Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Власний досвід«Я думала, що збожеволіла». Редакторка Дарина Альтман про життя з синдромом деперсоналізації

«Я думала, що збожеволіла». Редакторка Дарина Альтман про життя з синдромом деперсоналізації
 — Власний досвід на Wonderzine

«І намагалася просто вижити»

Про синдром деперсоналізації, або дереалізації, дуже мало говорять. Можливо, усе тому, що цей синдром трапляється не часто і його не відносять до класичних розладів психіки, адже люди, які живуть з ним, здебільшого зберігають працездатність і не мають поведінкових порушень.

Редакторка Дарина Альтман розповіла нам, як це жити, коли весь світ навколо ніби з картону й ти сприймаєш власне тіло, ніби воно чуже.

У 16 років мене разом із подругою влітку батьки відправили за кордон вивчати іноземну мову. Там ми познайомилися з компанією хлопців, які були старші за нас, і вони пригощали психоделіками. І якось одного разу я дуже сильно перебрала. Коли згодом розповідала людям, які в цьому трохи розбираються, що й у якій кількості вживала, вони говорили, що мені пощастило, що я взагалі залишилася жива. У мене був дуже сильний бед-тріп. Але це був лише початок, найстрашніше почалося потім.

Бед-тріп

Коли стався бед-тріп, я взагалі відключилася й втратила свідомість. На ранок прокинулася, мені було морально дуже погано від того, що трапилося, і я вирішила зібрати речі та поїхала на свою квартиру. Тоді я вперше й відчула симптоми деперсоналізації. Пам’ятаю, як сіла в електричку, поїхала в місто. І раптом таке відчуття, коли, головою розумієш, хто ти, як тебе звати, де ти знаходишся, але абсолютно немає відчуття присутності у власному тілі. Я бачила свої руки, але коли торкалася до них, відчувала дотик іншої людини. І це не зникло, коли я зійшла з потяга, це не зникло ні через тиждень, ні через місяць. Я дивилася на себе в дзеркало, розуміла, що це я, але всередині мене не відгукувалася жодна емоція. Ніби бачила сторонню знайому мені людину, а коли розмовляла, мій голос звучав як чужорідний.

Перший час я думала, що просто не відійшла від тріпа, але з кожним днем ​​ці симптоми посилювалися, і згодом у мене почалася дереалізація. Предмети навколо мене почали втрачати об’єм. Це як ти опиняєшся у 2D-світі. Тобі здається, що все ніби намальоване, вирізане з картону, ніби це все відбувається не з тобою, ніби дивишся все по телевізору. І постійне відчуття, що все навколо не справжнє.

Коли відчувала всі ці симптоми, то взагалі не знала, що це таке, і подумала, що я збожеволіла. Почала гуглити, але нічого не знаходила. Думала, що в мене шизофренія, рак мозку, що завгодно. Був період, коли я навіть думала, що померла під час бед-тріпа й потрапила в чистилище та це все зі мною відбувається саме там. У 16 років це складно переварити, як і в принципі в будь-якому віці.

Потім завдяки тому, що знаю англійську, я почала ритися в англомовному інтернеті та знайшла свої симптоми, і серед причин був прийом психоделічних наркотиків. Але ніхто не давав відповіді, що з цим робити. І я не могла про це нікому розповісти.


Я дивилася на себе в дзеркало, розуміла, що це я, але всередині мене не відгукувалася жодна емоція

«Ти себе накручуєш»

Перші три місяці були справжнім пеклом. І ще десь рік життя було нестерпне, але я була здатна функціонувати. Через кілька тижнів після закінчення навчання я повернулася до Києва. Батькам нічого не сказала. Змогла розповісти лише через два роки. Єдина людина, з якою я поділилася, – це був мій тодішній хлопець, він теж не особливо міг це зрозуміти, але спробував увійти в ситуацію та хоч чимось підтримати.

На той момент я вже знала, що такі розлади дуже стигматизовані, особливо в Україні. Якщо зараз зайти в будь-яку клініку та звернутися до психіатра, не факт, що він узагалі про це чув, і не факт, що вони знають, що з цим робити. І ти прийдеш і почуєш: «Ну молодець, нажерся психоделіків, і ніхто тобі з цим не допоможе».

Я проводила ресьорч ситуації з цим синдромом і досі немає ні медикаментів, ні якоїсь схеми чи протоколів лікування. І задалася питанням: якщо ця річ існує в природі, у фізіології, навіщо ж вона потрібна. Виявилося, що в природних умовах ці симптоми з’являються, коли людина потрапляє в ситуацію, яка загрожує її життю. Наприклад, на тебе біжить ведмідь, тоді мозок відразу включає цю дереалізацію разом із панікою, тому що ця ситуація настільки жахлива, що мозок спотворює реальність, щоб не було так страшно. На фізіологічному рівні це зумовлено балансом нейромедіаторів, а саме адреналіну та норадреналіну. І коли відбуватиметься їх дисбаланс (унаслідок вживання наркотиків це також трапляється), то може виникнути цей синдром, як трапилося в моєму випадку.

Зараз я відкрито говорю та вважаю, що про це потрібно заявляти, щоб не створювати додаткових стигм. Але дуже часто стикаюся з реакцією у людей «ти себе накручуєш» або «ага, ну божевільна, усе з тобою зрозуміло».


Дуже часто стикаюся з реакцією у людей «ти себе накручуєш» або «ага, ну божевільна, усе з тобою зрозуміло»

Пошук порятунку

Протягом тих років я не пригадую днів, коли б синдром послабився – стан, від якого нікуди не можна втекти, нікуди не можна дітися. Найстрашнішим у цій історії для мене було жахливе відчуття самотності та відчуження, бо навколо ходять люди, живуть, усміхаються, а ти хворієш якоюсь невідомою хворобою, про яку взагалі ніхто не чув і не знає. А ще ти добре пам’ятаєш, як було раніше. Пам’ятаєш, яке було життя до того, як ти почав відчувати всі ці симптоми, пам’ятаєш, як це може бути, але зараз ти нічого не відчуваєш. Я приходила додому, де жила все життя, і знала, як там усе виглядає, але бачила це як щось намальоване.

Я продовжувала самотужки шукати вихід із цього стану, знайшла книгу англійською Shaun O Connor Depersonalization Manual, в автора була така ж історія. І він описував, що єдиний спосіб уникнути цих станів – відволікатися. Звучить, звісно, абсурдно, тому що як можеш відволіктися від того, що з тобою весь час, це твоє тіло й той світ, який бачиш, – ти не можеш втекти від себе. Він писав, що треба втягуватися в діяльність, яка вимагає максимальної концентрації уваги, навіть якщо це малювання, читання книги або робота. Ти повинен займатися справами, які вимагають твого повного залучення. Що більше твій мозок знаходиться в таких станах, то більше він забуває про стан стресу та паніки й то швидше ти повертаєшся до реального життя.

Я почала користуватися цими порадами, зрозуміла, що це таки працює, хоч і було дуже складно. Я намагалася не відмовлятися від прогулянок, зустрічей із людьми, навіть якщо почувала себе погано. Навіть у найжахливіші дні я намагалася не позбавляти себе задоволень звичайного життя.

Утеча від реальності, якої не існує

У 10 класі я не знала, чим хочу займатися, і, коли зіткнулася з ментальними розладами й тим, що, прочитавши, книгу я сама змогла почати рятувати себе, хоча б частково, усе це надихнуло мене вступити на факультет психології. Там я провчилася півтора курсу, потім пішла.

В університеті я ще й згадала, що є така річ як алкоголь. У процесі його вживання в мене пригнічувалася тривога, паніка, знижувалося відчуття дереалізації та тривожності. У мене з’явилася сумнівна компанія, і я почала досить часто з ними пити. Іноді це доходило до того, що без цього не могла заснути. Це були люди, з якими навіть нічого було обговорити, була одна мета – знайти місце й сидіти бухати. Такий спосіб життя дуже затягує, особливо людей втрачених, які варяться у своїх внутрішніх переживаннях, які не знають, що їм робити. Виходило якесь замкнене коло.

Батькам на той момент я так і не змогла розповісти, що зі мною. А коли я почала пити й курити, вони сприймали це як перехідний вік і що через це проходять усі.


Протягом тих років я не пригадую днів, коли б синдром послабився – стан, від якого нікуди не можна втекти, нікуди не можна дітися

Вижити й не потонути

Незважаючи ні на що, я все ще намагалася врятувати себе діяльністю. Почала працювати і в кол-центрі «Київстару», перекладачкою й репетиторкою англійської мови, працювала копірайтеркою. Це допомагало, навіть якщо ти мало висипаєшся, постійно в стресі, тебе це тримає на плаву. Кілька років життя я знаходилася в повному хаосі. Просто пливла за течією та з усіх сил намагалася просто вижити й не потонути. Я керувалася лише тим, щоб урятуватися. Це було основне.

До психіатра я прийшла вперше у 20 років, тобто пройшло 4 роки від початку захворювання. Але тоді вже питання дереалізації не було головним, я ніби призвичаїлася з цим жити. У мене з’явився інший набір проблем. Мені діагностували депресію, булімію, тривожний розлад, обсесивно-компульсивний розлад. Це був букет, який я заробила собі, намагаючись упоратися з синдромом самостійно.

Я дуже сильно відтягувала свій візит, бо знала, що в мене розхитана нервова система та що деякі антидепресанти й медикаменти, які зазвичай призначають лікарі, можуть зробити з дереалізацією та деперсоналізацією лише гірше. Разом із психотерапією прописали певні таблетки, і це теж цікавий випадок. Спочатку я почала їх пити й мені вони допомогли, я прямо відчула приголомшливий ефект, дереалізації не було, усе було добре, вони піднімали мені настрій, було легше функціонувати. Але дуже швидко до них виробилася толерантність: вони просто перестали на мене діяти й потрібно було вживати все більше й більше.

Після першого курсу навчання я розповіла мамі, що зі мною, але без якихось подробиць, просто факти: ось був такий випадок, це призвело до такого-то, це називається так-то, скільки часу це триває, ось так я з цим справляюся. Їй було дуже важко це переварити, ми поговорили про це, а на ранок я зрозуміла, що вона не лягала спати й усю ніч читала в інтернеті про цей розлад.

Але на цьому ми припинили говорити про мою деперсоналізацію й ніколи до цієї теми не поверталися.

Із татом в мене цієї розмови взагалі не було. Він знає, що діється зі мною, але ми цього не обговорюємо. Це дивно, бо батьки оплачували психіатра, вони знають, що я вживала антидепресанти, але ми цей випадок у сім’ї не обговорюємо. І я сама не відчуваю потреби піднімати цю тему, оскільки в мене є інші люди й ресурси, щоб із цим упоратися.


Просто пливла за течією та з усіх сил намагалася просто вижити й не потонути

Із чистого аркуша?

Я покинула університет, провчившись там 1,5 року. Мені не сподобалося й хотілося просто кудись утекти й виїхати з країни. Почати нове життя з чистого аркуша. Я вступила до Варшави (на той момент це було ще не дистанційно) на факультет PR і нових медіа. Зібрала речі й просто поїхала.

Я там жила одна, і це мені допомогло почати вибудовувати себе з нуля. Там налагодила харчування, захопилася веганством, зайнялася спортом, кинула курити, почала менше вживати алкоголь. Переїзд був порятунком.

Але коли трапилася пандемія, довелося повернутися до Києва та 2 місяці я не виходила з квартири, навіть на сходовий майданчик, у мене просто їхав дах. Не тому що боялася захворіти коронавірусом, а просто тому, що в мене була дуже сильна тривожність, загострилися всі мої діагнози, обсесивно-компульсивний розлад, я мила руки 19 разів на день настільки, що в мене були криваві рани. І тоді ж я пила таблетки. Мені прописали інші, тому що попередні вже не допомагали. Тривожність вони прибирали, але я ставала абсолютно апатичною людиною, якій нічого не цікаво, не хотілося нічого робити. Так, у тебе немає тривоги, але в тебе немає позитивних емоцій, мені навіть було складно засміятися. Ті антидепресанти дуже сильно впливали на ендокринну систему, я набрала вагу. Й оскільки в мене є схильність до розладу харчової поведінки, я просто їла як не в себе. Навіть намагалася в цей час не фотографуватися, було страшно, що мене хтось побачить у такому стані. Ті 2 місяці були найбільш кризовими для мого здоров’я. І тоді ж траплялися камбеки дереалізації, але це був останній раз, коли я з ними стикнулася.

Спроба в психотерапії

Звісно ж, я зверталася до психотерапевтів. Пам’ятаю, як прийшла ще до карантину, у лютому десь, на прийом до психотерапевтки в дуже пригніченому стані, це була перша зустріч. Синдром уже не стояв так гостро, з кожним місяцем, з кожним роком стан сам собою поліпшувався та ставало в цьому сенсі легше. Але було, з чим працювати. І я почала їй розповідати історію свого життя, про передозування, дереалізацію, щось про батьків. І коли я закінчила, вона розплакалася. Почала говорити, що їй мене шкода, що це найгірша історія, яку вона чула за все своє життя. Це була якась жесть чи як сцена із серіалу. Вона реально сиділа переді мною й ридала, це була досвідчена людина, з великим досвідом роботи, яка працювала в психотерапевтичній клініці. Але я розуміла, що це не нормально, що так не повинно бути, і думала, за що я заплатила 900 гривень.

Вона говорила дуже багато непрофесійних речей: почала звинувачувати мою матір, говорити, що вона у всьому винна. Це був жахливий досвід. І я вирішила, що краще якось сама буду справлятися. Розумію, що загалом психотерапія працює і багатьом допомогає. Я знаю, що навіть зараз мені це потрібно, у мене є дуже багато моментів у житті, з якими потрібно працювати, але поки що мені страшно когось шукати й починати терапію. 


У мене є дуже багато моментів у житті, з якими потрібно працювати, але поки що мені страшно когось шукати й починати терапію

Placebo

Із цього стану мене витягли не таблетки, не психіатр, не батьки, не друзі. Може, для когось це прозвучить трохи по-тінейджерські, але це правда. Перебуваючи на карантині, я була взагалі на самому дні, перестала відвідувати онлайн-пари, лягала спати о 7 ранку, вставала о 6 вечора, роботи в мене тоді теж не було. І в один момент на Spotify я знайшла групу Placebo. Розумію, що люди займаються таким у 13 років, але це так і відбувалося. І коли я почала слухати цю музику, дослухатися до текстів, вивчати біографію учасників, у мене було шокуюче відкриття, що ці люди розуміють усю суть того, про що йдеться в їхніх текстах. У них також була важка довга історія з ментальними розладами, залежностями, із депресією, наркотиками. Я читала інтерв’ю з виконавцями, їхні біографії. Я вперше в житті відчула, наскільки це співвідноситься з моїм досвідом. І це стало моїм порятунком, це було єдине, від чого мені фізично ставало краще, це дало мені поштовх мотивації, на якому, напевно, досі виїжджаю. Я дуже перейнялася особистою історією вокаліста групи Брайана Молко. Він за своє життя пережив набагато гірші речі, ніж я. І, незважаючи на все те пекло, яке пройшов, у результаті він із цим впорався й дуже давно перестав вживати будь-які наркотики й ліки. Він займається медитаціями, читає книги, пише музику, продовжує кар’єру – в нього все виходить. А отже, вийде й у мене. І ця думка дала мені шанс вирватися з замкнутого кола.

Після того, як захопилася музикою, я створила собі телеграм-канал, у якому кожен день ночами писала про свої переживання. Це був початок моєї редакторської діяльності. [сміється] На нього були підписані мої друзі й знайомі з інстаграму, я писала, про те, що відчуваю, як переживаю. Потім там набралося багато людей, я почала писати про бодіпозитив, фемінізм, ментальні розлади. Вирішила використовувати майданчик на благо людям. Це теж допомагало мені відволіктися й знайти роботу.

Уже майже рік я перебуваю в максимально стабільному стані. Більше жодного разу в житті не вживала наркотичні речовини. Зараз я працюю редакторкою в Bazilik Media, у мене є друзі, особисте життя, хлопець, хороші стосунки з батьками, хобі, захоплення. Звісно, якщо я зовсім не висплюся або перенервуюся, може бути якийсь напад, схожий на панічну атаку, хвилин на 10–15. Але за інтенсивністю це абсолютно не те, що я відчувала в 16–17 років. Ще зберігаються тривожні стани, мені часом складно тривалий час зосереджуватися на чомусь одному – і я роблю 10 справ одночасно, що не дуже добре. Але в принципі функціоную набагато краще, ніж деякі люди без ментальних розладів.

Текст:

Анна Хаєцька

редакторка Wonderzine Україна

Розповісти друзям
2 коментаряпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.