Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Колонка«Хоч би дожити до п’ятниці». Я люблю свою роботу, проте ненавиджу працювати

А може, я забула, як це – любити працювати

«Хоч би дожити до п’ятниці». Я люблю свою роботу, проте ненавиджу працювати — Колонка на Wonderzine

 

Анастасія Микитенко

Заступниця головної редакторки Wonderzine Україна

 

Якщо погортати наш із подругами чат, то більшу його частину займають повідомлення про те, як же не хочеться працювати. Наші зустрічі часто не про неймовірні пригоди та кохання, а про те, які ми втомлені та яке робоче повідомлення ледь не відправило нас у гамівну сорочку. Якби був тест Бекдел, але на те, щоб героїні говорили між собою про щось інше, окрім роботи, то ми б не пройшли.  

Це все здавалося таким буденним, таким дорослим, навіть кумедним, коли в тіктоці наштовхуєшся на відео, де також постійно жартують про роботу. Такий собі клуб буркотунів, де всі завжди сміються із себе та своїх невдач.

Та якось я читала інтерв’ю перекладачки, яке мене обурило на той момент. Вона розповідала про те, як їй подобається гратися зі словами та стилями, як вона любить спілкуватися з авторами щодо маленьких деталей і розкривати книжку по-новому, прочитуючи її вперше як читачка, а потім – як перекладачка. Я згадала свої університетські роки – і тоді переклад не був такою натхненною й цікавою справою, якою він видавався з її інтерв’ю. Відчула себе майже обманутою, згадуючи вирване волосся через переклад того самого слова, яке й українською не знаю. 

 

 

 

Невже всі ми проведемо близько сорока років свого життя, пітніючи над комп’ютером і мріючи робити будь-що інше? 

Тоді я зрозуміла, що в будь-якій професії можна знайти не дуже приємну рутину. Я уявила, як моя улюблена письменниця хоче викинути у вікно телефон, дивлячись на лист із новими правками, як куратори виставки приходять додому й годинами мовчать, бо люди їх втомили, як продавчиня в книгарні лається через неправильну накладну. 

Деколи цей підхід допомагав мені, тому що я розуміла, що не одна я ледь вирулюю свою роботу мрії. Проте досить часто він заганяв мене у відчай – невже всі ми проведемо близько сорока років свого життя, пітніючи над комп’ютером і мріючи робити будь-що інше? Чи справді дорослішання – це про повільне згасання радості в очах і поява зморшок на лобі, як про це часто жартують?

 

 

 

Зав’язнути в рутині

З часом почала помічати, що таке негативне ставлення до роботи змусило мене не любити все, що з нею пов’язано. Навіть ті завдання, які я колись робила із запалом, під час яких час пролітав непомітно, бо я розчинялася в процесі, стали тягарем.

Невеликий гугл-пошук порадив виписати все, що я не люблю у своїй роботі – начебто тоді стане зрозуміло, що варто змінити. Аркуш лишався напівпустим, та й навіть той невеликий список здавався смішним – такі дрібниці там були виписані. Я любила свою роботу, проте, здавалося, ненавиділа сам процес працювання. Отож, як і з багатьма речами в житті, варто було щось змінювати у своєму ставленні. 

Перша проблема полягала в тому, що я вже не бачила окремих завдань – просто роботу. А робота, згідно з постійними чорними жартами, це і важко, і нецікаво, і виснажливо, і рутинно. 

Звідси пішло й те, що її потрібно швиденько закінчувати, щоб мати час на життя, на щось дійсно вартісне. Отож я концентрувалась не на тому, що зараз я роблю щось хороше, а що мені треба отримати якийсь результат – написане повідомлення, випущена публікація, підтверджене ТЗ – і спокійно скролити далі стрічку. Основний фокус був на тому, що буде тоді, коли я зможу відмітити щось галочкою, і я так сильно чекала на цей момент, що все, що відділяло мене від нього, безмежно дратувало. Я зовсім забула про те, як мені подобалося шукати дослідження, спілкуватися з різними людьми, підбирати хороші приклади – усе перетворилося на рутину, з якою хотілося покінчити та забути. Я втомлювалася, лише думаючи про те, що мені треба буде зробити наступного тижня. 

 

 

 

 

 

 

 

 

Я концентрувалась не на тому, що зараз я роблю щось хороше, а що мені треба отримати якийсь результат і спокійно скролити далі стрічку. 

Водночас я також не звертала уваги на те, який сенс моєї роботи загальний. Перекладачка з тієї статті знала вплив своєї праці: вона підв’язувала кожне складно знайдене слово під те, що тепер читачі можуть відкрити для себе нового автора, а перекладачам може сподобатися новий еквівалент. Я ж застрягла у списку того, з чим потрібно покінчити, механічно переходила від одного завдання до іншого, забуваючи помічати добрі слова від колег і вдячність від тих, кому відгукнувся досвід іншої героїні. Щось, що свого часу змушувало мене обрати саме ту роботу, просто потонуло в дратівливості через дрібні негаразди.  

Проте жити в очікуванні, коли це закінчиться, не дуже легко. Робота – це таки велика частина життя, і мені було важливо знову закохатися в ті її частини, які колись приносили радість. Отож вибрала іншу стратегію – виписала все, що мені насправді подобається або що подобалося колись. Я почала намагатися не поспішати закінчити завдання, а дати собі побути в моменті, не дивлячись на годинник, як це було колись. Як виявилося, якщо не йти в завдання з думкою «ні, тільки не це знову», то будні також можуть бути приємними.  

Також був час, коли мене дуже ранили правки та коментарі тролів, і я так сильно намагалася не дати їм на себе вплинути, що дійшла до точки, що вимкнула сильні почуття на будь-який фідбек. Начебто якщо я не дам будь-чому – хорошому чи поганому – впливати на мій емоційний стан на роботі, то стане легше. Та байдужість знову зіграла злий жарт: як виявилося, у сірості довго не протягнеш. Отож тепер свідомо відшукую слова підтримки та вплив своєї діяльності на життя інших. Це знову повернуло мені почуття вагомості, якоїсь більшої мети праці, аніж просто завершене завдання. 

 

 

 

 

  

(Не) романтизуй своє життя

Я повністю за те, щоб шукати в рутині щось хороше та прикрашати своє життя. Це те, що робить будні не такими виснажливими й безцільними. Проте визнаю вже, що іноді романтизації буває забагато.

Певний час я дуже любила дивитися тіктоки з естетиками та днями з життя різних професіоналів, і тоді хотілося спробувати абсолютно все. Там були красиві офіси, постійні знайомства, саморозвиток, вечірки з колегами, постійні підвищення та відкриття чогось нового. 

У певний момент будь-яка інша робота здавалося захопливішою, аніж те, чим займалася я. У мене був такий сильний дисонанс, начебто ось я роблю одне й те саме щодня, мені часто буває важко, щось не виходить, а ось начебто інші – у яких усе легко, красиво й невимушено. А ще, здається, у них ніколи не буває овертаймів і більшість дня проходить за організацією красивих нотаток і розмовами, а не перед екраном ноутбука. Їхня кава – красива філіжанка на тлі великого міста та з цікавою книжкою. Моя – нашвидкуруч заварена, випита перед екраном ноутбука, тому що палає дедлайн.  

Це був один нескінченний епізод чорного дзеркала, коли на перерві ти дивишся в стрічці, як начебто всі на роботі щасливі, успішні й усміхнені, а потім ти одна лишаєшся віч-на-віч із кількагодинним постукуванням клавіш. Ще більш незрозуміло ставало, коли ви зі знайомими половину зустрічі нарікаєте на неймовірну втому, а потім у їхніх сторіз – усміхнена людина з підписом «не спала усю ніч, але це було того варте». 

 

 

 

 

 

 

 

У стрічці начебто всі на роботі щасливі, успішні й усміхнені, а потім ти одна лишаєшся віч-на-віч із кількагодинним постукуванням клавіш. 

Це все створює завищені очікування від того, що таке праця насправді. Стає дуже самотньо у своїй рутині, начебто з тобою щось не так, якщо все не несеться і якщо ти не гориш щосекунди тим, що ти робиш. У реальності ж після роботи вночі іноді справді немає відчуття, що ти великий молодець і що це досягнення дасть тобі енергію ще на тиждень недоспаних ночей – просто хочеться лежати в клубочку десять годин. Деякі дні будуть не зовсім захопливим і повними чогось нового. У якісь періоди кар’єра просуватиметься не так швидко, як хотілося б. 

Тут дуже необхідний баланс: шукати світло у своїй рутині та критично ставитися до того, як свою роботу показують люди навколо. Це природно, що вони діляться тільки найцікавішими моментами – я б також, мабуть, відписалася після тридцяти однакових відео перед комп’ютером. Отож неможливо вимагати від усіх показувати свої знуджені або втомлені обличчя, проте можливо постійно нагадувати собі, що так само як у кожному завданні є більша цінність, так і в кожному успішному завершеному проєкті є стрес і довгі години роботи.  

 

 

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.