Власний досвід«Я будую роботу на довірі й любові до своїх побратимів». Це жінки-військові командирки

Зараз в українській армії служать майже 43 тисячі жінок. Серед них є медикині, снайперки, аеророзвідниці, водійки та звʼязківиці. Попри те, що вони досі можуть стикатися з гендерними упередженнями під час служби або з цієї ж причини не отримувати бойової посади, є жінки, які обіймають керівні пости у своїх підрозділах. 

Ми поговорили з командиркою взводу БПЛА Юлією Микитенко та командиркою взводу спостереження Дарʼєю Васильченко про їхню роботу в армії – що передбачає посада військової командирки й на які щоденні виклики їм доводиться відповідати на фронті. 

Текст: Ольга Дуденко

Юлія Микитенко 

командирка взводу БПЛА

На моєму забезпеченні перебувають чотири злітні точки

Контракт зі своєю бригадою я підписала ще у 2016 році. Через те, що я жінка, мене спочатку не захотіли брати на бойову посаду до розвідвзводу й оформили як діловодку в штабі. Для того, щоб дійти до посади командирки взводу БПЛА, мені потрібно було мати технічні навички, розуміння того, як узагалі працюють «пташки», і потужні комунікаційні навички, оскільки щодня ти спілкуєшся та взаємодієш із багатьма підрозділами, щоб передавати готові розвіддані до зацікавлених осіб.

Мій головний обов'язок – берегти життя та здоров'я свого особового складу. Також стежу за станом «пташок», їхньою наявністю. Мені треба визначати час виїзду підрозділу, забезпечення точок зльоту «пташками» та матеріальними ресурсами, наприклад, генераторами чи тепловізорами. На моєму забезпеченні перебувають чотири злітні точки. Це все про створення комфортних умов для своїх підлеглих і їхньої роботи, а також організація для них тренувань, різних курсів із підвищення кваліфікації. 

Часто труднощі в армії повʼязані з побутом. Наприклад, ми можемо отримати поганий топляк: ми користуємося технікою, яка потребує обережного ставлення та постійного спостереження, і якщо нам видають поганий топляк, наші генератори відразу ламаються. Доводиться шукати ще один генератор, замінювати його чи ремонтувати, і таких побутових труднощів чимало. 

Так само на фронті постійно ламаються машини через погані, розбиті дороги та обстріли. У нас у середньому раз на тиждень машина проходить невеликий ремонт. Також доводиться постійно закуповувати грязьову гуму, оскільки зараз осінь, а це постійні дощі, і польові дороги розмиваються. 

Для того, щоб дійти до посади командирки взводу БПЛА, мені потрібно було мати технічні навички, розуміння того, як узагалі працюють «пташки», і потужні комунікаційні навички

Маємо постійно стежити за технічним станом «пташок», оскільки їх не дуже багато, на жаль, вони падають чи їх підстрілюють. Якщо їх недостатньо, потрібно їх шукати, створювати запити на отримання, і це вже комунікація зі штабом. 

У моєму розпорядженні є мавіки й великі «пташки», що літають углиб фронту, ведуть спостереження за противником, виявляють їхні скупчення. Це політ, його дешифрування, а потім передача цих розвідданих до нашого штабу й військовослужбовців тих підрозділів, із якими ми працюємо. У такій роботі важливо точно говорити, коли злітає наша техніка, коли нашим військовим треба стріляти, щоб усе було налагоджено. Мабуть, ні для кого не секрет, що в нас є проблеми з боєкомплектами, тому кожен постріл має бути влучним. 

Мені вдалося вибудувати комунікацію з усіма підрозділами, і всі розуміють, що ми можемо зробити для них

На початку служби важко вести комунікації, оскільки в мене ще не було знайомств чи бази потрібних контактів. Коли я почала працювати командиркою, я вже була знайома з бригадою, половина якої служила зі мною у 2016–2018 роках, тож було легко знайти спільну мову всередині підрозділу. У мене були напрацювання щодо необхідних контактів, які я використовувала. 

Звісно, інколи доводиться комунікувати з не дуже приємними людьми, які упереджено ставляться до мене через мою стать. Проте вже на другий рік моєї роботи таких нюансів не виникає. Мені вдалося вибудувати комунікацію з усіма підрозділами, і всі розуміють, що ми можемо зробити для них, як ми взаємодіємо, яку інформацію ми можемо їм надавати і як їм її опрацьовувати. 

Частково я також забезпечувала позиції, на яких перебувала розвідрота. На небезпечних напрямках ми виконуємо підсилювальну функцію, тому я інколи возила на передній край боєкомплекти, харчі, забирала двохсотих, евакуювала трьохсотих, що розташовувалися в сірій зоні. Тому я робила й роблю не тільки те, що входить у мої безпосередні обовʼязки.

Коли я бачу, що робота з якоюсь технікою виходить за межі компетенцій військових у моєму підрозділі, і їм треба рости в професійному плані, ми спілкуємося з ними щодо цього. Хлопці постійно в цій темі, моніторять новини у сфері розробників БПЛА й можуть сказати мені, що їм подобається певний борт і вони б хотіли навчитися літати на ньому. Опісля ми збираємо кошти, щоб придбати його, шукаємо контакти виробника й інструкторів, які можуть провести навчання. Так військові повертаються вже з новими навичками. Наразі в нас є група, яка спеціалізується на роботі з БПЛА, і група, яка працює з FPV-дронами. 

Мені запропонували стати командиркою окремого розвідувального взводу при одному з батальйонів 2017 року: жінки тоді майже не служили на офіцерських посадах

З 2016 року я була спочатку діловодкою, потім бухгалтеркою. Після цього я пройшла тримісячні офіцерські курси й отримала офіцерське знання. Мені запропонували стати командиркою окремого розвідувального взводу при одному з батальйонів, що стало для мене сюрпризом. Тоді був 2017 рік, жінки майже не служили на офіцерських посадах. Попри це, мене підтримав командир батальйону й мій, зараз уже загиблий, чоловік, із яким я служила. 

Я погодилася на цю посаду. Спочатку було дуже важко, ніхто з підлеглих не хотів бачити мене в ролі командирки взводу. З часом, докладаючи зусиль, я завоювала авторитет і повагу, і до мене не виникало жодних претензій. 

Після того, як мій чоловік загинув, я перевелася до Київського військового ліцею імені Івана Богуна, служила там з 18-го до 21-го року теж на посаді командирки взводу. Потім у мене була піврічна перерва, і з початком повномасштабного вторгнення я пішла до військкомату. Спершу служила командиркою взводу в роті охорони при військкоматі, а, коли в Києві стало спокійніше, вирішила перевестись у бойову бригаду. Пішла туди, де служила раніше, адже там були знайомі, які допомогли отримати відношення, тому через два місяці я вже була в підрозділі.

До мене було різне ставлення в різні періоди моєї служби, спочатку як до командирки окремого розвідувального взводу, потім, уже з повномасштабним вторгненням, як до командирки взводу БПЛА. 

До мене було різне ставлення в різні періоди моєї служби

На посаді командирки окремого розвідувального взводу було дуже важко здобути довіру й авторитет. На той момент у взводі було приблизно 12 чоловіків, і їхня більша частина пішли звідти після того, як мене призначили на посаді. Вони аргументували це тим, що в мене немає бойового досвіду, і взагалі я жінка, а ніхто не хоче бути під командуванням жінки. Мені довелося набирати нових людей, від старого складу зі мною пішло лише четверо. Тоді ми якраз заходили в зону бойових дій із полігону, у мене були одна гусянка й машина ГАЗ-66 у дуже поганому стані, тому було дуже важко. 

Навіть ті люди, які говорили, що бути під жінкою-командиркою погано, зрештою повернулися до мого розвідвзводу

Попри всі обставини, я впоралась. Місяці два-три була всюди з хлопцями, перебувала на піхотних позиціях, максимально забезпечувала військових, чим могла, і так вибудувала авторитет і довіру до себе. Навіть ті люди, які говорили, що бути під жінкою-командиркою погано, зрештою повернулися до мого розвідвзводу. 

Наразі мені доводиться передавати розвіддані різним підрозділам, які працюють у нашій смузі чи в підпорядкуванні нашої бригади. Певний час я відповідала за підключення всіх екіпажів і дронів, які працюють на нашому напрямку, до загальної стримінгової платформи. Це дуже багато комунікацій, і в жодній із них не виникає питань стосовно моєї статі. Зі мною спілкуються на рівних, як і з чоловіками-військовими. 

Дарʼя Васильченко

командирка взводу спостереження

Розуміла, що лише зоною АТО не обійдеться й рано чи пізно росія захоче забрати не тільки Крим

Я готувалася до повномасштабної війни ще з 2014 року, коли була студенткою. Розуміла, що лише зоною АТО не обійдеться й рано чи пізно росія захоче забрати не тільки Крим. Саме тому я почала відвідувати різні курси, училася поводитися зі зброєю. 

Перед 24 лютого 2022-го я хотіла підписати контракт із теробороною. Офіційно він називається контрактом резервіста, за яким у разі воєнних дій тебе скликають на збори, де ти можеш отримати військовий квиток і мобілізуватися. За два роки до цього я намагалася підписати такий самий контракт, але мені відмовили, бо в мене не було військової спеціальності. Я запитувала, яка різниця, якщо в законі вказано, що будь-який громадянин України може підписати контракт із територіальною обороною, попри освіту чи стать. Але на той час мене чомусь побоялися брати, не знали, як правильно укласти зі мною цей контракт. 

Два роки потому я вирішила спробувати знову й подивитися, чи змінилося щось у цій системі. Я домовилася про підписання контракту, і саме в цю ніч розпочалася повномасштабна війна. Тоді я просто зібрала свої речі та поїхала на роботу, щоб закрити всі питання там. На той час я працювала в комунальній організації «Муніципальна Охорона», майже всі мої колеги пішли на фронт, бо організація складалася з ветеранів АТО. Ми були готові до такого повороту, треба було лише приїхати на роботу й повідомити, якщо збираєшся мобілізуватися. Я приїхала до Оболонського військкомату, і в ту ж ніч мені видали військовий квиток. 

Я домовилася про підписання контракту, і саме в цю ніч розпочалася повномасштабна війна

Я починала служити на посаді стрілкині-санітарки, потім водійки, помічниці гранатометника. Перші свої ротації я провела в класі артилерійської батареї. Згодом, коли нам дали відрядження на Бахмут, командир батальйону доручив мені та моєму колезі Аладіну створити повноцінний функціональний підрозділ аеророзвідки батальйону.

На той час штатний розпис не дозволяв нам виокремити цей підрозділ, тому в посадах нас могли зазначати водіями, електриками чи навідниками. Я починала свій шлях зі звичайної солдатки, стрілкині. Я ходила в наряди, на кухню, у різноманітні оборонні сектори Києва. Скоро буде два роки, як я служу в армії, і це завжди були різні відчуття.

Скоро буде два роки, як я служу в армії, і це завжди були різні відчуття

Зараз я працюю командиркою взводу спостереження та технічних засобів розвідки. До моїх обов'язків входить налаштувати роботу розвідки так, щоби вона була максимально ефективною на нашому напрямку, надавала безперервну трансляцію всіх подій, що відбуваються на передньому краї, проводила дальню розвідку, спостерігала за ворогом, коригувала вогонь із різноманітних артилерійських систем. Фактично я проводжу керування місцевістю: вибираю позицію, з якої буде вигідніше й найбільш безпечно працювати моїм пілотам, облаштовую цю позицію, запускаю роботу – й далі як менеджерка координую всі польоти з контрольно-спостережного пункту або з оперативно-контрольного пункту батальйону. 

Перша складність – це ворог, який хоче тебе вбити. Я працюю в дуже злагодженому батальйоні, військові якого добре взаємодіють між собою. У мене є підтримка всіх необхідних служб, наприклад, інженерних, коли мені потрібно викопати бліндаж, або тилових, коли нас потрібно забезпечити якимось майном. Тому єдина загроза – це твій ворог, який обстрілює твої позиції, машини, які перебувають у дорозі до цієї позиції.

Для роботи командиркою у війську потрібна певна стресостійкість, тому що, коли починаються штурмові дії, ти маєш скерувати свої «очі» в небі так, щоби вони працювали максимально ефективно й встигли побачити все необхідне стосовно розташування ворога. Ти маєш бути спокійною, врівноваженою, щоб чітко віддавати команди. Важливо мати характер, який дасть тобі змогу брати відповідальність не тільки за техніку чи обладнання, а ще й за життя своїх побратимів. Коли ти маєш втрати особового складу, для командира це найважче та найстрашніше.

Важливо мати характер, який дасть тобі змогу брати відповідальність не тільки за техніку чи обладнання, а ще й за життя своїх побратимів

Мій підрозділ мене дуже підтримує. Я не проходила радянської армійської школи й не знаю, як працює армія старого зразка, тому підходжу до роботи з колективом із новітнім, більш натівським підходом. Я будую роботу на повазі, довірі й любові до своїх побратимів. Думаю, вони відчувають, що ми стоїмо горою одне за одного. 

Мене надихає те, що вони активні й хочуть працювати. Я можу не давати їм конкретних вказівок щодо роботи, адже вони самі розуміють, що нам потрібно, і починають цікавитися цим, відвідувати різноманітні курси, слухати лекції, пропонувати мені вже готові рішення. Я часто повторюю, що ми нагадуємо живий організм, де кожна клітиночка потрібна й перебуває на своєму місці. І я просто отримую задоволення від того, що все працює.