Власний досвід«Історія, що лишиться на все життя». Як ЛГБТК+ люди півдня переживають повномасштабну війну

22 грудня організація «Гей-альянс Україна» презентує виставку, присвячену історіям ЛГБТК+ людей півдня й тому, як вони переживають повномасштабну війну. В умовах війни вразливі групи населення стають іще більш вразливими, тож організація вирішила створити цей проєкт, щоб дати можливість ЛГБТК+ спільноті бути почутою.

Виставка зібрала 30 історій українок й українців різного віку й поглядів. Це військові, волонтери й волонтерки, люди, які евакуювалися через війну, а також ті, хто докладають зусиль для перемоги України. Кожна з історій унікальна й сповнена різних емоцій. А разом вони наголошують, що українки й українці єдині в переживанні болю й утрат, у протидії ворогу, неприйнятті жорстокості й свавілля.

Виставка в Одесі триватиме до кінця січня. Послухати історії ЛГБТК+ людей можна на сайті «Гей-альянс Україна».

Ми поговорили з жінками, які взяли участь у виставці, присвяченій історіям ЛГБТК+ людей півдня, про труднощі, з якими вони стикнулися під час повномасштабної війни, про ухвалені складні рішення й те, як зробити Україну більш безпечною для ЛГБТК+ людей.

Текст:  Антон Заболотній

Євгенія, Одеса

Я дуже пишалася тим, що долучалася й могла щось змінювати

Початок волонтерства

До повномасштабної війни я працювала й волонтерила. Волонтерством займалася в тій чи тій мірі з 2015 року, здебільшого в ЛГБТ-організаціях, але розпочала з громадського активізму й допомоги військовим. Пам’ятаю, що раніше я взагалі мало знала про волонтерство. Здебільшого чула про це від знайомих, які жили в Америці. Вони розповідали про волонтерські ініціативи; пам’ятаю, мені було років 10–15 і я думала: «Вау, люди в неробочий час займаються якоюсь благодійною діяльністю». Мені здавалося, що для України це щось дивне. Я гадала, що в нас ніхто не захоче добровільно й безкоштовно займатися чимось.

Але коли почалася Революція гідності, а потім війна, то волонтерство стало чимось близьким і доступним. Ти усвідомлюєш, що для того, щоб почати волонтерити, не обов’язково дружити з якимось фондом, отримувати рекомендації чи мати зв’язки. Навіть те, що ти готуєш бутерброди, приносиш ліки й необхідні речі, це вже волонтерство. І, власне, для мене волонтерство почалося з Майдану. Згодом я виходила на акції в Одесі. Я дуже пишалася тим, що долучалася й могла щось змінювати.

Я гадала, що в нас ніхто не захоче добровільно й безкоштовно займатися чимось

У 2015 році також почала волонтерити в одеському офісі «Гей-альянс Україна». Тоді я була доволі сильно вражена тим, як багато роблять волонтери й волонтерки в організації. У мене був період, коли я думала, що волонтерство стосується саме політичних змін, що це для відкритих людей, які можуть виступати, проводити акції й самі брати в них участь. Але потім я дізналася, що волонтери – це також люди, які проводять лекції, приходять ділитися своїми знаннями, які навіть просто допомагають центру в його функціонуванні.

З початку повномасштабного вторгнення я волонтерила на продуктових наборах. Перші місяці це були періоди, коли ти ніколи не знаєш, коли підеш у магазин, що там знайдеш, скільки це буде коштувати і як багато продуктів узагалі вдасться дістати. Пам’ятаю, на початку березня пропали м’ясні консерви. Я приходила в різні магазини, але там не було жодної банки. А тоді зайшла в крихітний турецький магазин і побачила кілька стопок паштетів. Я вже 5 років вегетаріанка й ніколи не могла собі уявити, що буду настільки щаслива, ідучи з повним шопером паштетів. А загалом пошук продукції був квестом. Стабільно продукти стали привозити десь із літа 2022 року.

Виклики волонтерів

Одним з основних ворогів волонтерства була гомофобія. Вона завжди існувала на різних рівнях; гадаю, це залежало від певних політичних процесів та угруповань, періоду їхнього розквіту чи занепаду. Тож гомофобія заважала стабільному й відкритому волонтерству. Коли ти хочеш просувати якісь адвокаційні ініціативи, прагнеш законодавчих змін, виходиш на акції, це вимагає певного рівня сміливості й відкритості. І це завжди було викликом. Люди, які могли виступати відкрито, завжди були своєрідними діамантами, адже їх складно знайти. Ці люди, серед яких і я, постійно стикалися з тиском. У 2020 році ми зазнавали постійних нападів з боку праворадикалів, вони псували майно й лякали людей. Ми стикнулися з доволі сильним булінгом і пасивною реакцією поліції.

Під час повномасштабної війни ми, авжеж, стикнулися ще й і з загрозою обстрілів, а також відключеннями світла. Окрім цього, окремим викликом стало те, що доволі складно зібрати людей на щось, не пов’язане з військом. Коли ти кажеш, що волонтер/ка, то люди спочатку думають про Збройні сили. І це не сприяє видимості ЛГБТ-спільноти, відчувається, ніби затирається наш внесок. Тому хочеться більше наголошувати на тому, що ми – ЛГБТ-люди й волонтеримо не лише для ЗСУ, а й для ЛГБТ-людей, адже це невіддільна частина суспільства.

Ми – ЛГБТ-люди й волонтеримо не лише для ЗСУ, а й для ЛГБТ-людей, адже це невіддільна частина суспільства

Шкода бачити втому від волонтерства. Інтерес падає, його доволі складно підтримувати. Свого часу повномасштабне вторгнення мобілізувало людей. Було відчуття, що ось зараз треба швидко все важливе зробити, віддати всі гроші на донати й далі все буде добре. Дуже мало людей були готові до того, що війна триватиме довго. Багато було прогнозів, що все закінчиться за тиждень чи за місяць, тож люди не змогли тверезо й зважено розрахувати свої сили. Думаю, навіть досвідчені волонтерські фонди й організації не розрахували цього.

Із початку повномасштабного вторгнення в мене були періоди, коли я багато працювала, спала по три години. А наприкінці 2022 року доволі сильно вигоріла. У мене були думки, ніби я дарма виконувала свою роботу, дарма витратила багато зусиль і це нікому не принесло нічого хорошого. Це був доволі важкий період, який тривав кілька місяців. Але я зрозуміла, що не можу без волонтерства, без того, щоб щось постійно творити і втілювати. Мені випала чергова можливість взяти участь у проєкті, і я усвідомила, що все ж таки воно того варте. Ті зусилля, які докладала й докладаю, не даремні.

Зараз ми стараємося вийти на ту спільноту, яка переїхала в Одесу. Насправді, для нас це був виклик і можливість водночас, бо до Одеси виїхало багато людей із півдня й сходу. Деякі переїжджали з міст, у яких був високий рівень гомофобії, тож вони були приємно шоковані тим, що в Одесі є ЛГБТ-організації й проводяться різні заходи. Із такими людьми приємно співпрацювати, адже вони можуть принести нові ідеї й запал; у них не «замилене око» й немає розчарування в громадській роботі, яка зазвичай є в тих, хто працював у цій галузі певний час. Шкода, що співпраця склалася за таких обставин, але дуже радісно, що ми змогли стати цією точкою, де люди могли зупинитися й відрефлексувати якісь емоції.

Підтримати волонтерський рух 

Я гадаю, нам потрібно більше інформації про різні напрями волонтерства. І повинна зростати видимість волонтерської роботи. Україна зараз проходить окремий, дуже цікавий шлях, як порівняти з іншими країнами. Адже втілювати під час найбільшої за останні 80 років війни ті реформи й зміни, які зараз відбуваються в суспільстві, це неабиякий виклик. До повномасштабного вторгнення в нас проводилися різні тренінги й навчання від європейських партнерів щодо розвитку волонтерства. Я відчуваю, що за кілька років уже ми будемо їздити в інші країни й проводити там тренінги про те, як волонтерити в умовах, з якими стикалися ми в Україні.

Ми маємо показувати людям, що волонтерство доступне для всіх незалежно від зайнятості й навичок. Особливо воно важливе в умовах, коли є багато задач, які, якщо не вирішаться волонтерськими руками, не вирішаться взагалі. Тож наша задача – продовжувати робити те, що ми робимо.

Вплив війни на ставлення до ЛГБТ-спільноти

Моніторингові групи повідомляють, що виросла кількість злочинів на ґрунті ненависті. Через певний рівень стресу й накруту люди ставали більш агресивними. У мене були знайомі, на яких нападали на вулицях. Інколи нападів зазнавали люди з ЛГБТ-спільнот, а інколи це були просто люди, які виглядали якось «не звично».

Також зараз повторюється ситуація, яка була під час COVID-19. Багато людей були вимушені переїхати, деякі повернулися до своїх родин. І це часто пов’язане з неприємними ситуаціями, скажімо, аутингами. Людям, які перебувають в одностатевих стосунках або чий гендерний маркер у паспорті не збігається з їхнім зовнішнім виглядом, складно отримати допомогу в державних чи благодійних організаціях. Це завжди високий ризик.

Нам не потрібні «спеціальні» права, нам потрібні такі самі права, як у гетеросексуальних людей

Багато роботи, яку зробили ЛГБТ-організації до повномасштабного вторгнення, частково було зруйновано внаслідок війни. І зараз питання, як-от публічні акції чи правозахист, на жаль, знову відсуваються, бо вони «не на часі». Водночас робота ЛГБТ-організацій залишається на тому ж рівні, на якому вона була до російського вторгнення, або навіть більше.

Я сподіваюся, що робота, яку виконують ЛГБТ-організації, сприятиме змінам у суспільстві. Коли ми раніше намагалися співпрацювати з владою, нам могли казати, мовляв, люди не готові приймати ЛГБТ-спільноту, ще рано, це не на часі. На мою думку, підготовка суспільства зосереджується саме в руках ЛГБТ-активістів й активісток, які підвищують видимість спільноти й толерантність серед людей. Щоб нам не говорили: «Які вам треба спеціальні права?» Нам не потрібні «спеціальні» права, нам потрібні такі самі права, як у гетеросексуальних людей.

Про участь у виставці

Ми завжди розуміли, що людям, окрім матеріальної допомоги, важливо також просто бути почутими. Мати можливість із кимось поговорити, розповісти свою історію. Таких було багато, й усі вони були різні, ми їх почали збирати. Ми прагнули показати, наскільки ЛГБТ-люди в Україні різноманітні, по-різному налаштовані й по-різному переживають повномасштабну війну. Росія заявляє, що південь України – це російські землі, тому нам важливо було показати, що тут були і є люди, які постраждали в окупації й прифронтових містах, чинили опір, продовжували ідентифікувати себе з Україною.

Ми прагнули показати, наскільки ЛГБТ-люди в Україні різноманітні

Беручи участь у виставці, я не одразу знала, про що мені розповідати. У мене був «синдром самозванця», я думала, що інші люди пережили більше, ніж я. Але потім переконалася, що варто розповісти й історію людини, яка не евакуювалася, яка волонтерила; може, вона постраждала менше за інших, але від цього її історія не менш цікава. Нам важливо було показати різні погляди на те, як людина справляється з викликами, як-от повномасштабна війна.

Допомогти ЛГБТ-спільноті

Нам бракує відчуття рівності й видимості. Багатьом із нас дійсно хочеться просто бути визнаними, бути рівноцінною частиною суспільства. У певних людей є такі собі чекпоінти, які треба виконати: отримати освіту, одружитися, народити дитину тощо. ЛГБТ-люди не завжди відмовляються від цих чекпоінтів. Насправді багатьом також хочеться мати сім’ю, відвідувати родинні свята, взяти свою дівчину на корпоратив тощо.

Якщо говорити про маленькі кроки, які люди можуть робити вже зараз, то дуже радісно, коли вони спокійно ставляться до камінг-ауту. Я люблю камінг-аути: це завжди хороший тест, і бувають різні реакції. Але найбільше я люблю камінг-аути, які тривають три секунди. Людина подивилася на тебе й сказала: «Окей». Тоді ти розумієш, що спілкування з людиною не змінилося, і думаєш: «Вау, нічого собі». Це малі й доволі прості речі.

Також У 2022 році я побувала на прайді в Європі, і там він сприймався як міське свято. По вулиці йде великий натовп людей, а їм із вікон будинків махають люди, вмикають музику, кричать слова підтримки. І ти розумієш, що не обов’язково належати до ЛГБТ-спільноти, щоб насолоджуватися цим святом. Ти доєднуєшся, бо поважаєш інакшість.

Кіра, Херсон

Я розуміла, що все буде вирішуватися буквально за кілька годин, уже по факту

Повномасштабна війна й опір окупації

До повномасштабного вторгнення я жила в Херсоні зі своєю дівчиною, навчалася, а також працювала міжнародній компанії. Десь за місяць до початку російського вторгнення я почала часто переглядати новини й дивитися ток-шоу. Буквально щовечора я слухала думки різних політичних діячів. Однак ніхто не знав, коли саме все розпочнеться, а тому тривожну валізу не збирали. Я розуміла, що все буде вирішуватися буквально за кілька годин, уже по факту. Тому мені здавалося, що нагальної потреби в цій тривожній валізі не було. Уже в день початку вторгнення я зібрала цю валізу, але вона насправді ніяк мені не допомогла.

Коли почалося повномасштабне російське вторгнення в Україну, у Херсоні було багато мітингів, я ходила на два з них. Не знаю, чи пішла б я на них, знаючи наслідки цих мітингів; за деякими волонтерами, які дуже яскраво висловлювали свою позицію, почалося прямо полювання.

Про мітинги ми дізнавалися із соцмереж чи від друзів. Уперше йти на них було страшно, бо в цей період Херсон уже був в окупації. Ми не знали, що в голові в російських військових. У який момент вони почнуть стріляти? Чи вони будуть триматися осторонь? 

Це була головна мотивація – показати, що Херсон з Україною попри все, що відбувається

Я дійсно не знаю, що тоді рухало людьми. Гадаю, це або не усвідомлення ситуації до кінця, або бажання змінити щось власноруч. Але на той момент мітинги дуже класно згуртували людей. Думаю, це й була головна мотивація – показати, що Херсон з Україною попри все, що відбувається. Я знаю, що після нас згуртувалися інші міста й Херсонська область, яка теж на той момент була окупована. Наше місто стало класним мотиватором.

А потім російські військові почали стріляти в мітингувальників і кидати димові шашки. Тоді всі, зокрема й організатори мітингів, зрозуміли, що збирати на площах велику кількість людей стало надто небезпечно.

Щодо волонтерської діяльності, до в перші дні вторгнення люди організувалися майже одразу. Спочатку це були мінімальні задачі, наприклад знайти ліки і якісь речі. А далі це розгорнулося до більш крупних масштабів. Ми почали розносити гуманітарну допомогу по своїх районах. У нас були пункти видачі цієї гуманітарки. Я знаю, що, окрім цього, було й наразі є ще багато волонтерських організацій, які надавали й надають допомогу херсонцям.

Наважитися евакуюватися

Із Херсона ми з моєю дівчиною евакуювалися у квітні. Я не наважувалася виїжджати, бо не знала, чи побачу потім знову своїх батьків і свій дім. Їхати й не знати, чи ти повернешся, – це найбільший «стопер», через який я тягнула з евакуацією. Крім того, сестра моєї дівчини одного разу під час евакуації мусила повертатися назад, бо дорогу, якою вона виїжджала з Херсона, почали обстрілювати. Військові сказали їм розвертатися, бо ті, хто поїдуть далі, не виживуть. І це також нас спиняло, оскільки ми не знали, чи самі не попадемо під обстріл. «Зелених коридорів» також не було.

Про можливості евакуюватися ми теж дізнавалися із соцмереж або з розповідей друзів і знайомих. Це було сарафанне радіо. А ще ми не знали, як змінюватиметься ситуація на дорогах, як поводитимуться російські військові. Коли я виїжджала, то, певно, якісь вищі сили допомогли мені евакуюватися спокійно. А наступного дня моя знайома з університету під час евакуації потрапила під дуже важкий і страшний обстріл. На щастя, їй удалося з нього вирватися. Але це була буквально доба різниці. Шлях у нас із нею був один, а досвід – дуже різний.

Їхати й не знати, чи ти повернешся, – це найбільший «стопер», через який я тягнула з евакуацією

Коли ми виїжджали з Херсона, я почистила свій телефон майже до нуля, бо боялася, що російські окупанти дізнаються про мою сексуальну орієнтацію. Видалила все із соцмереж, зі своєї сторінки в TikTok і сторінки своєї дівчини. Виїжджали ми довго. Якщо раніше ми з Херсона до Одеси їхали близько 4–6 годин, то цього разу ми витратили на дорогу добу. 

Виїжджаючи з Херсона, ми гадали, що по всій країні ситуація така сама, як і в місті. Там уже були порожні магазини, молоко, яйця й м’ясо були на вагу золота. Ми по кілька годин стояли в черзі за якимось десятком яєць чи пачкою молока. На руки давали небагато. У Херсоні о другій чи третій дня вже все було «мертве», бо мешканці боялися виходити на вулиці. Тож, коли ми приїхали в Одесу, я не могла усвідомити, що те життя, яке там було, реальне: у магазинах є продукти, а люди на вулиці вигулюють собак.  

Я гадала, що так буде до першого вибуху, а тоді всі також поховаються по домівках, як було в Херсоні. У нас не було розуміння, що деінде в Україні може бути спокійніше. З Одеси ми рушили в Болгарію. Звісно, якби ми трохи довше подумали, то могли б обрати інші європейські країни, більш розвинені. Але ми рвалися якомога швидше виїхати. 

Життя в іншій країні й повернення додому

У Болгарії відчутна різниця в ставленні до ЛГБТ-спільноти. Ми часто скаржимося, що Україна гомофобна і що тут не можна бути відкритими. Але, гуляючи по Києву, я це майже не відчуваю. А от Болгарія дуже «зашорена», коли йдеться про ЛГБТ. Вони консервативні, традиціоналісти, якщо їх можна так назвати. У них панує патріархат, тож усі інші цінності для їхньої культури далекі. І я розуміла, що не можу ніяк на це зреагувати. В Україні є можливість сказати, що, наприклад, ось це мені не подобається, а тут зробіть по-іншому. Але коли ти виїжджаєш до іншої країни, ти не можеш почати «качати» там свої права. 

У Болгарії ми жили до листопада 2022 року, влаштувалися на роботу. А потім був постійний рух, ми змінили три чи чотири готелі. Хотілося десь осісти. Ми хвилювалися, вдасться нам знайти помешкання чи ми опинимося на вулиці. 

У певний період думали про те, щоб виїхати в іншу країну, наприклад у Німеччину. Але зі мною була моя дівчина і її сестра з дитиною, тож це сильно звужувало наші можливості. Ми не знали, де б нам довелося жити, якби ми виїхали в ту саму Німеччину. А ризикувати ми не могли.

Я думала, що не матиму права святкувати перемогу, якщо в цей момент перебуваю в іншій країні й не знаю того, що пережила Україна

Нам хотілося повернутися в Україну, щоб відчути стабільність. А ще, може, це й дивно, але хотілося повернутися на війну. Бути разом зі спільнотою, як би не було страшно й сумно, переживати весь біль і радість разом із країною. Я думала, що не матиму права святкувати перемогу, якщо в цей момент перебуваю в іншій країні й не знаю того, що пережила Україна. Тож це була одна з головних причин повернутися.

Із Болгарії ми приїхали в Київ. Житло шукали прямо в автобусі, але в перші дні змогли орендувати лише невелику квартиру на одну чи дві доби. Тоді нам із помешканням знову допомогла моя фірма.

У Києві ми з моєю дівчиною долучалися до волонтерських організацій, які збирали допомогу для херсонців. Коли росіяни підірвали греблю Каховської ГЕС, ми також активно допомагали. Тоді розуміли, що для людей було багато допомоги, а тому вирішили попіклуватися про тварин, купили переноски, повідки й інше необхідне приладдя.

Повертатися в Херсон я наразі не готова, адже ситуація там не просто не спокійна – вона страшна. Херсон – це досі фронт, оскільки на лівому березі перебувають російські окупанти. Можна уявити, наскільки зараз у місті гучно, там щоденні прильоти. Мої батьки, які мешкають у Херсоні, якось до цього звикли. Бо якщо жахатися через кожен прильот у Херсоні, то можна зійти з глузду.

Про участь у виставці і як вона допоможе ЛГБТ-спільноті

Важливо, щоб люди розуміли, що українці переживали різні досвіди. Комусь може здаватися, що історія іншої людини «легша», мовляв, вона виїхала в перші дні, тож що вона могла відчути? А насправді всередині цієї людини відбувається така буря емоцій, для неї це справжнє психологічне випробування. Тому я й долучилася до виставки від «Гей-альянс Україна», щоб показати, що кожного з нас торкнулася війна й кожен отримав історію, яка буде з ним упродовж усього життя.  

Також через такі виставки й подібні заходи можна пояснити людям, що ЛГБТ-спільнота – це не «фрикуваті» особи. Це лікарі, військові, продавці в магазинах, учителі. Можливо, ставлення зміниться, коли люди почнуть розуміти, що їхній сусід чи близька подруга можуть належати до ЛГБТ. Коли вони усвідомлять, що нас мало що відрізняє, окрім наших уподобань.

І, дійсно, для цього можна проводити такі заходи. Але важко вийти на потрібну аудиторію. Бо зазвичай, коли проводиться якийсь захід, націлений на розширення розуміння людей про ЛГБТ-спільноту, на нього приходять самі представники спільноти чи якісь феміністичні організації або радикальні угрупування, які хочуть все знищити й спалити. Деяким людям не цікаво слухати про становище ЛГБТ, бо їх це не стосується.

Через такі виставки й подібні заходи можна пояснити людям, що ЛГБТ-спільнота – це не «фрикуваті» особи

Вони воліють або не звертати увагу, або писати у Facebook пости про те, що геї й лесбійки вийшли на чергові «паради».

Можливо, варто почати зі змін на нашому телебаченні і якось просувати тему ЛГБТ там. Наприклад, за допомогою українського кіно, воно зараз дуже швидко розвивається. Тобто говорити про ЛГБТ-спільноту через доступні для людей ресурси. 

Я помічаю, що після повномасштабного вторгнення почали говорити про ЛГБТ-людей у Збройних силах. А ще з’явився законопроєкт про реєстровані партнерства, це також великий крок. Хочеться, щоб питання забезпечення прав ЛГБТ-спільноти було на часі. Можливо, якісь зрушення відбуваються повільніше, ніж мені хотілося б. Але я сподіваюся, що коли ми поглянемо на ситуацію за певний час, то побачимо великі зміни. Адже вони не відбуваються швидко. Тож треба мати терпіння.

Катерина, Одеса

Ми навіть не могли подумати, що станеться повномасштабний напад. Однак розмови про нього підготували такий собі ґрунт

Повномасштабне вторгнення й евакуація

Я народилася в Одесі й жила там. Із початком пандемії COVID-19 стала працювати з дому, у галузі маркетингу. Мала певні плани, проєкти. Я не вірила, що Росія нападе на Україну. Але напередодні вторгнення батьки моєї подруги, які живуть у Горлівці, почали розповідати, що до міста стягують військову техніку й люди дуже бояться. Я заспокоювала подругу й казала, нехай її батьки й сестра приїздять до Одеси, адже тут спокійно. Тобто ми навіть не могли подумати, що станеться повномасштабний напад. Однак розмови про нього підготували такий собі ґрунт. Бо коли в день вторгнення мені о п’ятій ранку подзвонила подруга й сказала, що почалася війна, сумнів у мене не було.

Коли росіяни почали обстрілювати Київ й Одесу, то я усвідомила, що це не просто війна на сході, яка ніби й була далекою від нас і не торкнулася прямо. На жаль, це так працює: коли тебе щось не стосується, то ти не так це відчуваєш. Моя реакція була одна – тікати. А Катя, моя нинішня дружина, навпаки, не наважувалася. Вона не хотіла залишати батьків самих у місті. У певний момент я сказала, що вже не витримую фізично й хочу виїхати, тому запропонувала, що поїду перша. Але потім Катя поговорила з батьками, і вони нас зрозуміли. Тож на початку березня ми виїхали: я з Катею, її мама й сестра, а також кіт. 

Ми точно знаємо, що будемо повертатися додому, лише не так скоро, як хотілося б

Я думаю, що в нас іще була лайт-версія евакуації, нам пощастило. Бо я знаю дуже багато історій про те, як люди виїжджали під обстрілами, по кілька діб стояли на дорогах, як вимушено поверталися назад. У нас такого не було. Нам допомагали, та й учотирьох було легше фінансово. З України ми поїхали до Польщі. Із часом зрозуміли, що війна не завершиться за 1–2 тижні, як нам обіцяли, а тому почали думати, що робити й куди їхати. Ми побували в багатьох країнах, зокрема в Естонії й Франції, а тоді вирішили зупинитися в Іспанії. 

Перебуваючи в інших країнах, я стикалася з відчуттям, що мені тут не раді. Я знаю історії, коли іспанці скаржилися, що біженці з України забирають у них роботу. У магазинах можна було почути зневажливе звертання до українців. Із таким ставленням можна було часто стикнутися й з боку біженців з інших країн. Це дуже неприємно. Ти відчуваєш, що ти не вдома, а тебе ще й відштовхують назад. 

Кілька разів я поверталася в Україну з особистих обставин. Коли востаннє приїжджала, то почала опісля розмовляти з Катею про повернення додому. Говорила, що в Одесі спокійно. Але потім прилетіло в собор (Спасо-Преображенський кафедральний собор – ред.), а в нас там квартира поруч. Й одразу стало зрозуміло, що це сьогодні могло бути спокійно, а завтра – вже ні. Однак ми точно знаємо, що будемо повертатися додому, лише не так скоро, як хотілося б.

Про те, як підтримували Україну

Із початком повномасштабної війни я допомагала, коли мала можливість і час, а також донатила на різні збори, коли сама не могла принести якісь необхідні речі. Зараз я перебуваю в Іспанії й також продовжую донатити. Якщо ти не в Україні, це не означає, що ти нічого не можеш зробити. Я вважаю, що кожен допомагає, як може.

Якщо ти не в Україні, це не означає, що ти нічого не можеш зробити

Ми з Катею, коли вже виїхали, за можливості долучалися до акцій на підтримку України. В Іспанії ми взяли участь в автопробігу. Я так махала прапором, що в мене наступного дня була крепатура. Ми плакали й сміялися, а люди нас підтримували, адже бачили, що ми пишаємося своїм походженням, своєю країною. Насправді повага до свого коріння й народу – це ознака зрілої людини.

Ставлення до ЛГБТ-спільноти в Іспанії

В Іспанії ми відчували, що ЛГБТ-люди – це нормально. Мер міста, у якому ми живемо, відкритий гей. А ще, наприклад, ми не могли легко знайти якийсь бар саме для ЛГБТ-людей, бо представників спільноти приймають у будь-якому закладі. Нема якоїсь нагальної потреби в окремих просторах для ЛГБТ-людей. Тобі раді всюди, і це класно.

Ми також були на прайдах у Німеччині. Багато людей шли парами, наприклад, два батька з дитиною. Деякі люди приходили подивитися на це все, махали натовпу. Відчувалася гордість й атмосфера святкування. Я гадаю, що в Україні колись теж будуть такі прайди. Зрозуміло, що коли говорять про прийняття ЛГБТ-людей, то завжди буде якась людина, яка виступатиме проти. Але треба розуміти відсотки: якщо більшість тебе приймає, то це вже класно. 

Я мрію, що коли ми повернемося в Україну, буде ухвалено законопроєкт про реєстровані партнерства, щоб наш шлюб, який ми уклали в Іспанії, визнавався в Україні

Також ми з Катею змогли в Іспанії розписалися. Я мрію, що коли ми повернемося в Україну, буде ухвалено законопроєкт про реєстровані партнерства, щоб наш шлюб, який ми уклали в Іспанії, визнавався в Україні. Загалом я помічаю зміни в ставленні до ЛГБТ-людей в нашій країні. Представники й представниці спільноти йдуть воювати, і я бачу, що суспільство цінує це. На державному рівні також є зміни. Я дуже сподіваюся, що це все буде прямувати в такому руслі.

Про участь у виставці

Я вважаю, що потрібно розповідати різні історії й не думати, що твоя не є важливою. Коли ми виїжджали з України, у мене були оптимістичні плани: ми не пропадемо, усе буде гаразд. Але коли ти приїжджаєш до іншої країни, то розумієш, що ти нікого не знаєш, твої друзі далеко, ти нікому тут не потрібен і хочеться додому.

Пригадую, під час поїздки ми спинялися в кав’ярні, щоб перепочити. І от, ти бачиш, як інші люди сміються, а сама починаєш плакати. Тоді розумієш, що твоя війна – лише твоя, а не їхня. Це лише твій біль. Та й це на щастя, насправді. Я нікому не бажаю зрозуміти, що таке війна.

Я розумію, що в багатьох людей подібні історії лишаються такими собі «наривами». А до цього ще додається нове питання: «Хто я в цьому новому житті?» Ти маєш будувати все заново. Це складний шлях. І ті, хто залишився в Україні, також проходять складний шлях. Треба пам’ятати, що хоч це все й складно, але ти не один такий. Усім важко, але кожен кудись рухається, до майбутнього.