Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Власний досвід«Не говоріть і не переміщайтеся станцією». Працівниця ЗАЕС про окупацію та життя після неї

«Дивлюся на своє місто з новинних телеграм-каналів»

«Не говоріть і не переміщайтеся станцією». Працівниця ЗАЕС про окупацію та життя після неї — Власний досвід на Wonderzine

3 березня 2022 року росіяни захопили Енергодар та Запорізьку АЕС. Станція стала зручним інструментом у руках окупантів — на ній вони розмістили комбатантів та озброєння, обстрілюючи Нікополь та інші міста без страху, що отримають відповідь. Також вони періодично погрожують терактами на ЗАЕС. 

Український персонал перший час залишався на станції, адже ніхто більше не міг підтримувати її роботу та безпеку. Лише пізніше росіяни завезли власних спеціалістів і почали примушувати українців або перейти на їхню сторону, або переховуватися від допитів та викрадень. 

Ми поговорили з Міланою Сердюк, провідним інженером, керівником групи супроводу реконструкції, технічної підтримки та продовження строку експлуатації енергоблоків, про окупацію на ЗАЕС та в Енергодарі та як змінилося її життя після евакуації. 

Текст: Анастасія Микитенко

 

 

Мілана Сердюк

провідний інженер, керівник групи супроводу реконструкції, технічної підтримки та продовження строку експлуатації енергоблоків 

 

 

Ти ніколи не знав, що думає про війну інша людина. Можливо, колись вона візьме інший паспорт і видасть тебе та твої погляди. 

 

Моя робота на станції полягала в тому, щоб підготувати документи, технічні вимоги, договори постачання нового обладнання та закупівлі супутніх матеріалів. 24 лютого я прийшла, як завжди, на станцію – піднесла свою перепустку, пройшла огляд речей – це звичайна, дуже знайома мені процедура на початку та наприкінці дня. У прохідній тоді так гарно світило сонце, починався начебто дуже гарний і теплий день. Та о сьомій ранку мені зателефонував син і сказав, що почалася війна. Там кричали сирени, а тут співали птахи, і все це просто не вкладалося в голові.

На роботі ми всі сиділи в новинах, але нікому не здавалося, що це відбувається насправді – ми так почувалися весь час протягом окупації. За тиждень російські війська підійшли до Енергодару, але не змогли його відразу захопити. Тоді все місто виходило беззбройно проти їхніх танків. Вони виїжджали тричі, а на четвертий уже захопили нас і станцію теж. На ній була тільки охорона, яка, звичайно, не могла їх утримати. Вони не мали зброї для ведення бойових дій.

Я жила одна у квартирі, до другої ночі читала новини, чекала, як будуть розгортатися події. Ми всі сподівалися, що до нас хтось прийде і відразу захопить станцію назад – не може бути такого, щоб ми втратили найбільшу станцію в Європі, шість енергоблоків, такий важливий об'єкт для нашої безпеки. Ми не знали, які були можливості й де була наша армія, але весь час сподівалися, що ми просто чогось не знаємо й що скоро це закінчиться. Але ніхто так і не прийшов. 

Отож ми вийшли на роботу в понеділок, бо потрібно було підтримувати станцію в робочому стані. Керівництво написало нам, щоби ми не вступали в якісь суперечки з росіянами, сиділи у своїх кабінетах і ніколи не виходили без причини. Насправді перші місяці станція все ще перебувала під контролем України, бо саме наші давали вказівки. Це вже потім усе змінилося, коли росіяни привезли своїх спеціалістів.

 

 

 

 

 

Керівництво написало нам, щоби ми не вступали в якісь суперечки з росіянами, сиділи у своїх кабінетах і ніколи не виходили без причини. 

 

 

 

Тут треба розуміти, що це окупація й що це ядерна станція. У нас і до цього була купа інструкцій із дозволеними маршрутами, заборонялося на роботі обговорювати якісь теми, які можуть засмутити когось або роздратувати. Емоції дуже впливають на людину та підвищують можливість помилок, а тут це може призвести до катастрофи. За двадцять років роботи я вже звикла до цього і в будь-якому випадку обговорювала політику й інші проблеми вже поза стінами станції, але, звісно, було складно не показувати своїх емоцій і не обговорювати новини, коли ви в окупації.

Водночас і говорити було складно, бо ти ніколи не знав, що думає про війну інша людина. Можливо, колись вона візьме інший паспорт і видасть тебе та твої погляди. Також багато людей на станції мали якихось родичів у росії, але жили більшу частину життя тут, завели сім'ї, вважали Україну своїм домом. Вони взагалі не знали, як у цьому жити та що казати.

Здавалося б, якщо тебе захопили, то ці люди повинні говорити іншою мовою. Але ми їх розуміли, поки вони оглядали й обшукували нас на початку та наприкінці дня.

Було дуже дивно йти через прохідну, найбільш рутинне приміщення твого життя, і бачити солдатів в іншій формі. Здавалося б, якщо тебе захопили, то ці люди повинні ж говорити якоюсь іншою мовою, не тією, яку ти знаєш. Але ми їх розуміли, поки вони оглядали й обшукували нас на початку та наприкінці дня. У цей час було страшно говорити та чимось показати свої розгубленість, агресію або зневагу.

У кабінеті більша частина моєї роботи зупинилася – я не могла працювати з Харковом і з Києвом, дуже сильно обстрілювали Сєвєродонецьк, тому «Імпульс» теж перестав працювати. Усі проєкти зупинилися, бо скрізь були бойові дії. А ми вже були окуповані, були фактично в штатному режимі. Та лишень не могли нічого нового закупити, тому тільки підтримували ремонти на станції тим, що ми вже мали.

 

Поза ЗАЕС ми проводили весь свій час у чергах. Магазини дуже швидко пограбували, продукти привозили рідко. У чергах ми спілкувалися, переказували одне одному новини. Хоча ми говорили багато, насправді все йшло по колу. Ми були в якомусь заціпенінні й увесь час на щось чекали, але біля нас нічого не відбувалося – лише десь далеко переміщалися війська, вибухали мости та будинки. Та на якомусь індивідуальному рівні ми були дуже заклопотані – збирали та передавали гроші нашій армії, збиралися в когось удома перед комендантською годиною, підтримували одне одного, ділилися продуктами, готували їсти, приварювали засуви до дверей під'їздів, щоби військові не могли зайти до нас уночі.

 

 

 

 

 

 

Тільки іноді, коли я стояла з прапором проти танків, я замислювалася про те, що мирний житель не мав би так жити. Але ми жили й ми виходили, тому що не робити цього було неможливо.

 

Я також виходила на мітинги. Узагалі не думала про те, чи страшно мені там буде. Це просто була даність, тому що це моє місто. Тільки іноді, коли я стояла беззбройна, з прапором проти танків, я замислювалася про те, що звичайний мирний житель не мав би так жити. Але ми жили й ми виходили, тому що не робити цього було неможливо.

Через місяць я таки вирішила виїжджати, бо про це дуже просив син. Я все ще тоді думала, що це ненадовго, навіть відпустку собі оформила замість звільнення. Четвертого квітня нас забрали приватні перевізники – вони дуже хороші професіонали. Скрізь вибоїни, щось стріляє, вибухає поруч, а вони їдуть. Вони також мали домовленості з росіянами, тому нас пропускали. Звичайно, перевіряли документи й питали, чому їдемо. Вони навіть іноді говорили українською: «Ой, а що ж ви їдете, у нас же тут так добре, ми ж вас не ображаємо».

 

Тільки коли я приїхала до Кракова, то зрозуміла, у якому страху жила. У нас же не все відразу стало погано, а поступово, тому так само поступово ти звикаєш до нових правил і рутин – до браку ліків, до черг, до того, що все більше військової техніки стає на вулиці. У тебе щодня стрес, тому тривога – уже частина твого життя, а не щось надзвичайне. У Кракові я дивилася на людей і зрозуміла, як усе це було ненормально, і як сильно я змінилася. Постійно здригаєшся, погано спиш, тихо говориш.

Найскладніше для мене зараз – стежити за тим, що відбувається з моїм рідним містом. Одна половина моїх знайомих підписали контракти з росатомом та активно голосують за «єдіную росію», розповідають у російських новинах про те, як їм добре. А друга половина, яка відмовилася їх підписувати, ховається – їх шукають і забирають по підвалах. І просто нікому навіть зателефонувати та дізнатися, як вони. Коли ми ще могли спілкуватися, то завжди говорили про все, тільки не про окупацію, бо завжди ми буквально чули, як до нас підключається хтось третій. Отак і живу у своєму місті через місцеві телеграм-канали. Тільки одне спеціально ігнорую – не хочу дізнаватись, що з моєю квартирою.

Зараз я повернулася до Києва й намагаюся підтримувати тих, хто лише зараз повертається з окупації. Мій друг з Енергодару ховався пів року, щоб його не забрали на тортури. Нині він майже не спить – просто відключається, коли організм зовсім виснажується.  

 

 

 

У нас же не все відразу стало погано, а поступово, тому так само поступово ти звикаєш до браку ліків, до черг, до купи військової техніки

На жаль, поки можу допомогти йому лише добрим словом. Коли ти нарешті виїжджаєш на територію, підконтрольну Україні, усе погане у твоєму житті не закінчується, на жаль. Ти досі намагаєшся психологічно переналаштуватись, усвідомити, що ти пережив, а на тебе вже падають побутові турботи – житло, їжа, брак грошей, діти, яким потрібно до школи та в дитсадки. Під час виїзду звідти треба вигадати легенду, що ти, наприклад, їдеш у відпустку на два тижні. Тому ніхто навіть не може привезти із собою посуд, постільну білизну чи теплі речі, бо це викличе підозру.

Нам виплачують лише частину зарплати, але я й цьому рада. Зараз усі колишні працівники працюють лише віддалено – над тим, щоби можна було повернутися до обстеження технічного стану обладнання після деокупації. Деяких працівників працевлаштовують на інші майданчики, але не всіх – немає в Україні скільки вільних місць на атомних станціях.

Зараз живемо життя між і наполовину, бо думаємо, що колись таки повернемося на станцію. Там ще стільки роботи – вона на нас чекає. 

 

 

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.