Власний досвід«Нас не треба жахатися, нам треба допомагати». Це жінки, які втратили органи чуття внаслідок війни
Відновлення та психологічна підтримка
Від початку повномасштабної війни в реабілітаційних закладах зросла кількість пацієнтів, які перенесли мінно-вибухові травми й кульові поранення. Від російських обстрілів цивільні люди отримують не тільки травми частин тіла, а ще й втрачають органи чуття: зір, слух, нюх, смак або тактильну чутливість. Для них життя стає зовсім іншим: вони змушені заново вчитися жити у світі, де не можуть побачити, почути чи доторкнутися до чогось.
Разом із Програмою розвитку ООН в Україні (UNDP) ми поговорили з жінками, які втратили органи чуття під час повномасштабної війни, і запитали їх про те, як вони прийняли цю втрату, наскільки змінилося їхнє повсякденне життя після травми і яка підтримка потрібна в суспільстві, щоб людям із втратою органів чуття було легше адаптуватися.
У психологинь громадської організації «Відчуй» Анни Марчук і Катерини Болтушкиної запитуємо, як відбувається психологічна реабілітація постраждалих в умовах війни, чи необхідна вона для всіх, як етично спілкуватися з людьми, які втратили органи чуття, і як близьким підтримати їх.
Текст: Ольга Дуденко
ІЛЮСТРАЦІЇ: Олеся Ковальчук
Наталія Кошара
втратила ліве око
Я одразу зрозуміла, що моє око «вимкнулося» – його немає
Я з села Гусарівки на Харківщині. Коли почалася повномасштабна війна, наша родина залишилася вдома, і ми навіть не одразу усвідомили, що сталося. Ніби бачили, що відбувається, але мозок не хотів цього сприймати. З 2 березня село перебувало під окупацією, і так тривало майже місяць.
Коли в громаді відновили контроль Уряду України, росіяни зупинилися в Балаклії, за 5-6 кілометрів від нас. Після окупації почалися сильні обстріли, нам дошкуляли російські вертольоти. Під час одного з таких обстрілів мене й поранило.
У той день мої чоловік і мама залишилися в будинку, а ми з молодшим сином пішли обкошувати виноград. Почався обстріл. Стався приліт у сусідський будинок, я пішла до сусіда, запитати, як він, і на моїх очах прилетіло в кут мого будинку. на той час у нас уже не було ні газу, ні води, ні світла, і до цього всього додалася ще й дірка в стіні. Я подивилася на вибите вікно в синовій кімнаті, і мені здалося, ніби я в уповільненій зйомці. У цю мить починається ще один обстріл, мінометний.
Мені хотілося крикнути, але потім я опанувала себе, зібралася й пообіцяла, що плакати не буду
Я одразу зрозуміла, що моє око «вимкнулося» – його немає. У мене була контузія, я трохи присіла, бо в мене зашуміло у вухах, і боялася знепритомніти, упасти й ударитися об бетонну підлогу. Я побачила, що в мене все в крові: поранило шию, а під правою груддю влучив уламок, який дуже пошкодив мою печінку. На той момент страшною була не стільки втрата ока, скільки цей уламок, саме через нього я перебувала на межі між життям і смертю, оскільки сталася велика внутрішня кровотеча.
У нас було заведено, що, якщо в селі в когось щось сталося, ми біжимо до постраждалих, запитуємо, як вони, і допомагаємо за потреби. До нас приїхав друг родини, і ми вирушили до лікарні. По дорозі військові зробили мені знеболювальний укол, і швидка повезла мене до обласної лікарні в Харкові.
Я прийняла втрату ока, бо так сталося, і я не можу повернути час назад, щоби щось змінити
Я до останнього не втрачала свідомості, але стан був дуже важкий. Після наркозу в реанімації до мене підійшла лікарка, яка боялася сказати, що в мене немає ока. Я сказала їй: «Можете мені говорити правду, я нормально до цього поставлюся». Тоді офтальмологиня повідомила, що моє око, на жаль, не врятували, бо його зруйнував великий уламок, і в самій очній порожнині залишилося ще два уламки.
Повністю око мені не видалили, натомість запланували протезування, яке маскує відсутність ока. Мене це справді турбувало, бо я вчителька, часто працюю з публікою, ніколи не сиджу вдома, беру участь у багатьох заходах. Коли мене виписали, було важко виходити з такого стану, але лікарі були великі молодці. Я навіть досі приходжу до них, і вони з великим задоволенням мене зустрічають, називають «дивом». Коли минуло три з половиною місяці після мого лікування, лікар сказав: «Тепер я можу зізнатися, але коли вас поклали на операційний стіл, ми думали, що ви помрете». Відповіла йому: «А я не збиралася». (сміється)
Я прийняла втрату ока, бо так сталося, і я не можу повернути час назад, щоби щось змінити. Часто син говорить мені: «Мамо, я ж казав, треба було йти в погріб». Але я розумію, що, якби почула перший вибух у погребі, я б одразу вискочила до будинку, щоб перевірити, як мама й чоловік, й опинилася б в епіцентрі другого вибуху. Можливо, мене б узагалі не було.
Багато людей боялися мені телефонувати, розпитувати щодо ока, але я нормально сприймаю цю втрату. Так сталося, що ж тепер робити? Треба навчитися жити з цією втратою.
Іноді я можу зойкнути, чоловік мене питає, чому я скрикнула, а я йому кажу: «Це болить око, якого немає»
Під час реабілітації зі мною працював психолог, бо я не могла спати, постійно очікувала, що почнеться обстріл. Нещодавно згадала, що коли прокинулася в реанімації, подумала: «Нарешті, хоч тут відпочину й висплюся». (сміється) Хотілося відійти від постійних вибухів у своєму селі.
Через місяць мені зробили операцію й видалили око, бо воно стало гнити. Мені також видалили уламки, лікар сказав, що їх не можна залишати, адже це залізо, воно може заіржавіти й пошкодити друге око. За тиждень мені зробили перше протезування: спочатку вставляли менше за розмірами око, потім більше. Я протезуюсь уже два місяці, і це вже мій сьомий протез. Я можу ним рухати, але це важко робити. У мене є невеликий шрам над надбрівʼям, але це не страшно. Я не зациклююся на тому, що мені погано.
Узагалі протезування ока – це мистецтво, тому що лікарі малюють ці очі. Це доволі цікавий процес, і я спостерігала за ним, бачила пензлики, за допомогою яких створюють протез. Десь протягом 5 годин його шліфують і поміщають в очну порожнину. Через певний час протез потрібно оновлювати. Часто око закисає, і його треба промивати двічі на день.
Коли людина втрачає якийсь орган, на його місці можна часто відчути фантомні болі. У мене вони також є. Іноді я можу зойкнути, чоловік мене питає, чому я скрикнула, а я йому кажу: «Це болить око, якого немає». Сльоза в мене також є, якщо я заплачу.
Мій чоловік каже: «Поглянь, на тебе всі чоловіки дивляться». А я кажу: «Вони на моє око дивляться» – «Та ні, вони дивляться, бо ти красива»
Я не звикла до втрати ока, я адаптувалася, бо звикнути до цього неможливо. Інколи мені важко навіть почистити картоплю, тому що я стала гірше бачити. З початком повномасштабної війни працюю дистанційно, лише три місяці пробула на лікарняному й продовжила роботу. Під час занять я також вдягаю окуляри через погіршений зір. Я завжди займалася спортом, не мала жодних хронічних захворювань, але раптово життя повністю змінилося.
Перший час було важко в побуті: іноді не можу впіймати зором розташування предметів у просторі. Наприклад, не можу зрозуміти, на якій відстані від мене стоїть чашка, чи не можу порізати цибулю, бо не вхоплюю, де вона лежить. Мені важко, але я потроху вчуся робити все, що мені потрібно.
Після втрати лівого ока я досі не відчуваю пів голови. Мені важко піднімати її догори, бо в мене починає паморочитися. Це також проявляється, коли я спускаюся чи піднімаюся сходами. Спочатку я взагалі ходила, як маленька дитина, мені в усьому допомагав мій чоловік. Іноді мені здається, що на вулиці всі дивляться на мене. Я начебто й упевнена в собі, але однаково якісь неприємні відчуття від того, що ока немає, залишалися. Мій чоловік каже: «Поглянь, на тебе всі чоловіки дивляться». А я кажу: «Вони на моє око дивляться» – «Та ні, вони дивляться, бо ти красива».
Мені здається, що суспільство має дійти до думки про те, що людей із втратами органів чуття буде багато, і це треба сприймати.
Тетяна Пшенична
має травму рота
Я не зрозуміла, що зі мною трапилося, але з реакції дітей й онуків усвідомила, що поранена
Сама я з міста Ізюма, але пів року до початку повномасштабної війни я жила в селі Камʼянці в Ізюмській громаді. З 9 на 10 березня був сильний авіаналіт, російські війська бомбили й Ізюм, і Камʼянку. Наступного ранку до нас у гості прийшов син, і тоді почався сильний мінометний обстріл. Прицільно стріляли по будівлях, де ми перебували, але, на щастя, мої рідні встигли сховатися. Коли я йшла до укриття, то почула свист. Одразу присіла, закрила руками вуха й заплющила очі.
Я потрапила під одну з мін, і вона вибухнула в пʼяти метрах від мене. Моє тіло поранило уламками, але найбільшого поранення зазнало обличчя. Я не зрозуміла, що зі мною трапилося, але з реакції дітей й онуків я усвідомила, що поранена. У доньки був шприц зі знеболювальним, яким мене одразу вкололи. Себе я вперше побачила на третій день після поранення, коли мене сфотографував син. Унаслідок обстрілу мені відірвало нижню щелепу, розірвало язик, і на операції я лежала без нижньої губи, десни й зубів.
Я доволі сильна людина й після такого випадку просто подякувала, що всі інші залишилися живими, а моя родина буде поруч зі мною. Я також сприйняла це як знак виїхати в більш безпечне місце. З Камʼянки ми також виїжджали під обстрілами.
Я потроху починаю нормально їсти, але щоб усе було не гарячим і подрібненим на шматочки
Відчуття таке, ніби мій рот – це суцільний опік. Коли я щось їм чи ковтаю, його стягує, усередині все пече. Я потроху починаю нормально їсти, але щоб усе було не гарячим і подрібненим на шматочки. Спочатку було важко ковтати, бо язик був розірваний, нижні ясна й зуби відсутні.
По вулиці я зазвичай ходжу в масці, бо люди не завжди нормально сприймають мою травму. Навколо мене часто жартували про те, що я ходжу з маскою. Був випадок, коли до мене підійшли й зняли її, а коли побачили поранення, розпитували, що зі мною сталося. Однак я розумію, що треба жити далі.
По вулиці я зазвичай ходжу в масці, бо люди не завжди нормально сприймають мою травму
Першу допомогу мені надали в місті Словʼянськ, у міській лікарні. У травматологічному відділенні зубний хірург зашив мого язика й розірвану щоку, зупинив кровотечу. За 8 днів мені зробили операцію в Дніпрі, у лікарні імені Мечникова, і поставили пластини на місці щелеп.
За пів року ми почали з сином шукати лікарів, щоб відновлюватися далі. І ми поїхали до лікаря Ростислава Валіхновського: спочатку зателефонували туди, і мене запросили на консультацію. Коли ми прибули, лікар сказав, що я зможу взяти участь в американській місії, яка працюватиме в Івано-Франківську. Лікарі зробили мені пластику, трохи більший отвір на місці рота, оскільки він був повністю пошкодженим, повидаляли шви в роті. Так мене й поступово відновлюють.
Поки що єдине невирішене питання – це зуби. Мені доведеться нарощувати ясна, оскільки вставні щелепи лікарі ще не можуть вставити. Хотілося б, щоб мені одночасно зробили операцію з відновлення нижньої губи та протезування зубів. Тоді було б легше відновитися, хоча це все одно болючий процес. За майже два роки я втомилася ковтати їжу, не пережовуючи її. Хочеться якнайшвидше стати хоча б на одну сходинку ближчою до одужання.
Українській медицині, нашим молодим спеціалістам важливо вчитися реабілітувати й лікувати таких пацієнтів. Крім цього, розповідати нам, де і як це можна зробити. Я дуже вдячна лікарській команді в Івано-Франківську, вони завжди ставляться до постраждалих з усмішкою й повагою. Я можу зателефонувати їм у будь-який момент і розпитати про все.
Мені пощастило, що в мене є родина й друзі, які піклуються про мене, підтримують з першого дня мого відновлення, і я не сама
Я стикалася з нерозумінням із боку лікарів і соціальних служб у нашому селі. Вони просто цього не усвідомлюють і жахаються тебе. Але нас не треба жахатися – нам потрібні допомога й підтримка. Тому таких працівників також важливо навчати поводитися з людьми, які отримали важкі травми.
До повномасштабної війни ми не були готовими до таких поранень, але зараз дедалі більше й більше людей втрачають кінцівки, органи чуття, травмуються в умовах війни. Мені пощастило, що в мене є родина й друзі, які піклуються про мене, підтримують з першого дня мого відновлення, і я не сама. У когось цього немає. Тому до процесу реабілітації також було б корисно залучати психологів, які би допомагали постраждалим проходити цей шлях. Таку психологічну допомогу можна отримати безкоштовно.
Анна Марчук
психологиня ГО «Відчуй»
Катерина Болтушкина
психологиня ГО «Відчуй»
Чи всім постраждалим від війни потрібна психологічна реабілітація? Як це визначається?
Катерина: Це визначають індивідуально під час спілкування з кожним клієнтом, тому що є люди більш схильні до розвитку посттравматичного розладу (ПТСР), різних психічних розладів унаслідок травми, а є люди, психіка яких швидше адаптується до змін.
У будь-якому разі психологічна підтримка в процесі реабілітації – це важливий і майже невід'ємний атрибут, але комусь потрібна триваліша психотерапія або й навіть додаткове медичне обстеження, підтримка не тільки психолога, а й інших фахівців, а комусь достатньо декількох зустрічей із психологом.
У другому випадку це схоже на психоедукацію – комунікацію, яка допоможе людині зрозуміти, що саме з нею відбувається, чому в неї можуть бути певні стани, що їх провокує, як із цим упоратися. Після таких просвітницьких зустрічей люди надалі можуть самостійно підтримувати свій внутрішній стан у порядку.
Які етапи має психологічна реабілітація?
Анна: Безпосередньо під час психологічної реабілітації і для цивільних, і для військових надважливим етапом є встановлення довіри між психологом і пацієнтом. Якщо пацієнту й фахівцю вдалося встановити контакт, налаштувати спілкування, це зробить реабілітацію ефективнішою.
Якщо говорити про етапи проживання втрати, то в цивільних цей процес є тривалішим, оскільки вони рідше зіштовхуються з інтенсивними бойовими діями, втратами та смертями, аніж військові. Перша стадія – шок, нерозуміння, як це могло статися. Є певна ізоляція від інших, небажання говорити. Потім виникають гнів, прояви агресії; торг. З часом виникає депресія, оскільки людина усвідомлює, що торг не спрацьовує, ситуація не змінюється. Далі відбувається етап випробування своїх сил: що я можу робити в тому стані, у якому перебуваю, на що я здатний/здатна? Після того, як людина усвідомлює свої обмеження й можливості, приходить стадія прийняття.
Фахівці можуть супроводжувати людину на всіх стадіях її психологічної реабілітації, допомагати їй адаптуватися, побудувати внутрішню картину здоров'я: що ця людина може, як їй продовжувати життєдіяльність, як упоратися з втратою.
Така допомога надається амбулаторно або за місцем перебування пацієнта чи пацієнтки. За потреби пацієнти можуть самостійно звернутися до сімейного лікаря чи педіатра.
Катерина: Важливо також, який проміжок часу минув між травмуванням і початком реабілітації. Іноді реабілітація відбувається одразу, іноді – з великою перервою. Якщо це серйозна фізична травма, то людина спочатку відновлюється в суто фізичному плані, а потім починає працювати з психологами стосовно прийняття втрати органів чуття чи кінцівок.
Чим триваліший цей проміжок часу, тим важче людині усвідомити відновлені здатності. Людина встигає звикнути до того, що вона чогось не здатна виконати, і надалі їй потрібно час від часу нагадувати, що вона вже відновила певну навичку. Це явище вивченої безпорадності, коли пацієнт кілька місяців лежав і не рухався, потім йому повідомляють про одужання, і в цей час він може забувати, як це – підніматися, ходити, робити все власноруч. Такі випадки також варто враховувати під час психологічної реабілітації, оскільки людина на етапі випробування своїх сил може боятися їх випробовувати. Наприклад, щоб не розчаруватися в тому, що її нові можливості або відновлені навички не будуть такими ефективними, якими були до травмування.
Анна: Вивчену безпорадність можуть формувати також близькі люди та сім'я. Це нагадує гіперопіку: «Давай я зроблю це за тебе, бо ти не можеш». У цій ситуації психологам важливо проводити просвітницьку роботу з близькими, щоб вони не шкодили пацієнту, а підтримували його.
Як фахівцю з психологічної реабілітації та близьким людям етично комунікувати з постраждалими та підтримувати їх?
Катерина: Іноді пацієнт чи пацієнтка через стан здоровʼя не можуть задовольнити свої базові потреби, і люди поруч мають допомагати в цьому. Але в таких ситуаціях дуже важливо не ухвалювати рішення за пацієнтів. Якщо людина перебуває у свідомості й здатна відповідати на питання, то перед тим, як принести їй їжу, воду чи перемістити її кудись, треба звернутися до неї і поцікавитися щодо цього.
Доросла людина – це не мала дитина, яка не може говорити. У дорослої людини є особистий простір і тілесні кордони, і, щоб до неї доторкнутися, втрутитися в цей простір, потрібно отримати згоду на це. Іноді близьке оточення пацієнта цього не розуміє, часом навіть сама постраждала особа не усвідомлює, що її пригніченість і безпорадність може виникати від того, що її думку не враховують. Це нерідко викликає приховану агресію пацієнтів, внутрішній дискомфорт, конфлікти в родині.
У ситуаціях вибору варто перепитати людину: «А ти справді хочеш пити?», «Тобі зробити чаю?», «Куди ти хочеш завтра піти?» Так людина відчує, що зараз вона, можливо, не здатна контролювати все своє тіло, але все ще здатна контролювати певну частину свого життя.
Анна: Пояснення необхідної інформації стосовно психічного здоровʼя пацієнта його рідним справді допоможе вирішити чимало проблемних питань. У близьких можуть виникати свої уявлення щодо реабілітації постраждалих, оскільки раніше вони не зіштовхувалися з цим процесом, проте не всі ці уявлення збігаються з реальністю. Фахівцям із психологічної реабілітації варто пояснити, що зараз відбувається з пацієнтом, які в нього можуть бути емоційні реакції, які з них нормальні, а у випадку яких варто звернутися до спеціалістів. Як належно підтримати рідну людину, скільки часу їй доведеться відвести на реабілітацію, щоб близькі були готовими до подальших етапів і можливих ризиків.
Як отримати безоплатну психологічну допомогу
Пацієнти, які проходять реабілітацію можуть отримати психологічну допомогу під час реабілітації в стаціонарному закладі або амбулаторно.
Окрім цього, будь-яка людина, незалежно від того, чи проходить реабілітацію, чи просто потребує психологічної підтримки, може звернутися до сімейного лікаря, педіатра чи терапевта.
Зараз і лікарі первинної ланки (терапевти, сімейні лікарі, педіатри), якщо вони пройшли відповідні навчання та підготовку, можуть надавати психологічну допомогу, яка є безкоштовною.
Таких лікарів можна знайти, звернувшись до Аналітичної панелі Національної служби здоровʼя України. Вона дає змогу відшукати спеціалістів, які пройшли навчання з надання психологічної допомоги і мають право надавати психологічну допомогу.
У межах такої допомоги пацієнти можуть безкоштовно отримати:
– клінічну оцінку психологічного стану;
– скерування на дослідження, повʼязані з фізичним станом (за потреби);
– план подальшого лікування;
– першу психологічну допомогу;
– психологічну допомогу рідним пацієнта, які здійснюють догляд за ним.
Куди звернутися за безкоштовною психологічною підтримкою:
- Аналітична панель Національної служби здоровʼя України, де можна знайти лікарів, які пройшли навчання з надання психологічної допомоги;
- Національна психологічна асоціація України за телефоном 55-22 (з 11:00 до 19:00 у будні);
- Служба екстреної психологічної допомоги для військовослужбовців і їхніх сімей від Міністерства надзвичайних ситуацій України за номером 101 (цілодобово);
- Гаряча лінія кризової допомоги та підтримки від Українського ветеранського фонду Міністерства у справах ветеранів України для ветеранів і цивільних: 0-800-33-20-29
- Гаряча лінія Міжнародного Комітету Червоного Хреста: 0-800-300-155
- Консультації психологів від платформи Veteran Hub для військових і їхніх близьких: +38-067-348-28-68
- Допомога цивільним і військовим від Київського міського кризового центру «Соціотерапія»: +38(096) 274-59-54; (044) 353 6772.
Матеріал створено в партнерстві з ПРООН в Україні й за підтримки уряду Японії. Серія публікацій реалізується в межах проєкту «Сприяння безпеці людей в Україні шляхом реагування на багатовимірну кризу, спричинену війною».
Коментарі
Підписатись