Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Власний досвід«Ти ніби пірнаєш у воду та лягаєш на дно». Це жінки, які пережили післяпологову депресію

«Ти ніби пірнаєш у воду та лягаєш на дно». Це жінки, які пережили післяпологову депресію — Власний досвід на Wonderzine

Історії матерів і поради психологині

Хтось думає, що її не існує, а хтось, навпаки, вважає, що її переживають усі жінки, які народили дитину. Післяпологова депресія оточена скептицизмом, упередженнями й «білими плямами».

Говоримо з лікаркою-психологинею про симптоми та способи лікування післяпологової депресії, а також із жінками, які пережили або досі переживають депресивний стан після народження дитини.

Текст: Ольга Дуденко

Ольга Карпенко

медична психологиня, спеціалістка з когнітивно-поведінкової терапії


Поява післяпологової депресії

Післяпологова депресія – це розлад настрою, який може розвинутись у жінок після пологів. Це хвороба, яка може спіткати будь-кого, і тому до неї слід ставитися серйозно.

Після пологів в організмі жінки різко змінюється баланс гормонів (естрогену та прогестерону). Це призводить до певних хімічних процесів у мозку жінки, які можуть викликати коливання емоційного фону. Окрім цього, багато матерів не мають можливості повноцінно відпочити, щоб цілком відновити свої сили після народження дитини. Часто їхні партнери не готові ділити обов’язки з догляду за дитиною. Постійне недосипання може призводити до неприємних фізичних відчуттів і виснаження, що теж сприяє розвитку післяпологової депресії.

Матері, які переживають післяпологову депресію, відчувають пригнічення, тривогу, зниження настрою та виснаження. У такому стані їм дуже важко здійснювати щоденний догляд за собою та дитиною, отримувати задоволення від материнства. Під час депресії може бути важко встати з ліжка, прийняти душ, помити голову, приготувати їжу, поїсти. Не хочеться гратися та гуляти з дитиною, все може дратувати. І на додаток до цього, в жінки часто виникає почуття провини, що вона не справляється, а значить, вона погана мама.

Найчастіше післяпологова депресія починається від тижня до місяця після пологів. Жінка може плутати симптоми депресії із втомою, недосипом. Також вона може просто терпіти свій стан і думати, що всі через це проходять. Ще мама може соромитися того, що не відчуває радості біля дитини й не ділитися своїми почуттями з близькими. Депресія може ховатися за безсонням, дратівливістю й відсутністю лібідо.

Статистика

На жаль, офіційної статистики з приводу післяпологової депресії в Україні не існує. Але нещодавно громадська організація «Клуб підтримки вагітності та материнства «Лада»» проводила опитування серед майже 2000 жінок із приводу стану фізичного і психічного здоров’я в перші три роки після пологів. За його результатами, половина жінок мали труднощі з емоційною сферою. 22,5% жінок було непросто взаємодіяти з дитиною. І кожна п’ятнадцята жінка хотіла завдати шкоди собі або дитині.

На консультацію із приводу післяпологової депресії приходять не так багато жінок після пологів, але не тому, що їх ніщо не турбує, а тому, що вони не можуть ні на кого залишити дитину.

Симптоми

До найбільш поширених симптомів належать:

  • Почуття пригніченості, безнадії, спустошеності або перевантаження: нічого не доставляє радості, здається, що цей стан ніколи не мине.
  • Частий безпричинний плач: будь-яка ситуація викликає сльози, постійно хочеться плакати.
  • Почуття стурбованості або надмірної тривоги (наприклад, коли мама починає надмірно турбуватися за здоров’я дитини, водить її до лікарів, хоча об’єктивних проблем зі здоров’ям немає).
  • Похмурість, дратівливість або непосидючість.
  • Надмірна сонливість або неспроможність заснути, навіть коли дитина спить.
  • Труднощі в зосередженні уваги, запам’ятовуванні й ухваленні рішень.
  • Почуття гніву чи люті (дуже легко вибухаєш, хочеться кидатися речами, грюкати дверима та голосно кричати).
  • Втрата зацікавленості до звичайних приємних занять.
  • Відчуття фізичного виснаження з частими болями голови, проблеми травлення та біль у м’язах. Депресія може маскуватися під фізичними симптомами.
  • Переїдання або втрата апетиту.
  • Уникнення спілкування з друзями та сім’єю (не хочеться відповідати на повідомлення чи дзвінки, ділитися своїми новинами).
  • Відсутність емоційного зв’язку зі своєю дитиною, коли не відчуваєш любові до власної дитини та сприймаєш її як загрозу своєму добробуту.
  • Сумніви у власній здатності дбати про свою дитину (постійні думки на кшталт: «Я погана мама», «У мене нічого не виходить», «Я завжди роблю щось не так» тощо).
  • Думки про заподіяння шкоди собі або дитині.

Стереотипи

На жаль, стереотипи на кшталт «Народження дитини – найбільша радість для жінки» ще дуже поширені. Особливо в маленьких містах і селах. Багато людей не вірять в існування депресії, бо не розуміють, як працює психіка.

Щоб подолати ці стереотипи, треба проводити інформаційну кампанію, багато говорити про це. І жінки, які пережили або переживають цей стан, теж не повинні мовчати, щоб більше людей дізнавалися, що проблема існує, і вона не вигадана.

Наслідки

Депресія може тривати від кількох тижнів до кількох місяців. Інколи вона триває роками. Серед наслідків – зниження якості життя, втрата стосунків із близькими, рідними та друзями. А найстрашніше – суїцид, самостійно чи з дитиною.

Інколи мама може не відчувати емоційного зв’язку з дитиною, може не приділяти їй достатньо уваги, не посміхатися до дитини (а це дуже важливо). Якщо депресію в мами не лікувати, тоді буде страждати емоційний розвиток дитини.

Підтримка

Кілька рекомендацій, як можна полегшити депресивний стан і що можуть зробити для вас близькі та рідні:

  • Дуже важливо налагодити режим сну і відпочинку. Намагайтеся висипатися – спіть тоді, коли спить дитина. Ви можете просити партнера або рідних хоча б раз на тиждень забирати дитину вранці й ходити з нею на прогулянку, щоб ви могли доспати.
  • Якщо ви відчуваєте виснаження й перевтому, відкладіть хатні справи. Хай із ними вам допоможуть рідні.
  • Просіть про допомогу. Ви не повинні все робити самостійно. Ваш партнер або бабусі з дідусями теж можуть переодягати, купати дитину та гуляти з нею. Якщо є змога, можна наймати няню кілька днів на тиждень на дві-три години. І вам уже стане легше.
  • Перемикайтеся з материнської ролі на ваші хобі й улюблені заняття. Вам необхідний час для себе.
  • Зупиняйте в голові потік негативних думок на кшталт: «Я погана матір». Такі думки тільки підсилюють симптоми депресії. Якщо ви помічаєте в себе подібні сумніви, відразу перемикайте увагу на щось інше.
  • Робіть мінімальні фізичні вправи. Фізична активність має доказовий антидепресивний ефект. Робіть ті вправи, які вам приємні. Це може бути розтяжка, йога або танець під улюблену музику перед дзеркалом.
  • Добре харчуйтесь і гуляйте на свіжому повітрі. Сонячне світло допомагає покращити настрій, так само як і смачна їжа, якщо не переїдати та не надавати перевагу шкідливим продуктам.
  • Не тримайте свої почуття в собі. Розказуйте про них близьким, не бійтеся просити про допомогу та звертайтеся до спеціалістів.

Близькі мають максимально полегшити жінці побут, давати їй змогу висипатися, добре харчуватися й інколи бути без дитини. Потрібно говорити з нею, прислухатися, не знецінювати її почуття. Не казати: «Ну чого ти плачеш, у тебе ж усе добре?» Бо депресія – це хвороба, яка викривляє дійсність. І, дійсно, мама не бачить і не відчуває, що все добре. Треба поважати її емоції.

Також не варто залишати надовго її на самоті. Краще разом виходити на прогулянки, пропонувати поїздки, організовувати зустрічі із друзями, допомагати займатися тим, що їй приємно.

Лікування й допомога спеціалістів

Як фахівчиня я залучаю допомогу рідних, аби жінка банально могла виспатися й відпочити, а також мала змогу приділити час собі. Потім ми працюємо з ресурсними активностями, щоб кожного дня жінка робила щось приємне і корисне для себе. Паралельно йде робота з життєвими цінностями, щоб її життя було цікавим і наповненим сенсом. Важливе місце посідає робота з мисленням, адже негативні думки посилюють депресивний стан. Ми вчимося реалістичного мислення, самоповаги та співчуття до себе.

Узагалі, існує ефективний протокол когнітивно-поведінкової терапії для лікування депресії, який я використовую. Туди входить усе вищезазначене та багато іншого. Усе для того, щоб людина змогла знову відчути радість життя.

За післяпологової депресії можна звернутися до сімейного лікаря, який скерує до психіатра. Також паралельно рекомендую психотерапію, а саме когнітивно-поведінкову терапію (КПТ), яка має доказову ефективність під час лікування депресії.

В Україні нещодавно запрацювала гаряча лінія підтримки батьків після пологів від громадської організації «Клуб підтримки вагітності та материнства «Лада»».

Номер – 0 800 500 313.

Гаряча лінія покриває такі сфери, як:

  • психологічна підтримка
  • відновлення після пологів
  • гінекологія, ендокринологія
  • материнство та COVID-1;
  • грудне вигодовування
  • налагодження сну
  • догляд за дитиною
  • перші документи дитини та соціальні виплати

Зателефонувавши на лінію, можна пройти тест на визначення рівня післяпологової депресії та дізнатися, чи потрібна вам допомога спеціаліста.

Катерина

переживала післяпологову депресію 5 років

Мені 30 років, моїй доньці вже 7, цього року вона йде до школи. Післяпологова депресія в мене закінчилася приблизно два роки тому.

Якогось конкретного моменту початку депресії я не пригадаю, все почалося з розчарування. Пологи були складними фізично, після них я відчувала виснаження. Загалом пологи пройшли більш-менш, як я очікувала, бо багато читала й готувалася морально. Розчарування настало, коли доньку поклали мені на живіт. Я не відчула жодної радості, любові, «метеликів» у животі. Плюс до всього, треба було ВЖЕ про неї дбати, а сил і здоров’я в мене не було.

Пізніше в доньки почалися проблеми зі здоров’ям, і я не мала змоги нормально спати найближчі чотири роки. Вважаю, це теж відіграло велику роль. Фактично мене попустило тоді, коли почала нормально спати вночі.

Друзі потихеньку віддалилися й відпали, а коли доньці виповнилося три роки, ми переїхали за кордон. Моя мама раніше й так жила за 500 км від нас, а коли переїхали, взагалі опинилася далеко, проте я завжди відчувала її моральну підтримку. Родина чоловіка, хоч і жила з нами в одному місті, але ні фізичної, ні моральної підтримки від них я не отримувала, хоч і просила про неї. З чоловіком теж було непросто ладнати: він відчуває відповідальність за матеріальні питання, а все інше за замовчуванням маю вирішувати я.

Вночі не спиш і злишся, бо дитина не дає поспати, а вдень не розумієш, що відбувається


Увесь час, коли я переживала депресію, я не працювала. Не знаю, чи робота виснажила б мене остаточно, чи допомогла б швидше впоратися з депресивним станом. Але не думаю, що витягла б ще й розумове напруження. Хочу зазначити, що з другого місяця життя моєї доньки я дуже багато ходила, мала нормальне фізичне навантаження, здорово харчувалася, читала літературу й намагалася самотужки вийти з цього стану. Чотири роки я відчувала себе, як зомбі, наче спостерігала за своїм життям із глядацького залу. Вночі не спиш і злишся, бо дитина не дає поспати, а вдень не розумієш, що відбувається, і на все дивишся, ніби крізь туман.

Найнеприємніше те, що через депресію і хворобу дитини я взагалі не насолоджувалася материнством. Навіть зараз я не можу спокійно дивитися на фото тих часів. Так, мала там дуже мила, але я бачу тільки найгірше. Щиро кажучи, я полюбила власну дитину десь тільки після того, як їй виповнилося 4–5 років, і мені дуже гірко від цього. Однак я завжди намагалась з усіх сил бути гарною матір’ю і якнайкраще про неї дбати. Ще я зрозуміла, наскільки важливим у батьківстві є правильний вибір партнера.

На той час ще не дуже популярно було писати про те, як насправді жінка відчуває себе після пологів. Звісно, все індивідуально, хтось готовий іти й пахати поле або керувати корпораціями в той самий день, але важливо знати, що буває й навпаки. Мама завжди мені казала, що пологи забудуться, як страшний сон, і всі труднощі перекриє радість материнства (ні). Вважаю, що якби я ще тоді розуміла, що буває по-різному, мені все це далося б легше. Можливо, я була занадто зосереджена на позитивних сценаріях і тому намагалася читати лише «зручну» для себе літературу. Але було, як було, і я не шкодую, що народила дитину й пройшла через усе це.

Остаточно вийти з депресії мені допомогла психотерапія та нове коло спілкування, у якому були люди, готові підтримати, вислухати й прийняти мене. Але насамперед треба зрозуміти свою проблему й те, що вона є.

Агнєшка Тригуб’як

переживала післяпологову депресію приблизно 5 місяців


Перший місяць після пологів я пам’ятаю погано. Все було на гормонах і трохи незвично. Перші три тижні чоловік був поруч, узяв відпустку, було доволі круто. На другий місяць після пологів мене став накривати сум, і я подумала, що це звичайний бебі-блюз. А от на третьому місяці стало ніяк, і від того було страшно. У якусь мить мені просто захотілося повернути все назад. Було постійно себе шкода, перманентно хотілося плакати, а в голову лізли дурні думки. Здавалось, так буде завжди. Декілька років тому в мене вже була депресія, але цей стан відрізнявся за відчуттями у сто тисяч разів. Тому вирішила звернутись до терапевта. І не дарма.

Спочатку ти всюди почуваєшся зайвою. Потім ще й винною. Згодом ти не відчуваєш нічого й змушуєш себе робити все. Навіть догляд за дитиною стає тягарем. Чоловік мене підтримував, я йому розказувала, що відбувається, а от рідним нічого не говорила. Так простіше насамперед для мене – просто мінімізувати контакти з ними. З колегами ми майже припинили спілкуватись, бо декрет – це ніби якесь тавро: «Ну в тебе ж дитина».

Про мій депресивний стан знав тільки чоловік. Він переживав, намагався допомогти й зрозуміти, що ж він робить не так. По суті, він усе робив і робить правильно, річ у тому, що всередині тебе зникає щось важливе. Ти думаєш, що звертатися по допомогу до близьких – це провальний варіант. Так я доволі швидко звернулась до психолога.

Цей стан можна порівняти з тим, коли ти пірнаєш у воду та лягаєш на дно. І лежиш


Цей стан можна порівняти з тим, коли ти пірнаєш у воду та лягаєш на дно. І лежиш. Можна чути якісь звуки, бачити розмиті силуети, але це десь далеко від тебе. Тобі нема чим дихати, але ти не хочеш випірнути нагору. Хочеш, але не виходить. Десь так. Пам’ятаю, були дні, коли здавалось, що все минуло, і ти така рада, але наставав новий день, і ти розуміла, що здалося.

З’являється розуміння, що ти виправдовуєш вчинки жінок, які не впоралися зі своїм станом і радикально вирішили свою проблему. Депресія – це стан. Він може бути коротким або тривалим. Його не можна ввімкнути чи вимкнути. Це не лінь, як думає багато хто, не легковажність чи небажання брати відповідальність на себе. Це коли ти перебуваєш у світі без варіантів і тобі здається, що краще не стане.

У моєму випадку все налагодилося приблизно за пів року. Мені дуже допоміг минулий досвід і вчасна допомога психотерапевта. Буває, що й терапія не спрацьовує. Буває, що треба звертатися одночасно і до психіатра, і до терапевта.

Так багато інформації було вивчено: форуми, статті, блоги. Як на мене, було б круто, якби на курсах про пологи розказували про наслідки та побічні ефекти, а про спеціалізованих лікарів, які ведуть мам після народження дитини, тільки можна мріяти.

Маша Бахмат

пережила післяпологову депресію на тлі біполярного розладу


Найскладніше в післяпологовій депресії те, що ти достеменно не знаєш, чи є в тебе депресія. Засмучена? Це просто втома. Не можеш узяти дитину на руки? Встала не з тієї ноги. Ти шукаєш причини свого стану не там, де треба. Для мене поштовхом став той момент, коли я накричала на свою двомісячну дитину, й та злякалася. Сусідка стурбовано калатала у двері та кричала, що в неї теж був такий стан, коли вона 30 років тому народжувала свого сина.

Усі думали, що зі мною все в порядку, крім чоловіка. Він за можливістю намагався брати на себе зобов’язання за дитиною: ми обидва вставали кожні три години, носили її на руках, заспокоювали. Але в нього це виходило краще. Я наче робила все гірше, згодом так і вийшло: дитина перестала їсти й ми потрапили до «Охматдиту». Там я зустріла неймовірних жінок, що місяцями боролися за своїх дітей, кожній потрібна була допомога. Мені пощастило. Я побачила, як жінки гуртуються й допомагають одна одній змінювати трубки, памперси, тримають голівку щойно народженим дітям своїх сусідок. Ми неймовірні, і ми не самотні – це правило номер один для мами, що перебуває в депресії.

Я не могла собі дозволити бути в депресії: в мене ж маленька дитина! Від цього мені ставало гірше: я ридала кожен день, я мовчала, коли відчувала, що мені потрібна допомога, я кричала на все, що падало з рук, і била себе по голові за те, що я погана матір, за те, що через мій стрес дитина не могла засвоювати молоко. Грудне вигодовування приносило ще більше емоційного дискомфорту, аніж фізичного.

Ми неймовірні, і ми не самотні – це правило номер один для мами, що перебуває в депресії


Я потрапила до «психологині», яка на мою розповідь про те, як я б’юся головою об стіну й не можу контролювати свої емоції, дала коментар: «Нет у вас никакой депрессии. Вы сами себя накрутили, это часть характера. Вы ведь в окно не выбрасываетесь? Родили – в детдом не сдали! Берите ответственность, мамочка».

Важливе доповнення: врешті-решт я знайшла свою психологиню, за два місяці. Вона дивовижна. І психіатра я теж знайшла. Через півтора року обстежень він поставив діагноз – біполярний розлад.

Те, що рятує, – терапія! І ще мільйон разів – ТЕРАПІЯ! Знайдіть психолога за рекомендаціями, запитайте всіх, кого знаєте роками й із ким познайомилися вчора. Вони можуть допомогти із контактом психолога, який врятує від цього жаху й самотності. Не бійтеся слабкості, кожна з нас має право бути слабкою! Особливо коли дає життя іншій маленькій людині.

Якщо тобі здається, що ти почуваєшся якось дивно, – тобі не здається. Навіть якщо чоловік/дружина/мама/сусідка/собака запевняють, що це пройде. Це не так. Постпартум залишає слід. І тільки тобі вирішувати: захищати себе й шукати терапевта чи чекати наслідків для психіки, які ти не зможеш контролювати й забути. І найважливіше – ти чудова мама, й щоб такою бути й надалі, ти маєш піклуватися про себе. Твоя дитина це відчує, гарантую.

Зараз моїй донечці 2 роки, вона їсть за трьох і дає мамі цьом. Сама ж я навчаюся на психолога. Мій стан навчив мене боротися й бути слабкою водночас. Найголовніше – давати собі час на себе та свої проблеми.

Анастасія Коваленко

рік переживала післяпологову депресію


Народивши, я була не в змозі аналізувати свій емоційний стан. Думаю, неможливо, щоб молода мама прокинулась вранці й така: «Ой, треба перевірити, чи немає в мене післяпологової депресії». Ба більше, в мене не було підтвердженого на той час діагнозу. Коли я значно пізніше почала читати про це явище, то жахнулася: було враження, що хтось детально описував частину мого життя.

Доки не потрапила до психотерапевта, я навіть не приміряла на себе ніяких таких термінів: ти просто живеш у цьому жаху й думаєш, що так буде завжди. Думаєш, що з тобою все не так. Іноді думаєш, що з усіма іншими все не так і ніхто тебе не розуміє. Саме слово «депресія» в нашому суспільстві дуже стигматизоване. А з іншого боку, якесь несерйозне, ніби примірявши його себе, ти імітуєш щось. «Іди на завод працювати, і всі депресії як рукою зніме», – якось так реагує на це більшість.

Я відчула, що все йде не так ще до моменту народження сина. Важкі пологи із втрачанням свідомості, вакуумною екстракцією та безліччю ускладнень залишили за собою величезний страх, який поглинав усі інші почуття. Страх, що з дитиною щось станеться. Що я не впораюсь. Що зроблю щось не те. Що я мало стараюсь.

Повернувшись із пологового будинку, я продовжувала відчувати тільки страх і тягар відповідальності. Перший рік я дуже тривожилася. Прокидалася ночами сто разів, послухати, чи дихає син. Впадала в паніку від кожного незрозумілого прояву. Летіла до педіатра на кожен «чих».

Кожного разу, коли я несла його до ванної, мені було страшно вдарити його головою об одвірок. Я не могла залишатися вдома сама після настання темряви: ввижалися якісь страшилки. Сідаючи за кермо, не могла прогнати з уяви картини жахливої аварії. Це все відбувалося беззмістовно й нелогічно. Але що старанніше я намагалася прогнати дивні думки, то більше їх ставало. Я дуже картала себе за це: як ти можеш узагалі уявляти, що з твоєю дитиною щось стається? Що ти за людина взагалі?

Я вийшла на роботу, коли сину було два тижні. Хоча насправді я нікуди не «вийшла», бо працюю віддалено вже багато років. Я сиділа в сусідній кімнаті й чула, як чоловік порається з малюком. Спочатку це було мило, а потім почала себе гризти: я мало проводжу з ним часу, я не роблю того і сього, я погана мати, а-а-а-а-а… Я дуже скоротила своє коло спілкування, майже віддалилася від усіх друзів, знайомих, рідних. Не робила цього спеціально, просто не знаходилося слів, сил і часу для них: здавалось, що я нікому нецікава й непотрібна. Про перепади настрою, сльози й агресію навіть говорити нічого: тут повний «букет».

Повернувшись із пологового будинку, я продовжувала відчувати тільки страх і тягар відповідальності


За вагітність я набрала понад 20 кілограмів, і ця вага теж тисла на мене. Було відчуття, ніби ти вже якийсь «відпрацьований матеріал». Не належиш собі, не подобаєшся собі, не маєш сил змінити щось у собі. Сидяча робота, вага й пологи «зламали» мені спину: я відчувала страшний біль. Але була якась внутрішня невидима причина величезної сили, щоб нічого з цим не робити. Пам’ятаю, як подруга подарувала мені сертифікат на курс масажу, а я його просто не використала. Здавалось, що я застрягла в цьому «все погано» навіки.

Я відчувала, що хочу для сина найкращого й переживаю за нього, але справжнього розуміння, як діяти, не було. Я брала його на руки, тому що «так треба». Я намагалася нагодувати та вкласти спати тоді, коли «треба». Коли він, наприклад, не хотів спати, мене накривала хвиля безпорадності та злості. Був момент, коли я зловила себе на тому, що вже не гойдаю його, а просто трясу. Тоді стало страшно, зрозуміла: щось справді не так. На цьому моменті мами в білих пальтах можуть картинно покривитися й навіть кинути своє «фе». Але зараз я щаслива, що можу про це вільно розповідати: це означає, що я впоралась.

Мені пощастило, що поруч був чоловік. Він був «у декреті» разом зі мною (а інколи й замість мене). Перший рік батьківства ми втрьох часто влаштовували мініподорожі за 30–50 км від дому: об’їздили багато красивих місць неподалік. Це дуже допомагало, дозволяло відчувати, що ми живі. Робота, навіть коли втомлювала та провокувала докори сумління, все одно приносила користь: я дуже боялась здеградувати, втратити можливість писати. Тому була рада сісти перед монітором і подумати про щось інше, крім молоковідсмоктувачів і підгузків.

Моя післяпологова депресія не зникла в нікуди, під дією різних обставин вона трансформувалась. Був період проблем зі здоров’ям, панічних атак і повного розпачу. Довгі пошуки привели мене до класних спеціалістів: ендокринолог допоміг виявити аутоімунне захворювання щитоподібної залози, а психотерапевт – попрацювати із тривожно-депресивними станами.

Я більше не прокидаюся ночами, щоб послухати, чи мій син дихає. Але я люблю полежати біля нього ввечері й подихати його запахом


Я дуже добре пам’ятаю день, коли вперше зрозуміла: про цю історію вже можна казати «було». Я була в якійсь державній установі, і мене не покидало дивне відчуття. Усі навкруги ввічливі! Настільки незвично, що я навіть поділилася з подругою. Вона підняла брову й випалила: «Ну звісно, ти ж тепер ходиш без свого «фірмового» кислого обличчя!».

Я більше не прокидаюся ночами, щоб послухати, чи мій син дихає. Але я люблю полежати біля нього ввечері й подихати його запахом. Я люблю відкласти свій важливий текст і побігти з ним місити бруд у калюжах, доки не закінчився дощ. Я люблю перечитувати йому «Маленького принца» знову і знову. Я люблю його нескінченні запитання: «А що таке баланс?», «А куди дідусь помер?», «А як легені дихають?». Я люблю його й себе з ним. І сьогодні мені все важче згадувати жахи першого «депресивного» року: в пам’яті спливають тільки милі новонароджені п’яточки, пісня про трактор на все горло в машині, перше море, перше «люблю», перше «дай п’ять».

Мені дуже хочеться, щоб та, хто сьогодні дряпає тинькування від абсолютного відчаю, знала: нормально це відчувати. Нормально це проходити, і це можливо пройти. Ненормально – нічого з цим не робити. Я не використала той сертифікат на масаж, але через два роки купила собі курс масажів уже сама. Не чекайте два роки!

Просіть допомоги у близьких, якщо відчуваєте, що щось негаразд. Будьте готові до того, що стовідсоткового розуміння можете й не отримати. Довіряйте собі й шукайте інші джерела підтримки, якщо не отримуєте її вдома. Сходіть до психолога! Це не боляче.

Саша Жакман

переживає післяпологову депресію досі


Мені важко згадати точний момент, коли все почалось. Після народження доньки я перебувала в ейфорії, була спокійною і поглинута любов’ю до дитини. Потім я посварилася із сестрою чоловіка, вага, набрана за вагітність, нікуди не йшла, ми захворіли на коронавірус, у мене знайшли аутоімунне захворювання, а згодом і СПКЯ (синдром полікістозних яєчників). Час від часу, знаючи свої діагнози, я думала, що це гормони, нічого страшного не станеться. Іноді думалось: «Якого дідька, мені ж лише 24, мої подруги постять сторіз про відкриття барів після карантину, а я дев’ятий раз за ніч годую дитину грудьми».

У мене така дівчинка, що якщо я залишу її на 5 хвилин саму, щоб піти в туалет, вона влаштує істерику. Одного дня я ніяк не могла її заспокоїти. Вона верещала, що би я не робила. Коли мені ввірвався терпець, я посадила її в ліжечко, зачинила за собою двері та жбурнула стілець у стінку. У той момент верещала не лише вона, а і я.

Я дуже сумую за собою до вагітності. На днях зрозуміла, що одна я була максимум 7 годин за останні 9 місяців. Психолог каже, що я незадоволена життям через утому. Я відчуваю її на своїх плечах, ніби хтось поклав дві цеглини та сказав, що відтепер щодня я маю так ходити. Останній раз я нормально спала тільки на сьомому місяці вагітності. Коли думаєш, що всім без тебе буде краще, ресурсу на улюблене заняття немає взагалі.

Чесно кажучи, єдине почуття, яке завжди зі мною, – це роздратування. Дратують друзі чоловіка, які викреслили мене зі свого життя й на зустрічі запрошують лише його. Дратує чоловік, який хоче піти й розвіятись, ніби я цього не потребую. Дратують мої друзі, які ображаються на те, що я переношу наші зустрічі через утому. Дратує погода. Дратує все.

Хороші дні бувають. Я довго відтягувала похід до психолога, бо думала, що зможу впоратись. Але потім, коли стоїш під душем і кричиш, то розумієш, що, мабуть, воно нікуди не дівається. Мабуть, допомога потрібна, і необов’язково показувати всім, що ти супержінка, яка все може сама.

Без чоловіка і його підтримки я б довго не протягнула. А от стосунки з його родиною погіршились. Я не знала, як реагувати на нападки сестри чоловіка, і дуже сильно закривалась від оточення. Через її ставлення до мене я часто думала, що всім було б краще, якби я зникла. Я ненавиділа себе за те, що я неідеальна мама, неідеальна донька, неідеальна подруга, проте я ніколи не хотіла завдати шкоди моїй дитині. Я хотіла зробити щось із собою, щоб більше не чути від його сестри, яка я погана. Щодо моєї родини, то для них післяпологова депресія виникає, коли нічого не робиш, а тому, за їхніми словами, мені просто треба зайнятися ділом. З батьками на цю тему я не говорю.

Депресія дала змогу відчути, що я кохана навіть у тому стані, коли лише бурчу


Те, що мені точно допомагає, – відволіктись. Написати щось, почитати цікаву книжку, записатися на онлайн-курс від Гарварду. Все, щоб тільки тривожні думки не полонили голову.

Я така людина, яка не мріє бачити багатьох людей поруч у скрутну хвилину. Поради легко можуть вивести з рівноваги, якщо вони непрохані. Мені часто хочеться після складного дня всістися на коліна до чоловіка, щоб він гладив моє волосся й говорив, що все буде добре.

Першим, хто помітив, що зі мною щось негаразд, був сімейний лікар. Він сказав, що обов’язково треба до когось звернутися, а чоловіку треба брати більше вихідних, аби допомагати мені. Ми живемо в Бельгії, моя мама в Україні. Його мама, хоч і живе в Королівстві, але їй 70 років, і бабусі не можуть допомагати нам потрібною мірою. Мені пощастило, що чоловік намагається допомагати мені, як може, навіть у пошуках психолога. Я ще не знайшла свого спеціаліста, але ми рухаємось у відповідному напрямі. Мені здається, дуже важливо знайти того, хто буде розглядати післяпологову депресію як реальне й серйозне явище. На жаль, не всі психологи з пострадянського простору це розуміють.

Мені здається, найважливіше – це підтримка. Депресія дала змогу відчути, що я кохана навіть у тому стані, коли лише бурчу. Я надалі планую ходити до психолога й вірю, що знайду свого спеціаліста. Хочеться не тільки простого – виспатись, а й неймовірного, щоб жінок перестали цькувати, якщо в них виявляють депресію. Це не лінь, не від того, що вона нічого не робить. Можна дуже любити свою дитину, але при цьому прагнути інколи побути одною.

Тож якщо ваша подруга нещодавно народила, будь ласка, зателефонуйте їй і запитайте, яка в неї улюблена страва та замовте до неї додому. Нехай відпочине.

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.