Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Власний досвід«Коли закінчиться війна, я мрію розписатися зі своєю дівчиною». Це військові-лесбійки

«В очах держави ми з моєю партнеркою не є сім’єю»

«Коли закінчиться війна, я мрію розписатися зі своєю дівчиною». Це військові-лесбійки — Власний досвід на Wonderzine

Наразі у Силах оборони України служать близько 43 тисяч жінок. Частина з них – лесбійки. Вони виїжджають в гарячі точки, живуть у бліндажах і виконують свої обов’язки на рівних з іншими. Проте, на відміну від гетеровійськових, лесбійки мають менше прав: їхні партнерки не можуть першими дізнатися про екстрені ситуації (як-от поранення чи загибель), потрапити в реанімацію до коханої, отримати її спадок у разі смерті й загалом вважатися їй близькою людиною через те, що одностатеві партнерства в Україні досі не легалізовані.

Ми поговорили з чотирма жінками, які мають різні військові спеціальності про їхнє рішення вступити до війська, щоденні обов’язки і взаємини з побратимами й посестрами.

Авторка: Леся Королюк

Ілюстрація: Олеся Ковальчук

 

 

 

Марія Воля

мінометниця

Я вже втомилася від того, що мені доводиться зі шкіри лізти й доводити, що можу виконувати всі завдання на рівні з чоловіками

Початок Майдану я зустріла в Слов’янську. Коли нарешті змогла звідти виїхати, повернулася в рідний Маріуполь, там уже починалися бойові дії. На той момент я була волонтеркою в ГО «Майбутнє Приазов’я», завідувала складом. Іноді мене брали в поїздки до наших військових, так я почала ними захоплюватися, романтизувати армію. Згодом відчула, що волонтерством багато користі не приношу, й у 2015 році вирішила сама вступити до війська. Єдина військова частина в Маріуполі, про яку я знала, була 3057, це частина Нацгвардії. Спочатку була діловодкою в автослужбі, потім поїхала навчатися на зв’язківицю й була нею дуже довго. Коли контракт закінчився, я дізналася, що в нас є 56 бригада, і пішла туди. І досі тут служу. Чекаю кінця війни, щоб пожити хоч трохи для себе.

У 2014 році все починалося так само, як й у 2022-му. На хвилі патріотизму всі допомагали армії, а потім цей запал потроху спав. Пригадую, коли я отримала УБД й право безоплатного проїзду в транспорті, кондукторки почали мені закидати: «Та хто тебе на той фронт посилав?» От і зараз, на жаль, люди втомлюються й байдужіють до війни. Я ніколи в житті не побажаю, щоби наші міста обстрілювали заради того, щоб люди знову масово включилися. Просто треба не забувати, що ми тут, віддаємо свої життя, здоров’я, свій комфорт і час, який могли би провести з сім’ями й коханими, задля України. Зараз чимало людей виходять під міські адміністрації й вимагають, щоби більше коштів йшло на армію. Це хороша ініціатива, адже від забезпечення війська залежить буквально все. Так само важливо боротися з корупцією. Я хотіла б, щоб цивільні в тилу захищали нас так, як ми їх на фронті, ось і все.

От яскравий приклад: зараз я служу в мінометній батареї, нам постійно потрібні снаряди. Якось нам привезли 10 мін і сказали: це все, більше мін немає, воюйте як хочете. Звісно, пізніше все-таки підвезли нові партії, але й такі моменти часом бувають.

 

 

 

 

 

 

Попри все в нас досі живе думка, що жінка слабка й усього боїться. І я не знаю, як її змінити

 

 

Я вже втомилася від того, що мені доводиться зі шкіри лізти й доводити, що можу виконувати всі завдання на рівні з чоловіками. І навіть попри це тебе однаково вважають слабкою. Є дівчата, яким це подобається, яких це влаштовує. Деякі з них справді бояться й жаліються, що в бліндажі страшно й водяться миші. Проте це не значить, що всі ми такі. Через такі упередження чоловіки вважають, що жінка – це тягар. А я не хочу, щоб мене такою бачили. Пригадую, коли ми були в Маріуполі, мені було цікаво спробувати все: користуватися різною зброєю, виконувати різні завдання – і я робила для цього все можливе. Тоді усвідомила, що була набагато морально сильніша, ніж деякі мобілізовані дорослі чоловіки, які дизморалили весь колектив. Вони боялися воювати й хотіли скласти зброю в той час, як я просилася, щоб мене взяли на всі можливі завдання. Та попри це в нас досі живе думка, що жінка слабка й усього боїться. І я не знаю, як її змінити. Гадаю, це системна проблема: переважно сексистський світогляд має «стара школа» – старші чоловіки, які передають свої погляди молодшим. Вони можуть жартувати про те, що жінки зі зброєю – це як мавпи з гранатою, а якщо до них огризатися, будуть ображатися й усім розповідати брудні речі про тебе. А ще в армії працює право сильного: хто може іншим набити морду, той і має більшу вагу. Через те, що я не хотіла нікому погрожувати всередині свого ж колективу, до мене ставилися дещо зверхньо навіть тоді, коли я була командиркою розрахунку.

 

 

 

Коли закінчиться війна, я мрію поїхати в Данію й розписатися там зі своєю дівчиною 

Сумно, що про нас, жінок-військових, не думають і на інших рівнях. Наприклад, скільки років я в армії, а ще жодного разу не бачила жіночої білизни, хоча за документами вона має бути. Жінок у війську вже багато, і з кожним роком стає більше. У нас купа неймовірних дівчат, які постійно доводять, що вони варті уваги й рівності. Якби я мала можливість змінити лише одну річ в армії, я ввела б відповідальність за будь-яку дискримінацію. 

Після того, як ми вийшли з Маріуполя, у мене з’явилася дівчина. Усі ніби про це знали, іноді піджартовували. Потім я поїхала у відрядження й, поки там була, зрозуміла, наскільки в цивільному житті простіше, ніж у війську, ставляться до твоєї орієнтації. А згадуючи Маріуполь і бої там, які принесли мені ПТСР, я подумала: я живу для себе чи для інших? Чому маю боятися, під всіх підлаштовуватися й ховати себе? Тож, коли я приїхала назад із відрядження, одразу ж своїм хлопцям повідомила, що я лесбійка, і свої «фаберже» до мене підкатувати не треба. Вони спочатку подумали, що я це розповіла, щоб до мене не приставали, проте я доводила їм, що мене справді не приваблюють чоловіки. З часом вони мене прийняли. Коли зробила камінгаут у соцмережах, мене почали критикувати командири, які казали: «Прибери це!» Пізніше, коли до нас приїжджали психологи, один із них мене впізнав і спитав: «А ви не боїтеся, що отримаєте по шапці?»

 

Коли закінчиться війна, я мрію поїхати в Данію й розписатися там зі своєю дівчиною. Я не надто сподіваюся, що в нас скоро легалізують одностатеві шлюби. Бо ми вже й петиції підписували, і звернення до політиків писали, і чого тільки не робили. Я не знаю, як іще переконати владу, що нам потрібні хоча б цивільні партнерства: може, їм треба принести вухо вампіра, чи кров незайманої дівчини, чи якесь магічне зілля зварити? Дехто закидає, мовляв, у війську немає або дуже мало ЛГБТ, але відкриватися публічно справді досить ризиковано, нас досі цькують.

 

 

 

 

 

Що більше відкритих лесбійок, то ми сильніші, то нас менше принижуватимуть. Ми маємо доводити, що ми такі ж люди, як і всі інші

До лесбійок ставлення дещо інше, ніж до геїв. Коли я відкрилася, дехто з військових часом говорили, що бути лесбійкою – це ще нічого, а от геїв вони просто ненавидять. З іншого боку, нас дуже сексуалізують. Особливо чоловіки, які надивилися порно, гадають, що лесбійки існують не для себе, а для них, і починають, фліртуючи, питати: «А можна я буду третім?» Я відповідаю, що не можна, бо лесбійці достатньо її партнерки, а чоловіки в ролі сексуальних партнерів нас дійсно зовсім не цікавлять.

Нам варто відкриватися, особливо тим, хто у війську. Що більше відкритих лесбійок, то ми сильніші, то нас менше принижуватимуть. Ми маємо доводити, що ми такі ж люди, як і всі інші. Якщо ми будемо більш видимі, то умовне Міноборони вже не зможе сказати, що в українській армії немає ЛГБТ-людей. Якось я посперечалася з одним продавцем шевронів: той закидав мені, що не бачив на фронті райдужних кольорів чи єдинорогів (символ об’єднання «Українські ЛГБТ військові за рівні права» – прим. ред.), а також запитував, чому б нам не зробити окремий ЛГБТ-батальйон. Я не розумію таких закидів, адже ми всі люди й стоїмо за одне – за Україну. Навіщо нам відокремлюватися від решти?

 

 

 

 

 

 

Анастасія Кобець

фельдшерка

Коли почалися бойові виїзди в гарячі точки, мене до останнього не хотіли туди відправляти, аргументуючи це тим, що я дівчина

24 лютого я була на добовій зміні в лікарні. Саме закінчувала роботу й збиралася додому, коли звідусіль почала чути, що почалося повномасштабне вторгнення. У цей момент вирішила: треба йти служити й не відкладати це рішення, як я робила до цього. Раніше періодично замислювалася, що було би добре укласти контракт, але саме 24 лютого усвідомила, що цей час настав.

Перший військовий досвід був у теробороні. Проте з самого початку я зрозуміла, що мої очікування розходяться з реальністю. Я собі уявляла, що одразу поїду в гарячу точку, буду евакуйовувати поранених. Але вийшло так, що перші 4–5 місяців ми сиділи на місці: до нас добирали людей, навчали, нам розповідали, що ось-ось скоро нарешті поїдемо на завдання. Поки ми чекали, мій перший ентузіазм потроху згасав. 

Мій перший бойовий виїзд був на Херсонському напрямку десь наприкінці серпня – початку вересня минулого року. Там я вперше мала справу з пораненими й відчула — хоча нормальна людина так ніби й не має говорити — що мені це подобається, саме цього я хотіла.  

 

 

 

  

Треба більше помічати жінок в армії. Я знаю багато жінок, які є піхотинками, воюють на рівні з чоловіками на фронті, виконують ті ж завдання, що й усі

 

 

Загалом вважаю себе здебільшого сильною духом людиною. Раніше я все психологічно вивозила. Проте під час своєї найдовшої ротації — вона тривала 8 місяців — коли тривали найгарячіші бої під Авдіївкою, я, мабуть, уперше відчула себе слабкою. Хоча ніби здається, що все добре й ти стараєшся триматися, проте однаково такий досвід ламає.  

Коли почалися бойові виїзди в гарячі точки, мене до останнього не хотіли туди відправляти, аргументуючи це тим, що я дівчина. Але вже після перших виїздів, де я брала участь, керівництво зрозуміло, що немає чого хвилюватися: вони побачили мене в роботі й упевнилися, що я з нею справляюся. Більше до цієї теми ми не поверталися. 

ЛГБТ-військові вже чимало зробили для видимості всієї спільноти, особливо після 24 лютого, коли нас загалом стало більше в армії

 У мене не було камінгауту як такого, тому що з самого початку служби я ні від кого не приховувала своєї орієнтації. Згадувала про неї мимохідь у розмовах, під час знайомств, і всі сприймали це нормально. Для мене дуже важливо, щоб цей факт про мене був відомий, тому що не уявляю, як можна служити й приховувати це. На війні тебе й так багато що засмучує та пригнічує, а якщо ти ще й не можеш повністю відкритися своїм побратимам, це дуже важко. Звісно, я розумію, що мені пощастило. Маю знайомих, які робили камінгаут, й інші до цього ставилися, м’яко кажучи, не дуже добре. Я спілкуюся з багатьма представниками ЛГБТ у війську, тому знаю, що не у всіх підрозділах усе так гладко, як у мене.  

Для мене в принципі не є проблемою заявити про свою орієнтацію, хоч у військовому житті, хоч у цивільному. Дивним чином мені вдавалося до цього оминати відвертої гомофобії, проте навіть якщо я знаю, що переді мною не надто толерантна людина, мені цікаво побачити її реакцію. Дуже люблю іноді на цю тему з такими людьми спілкуватися. Через такі розмови в них руйнуються стереотипи: вони мені кажуть одне, а я це заперечую своїми словами і власним досвідом. У такі моменти вже помітно, як у головах людей щось змінюється.

 

ЛГБТ-військові вже чимало зробили для видимості всієї спільноти, особливо після 24 лютого, коли нас загалом стало більше в армії. Я помітила, що за ці два роки ставлення суспільства до нас стало набагато кращим. Люди почали сприймати не лише військових, а й цивільних ЛГБТ-людей толерантніше. Я не сказала б, що ставлення стало одразу хороше, проте принаймні більше людей сприймають нас нейтрально. Як на мене, це вже набагато краще, ніж негативно. 

 

 

 

 

 

Ми вже написали купу звернень і листів, але якщо «нагорі» ніхто не зацікавлений у легалізації цивільних партнерств, то всі звернення – це ніщо

Та все ж нам потрібна підтримка від влади. Як показує практика, недостатньо ініціативи лише з нашого боку: ми вже написали купу звернень і листів, але якщо «нагорі» ніхто не зацікавлений у легалізації цивільних партнерств, то всі звернення – це ніщо. На мою думку, влада просто не усвідомлює, наскільки це важливо для нас. Проте це не привід опускати руки. Зараз, під час війни, саме час цю проблему висвітлювати, адже військові мають авторитет і є яскравим аргументом того, чому партнерства потрібні. Звісно, вони необхідні не лише військовим, а й цивільним, проте нині вищі шанси того, що саме нас послухають.

Треба більше помічати жінок в армії. Я знаю багато жінок, які є піхотинками, воюють на рівні з чоловіками на фронті, виконують ті ж завдання, що й усі. Проте навіть деякі чоловіки-фронтовики не завжди хочуть визнавати цих жінок собі за рівних. Вони їх просто не помічають. Гадаю, якщо розвивати рівноправний погляд на жінок у війську, від цього виграватимуть усі: і гетеро, і лесбійки. Тут орієнтація вже не має великого значення, бо ставлення до жінок загалом має бути набагато краще й вільніше від стереотипів.  

 

 

 

 

 

 

Ольга Коломієць

снайперка

 

Із самого початку служби я сказала побратимам, що я такий же солдат, як і решта

Ухвалити рішення вступити до лав ЗСУ було неважко, адже для мене іншого вибору не було. Після початку повномасштабного вторгнення я лише чекала, коли оголосять загальну мобілізацію, це зробили ввечері 24 лютого. Я дочекалася, поки мама заснула, а тоді зібрала речі й уранці вирушила у військомат, добиралася туди через поле й ліс. Мама дізналася про моє рішення вже тоді, коли я була в районному центрі. Я сіла в автобус і навіть не знала, куди їду і що мене чекає. Очевидно було лише те, що попереду війна, а також те, що я не зможу сидіти в штабі, мені потрібно було воювати безпосередньо в зоні бойових дій.

Спочатку мене хотіли відправити в ТРО, але там, де я мешкаю, у такому підрозділі робити було нічого: якби до нас дійшли орки, ми вже програли б. Тому спочатку мене взяли медикинею, адже маю ветеринарну освіту. Проте вже тоді я знала, що пробуду в цій ролі недовго. Нині з липня минулого року я служу снайперкою. Мій позивний – «Цербер».

Із самого початку служби я сказала побратимам, що я такий же солдат, як і решта. Коли ми ще були в частині, я на рівні з чоловіками носила ящики з автоматами, які нам видавали, а також розвантажувала фури з одягом і взуттям. Інколи ходила рубати дрова, коли ставало нудно. Ставимо палатки й чергуємо вночі біля буржуйки також на рівних: якось я навіть вирішила почергувати на пару годин довше, ніж мала б, бо хлопці дуже мирно спали, і я вирішила їх не будити. Побратими завжди ставляться до мене нормально й постійно пропонують допомогу, якщо потрібно щось купити чи привезти. 

 

 

 

 

 

 

На третьому тижні служби, зробила камінгаут й у своєму підрозділі. Я була там єдиною дівчиною й не хотіла ніяких непорозумінь

 

 

Про свою орієнтацію я також розповіла доволі швидко: хлопці в частині дізналися про це одразу, а коли поїхала в зону бойових дій, десь на третьому тижні служби, зробила камінгаут й у своєму підрозділі. Я була там єдиною дівчиною й не хотіла ніяких непорозумінь. Побратими не засуджували мене й говорили: «Це твій вибір», – а більшість навіть підтримувала. Насправді у війську до ЛГБТ ставлення може бути дуже різним, але серед тих, з ким я служу разом, діапазон чоловіків від 22 до 65 років, немає негативу з цього приводу. З цивільними по-іншому, але я не звертаю на них уваги.

 

Нещодавно я лише за один робочий костюм заплатила 11,5 тисячі гривень. Після всіх цих витрат може, навіть, на сигарети не вистачити

Мене дратує, що багато цивільних почали відмежовуватися від військових. Мовляв, у них тут своє життя, їх дістала війна, тривоги й ракети. Вони вже не так охоче скидаються на потреби армії і скаржаться, що військові отримують деякі привілеї, наприклад знижку на комуналку, лічильник чи безоплатний проїзд у транспорті. Дехто думає, що якщо в нас високі зарплати, то ми можемо дозволити собі купувати дорогі речі й відкладати гроші, проте це не так. Наприклад, у моєї мами запитували, чи не купила я собі квартиру. А в нас не те, що в дім гроші не йдуть, у нас вони йдуть з дому, тому що потрібно на ремонт, запчастини, пальне для машини, амуніцію, підписку на старлінк… Нещодавно я лише за один робочий костюм заплатила 11,5 тисячі гривень. Після всіх цих витрат може, навіть, на сигарети не вистачити. Тож хотіла би попросити цивільних хоча би не жалітися, що ви через тривогу не можете потрапити в «МакДональдс», і ставитися до наших військових із розумінням. Я знаю багато дівчат, які воюють, причому вони не просто сидять на місці, а служать кулеметницями і штурмовицями, їм також прилітає, і вони не жаліються, не запитують, навіщо все це потрібно. 

 

Для ЛГБТ-військових, звісно, війна не приносить нічого хорошого. Як і решта тих, хто служить, вони отримують контузії, травми, заробляють різні проблеми зі здоров’ям. З іншого боку, завдяки нам просуваються певні ініціативи, як-от цивільні партнерства, проте однаково це відбувається надто повільно. Усе через те, що ми поки що тут. Проте рано чи пізно війна закінчиться, і кожен поплатиться за своє. 

 

 

 

 

 

Марта (ім’я змінене)

 

Я родом із Луганської області. Мені не подобалося, що нашу країну ділять, і тоді я зрозуміла, що необхідно обирати бік

Я родом із Луганської області. Мені не подобалося, що нашу країну ділять, і тоді я зрозуміла, що необхідно обирати бік. Потрібно було обирати майбутнє або промиті мізки. Тож у 2017 році я доєдналася до лав Збройних сил України. 

Поки я служила в бойовій бригаді, ми всі були, як родина, ніякого особливого ставлення ні до кого не було. Звісно, були одиниці, які говорили, що жінкам на війні не місце, але ми з ними особливо не перетиналися. Хоча в «учебку» мене брати не хотіли, але навряд чи це через те, що я жінка, радше через 50 кг ваги, адже боялися, що не зможу виконувати завдання. 

 

Та все ж нерівність є, і перше, що приходить на думку, – це форма. Два роки тому відвідувала брифінги з теми гендерної рівності в армії, де однією з основних тем була жіноча форма. 80% учасників були чоловіки, і всі вони висловлювалися за те, що навіть у жіночій спідній білизні потреби немає.

У бойовій бригаді моє оточення знало про те, що я лесбійка, але більшість сприймали це як етап, як якісь підліткові ігри, адже мені було 20 років, коли я тільки доєдналася. Зараз у новій частині про мою орієнтацію знає тільки обмежене коло спілкування. Усі сприймають загалом нормально, непорозумінь немає. Водночас мені неприємно чути тупі жарти про ЛГБТ+ спільноту від людей, які не знають про моє особисте життя. 

Ставлення до ЛГБТ-спільноти залежить від людей, і в цьому питанні тобі може або пощастити з оточенням, або ні. Якщо людина погана, вона й у формі хорошою не стане, і навпаки. Звісно, війна впливає на наше життя колосально. В очах держави ми з моєю партнеркою не є сім’єю. Якщо мене відправлять на нуль, і вона захворіє, потрапить в реанімацію, мені ніхто не дасть відпустку за сімейними обставинами. Якщо я загину там, то максимум, чого можна чекати, що хтось із наших спільних друзів чи моїх побратимів повідомить їй про це. 

В очах держави ми з моєю партнеркою не є сім’єю. Якщо мене відправлять на нуль, і вона захворіє, мені ніхто не дасть відпустку за сімейними обставинами

Щоб поліпшити досвід служби всім, треба кардинально змінювати багато речей в організації армії. Поки є контрольне чергування перед основним чергуванням, журнал обліку для журналів обліку й інше, служба кращою навряд чи стане. Також є проблема жінок з дітьми. Наприклад, у нас в частині є дівчина з двома дітьми, у неї мав закінчитися контракт, але через воєнний стан його подовжили. У неї, як і в усіх, немає вихідних, і я вважаю, що це неправильно. Жінкам із маленькими дітьми потрібна допомога.

 

 

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.