти, ходила по квартирі й збирала тривожну валізку, а потім просто пішла знімати. Фотографія допомагає мені тверезо мислити, бути корисною й залишатися в тому професійному полі, яке для мене дуже важливе.

 

 

 

 

 

Єва Фомичева 

фоторепортерка ​​Donbas Frontliner 

 

Початок повномасштабного вторгнення зустріла у відрядженні, у Сєвєродонецьку

 

До воєнної журналістики я долучилася ще перед повномасштабним вторгненням, у 2021 році. Був початок осені, я працювала у своєму першому відрядженні, і це була мрія. Я марила військовою журналістикою, мені хотілося спробувати себе в цьому, тому ми почали їздити з колегами у відрядження, створювати репортажі. Початок повномасштабного вторгнення ми теж зустріли у відрядженні, у Сєвєродонецьку. Тоді працювала фіксеркою для швейцарської газети, з нами був мій батько як водій. Після того ми повернулися до родини в Київ, евакуювали рідних у безпечне місце, а я продовжила створювати ситуативні репортажі в Києві й області з цивільними та військовими.

Як фотографиня, я працюю в команді Donbas Frontliner і відповідаю за соціальні мережі, сайт, створення репортажів. Ми часто їздимо з колегами в різні області, розповідаємо про людей. Наприклад, робили репортаж із деокупованих територій, під час навчання військових, показували, як прикордонники готуються до служби. Переважно мої матеріали стосуються оперативної інформації (наслідки обстрілів) або історій цивільних і військових.

 

 

 

 

 

 

Найперший виклик у професії воєнного фотографа – це безпека. До повномасштабної війни була абсолютно інша інтенсивність бойових дій на відміну від сьогодні. У тебе було відчуття якоїсь відносної безпеки, бо я, наприклад, знала, що можу відʼїхати на певну відстань від фронту й по мені не прилетить ракета. Зараз безпечного місця немає ніде, репортаж може буквально відбутися в тебе вдома. Наприклад, узимку, під час одного з ракетних обстрілів, ракета влучила в менш як за сотню метрів за моєю спиною по дорозі з супермаркету. 

Зараз безпечного місця немає ніде, репортаж може буквально відбутися в тебе вдома 

Ти завжди маєш бути готовою до будь-якої події, до будь-якого її перебігу. Найголовніше: якщо ти готуєшся працювати з темою війни, треба мати певну підготовку, знати, як надавати домедичну допомогу, бо це питання твого життя й того, чи зможеш ти допомогти людині поруч. Знову ж таки безпечного місця немає ніде, тому потрібно знати, як діяти, бо все вирішується буквально за хвилини.

Перед тим, як почати працювати військовою кореспонденткою у 2021 році, я проходила тренінги. На той час їх організовував Інститут масової інформації, який дуже класно готував медійників. Їхня команда розповідала про мінні загрози, як планувати відрядження, був потужний блок із тактичної медицини, і це дало помічну мені базу. Мені здається, вона має бути в кожного, особливо в умовах повномасштабної війни. Зараз таких тренінгів багато і для медійників, і для цивільних людей. Усі ці навички варто відточувати, доводити до автоматизму.

 

 

 

 

 

Ти постійно думаєш, чи не порушуєш кордони людини, чи не ставиш незручних питань 

 

 

Якщо ви готуєтеся працювати в безпосередньо небезпечній зоні, треба обовʼязково мати з собою засоби захисту (бронежилет, каску). Якщо ви робите репортаж про оперативну ситуацію в якійсь області, дуже важливо завчасно контактувати з колегами, відстежувати умови роботи й знати, що й де відбувається. Необхідно вміти швидко зібратися як у себе в голові, так і фізично й мати поряд усю необхідну для знімання техніку. Для підтримки нормального психологічного стану фотографу не завадить працювати з психологом, коли в цьому виникає потреба. Медійники зараз працюють із чутливими темами, досвідами, які травмують, тому класно, якщо є можливість пропрацювати це зі спеціалістами. Коли нехтуєш цим, то ризикуєш наразитися на неприємні наслідки для ментального здоровʼя. 

Для мене тривалий час дуже великою перепоною було спілкування з людьми. Я любила знімати, фотографувати, а от розговоритися було дуже важко. Ти постійно думаєш, чи не порушуєш кордони людини, чи не ставиш незручних питань. Якщо це ветерани, які отримали важкі поранення, чи люди, які втратили когось, чесно, боюся розмови, боюся зачепити людину, зробити їй боляче, щоби це не була повторна травматизація.

 

 

 

 

 

 

 

 

Намагаюся відстежувати, як людина відповідає на буденні питання, й усвідомлювати, чи варто йти далі, чи комфортно людині говорити на певну тему, чи хоче вона цього. Не варто намагатися витягнути відповіді на власні питання: якщо тобі кажуть «не треба», це означає «не треба». Завжди є люди, які готові поділитися, а нам, зі свого боку, важливо фіксувати всі ці історії, адже часто це докази воєнних злочин росіян. Наприклад, у Donbas Frontliner ми орієнтуємося на англомовну аудиторію й маємо доносити інформацію, щоб світ не забував, що взагалі відбувається і що допомога надзвичайно потрібна. За кордоном увага падає, і ми зникаємо з перших шпальт. Тому важливо своїми роботами артикулювати, що війна триває. 

 

 

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.