Views Comments Previous Next Search Wonderzine

КолонкаВечірка до запуску Wonderzine Україна не відбулася, але...

Вечірка до запуску Wonderzine Україна не відбулася, але... — Колонка на Wonderzine

Про ізоляцію, ризики та можливості


Анна Хаєцька

головна редакторка  Wonderzine Україна

В аномально теплий січневий день я пила свою улюблену каву в 16.coffee, гортаючи стрічку фейсбуку, коли мені на очі потрапив пост про запуск Wonderzine в Україні. «Круто! Я хотіла б цим займатися», – несподівано промайнула думка в голові. Нарешті в нас з'явиться видання з фем-повісткою, де будуть відкрито говорити про секс, обговорювати ЛГБТ-питання та гендерну рівність, що зараз особливо на часі. І без зайвих роздумів відправила повідомлення одному з авторів публікації та одразу отримала відповідь, що мій меседж буде розглянуто.

Ок, я закрила це питання та переключилася на підготовку до поїздки в Париж, яка мала відбутися вже за кілька днів.

Ввечері у затишній квартирі 12-го Паризького округу, за келихом білого сухого з горгонзолою, йшла розмова з подругами про страйки й про те, що французьким працівникам залізниці досі доплачують «на мило» ще з часів, коли потяги були на вугіллі, і залізничники хочуть зберегти собі ці виплати (хто б знав, що тема мила скоро стане такою актуальною для всіх). Розмову перервав різкий звук месенджера. Відволікатися не хотілося, але цікавість перемогла – це було повідомлення від Марка Лівіна (одного з засновників українського The Village) про те, що завтра в Києві мене чекають на зустріч.

Клас, але я повертаюся з Парижа лише за тиждень. Зустріч перенесли на час мого повернення.

А далі – як у прискореному відео: співбесіда з Андрієм Баштовим і Марком Лівіним, обговорення концепції видання, призначення другої зустрічі та запрошення в команду. Три дні – і моє життя набуло нового змісту.

І коли я нарешті усвідомила, що відбулося… Привіт, синдром самозванця! До речі, про цей синдром у Wonderzine Україна днями вийде стаття.

Мій перший висновок: завжди вірте в себе, якщо відчуваєте, що це саме те, що вам потрібно.

Початок роботи над контентом призначили на березень. Красивий і затишний офіс на Подолі, класна команда, зранку – дружні обійми, в обід – кава в First Point, день пролітає за мить. Кайфуєш від кожної хвилини. І тут оголошують карантин. Відчуття, ніби під час гри на роялі тобі на пальці впала кришка.

Перший день карантину – нехтуєш ізоляцією та їдеш в офіс, мозок ще відмовляється сприймати інфу, що в тебе забрали твій кайф. Другий день – прокидаєшся за будильником, йдеш у душ, одягаєшся, щоб їхати в офіс, раптом розумієш, що там все одно нікого немає. Роздягаєшся – і час зупиняється.

Наступні кілька днів – фаза заперечення, прокрастинація, генеральне прибирання квартири, нова фільтр-кавоварка, хлібопіч і все інше, аби тільки не думати про те, що в тебе немає свободи й тепла спілкування.

Перша зум-конференція – як холодний душ. Запуск вже скоро. Прокрастинація скасовується. Планування, робота з 10:00 ранку до 22:00 вечора, онлайн-інтерв’ю, розшифровки й тексти, тексти, тексти.

Мій другий висновок: навіть коли страшно, просто продовжуйте працювати й не відволікайтеся на свій страх. Працюйте багато.

Я завжди мріяла про власну кімнату, де буде багато книг і можна буде ізолюватися, щоб працювати. Та коли ізоляція вимушена, все сприймається інакше. Але варіантів немає. Це реальність, яку потрібно усвідомити й навчитись бути в ній ефективною.

Під час ізоляції я неодноразово ставила собі питання: рішення запускати видання в кризу – ризик чи можливості?

І відповідь завжди була одна – можливості.

Усе в нашому житті, доки ми рухаємося і працюємо – можливості.

Можливість відчути власні сили й навчитися самоорганізовуватися.

Можливість відчути потенціал команди, тому що в офлайні легко надихати своєю енергією, історіями, бути в курсі всього, що відбувається. А коли ви не бачите один одного, не відчуваєте настрою – це справжній виклик для відчуття довіри в команді.

На моніторі комп’ютера в тебе лише суха статистика відміток про написані тексти в google-таблиці й кілька разів на тиждень зум.

Але всі ці труднощі були такими незначними в порівнянні з тим, що нарешті я писала статті, які дуже давно хотіла. Мені справді було важливо зрозуміти й розповісти, як живуть в Україні люди з ВІЛ-позитивним статусом, і від деяких історій я відходила потім кілька днів. Мені необхідно було розповісти, що лесбійські пари народжують, виховують дітей, вони щасливі й, що найважливіше, – їхні діти щасливі теж.

Звичайно, ізоляція не дозволила зробити все в запланованому обсязі. Наприклад, поки що немає можливості запустити рубрику «Власна кімната», яка передбачає зйомку у героїні вдома, а «Гардероб» знімали дівчата самостійно у своїх квартирах. Деякі фото для матеріалів зроблені на зум-камеру, але такі перешкоди, навпаки, додавали драйву.

Я хочу подякувати редакторкам Wonderzine Україна Таї Куденко і Софії Пилипюк, які працювали, як ідеальний злагоджений механізм. Дівчата, ви – сила! З вами реально можна запускати ракети в космос, і я вірю, що ми це зробимо.

Андрій Баштовий і Марк Лівін, дякую, що були поруч. Ваша підтримка – це величезна цінність.

Мій третій висновок: коли в тебе крута команда, жодна ізоляція на шляху до мети не зупинить. І жоден карантин не зруйнує мрію, коли вона справжня.

Може, хтось скаже, що це не на часі, але…

сьогодні ми запустили Wonderzine Україна.

І вечірка Wonder відбудеться. Ми з вами обов’язково вип’ємо келих білого сухого і обіймемось.

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.