Власний досвід«Постійно бігти, щоб не думати про те, що всередині». Анна Ільющенкова про життя після Іловайську

29 серпня 2014 року росіяни погодили гуманітарний коридор, щоби дозволити українським військовим вийти з оточення в Іловайську. Проте вони розстріляли обидві колони. Тоді 366 українських воїнів загинуло, 429 отримали поранення різного ступеня тяжкості, 300 – потрапили в полон.

Серед полонених – Анна Ільющенкова, яка на той час працювала бойовим медиком. Вона розповіла, як досі бореться з наслідками цього досвіду, на які труднощі натрапила після полону та як перетворила їх на допомогу військовим і їхнім родинам зараз. 

текст:  Анастасія Микитенко

Анна Ільющенкова

Люди, які борються за справедливість і хочуть бачити вільну країну, не можуть залишатися вдома в такі часи. 

«Можемо не говорити про це?» 

У 2014 році я не могла не піти у військо – а як можна по-іншому? Люди, які борються за справедливість і хочуть бачити вільну країну, не можуть залишатися вдома в такі часи. Я сказала рідним, що їду, коли вже була в дорозі. Через місяць служби мене перевели в Іловайськ.  

Ми виходили з нього так званим зеленим коридором, але ми всі вважаємо його коридором смерті. російські війська вже встигли окопатися, вони чекали на нас і обстрілювали усім, що в них було. Ми йшли колоною, у всіх на виду, і були такою легкою ціллю. Через це й загинуло так багато людей. 

У мене було шість поранень, як пізніше сказали лікарі, два з них були смертельні, і це диво, що я вижила. Після цього я потрапила в полон на п’ять днів. Та можемо не говорити про нього? Коли я починаю це згадувати, у мене з’являються сльози, я не можу спати. Мені краще про це не думати. Можу сказати тільки те, що там мені не надавали ніякої допомоги й обміняли лише тому, що розуміли, що або вони мене віддають, або я помираю. Більше від мене нічого було очікувати. 

Просто в один день прийшли, узяли мене на ноші, віддали нашим, а ті повезли в госпіталь у Запорізькій області, потім – у Мечникова. У Дніпрі мені зробили декілька операцій, бо було дуже багато осколків в області хребта, печінки, кінцівок. А потім мене помітили литовські лікарі й одразу ж забрали на лікування за кордон. Там мені врятували ногу, бо в Україні стояло питання ампутації через зараження крові. Саме в Литві небезпека смерті нарешті відійшла за 100%. У полоні я вдиралася пальцями в землю, уявляла, як мене витягнуть і все буде добре. І нарешті все було. 

Першим, що я зробила, коли вийшла з полону – це зателефонувала близьким. Синові сказали, що я вже загинула в полоні. Я, на жаль, навіть не встигла їх побачити перед тим, як вилетіла в Литву. Тоді наше посольство організувало кампанію, у якій привезли мого сина й іще декількох дітей поранених військовослужбовців. 

«Відчуття, наче ти борешся з усім світом»

Коли мене привезли в Україну після Литви, то я не могла позбутися відчуття, наче мене викинули в життя, що я вже нікому не цікава. Усе, що в мене було, це дві з чимось тисячі гривень. Усі подальші реабілітації вигризали для мене друзі-військові та волонтери. Мені не могли навіть дати статус учасника бойових дій, бо треба було дуже довго підтверджувати, що я взагалі була в Іловайську. Було підтвердження в Литві, яке мені зробили одразу після приїзду, але в нас цього було недостатньо, і ми два роки шукали шляхи, щоб легалізувати ці документи тут, в Україні.  

Цей період був найтяжчим. Певний час я не могла піти на роботу, тому що досі відновлювалася фізично. Перед війною я починала свій бізнес у кондитерці, закупила товар, який просто зіпсувався до часу, як я повернулася. Деякі постачальники поставилися з розумінням, сказали, що вдячні мені за службу й анулюють мій борг, адже для них це не така велика сума. Проте інші вимагали виплат. Коли я погасила їхній борг, до мене повернулися ті, які начебто списали кошти, і почали також просити повертати борг. Я досі виплачую їх. 

Начебто те, що ти кинула свій бізнес, пішла на війну, отримала поранення, через які не можеш нормально працювати – це лише твої проблеми. 

Ми із сином порахували, що чай можна заварювати 12 разів, доки він повністю не втратить свій колір. Грошей від держави вистачало, щоб оплатити комунальні платежі. Це було дуже жахливо й боляче – відчувати, що нікому не цікаво, як ти виживаєш. Начебто те, що ти кинула свій бізнес, пішла на війну, отримала поранення, через які не можеш нормально працювати – це лише твої проблеми. Зараз я вже можу спокійніше говорити про це, але тоді я буквально себе витягала за волосся з цієї ями, повторювала собі знову, що все буде добре, що я не лишуся назавжди в цій темряві. 

Коли я повернулася в лікарню, на свою довоєнну роботу, хтось дійсно підтримував мене, а багато хто відмовчувався й узагалі старався не згадувати, де я була чотири місяці. Проте один зі співробітників сказав щось, що досі сидить у моїй голові – що таких, як я, треба ставити на Дерибасівській і розстрілювати, бо як так можна – іти й воювати? 

Я так довго йшла лише до статусу УБД – що через певний час навіть деякі юристи, які мали б краще розбиратися в цих протоколах, приходили до мене за порадою. Така в мене була вузька юридична спеціалізація на досвіді, а не освіті. 

Коли ти показуєш УБД, а тебе виганяють із маршрутки триповерховою лайкою, і всі мовчать, ніхто за тебе не заступається; коли ти повертаєшся на роботу, а тобі всі кажуть, що в тебе якесь завищене почуття справедливості – у такі моменти, звісно, здається, що ти більше не потрібен нікому, що проти тебе налаштований увесь світ. 

Та мені пощастило, що я була здебільшого біля людей, схожих на мене – які також боролися за вільну Україну, які продовжують волонтерити й роблять прекрасні, неймовірні речі. 

Я не вміла пояснити рідним, що зі мною відбувається, а вони не розуміли, чому я так багато вкладаю у вирішення проблем інших людей

«Потроху вчимося допомагати системно»

Коли я почала добиватися УБД, то ми з трьома друзями заснували громадську організацію, що піклується про ветеранів і їхні сім’ї. Я зараз навчаюся на юридичному й розумію, як класно все прописано на папері, але коли доходить до реальності, тобі все потрібно вигризати, ледь не подавати в суди за те, що тобі належить по праву.  

Здебільшого ми допомагаємо юридично з отриманням УБД і встановленням факту загибелі військового, проте ми також підписали меморандуми з психологічними організаціями. Також роздаємо гуманітарну допомогу тим, хто, як і я колись, ледь виживають фінансово, доки держава оформляє документи. Нещодавно уклали меморандум із центром зайнятості, щоб допомогти ветеранам перекваліфікуватися. До нас за допомогою звернулося понад 20 000 людей. 

Як виявилося, треба дуже багато чого знати, щоб управляти ГО. Ми потроху навчилися писати статути, протоколи, меморандуми, фандрейзити кошти серед українських діаспор. Зараз ми фокусуємося на написанні грантів, утриманні волонтерів, а також на тому, щоб хоч якось компенсувати роботу тих, хто залучений до організації на постійній основі. Мені знадобилось багато навичок із періоду, коли я вела бізнес, проте я також постійно прохожу невеликі курси для управлінців і тих, хто займається громадською діяльністю, навчаюся у колег. 

«Ти вже не ніколи не будеш довоєнною Аньою»

Я не працювала дуже з психологом. Коли я спробувала розказати про полон першій психологині, то вона просто почала плакати. Це мене дуже шокувало. Я не хочу, щоб нас жаліли. Ми можемо, ми сильні люди. Якщо ми змогли вистояти там, то дайте нам трохи підтримки, і ми можемо змінити дуже багато тут. У нас є прагнення, у нас є сила волі. Тому більше я нікуди не зверталася. 

Я сама пішла навчатися на психологію, тому що мені хочеться допомогти тим, хто проживає те, що і я, але також і зрозуміти трохи, що відбувається зі мною. 

Якось я наштовхнулася на людей, які знімали будинки в Карпатах і там проводили психологічну реабілітацію на кілька людей. Я побувала у світі своїх, де тебе чули й розуміли, де на тебе не тиснули, що ти мусиш піти до психолога й негайно щось вирішувати. Це були просто розмови, які давали тобі дуже багато ресурсу й натхнення. 

Зараз ми маємо системи реабілітації в санаторіях для великої кількості військовослужбовців, де працює недостатньо психологів, щоб приділити увагу кожному. Також туди не долучаються сім’ї, а це так важливо, щоб ви проходили цей шлях разом. 

Просто падаю ввечері від безсилля та прокидаюся ранком і кудись біжу, щоб лише не думати про те, що в мене всередині.

Я пам’ятаю, що коли повернулася додому, то мені складно було порозумітися навіть зі своїми, не кажучи вже про інших цивільних. Усі очікують, що ти повернешся і будеш таким, як був, або принаймні станеш «нормальним» колись. Та після такого досвіду неможливо не змінитися, адже уся твоя система цінностей перевертається з ніг на голову. Тебе вже не цікавлять гроші, бізнеси, машини та квартири, і ти фокусуєш свою діяльність на допомозі іншим, на змінах у суспільстві. Я не вміла пояснити, що зі мною відбувається, рідним, а вони не розуміли, чому я так багато вкладаю у вирішення проблем інших людей. І було б добре, якби сім’ї вчилися наново взаємодіяти одне з одним, аби ти мала час навчитися бути з ними, а вони – пізнати нову тебе. 

Зараз розумію, що просто завалила себе роботою, волонтерством, навчанням, щоби втекти від свого досвіду. У мене буквально розписана кожна хвилина життя, я дуже рідко бачуся з рідними. Просто падаю ввечері від безсилля та прокидаюся ранком і кудись біжу, щоб лише не думати про те, що в мене всередині. Лише сьогодні я трохи згадувала минуле перед інтерв’ю, а так я себе завантажила до того, що немає часу думати. Лише тоді, коли щось у роботі йде не дуже добре, я згадую полон, згадую періоди, як виживала після реабілітації в Литві, і впадаю іноді ще в більший відчай. Проте я, як та жаба, яка збиває постійно те молоко на масло, щоб вигребти. 

Зараз сім’я мене підтримує в тому, чим я займаюся, а син допомагає з комп’ютерами й месенджерами, у яких я ніяк не можу розібратися. Їм також важко, мабуть, що я така завантажена, проте ми одесити й ми вміємо віджартовуватися в найгірших ситуаціях. Вони вже розуміють, що я вибрала такий шлях, що мені є багато чого навчитися, вони поважають і підтримують цей вибір і не намагаються мене переробити під ту Аню, яка була до війни.