Власний досвід«В усіх підрозділах я завжди була єдиною жінкою». Я працюю діловодкою в армії

Надходження техніки, одягу чи харчування до різних підрозділів Збройних сил України має бути задокументованим. Саме тому в армії є професія діловода – людини, яка організовує забезпечення військових, домовляється за отримання необхідної техніки чи засобів гігієни, комунікує з різними взводами та керівництвом.  

Ми поспілкувалися з діловодкою та командиркою відділення Вірою Апечук про те, як працюють діловоди, чому для армії важлива документація і з якими викликами їй доводиться стикатися на своїй посаді. 

Текст: Ольга Дуденко

Віра Апечук

командирка відділення, діловодка

Вступаючи до армії, однаково дуже боялася: я не знала, що мене очікує, але я пішла, попри страх і ризики

У квітні 2022 року я вже була у військкоматі. Перший місяць повномасштабної війни я не знала, що мені робити, обдумувала, чи йти мені до війська, чи ні, чи достатньо буде волонтерства. Я зрозуміла, що мені цього не вистачить і, якщо я можу зробити щось більше, то чому б не використати свій ресурс, щоби принести користь країні. 

Коли я сиділа вдома, то розуміла, що мені мало місця. Варіант поїхати за кордон я навіть не розглядала. Однак, вступаючи до армії, однаково дуже боялася: я не знала, що мене очікує й чи варто мені бути в лавах ЗСУ, але я пішла, попри страх і ризики. І ось уже майже два роки, як я служу у війську.

Звикання до воєнного побуту й психологічні труднощі

Є безліч неприємних речей, із якими ти стикаєшся у воєнному побуті, і, щоб зрозуміти їх, це все треба пережити, відчути й осмислити. Наприклад, бувають періоди, коли в тебе тижнями немає води, і ти не можеш помитися чи випрати свій одяг. Спершу для мене було важко ходити з немитою головою, у порівнянні з цивільним життям, де є постійна змога доглядати за собою. Це справді був стрес, і з цим просто варто було змиритися. З часом до цього звикаєш і розумієш, що ти не єдина, хто ходить у брудному, тож починаєш простіше до цього ставитися. 

На противагу цьому я досі не можу звикнути до мишей – їх безліч, ними пахне весь мій одяг. 

Мене часто переводили з місця на місце, і абсолютно в усіх підрозділах я завжди була єдиною жінкою. Зараз я теж одна. Нерідко чоловіки намагаються поселити мене окремо від себе, але не завжди є така можливість. 

Кожен має займатися своєю справою, і є багато жінок, які чудово виконують свою роботу в армії, попри те, що багато чоловіків досі вважають, що жінкам там не місце

Я вважаю, що в армії всі мають бути рівні, але я дуже часто чула у свій бік фрази «Що ти тут забула?», «Місце жінки – варити борщі й сидіти вдома», «Як ти сюди потрапила, ти ж дівчина? Нащо воно тобі треба?» й подібні. Немає сенсу пояснювати щось людям, які так кажуть. Кожен має займатися своєю справою, і є багато жінок, які чудово виконують свою роботу в армії, попри те, що багато чоловіків досі вважають, що жінкам там не місце.

В армії збираються абсолютно різні люди, різних професій, із різних міст чи сіл, і багато з цих людей закінчили тільки середню школу, у них немає вищої освіти. Коли ти працюєш із документами, чимало часу доводиться працювати з компʼютером, і є люди, для яких складністю буде навіть набрати якийсь текст на клавіатурі. Якщо є дівчина, яка може з цим працювати, чому б її не допустити до цієї роботи? 

Дівчатам дуже важко просунутися на якусь посаду чи отримати звання. Протягом півтора року мене записували як водія-слюсаря, механіка, лінійного наглядача, але я завжди виконувала роботу тих людей, які обіймають офіцерські посади. Зараз мене нарешті перевели й призначили командиркою відділення. Я повністю займаюся забезпеченням взводу, допомагаючи своєму командирові тримати все під контролем. 

Робота з документацією та забезпечення взводу 

Де-факто я завжди була діловодкою й вела документацію. У Збройних силах є посада діловода, але мене ніколи не записували так у документах, хоч я і виконувала цю роботу. Зараз я командирка відділення й відповідаю за стан свого взводу: контролюю облік зброї, щоб усе це було записано у військових квитках, проставлено в заявках, перевіряю, щоб уся техніка була в наявності. Якщо моєму підрозділу чогось не вистачає, я звертаюся до відповідних служб, щоб отримати необхідну апаратуру.

Знову ж таки на це все потрібно створити накладні, оскільки військові отримують речове майно, одяг, харчування. Будь-яке забезпечення армії чимось вказують у документах. Здається, що це дрібниці, але їх чимало. Наприклад, у нас припинив працювати старлінк – я мушу розібратися, у чому проблема, звідки він надійшов, як його відремонтувати чи полагодити. Це організаційна робота, потрібна для того, щоб у батальйоні все було добре, усе злагоджено працювало, і всі були забезпечені необхідним.

Раніше було складно, але за півтора року я дізналася чимало нового зі своєї професії, чого не знала на початку. Я перечитала всі установчі накази, інструкції – своєрідні шпаргалки, до яких ти звертаєшся, працюючи з документацією, і звіряєш, як правильно робити. Мені довелося перечитати дисциплінарний статут, я постійно користуюся 440-м наказом з обліку військового майна, порядком проведення службових розслідувань. Як усі знають гімн України, так і всі військові повинні знати основні документи.

Також, якщо я чогось не знаю, мені допомагають мої знайомства: я розумію, до кого можна зателефонувати й із ким порадитися. Бувають і неприємні ситуації, наприклад, коли звертаєшся до якогось офіцера, щось запитуєш, а у відповідь чуєш: «Чого ти прийшла? Що ти хочеш?», нібито це мої проблеми і я мушу самостійно шукати вихід. Я пояснюю людині, що хочу зробити свою роботу правильно і якісно, щоб ні в кого не виникло проблем, тому раджуся з цього приводу. 

Зараз я намагаюся не звертати уваги на такі випадки, але на початку роботи було дуже прикро. Я не бачу жодної проблеми в тому, щоб допомогти людині, підказати щось, якщо я знаю. Це нормально, бо всі повинні працювати на один результат і підтримувати одне одного. На жаль, люди не зміняться, поки самі не переосмислять своє ставлення до інших. Так само поруч зі мною є багато людей, які мене люблять, поважають, і це цінно. 

Зараз я командирка відділення й відповідаю за стан свого взводу

Як діловодці, мені потрібно вести журнал видачі мила військовослужбовцям і їхнього купання. Раз на тиждень вони повинні митися й змінювати білизну, але насправді це дуже абсурдно. Усі чудово розуміють, що ми частіше миємося й змінюємо одяг, але за правилами маємо вести такий журнал, у якому відмічаємо, що всі помилися. Насправді є дуже багато схожих речей, абсолютно не потрібних, і вони тягнуться ще з радянщини. Від цього треба відходити, але цим ніхто не займається.

Значна частина моєї роботи – це також комунікація. Вона відбувається не лише із взводом, а і з керівництвом батальйону, з іншими взводами, командирами інших взводів, вищим керівництвом. Якщо узагальнити, я фактично помічниця командира свого взводу. У такій діяльності треба вміти домовлятися. Трапляються ситуації, коли люди, до яких ти приходиш підписувати документацію, у поганому настрої, і тобі треба привернути їх до себе, пояснити, для чого ти прийшла й чому це важливо.

Усе, що відбувається в житті людини, – це досвід, і навіть ті знання, які я отримала у війську, можуть знадобитися надалі

Служба загартовує

Інколи опускаються руки, бо немає світла чи води. Ти хочеш помитися, воду треба тягнути через дорогу, а на вулиці гололід, і поки ти вийшла, то вже двічі впала. У такі моменти ти просто починаєш плакати від безсилля, бо ти ніяк не вплинеш на ситуацію. Згодом ти знову збираєш себе докупи, набираєшся сил і йдеш робити те, що маєш робити.

Усе, що відбувається в житті людини, – це досвід, і навіть ті знання, які я отримала у війську, можуть знадобитися надалі. Наприклад, організаторські вміння або швидка реакція на проблеми, які виникають. Коли ти потрапляєш під обстріл, твій мозок починає інакше працювати, тому навички оперативно вирішувати проблеми стають у пригоді. Про те, як виживати в диких умовах, без води, без світла й тепла, я взагалі можу проводити майстер-класи (сміється). 

На фронті постійно є якісь виклики для себе як для людини, для особистості. Це дуже сильно загартовує, і, можливо, це якось знадобиться в цивільному житті. Попри це, нікому не хочеться побажати такого досвіду, тому що місцями буває справді важко.

Комунікація між військовими та цивільними

Останній раз у відпустці я була влітку. Ти розумієш, що ти не така, друзі помічають, що ти змінилася, стала більш агресивною. На більшість проблем у цивільному житті ти дивишся зовсім інакше. Раніше трагедією здавалося ламання крана в тебе вдома, зараз тобі до цього взагалі байдуже, тому що пріоритети й цінності дуже сильно змінилися.

За час відпустки ти не встигаєш адаптуватися до світу – він теж став інакшим, і тобі від цього дискомфортно. На якомусь етапі ти починаєш входити в кураж, тішишся, що в тебе є свобода, що можеш одягнути сукню й підбори, а потім раз – і все. Ти їдеш назад, і в тебе цього всього немає. Це теж певний стрес, бо ти не можеш продовжувати своє нормальне життя.

У відпустці я не могла спати. Я звикла спати певну кількість годин, адже більше ти просто не можеш собі дозволити. Так само ти не можеш дозволити собі влаштувати вихідні, коли ти цього потребуєш, і відлежатися. Коли я була вдома, то дуже рано прокидалася: о шостій ранку вже не спала й не знала, чим себе зайняти. Усі заклади ще зачинені, люди сплять, і ти просто не знаходиш собі місця. На війні я знаю, що мені треба робити, куди мені йти, але вдома з цим було важко. 

Коли я ходила містом у військовій формі, то ловила на собі численні погляди. У цивільному житті ти привертаєш до себе увагу, на відміну від служби, де всі однакові. Через це тобі треба більше часу для того, щоб адаптуватися, і потім, опісля війни, це буде проблемою для нас усіх. Бо ми у війську живемо своїми проблемами й потребами, а в цивільному житті залишається наша сімʼя, яка не розуміє деякі з цих проблем, і ми їх також перестаємо розуміти.  

За час відпустки ти не встигаєш адаптуватися до світу – він теж став інакшим, і тобі від цього дискомфортно

Будуть речі, про які важко говорити і які важко пояснювати. Є питання, яких я навіть не хочу зачіпати, наприклад, про те, що відбувалося на фронті, що я бачила там. Я спілкуюся з психологом, бо зрозуміла, що інакше не можу. Ми рідко зідзвонюємося, але це підтримує стимул і внутрішній дух. Він також часто говорить мені, що в нього є багато запитів від цивільних людей стосовно того, як комунікувати зі своїми рідними-військовими, які приїжджають додому. Було б добре, якби існували якийсь курс чи методичка про те, як військовим і цивільним знаходити спільну мову.

Конкретно в моєму випадку я часто чую ті самі питання від близьких на кшталт «Ну що, що там було?», «Як там?», і це ті питання, яких я не хочу чути. У такій комунікації важко буде всім: і військовим, і цивільним. У більшості з нас психіка вже деформована через події, які ми пережили. У когось був більш травматичний досвід, у когось менш, але не треба допитувати людину про нього. Якщо військові захочуть, вони самі розкажуть і поділяться тим, що вважають за потрібне. 

Якщо військові захочуть, вони самі розкажуть і поділяться тим, що вважають за потрібне

Бувають ситуації, коли мої знайомі-чоловіки, які перебувають удома, продовжують працювати на цивільних посадах або живуть за кордоном, розповідають мені, як треба виживати у війську, що мені треба робити. Такі речі дуже тригерять, тому що, щоби зрозуміти мій досвід, тобі треба приїхати на мої позиції й побути на моєму місці. Сидячи вдома, дуже легко розмірковувати, як правильно вчинити. 

Знаходити спільну мову буде великою проблемою, але нам доведеться це робити. Цивільним також важко, адже їх постійно обстрілюють, вони теж утомилися від війни, від того, що їхні близькі дуже далеко, і багато військових цього не розуміють. Тому це взаємна проблема – цивільні не розуміють військових, а військові не розуміють цивільних.

У будь-якому разі військові потребуватимуть реабілітації, тому що стрес накопичується й нікуди не дівається. На жаль, хтось долає його деструктивними методами, наприклад, алкоголем, але від цього проблеми не зникають.