Власний досвід«Вважала себе недожінкою»: я інтерсекс-людина

Інтерсекс-люди – це люди, чиї статеві ознаки не можна визначити в гендерно-бінарній системі як однозначно чоловічі чи жіночі. Інтерсексність визначають за особливостями як зовнішніх чи внутрішніх статевих органів, так і статевих хромосом і гормонів. Люди народжуються з цими особливостями, проте іноді вони можуть проявлятися лише в пубертатному віці. За підрахунками вчених, інтерсекс-люди становлять до 1,7% від загальної популяції. 

Разом з громадською організацією «Почута» ми поспілкувалися з інтерсекс-людиною й активісткою Мариною про її досвід життя з одним із варіантів інтерсексності, виклики в стосунках і шлях до прийняття себе. 

Авторка: Леся Королюк

Марина Андржієвська

27 років

Я прагну створити й розвивати спільноту, щоби тема інтерсекс-людей ставала менш табуйованою й не зрозумілою більшості

Про синдром й обстеження

Моя варіація інтерсексності – синдром Маєра–Рокітанського–Кюстера–Гаузера (МРКГ). Якщо простою мовою, це повна або часткова відсутність матки, шийки матки й піхви. У деяких людей матка може бути недорозвиненою, як у дитини, в інших вона має вигляд тяжа, а буває, що цього органа немає взагалі.

Дізналася про свій синдром я лише в 16 років, коли пройшла обстеження в Інституті ендокринології. Мама відвезла мене туди перевіритися, адже на цей час у мене досі не почалися місячні. У моїй родині всі замовчували цю тему, ніхто ні про що не попереджав і нічого не проговорював. У мене перевірили каріотип, проводили дуже багато УЗД, робили рентген мозку, намагаючись знайти якусь патологію. Насправді ж мій синдром виникає не через патологію, він закладається на генетичному рівні, і нині вважається варіантом норми. Пізніше я дізналася, що в мене є лише яєчники й укорочена піхва. Я погано пам’ятаю деталі, адже це було 11 років тому, але один момент чітко закарбувався в пам’яті: тоді лікар повідомив мені, що я безплідна. 

Мамі лікар сказав, що довжину піхви треба перевіряти на практиці. Дізнавшись про це трохи згодом, а також про те, що піхву можна розтягнути, я почала це практикувати за настановами лікарів, хоча це досить складно й болісно. А рік тому одна з гінекологинь порадила піти на операцію з розширення піхви, стверджуючи, що лише так я зможу жити нормальним статевим життям. Таку операцію майже ніде не роблять, вона не популярна і складна. Я чула історії інших дівчат, тому розуміла, що шанси є, проте водночас побоювалася лягати під ніж, не дослідивши цю тему й не перевіривши все. Поспілкувавшись з іншими спеціалістами, я зрозуміла, що насправді ніхто не знає довгострокових наслідків такої процедури, адже під час неї перешивають м’язи. Тож я вирішила відкласти це рішення до моменту, поки на практиці не перевірю, чи насправді мені потрібна така болісна й серйозна операція.

У моїй родині всі замовчували цю тему, ніхто ні про що не попереджав і нічого не проговорював

Про прийняття себе

Якщо когось не влаштовую, мені однаково, я себе вже не зміню

Після висновку лікарів я не знала, що робити далі зі своїм життям. Усе життя до цього я провела з мріями про те, як разом із чоловіком виховуватиму щасливих дітей, про успішну роботу, яка дозволить забезпечувати сім’ю. Новини про синдром зламали мене психологічно. Спочатку я просто будувала короткострокові плани. Так переїхала до Києва на навчання, адже давно цього хотіла. 

Тривалий час я вважала себе «недожінкою», ненавиділа себе, свою долю, хотіла замкнутися від усіх. Після 20 років я зрозуміла, що діти нічого в житті не вирішують, і нарешті змогла поговорити про свою особливість з мамою. Потім почала працювати з психологом над прийняттям себе й свого тіла. Зараз мені досі складно приймати те, що мушу проходити через біль розтяжок, проте загалом можу сказати, що прийняла себе. Якщо когось не влаштовую, мені однаково, я себе вже не зміню. Моя внутрішня дитина часом нагадує про попередні стани й травматичні події: отут від нас відмовилися, а тут хлопець перестав писати, коли дізнався про мій синдром… Але доросла я контролює й вчасно зупиняє це. Прийняти себе дуже важливо, адже без цього я би й половини не зробила з усього, чого досягла на сьогодні.

Про пошук спільноти

Тривалий час я вважала себе «недожінкою», ненавиділа себе, свою долю, хотіла замкнутися від усіх

На 2012 рік, коли мені повідомили про синдром, дізнатися щось достовірне про нього було дуже складно, особливо в українськомовному сегменті інтернету. Оскільки з англійською я не дружила, доводилося читати статті російською. Також я почала вивчати свої дитячі обстеження, де писали, буцімто в мене були ознаки матки й шийки, хоча зараз лікарі не бачать зовсім нічого. Певний час я проходила цей шлях майже одна, без підтримки. Єдиною людиною, якій я відкрилася, була подруга, з якою дружимо ще зі школи. 

У 2020 році я дізналася, що мій синдром є варіацією інтерсексності. Ми з подругою знайшли статистику щодо інтерсекс-людей і так з’ясували, що зі своїм варіантом я зірвала джекпот, адже трапляється він досить рідко, приблизно з тією ж частотою, що й руде волосся. Так вийшло, що з інтерсексністю й кольором волосся у мене комбо рідкісних ознак.

Коли почала шукати людей зі схожим досвідом, потрапила в чат, де були такі ж дівчата, як і я. Там були люди з різних країн колишнього СНД, зокрема росіянки. Після 24 лютого 2022 року я обірвала контакти з ними й почала шукати своє ком’юніті самотужки. Наразі в Україні дуже складно знайти відкритих інтерсекс-людей, але я продовжую шукати, спілкуватися, уже є український чат інтерсекс-людей. Також навіть зараз в українському просторі інтернету досі не так багато інформації про нас, а без підтримки жодної активної інтерсекс-організації складно кудись пробиватися. Я прагну створити й розвивати власну спільноту, щоби тема інтерсекс-людей ставала менш табуйованою й не зрозумілою більшості. Якщо хтось має варіацію інтерсексності або підозрює її в собі, я відкрита до спілкування, роз’яснення й підтримки.

Камінгаут для мене був емоційним і фізичним оголенням. Я готувалася до цього моменту, працювала з психологом, писала дописи, які врешті опублікувала

Про камінгаут

Камінгаут для мене був емоційним і фізичним оголенням. Я готувалася до цього моменту, працювала з психологом, писала тексти дописів, які врешті опублікувала на своїй сторінці. Я знала, що батьки не зрозуміють мого вчинку. Спочатку вони ніяк не відреагували, хоча я знаю, що тато читає мій інстаграм. Уже пізніше моя мама обурювалася, що я розповідаю про такі речі на публіку, водночас не думаючи, що в мене є батьки й родичі, на яких це вплине. Проте, коли мені було 16, про мене ніхто не подумав, мені ніхто не сказав, що я нормальна. А у 24 мені сказали, що мій синдром – це не смертельна хвороба, то й не варто про неї говорити і вважати її проблемою. Мамі було складно спершу осягнути важливість камінгауту для мене, і я розумію чому. Проте, коли я їй пояснила, навіщо це роблю, вона врешті мене зрозуміла й прийняла.

Моя особливість для мене – це боротьба із самою собою, тож після камінгауту мені стало легше. Мої дописи побачило багато людей, я була в шоці від того, скільки підтримки мені висловили. Я зрозуміла, що потрібно продовжувати говорити про себе й інших інтерсекс-людей, писати, займатися активізмом, адже рівень обізнаності в суспільстві дуже малий. Усім було би набагато легше, якби люди мали хоча б якісь знання про інтерсекс-людей. 

Про стосунки

За 27 років у мене ще не було стосунків, і я навіть рада, що їх не було в більш ранньому віці. Тоді я ще недостатньо знала про свій синдром і була вразлива. Мені могли б нашкодити й фізично під час сексу, і психологічно, дізнавшись про мою особливість. Моя самооцінка в минулому була дуже низька, адже я вважала, що нікому не буду потрібна без можливості народжувати. І попри це я закохувалася й хотіла мати стосунки. Просто вони не складалися.

Зараз, коли я кажу чоловікам про свою особливість, вони нерідко лякаються. Буває, сидить переді мною досвідчений, успішний, розумний чоловік, але щойно я починаю розповідати йому про інтерсекс-людей, у нього вже злякані очі. Деякі хлопці тікають від мене, замовкають ще на етапі переписки. Я розумію, що їм складно це прийняти й варто готувати їх до цієї розмови. Проте в них хоча б є я – людина, яка готова відповісти навіть на нетактовні питання. Найсмішнішим було запитання від хлопця про те, чи є в мене щось від чоловіка. На противагу хлопцям, дівчата сприймають все простіше й толерантніше. Також знаю інтерсекс-дівчат, у яких склалося легше з прийняттям, які мають стосунки, і їхні партнери сприймають їхні особливості спокійно. 

Я вважала, що нікому не буду потрібна без можливості народжувати

Про розуміння інтерсексності

Коли намагалася визначити своє ставлення до інтерсексності й ЛГБТ-спільноти загалом, я зрозуміла, що все це природно, люди народжуються різними й лишається лише приймати їх. Дехто обурюється, що ми надумуємо собі проблеми й ідентичності, але ж ми такими вже народилися, до того ж самі до кінця пояснити все не можемо, бо інтерсексність ще недостатньо вивчена. 

Також я усвідомила, що в сучасному соціумі чітке розділення за статтю вже не працює, як і уявлення, що гетеросексуальність є єдиною нормою. Представники ЛГБТ+ мусили мовчати про себе протягом історії, хоча чимало з них були талановитими й впливовими людьми. Я розумію, чому ми, інтерсекс-люди, можемо викликати подив, нерозуміння чи страх. Адже людський мозок намагається хоча б якось пояснити й ідентифікувати незнайомі явища. Проте різноманіття стосується абсолютно всіх на різних рівнях. Ми всі різні, по-різному дивимося на світ і живемо це життя. Якщо людина нікому не заважає й не чинить шкоди, варто приймати її, навіть якщо вона чимось відрізняється від більшості. Саме тому я не розумію деяких радикалів, які стверджують, що ми їм заважаємо і щось нав’язуємо.

Про проблеми інтерсекс-людей в Україні 

Якщо людина нікому не заважає й не чинить шкоди, варто приймати її, навіть якщо вона чимось відрізняється від більшості

У нас дуже не просто інтерсекс-людям, які народилися зі складними варіаціями. Наприклад, якщо дитина народжується зі змішаними статевими органами, у нашій країні це катастрофа. Знаю історії, коли в таких випадках лікарі з батьками вирішували, які органи відрізати, а які лишити. Так робити не можна. По-перше, на це немає згоди дитини. По-друге, організм може бути дуже непередбачуваним, особливо в пубертатному періоді. Наприклад, дівчинка, якій відрізали чоловічі статеві органи, може однаково почати розвиватися як хлопчик: у неї може ламатися голос, з’являтися вторинні статеві ознаки за чоловічим типом тощо. Для дитини це може бути дуже травматично.  

Дорослим інтерсекс-людям дуже складно знайти лікарів, адже небагато з них узагалі знаються на інтерсексності. Коли я вперше шукала собі гінеколога, прийшла в студентську поліклініку і сказала, що в мене немає місячних, лікарка спитала, чи я не вагітна. Коли я розповіла про свій синдром, вона подивилася здивованими очима й повідомила, що їй таке трапляється вперше. 

Загалом я дуже часто чую від лікарів фрази «ви в мене така перша», «я на такому не спеціалізуюся» й «зверніться до іншої». Я ще розумію, коли пересічні люди не розбираються в інтерсексності, але коли про таке не знають і не хочуть дізнаватися медпрацівники, мені дивно. Тож, коли я йду до нового спеціаліста, то ніколи не знаю, що на мене там чекає. Мені можуть виписати зовсім не потрібні й навіть шкідливі ліки. Частково проблема ще й в тому, що інтерсексність погано вивчена, проведено мало досліджень з цієї теми. Попри всі виклики, травма подарувала мені мету – підвищити обізнаність України в питаннях інтерсекс-людей і створити для них ком‘юніті задля допомоги й підтримки.