Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

КолонкаМіж індивідуальним і політичним. Чому «особиста думка» не завжди є виправданням?

Свобода слова як в Ілона Маска

Між індивідуальним і політичним. Чому «особиста думка» не завжди є виправданням? — Колонка на Wonderzine

 

Анастасія Микитенко

Заступниця головної редакторки Wonderzine Україна

 

«Ми не експерти», «Це наша особиста думка» й «Шоу гумористичне і не має на меті нікого образити» – саме після таких слів на початку я намагаюся вгадати, що ж зараз побачу або почую. Сексистські жарти з 2005-го? Три аргументи зі наведенням статистики, чому ЛГБТ-спільнота не має існувати? Або навіть перекручений психологічний факт від людини без диплома? 

Дисклеймери стали зручною індульгенцією для публічних осіб. Усього лише одна картинка на початку YouTube-випуску або рядок в описі подкасту – і вже не потрібно стримувати себе, щось досліджувати, обдумувати, який вплив матимуть ваші слова. А на всі претензії й обурення начебто можна взагалі не зважати, адже все чорним по білому написано. Якщо ж хтось далі не погоджується, то може врятувати свобода слова або маніпуляції у вигляді «інші ж також так кажуть». 

Проте особисте дуже швидко стає публічним, особливо якщо ваша аудиторія більша за трьох людей, а обговорюєте ви не улюблений сніданок. 

 

Кожне питання має свій контекст. Порівняймо два твердження: «Я люблю жінок із зеленим кольором очей» і «Як на мене, жінки з целюлітом ліниві та жирні». Або ж «Мені б краще підійшла інтровертна партнерка» і «Я вважаю, що жінка всюди має бути поголена». Одні з цих тверджень нейтральні й відображають особисті досвіди, інші ж мають складну історію нерівності, нереалістичних стандартів краси й приниження. 

Вони виходять за межу «особистого» й переходять у публічний дискурс, тому що самі твердження про роль або зовнішній вигляд жінок – це часто не те, що людина рефлексувала зі свого досвіду, а те, як на неї вплинуло суспільство і його стереотипи. Коли ведучий і гості шоу «Мекнув – питайте» говорять про не поголене тіло, то чи можуть вони пояснити, чому воно їм не подобається? Це через те, як воно сприймається на дотик? Чи все-таки через те, що з дитинства вони читали жарти про «зимову шубку жінок» й «джунглі», а між мультфільмами постійно показували тьотю, яка голить уже поголені ноги? Або ж тому, що інші хлопчики сміялися й показували пальцем в семикласниць, які ще не вміли користуватися бритвою? 

Самі твердження про роль або зовнішній вигляд жінок – це часто не те, що людина рефлексувала зі свого досвіду, а те, як на неї вплинуло суспільство і його стереотипи

Випуск «Мекнув – питайте» під назвою «Чоловіки про жінок» узагалі цікаво побудований. Найперші питання: «Жопа чи груди?», «Краса чи розум?», «Молодість чи досвід?», «Мінет чи куні?» й «Великі, але зроблені чи маленькі, але свої?» Вони задають тон усьому випуску, адже надалі ведучий обрав 90% питань, які спонукають до обговорення жінок як об’єктів. Усе зводиться до зовнішності й сексу, впливу жінок на маскулінність гостей шоу. Багато уваги приділяють незайманості, а тому з’явився й жарт з сексуальним підтекстом про 13-річних. Якби я складала образ ідеальної жінки Остапчука, Буше й Позитива, то могла б в деталях промалювати їхнє обличчя, груди й шкіру, але з характером було б складніше. Я знала б їхні вподобання в сексі й те, як вони роблять мінет, у мене також є інформація про три риси характеру партнерок і те, якими вони не мають бути (на першому місці – не стерво). Такі персонажки в житті не пройшли б текст Бекдела, але ведучий і гості вирішили дати мені саме таке уявлення про те, як вони бачать жінок. Якщо вони й можуть поставити дисклеймер про особисту думку, проте він навряд чи покриває відповідальність за те, які запитання обрали. Вони були найцікавішими? Чи просто так заведено говорити про жінку як про об’єкт?

 

У такому разі особиста думка збігається з упередженням. А тому аудиторія справедливо обговорює, що хтось безрефлексійно транслює стереотипи, а не розповідає про власні вподобання. Десь якась жінка почне голити ноги ледь не щодня, намагаючись уникнути того сорому, яким є нормальний біологічний процес у її тілі. Інша жінка повірить, що вона таки заслуговувала знущань з її волосся на обличчі, що потрібно було раніше піти на лазерку й тоді б нічого цього не було. А хтось буде навіть в найгарячішу погоду виходити виключно в штанях й оминатиме пляжі та басейни, тому що в неї целюліт. 

Ще абсурднішою є ситуація, коли за особисту думку видають неправдивий медичний факт, наприклад те, що целюліт буває тільки в повних жінок або тих, хто не займається спортом. Один дисклеймер не зможе перекрити незнання й відсутність будь-якої підготовки до теми випуску. 

 

Це доволі наївно вважати, що думка, яку почують тисячі людей, ніяк не вплине на глядачів. Поява будь-якого твердження в публічному просторі нормалізує його, дає сигнал певним групам, що можна вільно поливати брудом одних людей, а іншим групам – що це нормально, коли про них так висловлюються, що, можливо, їм дійсно пора щось змінити. Колись те, що жінкам потрібно голити ноги, також було особистою думкою компанії Gillette. Просто потім її розтиражували, і все раптом стало бридкою нормою. 

Мати аудиторію – це не тільки привілегія, а й велика відповідальність. Варто розуміти, що кожне сказане слово на когось вплине і що користувачі будуть вам вірити. Ці фактори заслуговують того, щоб публічні особи досліджували те, про що вони говоритимуть, і зважали на контекст тем. А також думали, як вони формулюють свої висловлювання, і рефлексували, чому їхня особиста думка саме така. Усе інше більше про відсутність емпатії й розуміння, аніж про право говорити вільно. 

Якщо ведучі сміються над тим, що непоголена жінка може вважати себе 10 з 10, то це переступає межі «я» та стає цькуванням.

Свобода слова закінчується там, де починається образа іншої людини або цілої групи людей. А ще це не синонімічно «прикриттю для дезінформації». Якщо ведучі сміються над тим, що непоголена жінка може вважати себе 10 з 10, то це переступає межі «я» та стає цькуванням. Це мені нагадує те, як люди говорять, що вони не хочуть приховувати правду й говорять усе, що вони думають, а насправді виказують тобі все, що їм у тобі не подобається. Правда, їх усі чомусь називають мудаками, а не інфлюенсерами з особистою думкою. 

Багато явищ не зникають з нашого життя, а лише отримують нові назви. Експлуатація дітей на швейних фабриках стає інвестуванням в регіон. Ображання людей, тому що вони недостатньо худі, перетворюється на хвилювання за їхнє здоров’я. А насмішка над жінками й підсилення неможливих стандартів краси – висловленням власної думки. Потворна сутність цих речей лишилася, просто тепер вона має більш привабливу назву для сучасного світу, і вона має вберегти публічних людей від справедливого обурення. Проте так більше не буде. Обговорення целюліту й волосся на тілі має занадто сильний шлейф уявлень 2007 року, і він занадто вже помітний і недоречний у 2023-му. 

 

 

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.