Власний досвід«Я не мушу терпіти те, що не подобається». Це жінки, які змінили професію
А заразом і життя
Робота займає значну частину нашого життя, тому важливою є відповідь на питання, чи подобається вона нам. Коли довго працюєш на одному місці, стабільність і страх змінити професію можуть гальмувати ухвалення рішень.
Ми поговорили з жінками, які після довгих років в одній сфері, змінили її на іншу. Вони поділилися своїм досвідом, розказали про сумніви й полегшення, а також залишили поради для тих, хто ніяк не може наважитися.
Текст: Катерина Янченко
Катерина Калюжна
викладачка англійської мови й пекарка, колишня юристка
Я 10 років працювала юристкою з цивільних справ. Захищала інтереси різних підприємств та організацій у судах. Робота була нервова, із постійним емоційним напруженням і стресом. З часом я збагнула, що це все не моє. Я досягала результатів, які мене задовольняли, але водночас ніколи не могла розслабитися. Я зрозуміла, що можу сильно захворіти, отримати збій у нервовій системі й просто не зможу відновитися.
Паралельно я почала вивчати англійську мову. Пам’ятаю, коли мені було десь 7 років, мені сказали: «Катю, ти будеш вивчати французьку». І я почала ридати. Я ридма ридала, бо хотіла англійську, це ж була дитяча мрія. [усміхається] Мій батько був інженером і подорожував Європою у відрядженнях. Він добре розмовляв англійською, розповідав про поїздки. Тому мені здавалося, що англійська – це ключ до Європи. Мені було 28, коли я почала вчити цю мову, вона мені добре пішла. Згодом вирішила, що треба вступати в університет, й ухвалила рішення піти з роботи. І перехрестилася, якщо чесно.
Звісно, мені було страшно йти. Але я з тих людей, хто боїться й робить. Мене підтримав чоловік, мої батьки. Мама ще в дитинстві казала, що я не мушу нічого терпіти, якщо щось не подобається.
Мама ще в дитинстві казала, що я не мушу нічого терпіти, якщо щось не подобається
В університеті я дізналася не так багато нового, але надолужила певні теоретичні моменти. Учитися було неважко, бо я вже мала підготовку. У групі була найстарша, як мама. [сміється] До того ж я вже потроху сама допомагала школярам освоювати базові знання, тобто одразу практикувала. Зараз я працюю як приватна вчителька вже 8 років, допомагаю офісним працівникам, веду онлайн-уроки, іноді перекладаю.
А ще я займаюся пекарством. Що нас спонукає на такі речі? Просто дитячі спогади. Моя бабуся пекла паски на хмелевій заквасці. Пригадую той запах опари, паски були здорові, пухкі, ароматні, без дріжджів.Тітка моєї мами також пекла. Це традиція. Коли я припинила працювати юристкою, прокинулася вночі з думкою, що хочу почати пекти хліб.
Перший хліб був гидотний (хоча так не можна казати про хліб), але мене це не зупинило. [усміхається] У людей виходить – і в мене вийде. Я всьому вчилася сама, легко сприймаю помилки й не боюся їх. Я робила, плакала, викидала, знову робила. Я печу хліб уже 12 років, мені вже не потрібні ваги й рецепти. І тут в мене є учні, я багатьох навчила цього.
Якось мене запросили в Естонію на міжнародну конференцію музейників, аграріїв і пекарів. З’їхалося багато пекарів, ми обмінювалися досвідом, у цьому допомогла й англійська. Хліб це й енергетичний обмін. У Лондоні живе та працює шефиня Оля Геркулес, яка походить з України. Вона випустила книжку про культуру українських літніх кухонь, я допомагала їй із кількома рецептами, оскільки цікавлюся локальною кухнею та збираю забуті рецепти. А в книжці «Україна. Їжа та історія» є рецепт борщу моєї бабуні Каті, якому більше 100 років.
Людмила Пилипюк
дієтологиня, у минулому – лікарка-ревматолог і підприємиця
Я закінчила медичний інститут, після інтернатури працювала 4 роки ревматологом. Якраз тоді ввели закон, що можна йти у відпустку із догляду за дитиною до 6 років. Це був початок 90-х років, коли в країні були складні часи через економічну кризу. Я скористалася можливістю й пішла у відпустку.
Ми жили в західному регіоні, поруч із Польщею, куди їздили й бачили, як швидко там усе змінюється, особливо в сегменті торгівлі. Це мене зацікавило, і я почала займатися роздрібною торгівлею ще під час декретної відпустки. Після вже не повернулася в медичну сферу, а зайнялася підприємницькою діяльністю. Медицина була економічно не благополучною, життєві обставини вимагали гнучкості. Я зрозуміла, що в новому напрямі можу бути більш фінансово спроможною й матиму можливості для розвитку.
У пострадянський час, коли ти змінював професію, то отримував психологічний опір. Мене засуджували, що я пішла з лікарської діяльності й зайнялася торгівлею. Зазвичай це йшло від старшого покоління, колег, які залишалися, не розуміли, як можна піти. Можливо, для того в той час, щоб зробити такий крок, потрібна внутрішня сміливість і готовність до змін.
Коли ти змінюєш свій напрям, це не легко, ти весь час вчишся, опановуєш інші навички, які до того не залучав. Мені, наприклад, довелося розбиратися з менеджментом, маркетингом, рекламою. Я зосередилася на косметиці та парфумерії, відкрила окремий магазин, ми працювали офіційно й представляли марки відомих люксових брендів. Ця діяльність мене дуже захоплювала. Медичні компетенції дозволяли навчати консультантів правильно визначати потреби клієнта. Я довго займалася цією справою.
В Україні ми ментально не готові, що людина може змінювати професії та досягати успіху в будь-якому віці
З дитинства я не була стрункою, але завжди займалася спортом, була фізично активна. Після певних травм і, як наслідок, обмеження фізичної активності я зрозуміла, наскільки харчування впливає на наше здоров’я. Проблеми із зайвою вагою привели мене до того, що я почала більш ґрунтовно займатися цим питанням. Тоді вже менше уваги приділяла магазину, а діти закінчили школу й роз’їхалися.
Це той момент, коли в людей у віці після 50 з’являється більше вільного часу, який можна присвятити собі та своїм інтересам. В Україні ми ментально не готові, що людина може змінювати професії та досягати успіху в будь-якому віці. Але це нормально. Для змін у такому віці є багато переваг: як мінімум, ти маєш життєвий і комунікаційний досвід.
Тут виникає питання, чим ти захоплюєшся, яка в тебе пристрасть до нової справи і яким інструментом будеш користуватися, щоб стати експертом. Як лікарка за освітою, я розуміла, що можу досягнути більшого не тільки тому, що можу допомагати собі й близьким, а й транслювати свої вміння на інших.
На якомусь етапі я організувала клуб, у якому ми проводили лекції зі здорового харчування, пропагували активний спосіб життя, займалися скандинавською ходьбою. Так я закінчила комерційну діяльність і переключилася на те, що мене більше захоплювало. Тоді вирішила відновити свої базові знання й отримати фахову спеціалізацію. Поїхала на курси в Київську національну медичну академію післядипломної освіти, де стаціонарно вивчала дієтологію на рівні з дуже молодими людьми, і з однолітками.
Це був непростий крок у такому віці. Від деяких я чула питання, навіщо мені вже навчатися та щось робити. Можливо, багатьох жінок також стримують інші. Тут важлива підтримка близьких людей, завдяки їм зміна діяльності була для мене легшою. У новій професії я працюю вже більше 6 років. У 50+ можна стати експертом у якійсь галузі, можливо все.
Надія Марченко
акторка, колишня журналістка
Я навчалася рік у педінституті, ще два роки – у політесі, але нічого з цього не закінчила. Було нудно й нецікаво. Я довго працювала на «Сьомому кілометрі» як приватна підприємиця, із 90-х років до 2006-го. Коли мені набридло, я пішла працювати в журналістику. Мені запропонували роботу в газеті. Як виявилося, у мене виходить писати. Я працювала в різних виданнях (офіційно й ні) до 2020 року. До певного періоду мені подобалася ця робота, а потім я «списалася», мабуть, повністю вичерпалася в цій професії. Утомилася їздити, бігати по пресконференціях, щоразу чуєш одне й те саме, без сенсу та змін. В останні роки я працювала в політичній журналістиці, але вже не було енергії ні на інтерв’ю, ні на що.
У 2011 мій друг запросив мене подивитися, як він викладає акторську майстерність на курсах. Я пішла, мені сподобалося – і я вступила на курс. Там здебільшого були від 15 до 25 років молоді люди, а я прийшла в свої 43 на перше заняття. Він не розраховував, що я залишуся, але залишилася. Моя вчителька Оксана Бурлай сказала головну фразу: «Актор повинен бути відчайдушним».
Згодом я зробила навчальну роботу, невеликий моноспектакль. Почала грати паралельно з роботою в журналістиці. А згодом повністю перейшла до акторства.
Я не відвертаюся від можливості й ситуації та не думаю, чи мені страшно
У моїй сім’ї ніхто взагалі не виказував претензії щодо зміни професії. Вирішила й вирішила. Звісно, такого не було, щоб я прийшла та сказала: «Все, я буду акторкою». Усе відбувалося поступово, одне витікало з іншого, а я просто йшла й робила.
Якось подруга поцікавилася, чи правда, що я хочу стати акторкою. Я сказала: «Не знаю, як вийде, але за своїм «Оскаром» я в цьому житті ще піду у в’єтнамках». У відповідь вона запитала, чи збираюся прожити два життя. Я здивувалася, адже скільки там до того «Оскара»? Кілька років у гіршому разі. [усміхається] Моє життя диктує, а я приймаю. Я не відвертаюся від можливості й ситуації та не думаю, чи мені страшно.
Світлана Солдак
копірайтерка, колишня інструкторка з підготовки до пологів
Я вчилася на психологиню та ще під час навчання почала цікавитися перинатальною психологією.
У 2008 році почала проводити заняття для вагітних у пологовому будинку. У мене була одна лекція на тиждень на теми психоемоційної підготовки до пологів й особливостей післяпологового періоду. Поступово я почала вести вже три лекції на тиждень. Коли я закінчила університет, мене взяли працювати в той же пологовий будинок на півставки психологинею.
У 2011 році я знайшла вакансію інструкторки з підготовки до пологів у приватному сімейному центрі. Відправила резюме й незабаром отримала відповідь, що на цій посаді людина обов’язково повинна мати позитивний досвід природних пологів. Але оскільки їм імпонував мій досвід і спеціалізація, мені запропонували почати працювати адміністратором із можливим підвищенням до інструктора «після того, як народиш».
Так я поєднувала роботу адміністратора та психолога в пологовому будинку. Але вже у 2012 мені все ж дозволили тестово провести кілька груп. Через рік я розширила компетенції та стала ще консультувати з питань грудного вигодовування. І також стала фахівчинею із супроводу під час пологів.
У 2017 році я остаточно вигоріла. Улюблена робота не приносила більше задоволення, і став дошкуляти синдром самозванця. Інструкторство було однозначно моєю темою, але постійна напруга через думки про те, що я не «вписуюся», дуже підкошувала.
Я була інструкторкою з підготовки до пологів, яка не народила, у якої немає чоловіка. І здавалося, скільки б інформації я не знала, скільки б семінарів не відвідала, скільки груп не провела, у скількох пологах не взяла участь, цього однаково ніколи не буде достатньо. Тому що знайдуться люди, які засумніваються в твоїй компетенції через те, що в тебе немає дітей.
У 2018-му я пішла з сімейного центру працювати з сурогатними матерями до одного з київських агентств. Мені здавалося це непоганим варіантом. Усе ще улюблена перинатальна тема, але без відчуття того, що мені тут не місце. Але я дуже помилялася. Залишки саморегуляції та психічної стабільності були розбиті реаліями, які можна побачити тільки за лаштунками.
Улітку 2019 року я звільнилася з агентства. Здавалося, такою мертвою всередині я ще не була ніколи. Пів року я не працювала та не шукала роботу. Трохи допомагала сімейному центру, у якому колись працювала, перевести навчання в онлайн.
Складно залишати сферу, де ти вже відчуваєш себе важливим і компетентним
Було не стільки страшно йти, скільки складно. У 2019 мені виповнився 31, багато знайомих уже були професіоналами своєї справи. А я як пташеня, що випало з гнізда, заново вчилася літати. Складно залишати сферу, де ти вже відчуваєш себе важливим і компетентним. Я почала активно шукати роботу, де не треба народити, щоб рости та комфортно почуватися в професії. Де не треба відповідати за життя та здоров’я людей. Де мій зовнішній вигляд, вік, орієнтація, сім’я не мають значення.
Я з підліткового віку писала та почала шукати роботу, пов’язану з текстами. Мене запросили на співбесіду в інтернет-магазин медичних товарів на посаду копірайтерки. Ми ідеально зійшлися. Їм потрібна була людина, яка розуміється на медицині, дітях, батьках, а мені потрібна була робота, де я могла б отримати досвід і розвиток.
Курсів із копірайтингу не проходила, зате закінчила курс письменницької та сценарної майстерності, зараз активно працюю над розповіддю. Таке відчуття, що я манівцями, дуже довго й цікаво йшла до цієї професії. Я не пошкодувала про зміну діяльності жодного разу. Хіба трошки засмучувалася, що не почала писати раніше.
Перший крок зробити найскладніше. Відірватися від стабільної «годівниці», особливо, якщо не знаєш, як швидко знайдеш іншу. Але раз спробувавши, розумієш, що кожне нове місце, новий досвід – це зростання. Як би не хотілося стабільності, вона втомлює не менше, ніж постійні зміни.
Мене вчили, що стабільна робота, одна на все життя – це добре. Але виявилося, що в наших реаліях це практично неможливо. Мені здається, що страх невідомого дуже заважає, але подивіться, що ви втрачаєте? Якщо поглянете на своє життя з відстані, можливо, побачите, що страх відомого може бути навіть сильнішим. Страх залишитися в цьому «відомому» назавжди, закриваючи з кожним роком чергові двері та відрізаючи себе від можливостей.
Ната Кушнірова
SMM-спеціалістка, маркетологиня, у минулому – продавчиня та підприємиця
У школі я займалася танцями й добре малювала (зокрема, одяг і взуття), тому мріяла вступити на хореографа або дизайнера. Але це був 2004 рік, і всі йшли вчитися на економістів і фінансистів. Мої батьки вважали, що професія дизайнера або хореографа не серйозна, а ось сидіти в банку або в державній установі дуже навіть перспективно та прибутково. Тому я пішла на фінансистку.
Пройшовши тримісячну практику в податковій, я відразу зрозуміла, що працювати там не буду НІКОЛИ. Досі не знаю, як там витримала, адже тоді я виглядала максимально неформально, з косичками на голові, поголеними скронями й уся в пірсингу. У податковій, коли я до них прийшла, почула від колег фразу: «О божечки, куди ми це чудо сховаємо?!»
Працювати я почала на 5 курсі навчання. Була поглинута неформальною культурою, адже був 2007 рік на дворі. [усміхається] Почала вивчати майстерність пірсингу, шукала інформацію про проведення маніпуляцій, догляд. У гуртожитку проколювала всім носи, вуха, пупи. У Дніпрі на той час неможливо було знайти якісних виробів для пірсингу. Й одного разу мені дали листівку з великим написом про відкриття спеціалізованого магазину.
Я відразу побігла туди та потрапила в рай. Вивчила весь асортимент, розпитувала продавця, щось купила й пішла. Наступного дня повернулася й мені запропонували там працювати. Без будь-яких співбесід, я прийшла за сережкою, а мені кажуть: «Хочеш тут працювати?» Я дуже здивувалася й погодилася. І залишилася в цій індустрії на 11 років.
Я пропрацювала 5 років продавцем, мені шалено все подобалося, знайшла купу друзів і важливих людей, до мене приходили всі неформальні мешканці міста за прикрасами, консультацією та просто поговорити. Я летіла на роботу, там завжди було цікаво та ще й гроші платили. Потім власники цього бізнесу запропонували переоформити все на мене і самій вести цю справу, я сприйняла це як подарунок долі і, звичайно, погодилася.
Закриття магазину збіглося з життєвими змінами, із розлученням. На особистому почалося все валитися – і власна справа відійшла на другий план. У магазині підняли оренду, умови співпраці змінилися, відкривалися конкуренти, і я зрозуміла, що це знак. Якщо змінювати життя кардинально, так уже повністю. Рішення про закриття далося нелегко, завершувалася ціла епоха в моєму житті.
Було страшно йти. Не зрозуміло, що робити далі, тоді я думала, що нічого не вмію робити
Було страшно йти. Не зрозуміло, що робити далі, тоді я думала, що нічого не вмію робити, окрім як продавати. Водночас у моєму житті з’явилася дуже важлива людина, яка мене підтримала: «Нато, ти вела бізнес 6 років, у тебе такий життєвий досвід, що багатьом і не снилося, а ти себе вважаєш просто продавчинею!» Я вважаю, що занижена самооцінка – це риса нашого покоління.
Й ось я, закривши свою справу, дозволила вперше за 11 років собі відпочити по-справжньому (нормальної відпустки я не мала за цей час) і пішла на відпочинок на півтора року. Звичайно за підтримки коханої людини, яка взяла за мене відповідальність, я зрозуміла, що в безпеці. До цього складалося так, що я «паровоз, який тягне всіх на собі».
Я вирішила йти вчитися в ІТ-школу. Найцікавіше те, що 200 євро, які витратила на навчання, були останніми грошима з весільного подарунка з минулих стосунків. [усміхається] Процес навчання був мені дуже цікавий, я максимально перейнялася, закінчила з відзнакою, стала найкращою ученицею на своєму курсі.
Зараз я працюю SMM-маркетологинею у міжнародному діджитал-агентстві. Деякий час я була на фрилансі, але зрозуміла, що він не дає такого заробітку, як мені б хотілося. Спочатку не розуміла, чи правильно зробила, що змінила професію. Сумнівів було багато, разів зо 3–4, напевно, я ухвалювала рішення, що це не моє, і збиралася кидати все. Але мене рятувала підтримка близьких. Мені чоловік завжди казав: «Коли не знаєш, що робити, роби хоч щось, і все вийде, не стій на місці, рухайся!»
Людям, які не можуть наважитися піти з роботи, раджу спробувати уявити, що буде далі, якщо ви залишитеся на тому місці, де зараз працюєте. Якщо вам підходить, то продовжуйте, але навряд чи вас влаштовує все, якщо зараз почали сумніватися.
Нікого не слухайте, візьміть відповідальність за себе та свої вчинки й зробіть те, що хочеться. Нехай не вийде, нехай помилитеся, але будете знати, що ви спробували. І краще зробити та шкодувати, що не вийшло, чим не зробити й шкодувати, що момент був втрачений. Це допомогло мені змінити своє життя кардинально! Будьте сміливими, і доля це помітить.
Коментарі
Підписатись