Власний досвід«Можу назвати жестову мову рідною». Я працюю перекладачкою з жестової мови

Цьогорічний Національний відбір «Євробачення» привернув увагу до важливої професії – перекладачів жестової мови. Попри їхню потрібність, в Україні їх усе ще дуже мало.

Альона Сінявська знає жестову мову з дитинства, адже серед її близьких були люди, які не чують. Зараз вона заступниця голови в громадській організації «Сурдо Школа» в Одесі, де допомагає перекладати офіційні заходи та повсякденні процеси.

Ми поспілкувалися з Альоною про те, які особливості має її професія, чому її некоректно називати сурдоперекладачкою і як перекладачі жестової мови стають необхідними під час повномасштабної війни.

Текст: Ольга Дуденко 

Альона Сінявська

перекладачка жестової мови

З часом я зрозуміла, що хочу бути не лише перекладачкою для знайомих, але й допомагати в цьому іншим людям, які не чують

«Щодня перекладала щось для бабусі»

Я народилася в сім'ї, де були люди, які не чують, – це мої бабуся та дідусь. Уже з дитинства я потрапила до світу жестової мови, можу назвати її рідною, бо почала нею спілкуватися ще раніше, ніж вербальним мовленням. Тоді я стала ніби посередницею між людьми, які чують, і людьми, які не чують, бо щодня перекладала щось для бабусі та її подруг.

З часом я зрозуміла, що хочу бути не лише перекладачкою для друзів і знайомих, але й допомагати в цьому іншим людям, які не чують, ширше поглянути на цю діяльність. Коли вже вступила до училища, міркувала про те, щоб паралельно поглиблювати знання з жестової мови й отримати відповідний диплом. Тоді я зрозуміла, що в нас немає вищих навчальних закладів, які випускають перекладачів жестової мови, і від цього ставало прикро. 

Один із варіантів, який можна було спробувати, – навчання в організації УТОГ (Українське товариство глухих). На жаль, умови, які вони пропонували, не були для мене зручними, а наприкінці навчання я могла отримати тільки сертифікат, а не офіційний диплом. 

Робота в «Сурдо Школі»

Я просто продовжувала працювати, отримуючи чимало запитів від людей, які не чують. Це були як рутинні завдання, коли треба було перекласти щось у лікарні, так й офіційні зустрічі, якісь судові, нотаріальні питання. Потім я познайомилася з Катериною Хоменко, засновницею «Сурдо Школи» в Одесі. Вона вивчила жестову мову вже дорослою, познайомившись із людьми, які не чують. Згодом Катя почала збирати людей для навчання жестової мови, щоб популяризувати її. 

Я знайшла її сторінку в інстаграмі й написала, що знаю жестову мову, тому можу допомогти в роботі ініціативи. Ми зустрілися з нею, поспілкувалися, зрозуміли, що в нас одні цілі, спільна мета, до якої ми хочемо йти, а сама Школа – це взагалі таке ком'юніті, де ми могли б реалізувати чимало ініціатив для людей, які не чують. 

Нашу діяльність ми ділимо на три категорії: перша – це допомога людям, які не чують, із перекладом, створення для них заходів і тренінгів, гуманітарні проєкти; друга – це курси від організаторів школи; третя – соціальні, культурні й освітні проєкти, що сприяють інклюзії та популяризації жестової мови, медіації стосунків людей, які чують, і людей, які не чують. З часом ми почнемо видавати сертифікати для людей, які пройшли в нас базовий курс жестової мови. Це також дуже важливий напрям, бо ти можеш у будь-який момент зустріти людину, яка не чує. Якщо ти знаєш жестову мову, то зможеш підтримати розмову з нею, допомогти чимось, відповісти на її питання. 

Коли почалася повномасштабна війна, узагалі стався вибух запитів. Я була перекладачкою 24/7

Довгоочікуваний диплом 

Минув час, і мене почали часто запрошувати перекладати офіційні заходи, але я знову ж таки повідомляла колег, що в мене немає диплома. Хтось ішов на це, бо перекладачів жестової мови дуже мало й вони дуже потрібні, хтось не хотів такої співпраці, і я знову поверталася до думки стосовно того, що мені потрібен диплом. 

Сталося так, що директорка Всеукраїнської асоціації перекладачів жестової мови, Наталія Кравцова, запросила мене перекласти два концерти в різних містах України. Коли я сказала їй, що в мене немає диплома, вона розповіла про те, що в одному з полтавських коледжів є факультет, де навчають перекладачів жестової мови. Тоді я дуже зраділа. Після моєї освіти в педагогічному університеті Ушинського в Одесі я б могла стати тільки сурдопедагогом, але я не бачила свого майбутнього в цьому напрямі. 

Я зрозуміла, що пропозиція щодо перекладацької освіти була супер, я погодилася. Спочатку не хотіла, бо все ж таки це постійні переміщення між Одесою та Полтавою, але чоловік мене переконав. Я подумала, що спробую, аж тут почалася пандемія коронавірусу. Усе перейшло в онлайн-режим, мені не треба було переїжджати. Навчальний процес був інтенсивним, із новими знайомствами й інформацією, а я нарешті стала дипломованою перекладачкою.

Потреби людей, які не чують, під час коронавірусу та повномасштабної війни

У розпал коронавірусу було дуже багато запитів на переклади. Це й питання вакцини, і самого лікування. Узагалі від людей, які не чують, завжди є чимало запитів, але коли трапляються глобальні ситуації, типу ковіду чи війни, їхня кількість зростає в геометричній прогресії. Ти радієш, що у твоїй роботі є потреба, але доволі важко їх усі опрацьовувати. 

Тоді ми усвідомили, що в «Сурдо Школі» нам потрібно зосереджуватися на допомозі для людей, які не чують, а не лише популяризувати жестову мову. Ми для людей, які не чують, – закриті: новини, якась інформація, суспільні зміни – це все для них недоступне. Їм теж хочеться все знати, але не виходить, бо немає перекладу.

Ми почали перекладати новини для людей, які не чують, надавати їм інформаційну розсилку з цікавих для них питань. Це був такий період, коли я і допомагала людям, які не чують, і завдяки їм училася коректної комунікації, глибше розуміла їхні потреби. Завдяки їхнім запитам ми визначали, яка допомога потрібна ще, почали залучати людей і розвивати команду школи. 

Коли почалася повномасштабна війна, узагалі стався вибух запитів. Я була перекладачкою 24/7. В Одесі приблизно 200 осіб, які не чують, не враховуючи ВПО, які прибули після повномасштабного вторгнення. Ці цифри змінюються, бо хтось виїжджає, хтось приїжджає, хтось повертається. Під час війни зʼявляються запити, яких раніше не було, – отримати довідку, оновити документи, які залишилися в рідному місті. Але разом із цим не зникають ті запити, які були раніше. У такі моменти я розуміла, наскільки мене не вистачає на всіх і як мало є перекладачів жестової мови. 

Перекладачів жестової мови дуже мало й вони дуже потрібні

На той час я ще була вагітна й перекладала навіть із пологового будинку, в онлайн-режимі, тому що запити зʼявлялися постійно. Зазвичай це побутові речі: когось затопило, комусь потрібно відкачати воду. Часом ти думаєш, що це нескладні питання, але їх теж треба комусь вирішувати, і ти не можеш якійсь сімʼї сказати: «Почекайте, є запити важливіші». Було також важко комунікувати, коли відбувалися відключення світла. Ми з ліхтариками виходили на звʼязок – це було смішно, але водночас страшно. 

Коли не було зв'язку, деяким людям, які не чують, було важко вирішити якісь термінові питання. Наприклад, із Чернігова до Одеси приїхали люди, які не чують, у яких захворіла дитина. Вони викликали швидку, але не могли з нею поспілкуватися, а додзвонитися до перекладачів було майже неможливо. Це все такі моменти, про які ми зазвичай не задумуємося, але це повсякденність для людей, які не чують. 

Люди, які не чують, компенсують нестачу перекладачів жестової мови різними мобільними застосунками для перекладу, але вони однаково не замінюють живої людини. Бувають такі ситуації, що людина, яка не чує, перекладає щось іншій, яка не чує, тому що перший більш досвідчений чи краще розуміється на якомусь питанні. 

Ми дуже багато допомагали з евакуацією, і це теж було доволі важкою роботою. Ми знаходили транспорт для людей, які не чують, вони виїжджали за кордон, комунікували з перевізниками, я повністю жила чужими питаннями й проблемами. Тоді я зрозуміла, що не братиму близько до серця все, з чим стикаюсь, адже мене просто не вистачить. Зараз я працюю так: допомогла людині або передала її запит іншому перекладачу й після цього забула про її ситуацію. Приходять нові запити, тому старі треба відпускати. 

Окрім роботи з евакуацією, ми надавали гуманітарну допомогу – ліками, продуктовими наборами, постільною білизною відповідно до запитів людей. Були випадки, коли чиїсь діти поїхали за кордон, їхні рідні, які не чують, залишилися тут одні, вони не мали можливості зарадити собі, купити все необхідне, належно доглядати за собою. 

Ще ми влаштовували зустрічі з людьми, які не чують, наприклад, у піцерії, для того, щоб просто їх підтримати. Разом із Благодійним фондом «Новий Шлях Героїв» наша ГО проводила тренінг «(Не) чую з фронту» для близьких військових, які втратили слух під час війни, а також для людей, які працюють із військовими. На сьогодні військових, які повертаються з фронту з акуботравмою (ураження слухового або вестибулярного апарату від вибухової хвилі), дуже багато, і їхня кількість, на жаль, збільшуватимуться. Тому ми прагнемо, щоб рідні військових із порушеннями слуху, допомагали їм, а не шкодили чи пригнічували. 

Ми спілкувалися, ділилися власним досвідом, розповідали про жестову мову, про те, що її можна вивчити й використовувати. На нашому тренінгу була психологиня, яка допомагала, а також наша волонтерка, менеджерка з фонду та колишня військова, яка частково втратила слух, теж ділилася власною історією.

Слух – такий орган, який не можна повернути з часом. Його можна тільки частково покращити завдяки слуховим апаратам чи імплантам. 

Це така професія, де ти насправді володієш усією інформацією, якою можливо

Що треба знати перекладачці жестової мови

Це така професія, де ти насправді володієш усією інформацією, якою можливо. Наприклад, мене нещодавно запросили до училища перекладати дипломну роботу, тема якої стосувалася сантехніки. Я в цій темі не розумію нічого, половина слів для мене – темні плями. Тому людина, яка не чує й писала цю роботу, допомагала мені, де, що і як краще показати. Ми вигадували скорочення слів, щоб їх було простіше показати. Я можу ідеально знати жести, але не розбиратися в специфічній лексиці, тому перекладачі з жестової мови вчаться все життя. 

У жестовій мові теж є сленг, коли людина одним жестом може сказати три слова. Є специфічні професії та галузі, з якими ти раніше не стикався. Тому якщо є можливість підготуватися до майбутнього перекладу, варто її використати. Я, як і дипломник, вивчала інформацію, читала його презентацію, досліджувала тему.

Ти завжди маєш розуміти, про що розповідаєш, а не сухо перекладати. Твоє завдання – донести до людини інформацію так, щоби вона її зрозуміла. Варто також враховувати, що є два види жестової мови: КЖМ (калькувальна жестова мова) та УЖМ (українська жестова мова). Наприклад, якщо ти спілкуєшся в повсякденному житті, ти не копіюєш сказане повністю, а доносиш ідею в загальному вигляді, розкладаєш усе по поличках. Це УЖМ.

Калькувальна жестова мова потрібна тоді, коли ти перекладаєш новини, якісь офіційні заходи й маєш чітко перекладати те, що говорить лектор чи доповідач. Слово в слово. Коли я перекладаю сухо, є небезпека, що людина може просто не зрозуміти перекладу, але це культура перекладача, я маю її дотримуватися. 

Ти маєш бути емоційною, використовувати міміку й рухи тіла

Якщо ти працюєш із якоюсь людиною тривалий час, ти вже розумієш, наскільки швидко вона сприймає інформацію, як краще її пояснювати, і ти можеш підлаштовуватися під конкретного співрозмовника. Коли ти перекладаєш у телевізійному форматі, то усвідомлюєш, що перекладаєш для широкої аудиторії й маєш дотримуватися золотої середини – добре перекласти людям, які грамотні й обізнані, і тим, які повільніше сприймають жестову мову. Особисто для мене це дуже важко, бо я хвилююся, щоб усі все зрозуміли й усе було коректно. Це моя професія, і я хочу бути компетентною в ній. 

На додачу, ти маєш бути емоційною, використовувати міміку й рухи тіла. Передаючи вербальне мовлення жестами, ти не можеш стояти, як робот. 

Я, напевно, відчуваю свою місію, бо все життя хотіла бути корисною для людей

Ситуація на «Євробаченні»

Якщо повернутися до ситуації, яка сталася на «Євробаченні», то там перекладачка жестової мови була крутою в емоційному плані. Вона активно використовувала рухи тіла, і це теж плюс, бо є перекладачі, які не можуть проявити емоції, і в них виходить дуже суха робота. У мові ти не можеш упоратися без емоцій, бо це допомагає людям, які не чують, зрозуміти тональність сказаного, загальний настрій. 

Але це зіграло й злий жарт: у дівчини було дуже багато емоцій, рухів тіла, танців, але зовсім мало жестової мови. Чимало людей, які не чують, її не зрозуміли, адже має бути золота середина між жестами й емоціями. 

Не сурдоперекладач, а перекладач жестової мови

Сурдоперекладач – це стара назва. Раніше вона була правильною, її використовували на сайтах офіційних структур, у новинах, підписуючи посаду, і це було продуктом радянської епохи, як й інша некоректна назва – мова жестів. Оскільки жести в мовленні можуть використовувати й люди, які не чують, і люди, які чують, то мова, якою послуговуються нечуючі, називається жестовою. 

У моєму дипломі також зазначено, що я перекладач жестової мови. Водночас можна використовувати слово сурдопедагог. Ще є версія, що професія є перекладацькою, щоб уніфікувати жестову мову з усіма іншими, наприклад, німецькою чи англійською. 

Що ускладнює, а що підтримує в професії

Я у своїй професії бачу лише одну складність – це невдячні люди. Коли вони трапляються, тобі хочеться опустити руки, ти думаєш, що не потрібна. Це нерідко забирає в тебе натхнення й бажання працювати на волонтерських засадах. Але я вдячна, що таких людей дуже мало. Потім тобі трапляються ще 10 людей, які не чують, і вони, навпаки, дуже тобі вдячні, завжди підтримають та обнімуть. Факт того, що ти змогла їм допомогти, наповнює тебе й окриляє. 

Крім цього, мене завжди підтримує моя родина. Коли почалася повномасштабна війна, я була вагітна й не знала, що взагалі буде. У мене ще й мала бути двійня, а я сама по собі маленька, і всі говорили, що я проведу вагітність у ліжку. Я ж, навпаки, була дуже активною й уже після пологів їхала в Миколаїв перекладати. Навіть у цей час мене підтримала моя родина. Їм було тривожно, але вони сказали, що якщо я хочу й відчуваю, що мені це потрібно, то мушу їхати. 

Я, напевно, відчуваю свою місію, бо все життя хотіла бути корисною для людей. Перекладачів жестової мови дуже мало, і те, що я працюю саме в цій галузі, теж свідчить про важливість такої роботи. Ти відчуваєш, що на своєму місці, і це дає сили працювати далі.