Власний досвід«Має бути доступним для всіх». Ветерани про адаптивний спорт і залученість у маленьких містах

Великою частиною реабілітації ветеранів є робота над тим, щоби знайти нові цілі, мотивації й опори й повернути почуття приналежності до суспільства. 

У цьому добре допомагає ветеранський спорт, де ветерани або екскомбатанти можуть віднайти знайоме їм ком’юніті та побачити, що їхній попередній досвід має застосування десь, окрім як на полі бою. Також важливим може бути залучення до громадської діяльності, яка надає відчуття мети.

Водночас що далі від великих міст, то важче цю частину реабілітації реалізувати. Разом із Програмою розвитку ООН в Україні (UNDP) ми поговорили з ветеранами Ярославою та Ростиславом, які розвивають можливості для ветеранів та адаптивний спорт у своїх громадах. Вони розповіли, як їм свого часу допомогли реабілітуватися спорт і громадська діяльність і з якими проблемами вони зараз стикаються в роботі з ветеранами в маленьких містах.

текст: Анастасія Микитенко

Ярослава

Я щиро вболіваю за нас у маленьких містах: ветерани – це часто ініціативні, вольові люди, чию корисність варто помічати. 

До армії я вступила у 2014 році – у мене було троє дітей, і я розуміла, що якщо зараз ми не переможемо це зло, то це будуть розгрібати вже менші. Мене не взяли офіційно в армію, тому що не хотіли брати відповідальність за жінку з дітьми, тому я пішла на службу в добровольчий батальйон «Айдар» як парамедикиня. Ми були на напрямку Щастя в Луганській області, тоді там було дуже гаряче. У 2015 під час обстрілу я забігла в будинок по зброю, тоді в кімнату залетіла міна. 

У мене були множинні осколкові поранення на спині, плечах, руках. Найсерйознішими ускладненнями виявилися порвані нерви та сухожилля – лікарі дуже довго відновлювали мою здатність рухати рукою. Та одну травму всі пропустили – осколок у голові, та значну  черепно-мозкову травму. На той час ще не робили так часто МРТ, та й узагалі саме військова медицина була не дуже розвинена. Тільки тоді, коли за кілька місяців я повернулася на службу, адже мене ніким було замінити, почала втрачати свідомість. Мені ставало погано без будь-якої причини, лікарі почали досліджувати голову. Через таке відтягнене лікування в мене почалося відмирання зорового нерва, і я зараз погано бачу. Також іноді мені стає погано, болить голова, починаються судоми, підвищується тиск. 

Після повернення в Бердичів мені було складно – я нічого не хотіла, була дуже млявою. Мені було важко прийняти, що я фізично не можу виконувати свої обов’язки, що мушу звільнитися не тому, що ухвалила таке рішення, а просто тому, що стаю тягарем, а не допомогою. Мені так хотілося бути нічим не гіршою, ніж побратими. 

Мій син спортсмен, тому він став мене заохочувати займатися спортом. Мені було дуже важко себе змусити взагалі щось робити, тому він подумав, що потрібно створити для мене відчуття відповідальності. У якийсь момент він відправив замість мене заявку на Warrior Games – спортивні змагання для ветеранів, записав мене на категорії плавання та стрільб. 

Спочатку я думала, що не поїду туди, але потім виявилося, що зареєструвалося багато друзів, тому я вирішила таки взяти участь. У Житомирській області живе ветеран Афганської війни, який нас усіх сконтактував і все організував. Мабуть, без нього я б не поїхала. 

Мені було важко прийняти, що я не можу виконувати свої обов’язки, що мушу звільнитися не тому, що ухвалила таке рішення, а просто тому, що стаю тягарем. 

Я вже одягнула купальник, а потім зрозуміла, що боюся, що мені важко вийти в басейн. Тоді мене підтримали тренер і Тайра – вони говорили, що це не про змагання, що не варто ставити до себе завищених запитів, просто варто прийти та зробити. Я також знала, що там на мене чекає родина, я хотіла бути сильною для них. 

Результати в мене були не дуже добрі, але мене таки взяли до збірної. Мені так сподобався формат ветеранського спорту – я дивилась на інших і розуміла, що люди з ампутаціями та на кріслах колісних показують такі результати, а отже і я зможу все, якщо постараюся. 

У Бердичеві в мене був побратим Сергій, який займається патріотичним вихованням молоді, він допоміг мені знайти тренера в місті – до Києва я їздити не могла. Я обрала змагатися в паверліфтингу та плаванні.  

Зараз я розумію, що вже ніколи не покину спорт. 

Моя тренерка Людмила зголосилася допомогти мені безоплатно. Наш басейн був на довгому ремонті, тому ми тричі на тиждень їздили до сусіднього Козятина, щоби мати змогу позайматися. 

А тренерка з паверліфтингу Ірина тренувала мене в безоплатному спортзалі. Це комунальне некомерційне підприємство в підвалі, у поганому стані й зі старенькими тренажерами. Проте Ірина там уже понад 20 років, вона чемпіонка з паверліфтингу в Європі, дуже потужна тренерка. Після змагань ми разом отримали грант, щоби переобладнати спортзал – іронічно, що нові тренажери приїхали нам за день до повномасштабного вторгнення з харківської фабрики. 

За місяць вони мене підготували, я зайняла бронзу в паверліфтингу та четверте місце в плаванні на спині. Мене ця історія дуже надихнула. Зараз я розумію, що вже ніколи не покину спорт. Я працюю над тим, щоби поширити інформацію про ветеранський спорт якнайдалі, залучити якомога більше людей, своїх побратимів. У великому місті це, звісно, легко, проте в областях не дуже. Наприклад, наш спортзал відвідує Саша – він користується кріслом колісним. Через те, що це підвальне приміщення, його щоразу спускають і піднімають на руках. Це незручно й неприємно для людей, які пересуваються кріслом колісним. Він також мусив навчитися керувати автомобілем із ручним управлінням, щоб хоч якось туди доїжджати, тому що тут немає соціального таксі та більшої кількості громадського транспорту, як у великих містах.  

З фінансуванням також великі проблеми поза містами. Наприклад, басейн у Бердичеві мали відремонтувати за програмою «Велике будівництво», і через це він мав би бути безплатним для соціально вразливих верств населення. Та через війну міська рада добудувала басейн своїм коштом, тому більше він безплатним не буде. Водночас ветеранам може бути важко оплачувати й тренера, і басейн. 

Та я б хотіла, щоб всі мали можливість займатися спортом без обмежень, щоб почувалися рівними. Точно не хочу окремих спортзалів для ветеранів – це ізоляція, яка шкодить усім. Для мене, наприклад, було приємно познайомитися в тому залі з усіма людьми, яких я би не зустріла в інших обставинах. Як ветеранка, я живу у своїй бульбашці, а це чудова можливість вийти з неї ненадовго, поговорити про щось, окрім служби. 

Зараз я переїхала у Козятин, тут немає тренерів, спортзалу й басейну. Отож я мушу починати свій шлях з пошуку обладнання наново, а поки дистанційно тренуюся з дому. 

У Житомирській області нам дуже допомагали в міській раді щодо всіх ініціатив зі спортом, та й узагалі адвокацією для ветеранів. Облрада допомагала зібрати команду та їздити на спортивні змагання. Я вже всіх знала й могла вільно зателефонувати комусь і порадитися щодо нових проєктів. 

Проте в новій області я мушу наново налагоджувати контакти й зараз бачу, що тут майже нічого не робиться в плані реабілітації та ветеранства. Тут закрили басейн, бо його утримання вважають недоцільним, а потім закрили реабілітаційний центр для дітей з інвалідністю. Хоча люди виходили та страйкували, нікого це не цікавило. Я поки що не знаю, як із ними говорити, як доносити інформацію про потреби ветеранів у маленьких громадах. 

Проте у ветеранів є великий потенціал, і те, в який бік його повернути, залежить лише від громади. Я щиро вболіваю за нас у маленьких містах: ветерани – це часто ініціативні, вольові люди, чию корисність варто помічати. 

Я б хотіла, щоб всі мали можливість займатися спортом без обмежень, щоб почувалися рівними. 

Руслан

Мене врятувало те, що мені одразу було як себе залучити. Моя адаптація відбулася здебільшого саме через роботу. 

Я доброволець з 2014, мобілізувався з першими воєнними діями в Криму та сході України. Ми були місяць на навчанні, а потім вирішили таки їхати в складі Азову. Перед Новим роком я отримав мінно-вибухове поранення, що дуже вплинуло на мій зір. Він так повністю й не повернувся. На щастя, обласна лікарня Дніпра зробила все, щоб реабілітувати мене максимально, після чого я повернувся в Новомосковськ.

Ще до війни я був залучений у молодіжну громадську організацію «Прометей», тому коли повернувся, мені було, чим себе зайняти. Так, я втратив час, там були нові люди, до яких треба було звикати, проте я знав, що мені робити. Зазвичай, коли ветерани повертаються до своїх маленьких міст і сіл, то найтяжче – це розпланувати, що робити далі. Вони часто не можуть бути залученими до важких робіт, їм складно повертатися до того, що вони робили раніше, тому в цей період хвилювання за майбутнє й наздоганяють безпорадність, розгубленість, погані думки, що вони більше не належать до цього суспільства. Мене врятувало те, що мені одразу було як себе залучити. Моя адаптація відбулася здебільшого саме через роботу. 

Та це була громадська діяльність, і мені таки треба було шукати, як забезпечити свої базові фінансові потреби. У моєму містечку складно було знайти щось, що мені подобалося би, було би близьким до мого досвіду на війні. Я знайшов проєкт «Шляхами героїв» і три роки працював гідом у Музеї АТО в Дніпрі – робив екскурсії для дітей з усієї області. Це була, з одного боку, цивільна професія, а з іншого – вона дала мені змогу говорити про свій досвід, про досвід моїх побратимів, війну. Мені пощастило, що в мене немає обмеження в мобільності, проте іншим така робота не підійшла б: наш транспорт не розрахований на людей з інвалідністю, ветерани з мого містечка навряд чи змогли розраховувати на можливості поза містом.

Лук знову дав ті відчуття польової стрільби, ту концентрацію, захоплення від того, що я можу.  

У 2017 році я вперше прочитав у ветеранських чатах про «Ігри нескорених». Тоді я особливо не готувався. Для мене важливо було просто вирватися кудись на кілька днів і побути в оточенні своїх – воїнів, які переживали те саме, що і я, які розуміли мене та мої проблеми. Наприклад, там я познайомився з іншим ветераном, який мав проблеми із зором через поранення. Було дуже помічно почути, як він із цим жив, де реабілітувався й що зміг зробити попри все. 

Тоді я вибрав для себе легку атлетику, бо вона мені подобалась ще до війни, а також стрільбу з лука. До поранення я був одним з найкращих стрільців у своєму батальйоні, проте через проблеми із зором уже не міг стріляти так прицільно. Лук знову дав ті відчуття польової стрільби, ту концентрацію, захоплення від того, що я можу. Та в моєму місті, звісно, не було нічого з цим пов’язаного. Уперше я взяв до рук лука вже на змаганнях. 

Мені так сподобалася стрільба, що я вирішив таки почати тренуватися: знайшов центр у Дніпрі та намагався їздити туди принаймні раз на тиждень. У нас також немає нормальної інфраструктури, де можна побігати: стадіон уже шостий рік на реконструкції, лишається лише набережна без належного покриття. У містечках і селах ще більш віддалених від села люди взагалі тренувалися штангами із шин. Це дуже злило мене свого часу, тому що я не мав змоги нормально підготуватися до ігор не тому, що я не хочу, а просто тому, що в мене немає можливості. 

Та ці ігри і їхні учасники дуже надихнули мене включитися у ветеранський спорт ще більше, адже коли ти бачиш людину на двох протезах, яка біжить швидше за тебе, то одразу мотивуєшся робити більше, адже здається, що немає нічого неможливого. Я поширював інформацію про ігри, щоб хлопці й дівчата не закривались у своїх квартирах і головах. Так долучився і до «Спортивних амбасадорів» від «Повернись Живим», щоби заохотити ветеранів, можливо, витягнути на ігри людей, які не займалися спортом, не уявляли, що вони можуть виступати на змаганнях. Деякі ветерани, з якими я контактував, щороку їздять на ігри, інші – спробували та зрозуміли, що це їм занадто тяжко, і це також окей. 

Для мене важливо було побути в оточенні своїх – воїнів, які переживали те саме, що і я, які розуміли мене та мої проблеми.

Ми також організовували локальні адаптивні змагання та просто походи. До нас долучалися й партнери, і діти ветеранів, і активна молодь, і це вже перетворювалася на якусь сімейну активність, де залучені всі. Фізична активність чудово допомагає боротися зі стресом і поганими думками, розвиває командний дух і відчуття приналежності до своєї громади. 

Мені так хочеться, щоб ті, хто повертаються, мали всі можливості, яких не вистачало свого часу мені.  

Зараз ми працюємо, щоб створити безбар’єрні умови для занять спортом. У місті немає басейну, а майже спортзали знаходяться на другому поверсі, куди людям на кріслах колісних неможливо дістатись. Я також готую до відкриття свій власний лучний клуб. Мені так хочеться, щоб ті, хто повертаються, мали всі можливості, яких не вистачало свого часу мені.  

Це не завжди легко, звісно. Ми орієнтуємося здебільшого на міжнародні та українські гранти, бо підтримки від місцевої влади наразі не достатньо.

Коли ми приходимо, говоримо, що, окрім безпосередньої підтримки захисників та захисниць, це буде класний імідж для міста, що ми можемо бути прикладом для інших міст у напрямі роботи з ветеранами, то чуємо у відповідь, що це цікаво, що вони обов’язково почнуть щось робити, але чомусь далі не беруть ініціативу, і такі пропозиції відкладаються на потім. Так не у всій області, але чомусь у нашому місті склалося саме так. 

За роки війни наша молодіжна громадська організація перетворилась на ветеранську, бо практично всі наші активісти або ветерани, або захисники, або чекають захисників з війни. І хоч ми не є класичної ветеранською організацією, але маємо свій простір, де допомагаємо ветеранам і їхнім сім’ям психологічно, юридично та поліпшуємо їх загальний добробут. Цей простір також замалий для нас, адже, окрім нових проєктів, значно збільшилась кількість ветеранів із початком повномасштабного вторгнення. Проте нам важко знайти приміщення без міської влади, їхнього розуміння та підтримки. Інколи здається, що їм це просто не потрібно, і в цей момент хочеться опустити руки. Коли ти бачиш, що в інших міста та громадах обговорюють і впроваджують додаткові програми підтримки, розвивають безбар’єрність, запрошують ветеранів на різні заходи, надають безплатні доступи до спортзалів, а тобі десь відмовили, десь передумали, десь зманіпулювали... то хочеться все кинути і займатися своїм життям.

Проте я розумію, що маю це робити, бо в цьому є і буде потреба. Отож фактично, ми взяли на себе велику частину роботи з ветеранами та військовими в нашому місті та в області: з підтримки дітей військових, із навчання комунікації з військовими, розповсюдження можливостей для ветеранів. Ми також їздимо в зовсім маленькі містечка та села з презентаціями та заходами, щоб залучити людей, запросити у наш простір. Люди дуже дивуються й водночас радіють, що до них приїжджають і що про них не забувають, що з ними просто говорять. 

Ми маємо попіклуватися про те, щоб ветерани мали змогу бути включеними, а не перебувати в постійному страху через безробіття та відрізаність від усього. 

У багатьох людей складається враження, що з ветеранами важко, що їх варто боятися, бо вони почнуть стрілятися на вулиці після війни. Проте якщо забезпечити їм базові умови, вони можуть стати рушійною силою для підтримки, відновлення, відбудови, змін. Ми маємо попіклуватися про те, щоб вони мали змогу бути включеними, а не перебувати в постійному страху через те, що їхній сім’ї ніде жити та немає що їсти через безробіття та відрізаність від усього. З цим дійсно важче, що далі ти їдеш від великого міста.