Власний досвід«Сигнали про це були ще з дитинства». Це люди, які прийняли свою орієнтацію в дорослому віці

Більшість квір-людей усвідомлюють, що вони не гетеро, ще у віці 10–14 років і надалі утверджуються у своїй ідентичності. Проте шлях прийняття власної орієнтації індивідуальний, він може зайняти роки чи навіть усе життя. Через це певна частина людей усвідомлюють і приймають те, що вони належать до квір-спільноти, уже в дорослому віці. Причинами, чому квір-орієнтація потребує стільки часу й зусиль на прийняття, може бути внутрішня гомофобія людини та гетеронормативність суспільства, де стосунки з протилежною статтю подаються як єдиний варіант норми. 

Ми поговорили з людьми, які усвідомили свою орієнтацію в дорослому віці. Вони розповіли про страх осуду й невизначеність, а також досвід прийняття ідентичності собою та близькими.

Авторка: Леся Королюк

Ілюстрації: Олеся Ковальчук

Роман

28 років

До 24 років я відчував, ніби зі мною щось не так: у мене був інтерес і до дівчат, і до хлопців. Якось у 9 класі захотілося пофарбувати волосся. Діти й підлітки бувають дуже злі, і в моєму оточенні мене почали називати п*дором. Я замислився: раз ви так кажете, то, може, так воно і є? Водночас дуже сумнівався, адже в мене була дівчина, ми з нею мали й романтичні, й інтимні стосунки. Цей факт нібито робив мене «нормальним», і «п*дор» – це було ніби й не про мене.

У мене не було сексуальної освіти чи хоча б підтримки від якоїсь просунутої людини, яка сказала б про те, що бісексуальність існує. У літературі й кіно я теж не бачив нормальної репрезентації квір-людей, бо зображували там здебільшого лише гетеростосунки. Спитати не було в кого, і часом здавалося, що я один такий у всьому світі. Тривалий час я метався з боку в бік, намагаючись зрозуміти, хто я – це був дуже тяжкий період із доволі депресивними настроями. Згодом стало трохи легше: через західну культуру, у тому числі серіали, я дізнався, що є й інші такі, як я. 

Я знову заплутався: чому мене то приймають, то взагалі не визнають? 

Коли я познайомився з ЛГБТ-спільнотою, зіткнувся з біфобією від деяких її представників. Вони розповідали, буцімто бісексуальності немає, це проміжний етап, після якого всі неодмінно обирають якийсь один бік. Я знову заплутався: чому мене то приймають, то взагалі не визнають? 

Уже коли я потрапив у психотерапію й заручився підтримкою хороших людей поряд, нарешті зміг видихнути й відчепитися від себе. Зараз усе моє близьке оточення в курсі моєї орієнтації та приймає мене. Допомагає й те, що я працюю в середовищі музикантів та артистів, де люди досить толерантні. Розумію, що якби в юному віці мені хоча б хтось сказав, що бісексуальність є, і це нормально – усе було би набагато легше. 

Лі

28 років

Я усвідомила свою бісексуальність у 25, а на прийняття цього знадобилося ще кілька років. Зараз розумію, що якби я була більш уважною, то свого часу помітила би «дзвіночки», що дуже яскраво сигналізували про мою орієнтацію. Я не сприймала їх серйозно, адже думала, що всі колись експериментують із друзями чи подругами своєї статі. У період 13–17 років у мене було багато сексуального чи близько до сексуального досвіду з жінками, але вони були моїми подругами, ми були напідпитку, тому я не надавала цьому особливого значення. «Повноцінні» стосунки в мене були лише з чоловіками. Водночас до ЛГБТ-спільноти завжди ставилася толерантно, у юному віці читала фанфіки про стосунки між хлопцями й вважала, що будь-який прояв кохання – це класно. 

У 25 років у моєму житті з’явилася дівчина, з якою ми почали дружити. Мені вона подобалася, але я думала, що це лише дружня симпатія, і мені просто дуже приємна ця людина. Та в якийсь момент я зрозуміла, що відчуваю до неї ще й сексуальний потяг. Якось ми лишилися наодинці й почали цілуватися, а також торкатися тіл одна одної. На той час я зустрічалася з чоловіком, проте не вбачала в цьому проблеми: подумаєш, цілувалася з подружкою, з ким не буває? Проте коли ця дівчина знайшла собі хлопця, я почала її ревнувати. Мені не подобалося, що вона має з кимось стосунки, адже мені хотілося зустрічатися з нею. Тоді я почала багато розмірковувати про свої нові відчуття, а також згадувати й аналізувати минуле. 

Думала, що всі колись експериментують із друзями чи подругами своєї статі

Я приміряла на себе бісексуальну ідентичність, і це відчувалося дивно, адже не збігалося з тим, як я уявляла себе всі попередні роки. А потім подумала: «Ну якщо це я? Нічого страшного в цьому немає». Вирішила, що відтепер буду досліджувати себе вже більш усвідомлено: не списувати всі сексуальні досвіди з жінками на «поцілунки з подружками», а приймати, що жінки мені також подобаються, мені з ними теж цікаво будувати стосунки. Адже чому це мої стосунки з жінками мають бути несерйозними, особливо якщо я вже доросла? Для мене неважливо, яка в людини стать: якщо вона мені подобається, це вже серйозно. 

Наталія

30 років

До 30 років я зустрічалася лише з чоловіками, про стосунки з жінками навіть думки не виникало. Потім мною зацікавилася колишня колега, яка до цього теж мала стосунки з хлопцем. Певний час ми спілкувалися на відстані просто як подруги, а згодом зрозуміли, що це переростає в щось більше. Вирішили з’їздити разом у відпустку й переконалися, що між нами є почуття. Так і почали зустрічатися. 

Мені поки що складно усвідомити себе бісексуальною. Часом дивлюся на одностатеві пари й думаю: «Класно!», а потім згадую, що я й сама в одностатевих стосунках. Для мене це нові й цікаві відчуття. Мені дивно від того, що деякі люди ставляться до квір-людей як до чогось особливого. У мене ніколи не було внутрішнього конфлікту з приводу будь-якої орієнтації, це завжди для мене було природно, натурально й логічно. 

Часом дивлюся на одностатеві пари й думаю: «Класно!», а потім згадую, що я й сама в одностатевих стосунках.

Зараз я у країні, де до квір-людей ставляться досить толерантно, проте коли ми з дівчиною підбирали знімну квартиру, я усвідомила, що орієнтація може бути перепоною і в таких речах. Тут нам пощастило: у господині помешкання не виникло жодних питань. Проте мої друзі з Польщі кажуть, що там наші стосунки могли б стати проблемою, і доводилося би брехати, що ми подруги. 

Зараз майже все моє оточення знає про мою орієнтацію, але від батьків і молодшого брата це доводиться приховувати. У них досить традиціоналістський світогляд, до ЛГБТ-людей ставляться негативно. Тож про стосунки з дівчиною не розповідаю, просто кажу, що живу з подружкою. 

Тетяна

25 років

До 21 року я абсолютно не уявляла, що могла б зустрічатися з дівчиною. Своє життя я уявляла чітко за планом, із чоловіком і дітьми в майбутньому, зустрічалася лише з хлопцями. Та ось у 21 рік я познайомилася з дівчиною. У нас почалися стосунки, що за відчуттями не були схожі на жодні дружні, але й назвати їх романтичними було також неможливо. Та все ж ми зустрічалися, хоч і приховано. 

Озираючись назад, я усвідомлюю, що жінки завжди займали більше думок у моїй голові. З чоловіками в мене не було таких відчуттів, які я отримувала, коли спілкувалася з цікавими дівчатами. Усі стосунки з хлопцями в мене були хороші, рівноправні, до мене ставилися добре, і це ніби було приємно. Водночас я не відчувала якихось справді глибоких почуттів чи закоханості. Тоді думала, що, мабуть, у всіх так: достатньо того, що тобі просто комфортно разом із людиною. 

Якби я в дитинстві бачила, що є квір-люди, і це не викликає осуду, можливо, мені було би простіше прийняти те, що я відчула у 21 рік. У школі я чула назви, пов’язані з квір-людьми, лише як образу. А в університеті, де я вчилася на соціальну педагогиню, нам розповідали про «девіантну поведінку» й що квір-людей потрібно лікувати. Зараз у мене вже більш толерантне оточення, у ньому квір-стосунки це не просто норма, а абсолютно прийнятний прояв людської сексуальності.

Для мене прийняття себе було шляхом, який відбувся не завдяки, а всупереч всьому. 

Коли в мене тільки починали розвиватися почуття до дівчини, було страшно: що як ніхто не зрозуміє і всі засудять, особливо близькі люди? Я не знала, як пояснити оточенню, що в мене зараз усе по-іншому. Спочатку я думала, що ці стосунки на один раз: позустрічаємося, а далі все знову за планом. Я все ще вважала, що просто закохалася в людину, яка виявилася дівчиною, але загалом жінки мене не приваблюють. Надалі моє сприйняття потроху змінювалося. Для мене прийняття себе було шляхом, який відбувся не завдяки, а всупереч всьому. Згодом я відмовилася від внутрішнього осуду й полюбилася в собі. Зараз я продовжую досліджувати себе та свій досвід, адже розумію, що з дитинства я бачила та знала лише один варіант стосунків.

Я розвиваю довіру до себе та намагаюся не стримуватися в тому, що можу відчути чи захотіти. Я досі не можу визначитися з ідентичністю, але переконана, що собі просто треба дати час. Поки що з’ясувала, що для мене кохання не має гендеру, насамперед це питання глибокої близькості, довіри й почуттів. 

Ліра Ліс

29 років

Ще з підліткового віку в мене не було жодних проблем із квір-людьми. Я була переконана, що люди мають право кохати кого вони хочуть. Водночас я помітила, що для одних людей усе-таки важлива стать партнера чи партнерки, а для мене ні. Почала шукати інформацію в інтернеті й дізналася, що бувають пансексуальні люди, які не надають статі чи гендеру великого значення. Так у 18–19 років я усвідомила, що, схоже, пансексуальна, проте на той момент ще не до кінця собі вірила в цьому. Більшість моїх стосунків були з чоловіками, а у 24 роки я вперше закохалася в дівчину. Мені було складно з цими почуттями, я не хотіла починати стосунки, до яких суспільство може поставитись з осудом.  

Я не робила публічного камінгауту, розповіла про свою орієнтацію лише невеликому колу друзів, де мене ніхто не засуджував. Зараз із цим трохи складніше: я виїхала до іншої країни, де в мене немає нікого близького, крім мами. Якось я обережно спитала її думку стосовно інших квір-людей, на що вона відреагувала радше негативно. Я зрозуміла, що не хотіла би почути таку її реакцію щодо себе, тож про свою ідентичність досі не розповіла. Мені складно зрозуміти, звідки в людях береться гомофобія й чому вони обирають когось любити, а когось ненавидіти. 

Мені було складно з цими почуттями, я не хотіла починати стосунки, до яких суспільство може поставитись з осудом.  

Для мене пансексуальність – це про відсутність рамок у вподобаннях. Я закохуюся насамперед у людину та її особистість, а її гендер – це для мене не важливо взагалі. Друзі навіть жартують, що мені не підходять жодні ідентичності ЛГБТ-спільноти, адже я існую поза ними. 

Вікторія

22 роки

Я зростала в маленькому селищі на сході України, у дитинстві нічого не знала про ЛГБТ-людей. Я гралася в ляльки, фантазувала, який у мене буде чоловік, коли виросту. Про те, що є люди з негетеро-орієнтацією, я дізналась у школі: про це завжди говорили жартома або використовували слова на кшталт «гом*к» в образу іншим. Уже в підлітковому віці, коли зʼявились соціальні мережі, я почала багато читати, гуглити, спілкуватися з різними людьми. Попри свій досвід життя в селищі, я ніколи не вбачала нічого поганого в тому, щоби бути лесбійкою або геєм. 

У 15 років я познайомилася з дівчиною в інтернеті. Ми дуже багато переписувались, я думала про те, що вона мені подобається не лише як подруга. Спочатку наше спілкування було лише віртуальним. На той момент я мала досвід стосунків із хлопцями й ніколи нічого не відчувала до своїх подруг чи однокласниць. Мене це не злякало, але я нічого й не робила з цими почуттями. У 17 років я ризикнула зустрітися з цією дівчиною офлайн, і в нас завʼязалися стосунки. Вони були короткі й нездорові, бо в підлітковому віці дуже складно говорити про свої почуття. Згодом ми вступили в університети в різних містах, а через деякий час обидві мали хлопців. 

Я ніколи не думала, що зі мною щось не так. Завжди ділилась із друзями особистим життям і розповідала про свою закоханість у дівчину. Вони мене підтримували й ми могли це спокійно обговорювати. З родиною я не близька емоційно, тому ніколи це не обговорювала з ними й досі не зробила камінгаут.

Ніхто не розумів, як я, жінка, могла сама розійтися з «хорошим» хлопцем, який мав гарну роботу.

З університетських часів я майже 5 років зустрічалась із хлопцем. На початку стосунків я була щаслива й закохана, але з часом стосунки погіршувалися. Коли почалось повномасштабне вторгнення, криза тільки поглибилася. У якийсь момент я пішла до психолога поговорити про стрес під час війни, але кожен сеанс ми говорили про стосунки й мою незадоволеність ними. Паралельно з цим я почала спілкуватися з дівчиною, у яку була закохана в підлітковому віці, згодом ми вирішили зустрітися знову. Вона перша розійшлась зі своїм хлопцем, а через декілька місяців і сеансів із психологами розійшлась і я. Це було дуже складне та страшне рішення для мене. Коли я вийшла з довготривалих гетеростосунків, я зрозуміла, наскільки наше суспільство гетеронормативне, і як складно бути «без пари». Моя родина постійно говорила, що я втратила гарного хлопця й загалом вчинила неправильно. Ніхто не розумів, як я, жінка, могла сама розійтися з «хорошим» хлопцем, який мав гарну роботу.

У цей складний момент я почала усвідомлювати, що я знову закохуюсь у свою «віртуальну» подругу. Ми почали частіше бачитися, їздили одна до одної. Коли я була у привілейованих гетеростосунках, я ніколи не помічала, як в Україні може бути некомфортно ЛГБТ-людям. Я дуже багато думала, як я розповім про це батькам у селі, як я буду поводитися з дівчиною на людях, як буду її представляти різним людям, як ми житимемо разом.

Перед тим, як почати стосунки з моєю теперішньою дівчиною, я знову пішла в терапію. Психологиня мені дуже допомогла з прийняттям своєї орієнтації. Бо всі мої страхи були від сорому, нав’язаного суспільством. Коли я це усвідомила, мені стало легше. Я продовжую терапію, попереду ще довгий шлях прийняття. Я хочу жити в Україні, але, на жаль, мої стосунки з дівчиною ніяк не можуть бути узаконені й визнані суспільством. Але я можу впевнено сказати, що зараз я щаслива, як ніколи в житті. Наші стосунки з дівчиною емоційно близькі та наповнені коханням. Це неймовірні почуття – зрозуміти, що нарешті я разом зі своєю коханою людиною. 

Марія

21 рік

Повноцінно я почала усвідомлювати свою орієнтацію в період 20–21 років, коли пішла в терапію та почала працювати з внутрішньою гомофобією та травмами. Раніше не здогадувалася, що я бісексуальна, бо не акцентувала на цьому увагу. Озираючись назад, я розумію, що сигнали про це були ще з дитинства. Мені не цікаво було будувати тривалі стосунки з чоловіками, я не хотіла заміж і дітей, ревнувала подруг до інших дівчат і не розуміла, чому. Також завжди захищала одностатеві пари та підтримувала їхнє право на шлюб, наводила аргументи на користь ЛГБТ-спільноти, за що з мене сміялися й називали лесбійкою.

У період старшої школи почала помічати, що мене більше цікавить романтична взаємодія з дівчатами, аніж із хлопцями. Але не задумувалась, що це можуть бути ознаки моєї квір-орієнтації. Я не хотіла вішати на себе ярлички та щось комусь пояснювати, насамперед собі. Пізніше, на 2 курсі університету, я познайомилася з бісексуальною дівчиною. Ми почали багато говорити про орієнтацію та прийняття, вона тоді сказала, що я навряд чи гетеро.

Я ревнувала подруг до інших дівчат і не розуміла, чому.

Пізніше я проаналізувала весь свій шлях і зрозуміла, що вона мала рацію. Те, на що я не звертала уваги, увесь час було на поверхні. Я почала дивитися більше фільмів, серіалів, подкастів на тему ЛГБТ+, бо хотіла знайти відповіді на всі нові питання, які виникали кожного дня. Цей період був найскладнішим, бо я почала себе за це ненавидіти. Зустрічатися з чоловіками не хотілося, але й із жінками заводити стосунки було страшно. Зараз я все ще борюся з тим, що гетеростосунки були б для мене безпечнішими. Нещодавно зробила камінг-аут перед друзями – перед іншими відкриватися боюся, бо знаю, що гомофобів і сексуалізації стосунків між жінками в нашому соціумі достатньо. Сподіваюся, що з часом вийде жити в гармонії та комфорті із собою та своїм внутрішнім світом.

Олена

27 років

До 25 років я відкидала ідею своєї бісексуальності, попри підліткову закоханість в однокласницю. Думала, то просто така фаза, з багатьма буває. Моя перша дитяча закоханість була з хлопчиком і до 14 років я закохувалася лише в хлопців. Про дівчат не задумувалась, допоки подруга не сказала, що я подобаюся нашій однокласниці. У мене був шок, тому що ми взагалі ворогували. Я не знала, що робити з цією інформацією, а через кілька днів зловила себе на думці, що вона мені цікава більше, ніж однокласниця. Поступово наше спілкування розвивалось, а через рік переросло в бурхливий підлітковий роман, хоча далі поцілунків та обіймань не заходило. Це були дивні стосунки, з яких я постійно хотіла втекти: місяць люблю, місяць не люблю, потім повертаюсь, але через якийсь час закінчую стосунки на пів року. Важко було прийняти той факт, що це стосунки дівчинки з дівчинкою. Я не бачила розвитку в таких стосунках, не вважала їх повноцінними. Я з маленького містечка, де всі всіх знають, і тема бісексуальності була дикою для оточення. Я просто вирішила, що це був етап становлення моєї сексуальності, що насправді я 100% гетеро. 

Ми закінчили школу й перестали спілкуватися, але за 9 років життя нас знову звело. Ми заново пережили ту саму підліткову закоханість, тільки вже дорослими, без зайвих страхів, сорому, розгубленості. Усвідомила, що я точно бісексуалка тільки після першого сексу з нею.

Ми заново пережили ту саму підліткову закоханість, тільки вже дорослими, без зайвих страхів, сорому, розгубленості.

Проблема бісексуалів у тому, що немає конкретної пропорції симпатії до того чи іншого гендеру. Зазвичай це не 50/50, натомість може бути 90/10, 70/30 чи як завгодно. Іноді взагалі на чоловіків не дивишся, а приваблюють тільки жінки, і ти думаєш: «Може, я лесбійка?». Бувають періоди, коли повертаєшся до чоловіків і думаєш, як ти обожнюєш цю силу й сексуальну агресивність. А потім сумуєш за ніжними, але пристрасними жінками. Словом, із бісексуалами все складно. І через це є біфобія навіть усередині ЛГБТ-спільноти. Загалом я звикла вже до цієї сексуальної пластичності, тим паче більшість бісексуалів переживають той самий досвід. І схоже, це варіант норми.