Власний досвід«Мої шрами не визначають мене як людину». Жінки про відчуття тіла після мастектомії

Рак впливає на всі сфери життя: фізичне здоровʼя, працевлаштування, стосунки з рідними, психіку. Рак молочної залози часто забирає те, що традиційно вважають ознаками жіночності – волосся та груди – через це жінка може почати взагалі почати переосмислювати свою ідентичність і те, що її визначає. Це створює складні періоди в стосунках із собою й іншими.

У місяць обізнаності про рак молочної залози запитали в жінок, як змінилося їхнє відчуття тіла та сексуальності після мастектомії і як вони вчаться жити з новим тілом і шрамами.

текст: Анастасія Микитенко

Інна

43 роки

Досить багато часу в мене зайняло те, щоб поставити себе на ноги та переконати себе в тому, що мої груди не визначають мене як людину

Про мастектомію

У моїй сім’ї є історія раку молочної залози, я розуміла, що я в зоні ризику. Я проходила обстеження, але під час пандемії пропустила одне. Тоді пухлини намацав у мені партнер під час близькості. Пізніше мені діагностували рак другого ступеня – я пройшла через мастектомію та хімієтерапію. Я вже була більш-менш до цього підготовлена, адже моя мама також через це проходила. Водночас увесь період лікування був, як один дуже довгий день. 

Я робила операцію в Німеччині, і там мені однією процедурою й видалили пухлини, і вставили силіконовий імплант. Це було, до речі, доволі неприємно, тому що силікон був важчим, ніж мої груди, відчувався постійно, як камінець, і я не могла повністю підняти руку, тому що одразу починала відчувати його. Також через променеве лікування почалися ускладнення, тому вирішили вийняти імплант і робити реконструкцію. 

Груди – це досить сексуалізований орган жінки в нашому суспільстві. Його пов’язують із сексуальністю, еротичністю, узагалі з жіночою ідентичністю. Навіть якщо я сама на цьому не загострювала великої уваги, то суспільство постійно про це наголошувало, і ці думки були на тлі. Та й узагалі груди завжди були моєю ерогенною зоною, мені було важливо, щоб під час сексу партнер торкався їх. Отож мастектомія дуже вплинула на мою сексуальність, упевненість у собі, психологічний стан загалом. Досить багато часу в мене зайняло те, щоб поставити себе на ноги та переконати себе в тому, що мої груди не визначають мене як людину. 

Під час реконструкції в мене забрали з живота частину шкіри, жир, артерії та вени та вживили їх у груди. Я почала відчувати себе набагато краще, тому що це вже моя шкіра. Візуально, особливо в перші дні після операції, це виглядало не дуже. Мені було важко дивитися на себе в дзеркалі, тому що це були шрами на грудях, шрам на животі. Та якось подруга порадила подивитися на це, як на Кінцугі, японське мистецтво полагодження поламаних речей – коли тріщини не приховують, а, навпаки, підкреслюють. Зараз я дивлюся на це саме так, і мені набагато легше. Я часто торкаюся свого тіла, доглядаю за шрамами, усе більше зливаюся із собою новою, і вона мені видається дуже красивою.  

Про сексуальність і стосунки після хімієтерапії

Втрата волосся не була болісною для мене. Щойно встала й помітила купу волосся на подушці, то одразу ж поголилася налисо. Мені давно хотілося побачити себе абсолютно без волосся, і це був прикольний досвід. Страхова компанія оплатила мені перуку, у салоні мені пропонували щось, що було схоже на мою попередню зачіску. Та я вибрала такий стиль, який я б ніколи не наважилась зробити зі своїм справжнім волоссям – срібну асиметричну перуку. Подумала, що хоча б на Гелловін згодиться. Під час хімієтерапії не носила перуки, почувалася комфортно й лисою. 

Моє волосся відросло, груди були, проте всередині мого тіла відбулося дуже багато непомітних змін, які партнер не бачив, але які я відчувала

Та хімієтерапія вплинула на мене по-іншому. Вона перешкоджає утворенню нових клітин, і це найбільше впливає на ендокринну систему. У мене зупинилися місячні, мої статеві органи більше не зволожувались, я також мала дуже низьке лібідо.  

Отож перший секс після лікування був дуже болючим, я не змогла його витерпіти, бо всередині дуже боліла піхва. Пенетрація відчувалася так, наче в тебе вставили ніж із подвійним лезом. Тоді я намагалася з партнером обговорити інші виду сексу, нові практики, адже хотіла інтимності з ним. Проте йому була важлива саме пенетрація. 

Партнер підтримував мене протягом усього лікування, проте щойно воно скінчилося, то він думав, що все стане так, як раніше. Моє волосся відросло, груди були, проте всередині мого тіла відбулося дуже багато непомітних змін, які він не бачив, але які я відчувала. Отож усе не могло бути так, як раніше, я досі не могла займатися пенетративним сексом. Тоді він пішов, сказавши, що в нього є свої потреби. Це доволі поширений досвід насправді – я дізналася про це, коли читала форуми та спілкувалася з онкопсихологинею. Думала, що моя ситуація особлива, а це цілий тренд, про який чомусь так мало говорять. 

Дуже боялася, що ніхто більше мене не захоче таку порізану

Про пошук нових партнерів

Це було дуже складно пережити психологічно. Те, що в мене ще були нові шрами, не допомагало моїй вірі в себе. Хоча я і виростала в доволі феміністичній сім’ї, де ніколи не ділили обов’язки на жіночі та не дуже, проте в ній висловлювали думки, що жінка має бути красивою, мати довге волосся, біле обличчя, бути «незаплямованою». Отож я дуже боялася, що ніхто більше мене не захоче таку порізану. Тоді я вирішила проводити дуже багато експериментів. Я свідомо зареєструвалася на платформі для пошуку сексуальних партнерів, казала їм, які в мене проблеми, щоб знайти того, хто хотів би мене попри шрами. 

Як виявилося, я була доволі упереджена щодо застосунків для інтимності. Я думала, що там тільки ті, хто шукає секс і нічого більшого, проте там є багато людей, які шукають емоційного зв’язку також, які вміють підтримати та доглянути тебе. Моїм першим партнером був чоловік, який розійшовся з партнеркою через те, що дуже багато доглядав за своїми лежачими батьками. У нього не було багато часу на стосунки, тож він потрапив на цю платформу. Він поговорив зі мною і сказав, що я шукаю не просто сексу, а що я хочу безумовної любові, щоби хтось мене обійняв і потримав у своїх руках. Він мав рацію – я шукала валідації себе як людини, прийняття мого тіла. Тоді я дуже розплакалася. 

Ми з ним зустрічалися весь час, доки я була в його місті. Він був дуже чуйним і турботливим, з ним у мене стався перший секс після розриву, де він зміг створити дуже спокійну, комфортну атмосферу. Проте ми також часто зустрічалися як друзі, гуляли, говорили про життя. Він дав мені більше впевненості в собі, ніж я будь-коли мала. 

Про впевненість у собі

З першим партнером мені було важко визнати, що моє тіло ось таке, з другим це вже звучало не як вирок, а на п’ятий раз узагалі стало легко говорити про свій досвід. У багатьох чоловіків це взагалі не викликало ніякої негативної реакції, проте багато хто плакав зі мною. Це був неймовірний досвід близькості, вразливості, партнери у відповідь починали ділитися своїми болями, тим, чого вони соромляться. 

Зараз я вже не відчуваю потреби попереджати когось про свої шрами. Одного разу я зустрілася з чоловіком, якому дуже довго пояснювала своє тіло, а він навіть не зрозумів, чому я так загострюю на цьому увагу. Він сказав, що я класна дівчина, зі мною цікаво, а все інше – неважливо. Тоді я вперше подумала про те, як би я себе повела, якби була на їхньому місці. Мене б також не бентежили шрами партнера й мені б не хотілося, щоб він відчував потребу давати попередження щодо свого тіла. 

Не хочу мовчати – хочу наробити шуму навколо теми раку грудей

Так я відкрила для себе два основні інсайти: більшості чоловіків однаково на мої шрами, і мої шрами не визначають усю мене. 

Отож через декілька місяців я перестала так сильно загострювати увагу на своїх шрамах і перейшла з платформи з пошуку сексу на застосунок для побачень. Зараз я зустріла хлопця в реальному житті й між нами щось таке відбувається хороше. І я себе почуваю абсолютно нормальною. 

Навіть почала носити одяг із таким декольте, щоб мої шрами було видно. Я хочу звертати на це увагу, ділитися цими такими поширеними, але такими невидимими досвідами. Роблю це й у своєму блозі в Instagram. Можливо, хтось знайде відображення свого досвіду, а можливо, мене нарешті почують чоловіки, які не чули або не чують своїх партнерок. Не хочу мовчати – хочу наробити шуму навколо теми раку грудей. 

Ірина

43 роки

Коли після операції мені робили перев’язки, я дивилася в стелю, тільки щоб не бачити того, як тепер я виглядаю

Про діагноз

Насправді я випадково дізналась про свій рак – просто намацала в груді маленьку кульку. Раніше в жінок із моєї сім’ї не було цього захворювання, тому все було новим, зовсім незнайомим. Отож я почала гуглити, що це може бути, а потім відразу записалася до лікаря. 

Мамолог заспокоїв мене, що це доброякісна пухлина, але порадив зробити УЗД. Лікар УЗД виявив ще одне утворення, але і воно не викликало поганих підозр. Проте мамолог рекомендував зробити біопсію нової пухлини. Результати прийшли невтішними, це таки була онкологія першої стадії.  

Враховуючи всі обстеження, мені видалили одну молочну залозу та яєчники. Зараз я розумію, що тоді просто впала в ступор. Я наче ходила й розповідала, що в мене рак, додатково обстежувалась, обговорювала лікування, проте до кінця не усвідомлювала, що насправді сталося в моєму житті. Я тоді не плакала, жила, як робот. Коли дізналась про пухлину, мені щойно виповнилося 40, ось така криза середнього віку вийшла. 

Через кілька тижнів після операції я наважилася піти до психологині. Завжди хотіла, якщо чесно, але вважала, що це тільки для тих, хто має серйозні проблеми. Ось рак став для мене якимось виправданням, начебто я ж тепер достатньо серйозно хвора. Мене турбувало те, що я так спокійно до всього віднеслась і не плакала, а потім ми виявили, що я просто не дозволяла собі жаліти себе – думала, що мені й так пощастило, що виявили пухлину на першій стадії, що інших діагностують набагато пізніше, тому нічого розкисати. Та з часом ми почали говорити з нею і про емоції, і про тілесність, і про страхи навколо повернення діагнозу, і про стосунки. 

Не було такого, щоб я плакала перед дзеркалом, але я мусила себе заспокоювати іноді тим, що це так не назавжди

Про відчуття жіночності та (не)прийняття тіла

Мені було не дуже приємно дивитися на себе в дзеркало. Коли після операції мені робили перев’язки, я дивилася в стелю, тільки щоб не бачити того, як тепер я виглядаю. Лікар змусив мене одного разу таки подивитися, і мені, якщо чесно, не сподобалося. Було страшно, неприємно та знадобилось дуже багато часу, щоб усе це осмислити. 

Хоча мій чоловік і підтримував мене, я однаково не могла під час сексу повністю роздягнутися – залишалася в якомусь топіку або бюстгальтері. Мені просто самій не подобалося, як це все виглядало. Не було такого, щоб я плакала перед дзеркалом, але я мусила себе заспокоювати іноді тим, що це так не назавжди, що буде реконструкція.  

Перший час я дуже сильно хотіла забити шрам татуюванням у колір шкіри. Наче якщо його не буде видно, то я цього всього не переживала

Я вважаю, що рак молочної залози є подвійним ударом для жінки. По-перше, це онкозахворювання, а отже дуже довге лікування, яке не зрозуміло, коли закінчиться. По-друге, ти втрачаєш яєчники, груди, волосся, тобто те, що вважають ознаками жіночності. Після операції я пам’ятаю, що одразу подумала, що ось є нормальні жінки, а є я, начебто й не жінка.  

Та я не перестала бути менше жінкою тільки тому, що в мене не було однієї груді. Жіночність – це як застосунки на телефоні, які встановлені на ньому за замовчуванням. Вони важливі, проте ти не завжди помічаєш те, як вони впливають на роботу всього. Після мастектомії я помітила ці застосунки в собі. Вони були не про макіяж, не про якийсь одяг, широкі стегна, груди, а про відчуття себе. Отож я пішла шукати, як я ще можу проявлятися – на танцях, фотосесіях, у малюванні. 

Якось прийняти таку реальність дуже допомогло те, що мені із самого початку розповіли про можливість реконструкції. Я заспокоювала себе тим, що це буде не назавжди, що це можливо буде виправити. Проте шрами було нікуди діти, і перший час я дуже сильно хотіла забити його татуюванням у колір шкіри, щоб удати, наче зі мною нічого не сталося. Наче якщо не буде видно мого шраму, то я цього всього не переживала. 

Проте десь рік тому я зрозуміла, що цей шрам більше мене не чіпляє. Тілесність дуже тісно переплелася з психологічним станом – я більше не хотіла так стерти той шрам, коли змогла прийняти свій досвід і те, що життя не тільки щасливе. Так, рак був, так, це неприємно і страшно, проте зараз я горда тим, що пройшла цей шлях, що моє тіло змогло побороти щось настільки страшне, що я не опустила руки, допомагала собі сама та шукала допомоги. Раніше я хотіла, щоб моє життя було наповнене тільки гарними подіями, проте зараз я сприймаю його різноманітним. Коли ти вмієш сприймати щось погане, тільки тоді навчаєшся щиро радіти чомусь хорошому. 

Можливо, я не одразу згадаю дату свого народження, проте точно пам’ятаю день, коли мені поставили діагноз. Це щось, що дуже вражає. Зараз, коли я розповідаю про свій досвід, у мене часто з’являються плями в зоні декольте, хоча раніше такого не було. Тіло пам’ятає, як багато воно витримало, як йому боліло. І я ставлюсь до його такої реакції з повагою.  

Напевно, комусь із чоловіків буде некомфортно, вони злякаються мене. Та це не означає, що вони не такі або що я не така

Про реконструкцію 

З одного боку, реконструкція – це не така й важлива операція, без неї можна жити. Проте я пам’ятаю, як почувалася після першого етапу. Мені було складно, усе боліло, та раптом я побачила фото того, як я виглядаю тепер. Уже через пів години я сиділа їла суп, відправляла нову себе всім подружкам, переписувалася. У мені було так багато енергії та щастя. У той момент стало зрозуміло, що зовнішній вигляд має значення й може впливати на якість життя. Я підтримую бодіпозитив, але деякі речі дійсно складно прийняти в собі. Тому вважаю, що якщо цього хочеться і якщо є фінансова можливість, варто спробувати реконструкцію. Це не є слабкістю, я б не хотіла, щоб жінок соромили за ці операції. Це допомагає мені пройти цей шлях відновлення та легше ставитися до майбутнього. 

Зараз я розійшлася з чоловіком із причин, не пов’язаних із хворобою, проте більше не ставлю на собі хрест і не боюся, що тепер нікому не буду потрібна. Так, напевно, комусь із чоловіків буде некомфортно, вони злякаються мене, проте я це нормально сприймаю. Це не означає, що вони не такі або що я не така. Просто життя ось таке різне. Думаю, що соромитимусь першої інтимності з новим партнером, проте коли ми краще дізнаємося одне одного й матимемо глибшу довіру, то мої шрами навряд чи матимуть значення.