Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Інтерв'ю«Я навчилася робити свою роботу видимою». Інтервʼю з культурною критикинею Анастасією Платоновою

«Я навчилася робити свою роботу видимою». Інтервʼю з культурною критикинею Анастасією Платоновою — Інтерв'ю на Wonderzine

Лауреатка Women in Arts про те, як обʼєднуватися всередині культурної спільноти та говорити зі світом про російську культуру

7 березня ООН Жінки в Україні та Український інститут учетверте вручили премію Women in Arts, яка відзначає досягнення жінок у культурній і мистецькій сферах. У номінації «Жінки в культурній журналістиці, критиці та дослідженнях» перемогла Анастасія Платонова – культурна журналістка, арткритикиня та редакторка. Вона працює з візуальною культурою, практиками памʼяті та культурними політиками.

Ми поговорили з Анастасією про трансформації, які відбулися в сучасній культурній журналістиці, з якими викликами цій галузі доводиться працювати під час повномасштабної війни, як розвивати взаємодію всередині культурної спільноти і як говорити з міжнародною спільнотою про російську культуру. Також Анастасія поділилася, чому вибрала професію культурної журналістки та чим вона корисна у воєнний час.

Women in Arts – це незалежна премія, заснована у 2019 році Українським інститутом та ООН Жінки в Україні в межах руху солідарності за гендерну рівність HeForShe. Мета премії – звернути увагу на досягнення жінок, які працюють у сферах культури та мистецтва, а також відзначити їхній внесок у перемогу. 7 березня 2023 року ООН Жінки в Україні та Український інститут учетверте вручили Women in Arts. The Resistance Awards, яка відбулася під гаслом «Вогонь запеклих не пече» та охопила два попередні роки.

Текст: Ольга Дуденко

Анастасія Платонова

культурна критикиня, журналістка, редакторка


У культурному полі почали зʼявлятися правила гри та прозорі процедури

Зміни в культурній журналістиці за останнє десятиліття

Журналістикою та текстами взагалі я займаюся вже понад 20 років. Протягом багатьох років моя практика лишається поміж культурним менеджментом і культурною критикою.

На початку 2010-х, коли я сфокусувалася на цій практиці, виглядало на те, що культурне поле переживає справжній розквіт. Зʼявлялися великі інституції, у Києві великими виставками гримів «Мистецький арсенал», у Донецьку відкрилася «Ізоляція», більш-менш розвивався галерейний сегмент. Була навіть невелика кількість профільних медіа: Art Ukraine, у якому я працювала на той момент, заснований щойно Korydor тощо. Було відчуття, що мине ще декілька років, і це поле остаточно розквітне: інституцій і культурних медіа стане ще більше, і так аудиторія, яка ходить на ці виставки та читає ці видання, теж драматично збільшиться. На жаль, цей погляд був дещо утопічний.

У 2014 році відбулося тотальне перезавантаження і суспільства, і культурного середовища. Переглянули культурні політики, у результаті чого виникла низка нових важливих інституцій, зокрема Український культурний фонд, Український інститут, Український інститут книги тощо. У культурному полі почали зʼявлятися правила гри та прозорі процедури.

Проте разом з оновленнями 2014 рік приніс і багато викликів: це і початок війни, і спричинена нею соціально-економічна турбулентність. Звісно, що культурна критика всі ці роки не почувалася легко й безтурботно. Був навіть період, коли я постійно відчувала якийсь «фантомний біль», коли чогось, що мало би бути, так і не зʼявилося. Зокрема нових медіа, з якими сьогодні поле культурної журналістики та критики могло б мати інакший вигляд. Але це не означає, що ми не можемо їх створити зараз чи трохи згодом.


Культурні критики не пишуть сьогодні про ЖКГ, завтра – про міські новини, а післязавтра – про виставу

Проблеми та стереотипи в культурній критиці

У нашому професійному полі є певні проблеми, які заважають бути йому і ширшим, і сталішим, і розвинутішим. Одна з системних проблем у культурній критиці та журналістиці – це тотальна невидимість цієї професії. З одного боку, це дуже невелике поле, у якому, здавалося б, легко бути видимим. З іншого, це дуже специфічне середовище. Це не зовсім журналістика в чистому вигляді. Культурні критики не пишуть сьогодні про ЖКГ, завтра – про міські новини, а післязавтра – про виставу. Це робота, що потребує дуже глибокої експертизи та специфічного професійного інструментарію.

На додачу, усе це відбувається в умовах браку нормальної професійної освіти чи системи підвищення кваліфікації. Твоя експертиза та твій критичний апарат – лише твоя відповідальність, і на їхній розвиток ідуть колосальна кількість часу та зусиль. І фокус у тому, що ця, так важко здобута експертиза, на жаль, злочинним чином не цінується. Поки ти не заробиш у цьому полі імені й репутації (бажано зіркової), то для колег із журналістського цеху ти якась дівчинка, яка пише про концерти чи виставки.

Водночас для колег із професійного культурного середовища ти людина, яка не виробляє нічого, що можна було би «помацати». Ти не створюєш проєкти, виставки, інституції, і це теж робить твою цінність досить сумнівною. У культурному середовищі є стереотип про те, що написати якусь колонку чи текст нічого не вартує, це не вважають за роботу.


Культурна журналістика – це про вироблення сенсів, про освітню практику й адвокацію певних явищ

Ще одна проблема полягає в тому, що журналістику (і культурну зокрема) вважають сервісною професією. Навіть у культурному полі культурних журналістів часто сприймають за людей, які «висвітлюють культурні події». Таке ставлення не лише девальвує цінність цієї роботи, але й не сприяє консолідації в культурній спільноті. Іноді нам дуже бракує усвідомлення цінності роботи одне одного. Бо це справді важливо.

Культурна журналістика нічого не має «висвітлювати», ми не підставка під диктофон. Це про вироблення сенсів, про освітню практику й адвокацію певних явищ. Ми втягуємо певні, часом складні, болісні, але від того не менш важливі речі в поле суспільної уваги. А іноді ми виконуємо функцію «санітарів лісу», коли пишемо рецензії, критичні тексти чи робимо інтервʼю з чиновниками – це те, що треба робити в рукавичках.

Непрестижність професії культурної критики, на жаль, обумовлює й те, що цьому полю бракує ресурсів і публічної уваги. Ми маємо зовсім не багато майданчиків, на яких автори можуть артикулювати свої думки та розвиватися. Добрих авторів – почасти через це – також дуже мало. І це логічним чином не дає цьому полю розширюватись: у нього просто не притягуються нові люди в достатній кількості.

10 років тому мені було загалом зрозуміло, де буду за 5 чи 10 років, якщо буду достатньо здібною та наполегливою. У мене були якісь дороговкази в особі старших колег. Зараз я не уявляю, чим і ким мають надихатися молоді автори, які розпочинають кар'єру. Добре, звісно, якщо ми з колегами слугуємо їм за приклад, але немає горизонту та достатньої кількості професійних можливостей. Тож у молоді немає розуміння, навіщо приходити сюди. Щоб їсти каміння? Ясно, що це сильно обмежує коло тих, хто йде в цю професію. І це проблема.

Направду я б дуже хотіла хоч трохи це змінити. Я свідома того, що це не вийде змінити швидко й в одні руки. Але тому й важливо говорити про визнання та видимість професії, про розвиток професійного поля культурної критики та журналістики.

Починати, звісно, треба з професійної освіти. Журналістика видається мені спеціальністю-надбудовою. Було б добре, якби майбутні культурні журналісти та критики спершу отримували якийсь гуманітарний фах (вивчали культурологію, соціологію, філософію тощо), а вже потім добирали журналістські навички – байдуже навіть, у форматі магістерських програм чи вже під час роботи.

Що ми можемо зробити для розвитку нашого професійного поля тут і зараз? По-перше, адвокатувати важливість цієї професії. По-друге, ті з нас, хто вже працює в цьому полі, можуть ділитися досвідом. Я, наприклад, ніколи не відмовляю в редакторському фідбеку, менторстві, не впускаю нагоди публічно відзначити роботу когось із колег. Узагалі, мені здається, здатність похвалити та відзначити роботу колег є ознакою здорових професійних стосунків.

По-третє, ми можемо ділитися досвідом більш формально, заразом прокладаючи шлях для молодших колег, які йдуть за нами. Лекції, воркшопи, тренінги від досвідчених авторів і редакторів – усе це може дуже класно працювати. Я, наприклад, мрію зробити щось на кшталт курсу для редакторів, програму якого ми ще до початку великої війни написали з моєю колегою Дарією Бадьйор.


Мрію зробити щось на кшталт курсу для редакторів, програму якого ми ще до початку великої війни написали з моєю колегою Дарією Бадьйор

Культурна журналістика під час повномасштабної війни

Повномасштабна війна принесла в професію нові виклики. Частина авторів виїхали за кордон. Хтось із них продовжує свою практику, хтось – ні. Частина майданчиків – культурні медіа чи розділи культури в загальнонаціональних медіа – перебувають на межі закриття, майже не маючи можливостей розвиватися. Тому наразі завдання-мінімум – зберегти вже зроблене. Попри всю міжнародну підтримку, яку зараз мають люди й інституції культури, зараз однаково непрості часи, і це природно – під час війни й не може бути по-іншому.

Дуже важливо зберегти нашу невелику екосистему культурної журналістики: ключові майданчики й авторів, які мають сталу практику та послідовно розпрацьовують певні теми. Якщо говорити ширше про культурне поле – нам важить зберегти систему інституцій і підтримувати процеси, які запустили в постмайданний час. Коли з 2020 року почали валитися культурні інституції та проявилася системна криза у взаємодії з ними органів держуправління, ці роки оприявнили нам, що іноді створити щось, наприклад, інституцію, буває не так складно, як зберегти вже створене.

Коли почалася повномасштабна війна, ця історія поширилася на все поле. Зараз я бачу багато інституцій, практиків культури, медійних майданчиків, громадських організацій, які перебувають у режимі самозбереження. Іноді це виглядає так, що чиясь практика звузилася, її стало набагато менше, але я розумію, чому так. Тому що зараз цей режим збереження дуже важливо вмикати, щоб не втратити зроблене.

З іншого боку, зʼявилося багато можливостей для інституцій і людей культури. Це гранти, резиденції, різноманітні програми підтримки. Тобто відновлення вже відбувається паралельно зі збереженням. Непросто перебувати в кількох горизонтах планування одночасно.Складних нових досвідів не бракує: усі ми щось втратили, хтось переїхав, втратив чи змінив роботу тощо. Турбулентність, що триває, звісно ж, сповільнює відновлення. Але воно вже відбувається.

Друге важливе завдання наразі – це консолідація всередині професійного поля. Два роки системної кризи в стосунках між державою та культурним середовищем перед початком широкомасштабного вторгнення сильно по нас ударили як по спільноті. На кінець 2021 року мені взагалі не здавалося, що ми поводимося як спільнота. Це радше було професійне середовище, у якому ідея професійної консолідації та взаємопідтримки була такою ж необхідною, як і підваженою.

Хочеться бути обережно-оптимістичною, але рік широкомасштабної війни спрацював тут на краще – люди дуже трималися одне за одного, виявили фантастичну спроможність до взаємодопомоги та життєздатності в режимі, коли ти допомагаєш іншому й тримаєшся за іншого. Мені здається, це пішло культурній спільноті на краще.

Зараз люди врешті частіше публічно підтримують роботу одне одного, ефективніше взаємодіють у професійному полі та розуміють, що захищати культурні інституції разом легше. Подивитися хоча б на кейс Довженко-Центру. Якщо навесні 2021 році всі проковтнули непідписаний контракт з Оленою Гончарук, то наприкінці 2022-го всі сказали: «Стоп, ми будемо боротися». Це відчуття спроможності до обʼєднання дуже важливе, адже разом ми можемо створювати зміни, які поодинці здійснювати неможливо.


Наразі завдання-мінімум – зберегти вже зроблене

Третє надважливе завдання нині – вироблення мови говоріння про війну. Зрозуміло, що цим займаються не лише культурні журналісти й критики, а й усі, хто працює з текстами та сенсами: письменники, публіцисти, літературні критики, філософи, інтелектуали. Ми бачимо, як нам поки що бракує вокабуляру, слів для говоріння про певні речі – їх просто немає. Бо до цього не існувало певних досвідів та усвідомлення, що ці досвіди з нами можуть відбутися. Але відсоток людей, по яких катком проїхалася війна, які перебули досвіди, яких би ніколи не хотілося переживати, у нашому суспільстві надзвичайно високий. Тому нам треба навчитися проговорювати певні речі, досвіди, погляди, підсвічувати позиції людей, які не мають голосу, але їхній голос важливий. Просто наново навчитися говорити одне з одним. Чути та бути почутими.

Не думаю, що ми одноосібно можемо це зробити, але співучасть, докладання зусиль до вироблення цієї мови говоріння про речі, про які ми півтора року тому гадки не мали, а тепер вони стали нашим повсякденням, – це дуже важлива робота.

Ще одне завдання, яке я перед собою ставлю як культурна редакторка та просто як людина – увесь час перебувати в пошуку нових тем, явищ, імен, авторів тощо. Мені видається дуже важливим постійно тримати очі відкритими, оскільки це дає геть інше відчуття перспективи та змогу зберігати відчуття інтересу до життя у всіх його проявах.


Якщо навесні 2021 році всі проковтнули непідписаний контракт з Оленою Гончарук, то наприкінці 2022-го всі сказали: «Стоп, ми будемо боротися»

Як розвивати взаємодію всередині культурної спільноти

Українська культурна спільнота – радше герметична та розсипається на якісь страти: є люди, які займаються театром, кіно, візуальною культурою. Є музейна спільнота, яка працює зі спадщиною. Усередині всіх цих галузей є свої проблеми. Але мені здається, що за дев’ять постмайданних років рівень взаємопроникнення між різними стратами культурного середовища помітно зріс. Усі перестали існувати у своїх маленьких «коробочках». Світ за цей час став відкритішим, люди стали більше подорожувати, брати участь у міжнародних проєктах, узагалі виходити в зовнішній світ, де є успішні світові культурні практики, міжнародні партнерства, міждисциплінарні проєкти тощо.


Тільки консолідуючись, люди культури можуть мати потужніший голос і допомагати сфері розвиватись успішніше

Так зросла і якість взаємодії між професіоналами культурного середовища. Прийшло розуміння, наскільки важливими є вміння обʼєднатися, співдіяти, говорити одне з одним та чути одне одного.

Але не все так безхмарно. Історія з цеховим обʼєднанням у культурі – це не рівний таймлайн, що складається із самих історій успіху. Були різні періоди та різні історії. Деякі спроби цехового обʼєднання були підважені, за ними були фрустрація та розчарування. Але приходить новий день, і ми робимо нові спроби.

Важливість культурної спільноти в тому, що разом ми можемо неспівмірно більше. Зберігати вже зроблене та рухатися вперед. Розбудовувати інституції, професійне поле, правила гри в ньому, прозорі процедури, вибудовувати більш субʼєктний діалог із державою. На жаль, державна машина звикла думати, що культурна мережа – це її власність: із нею можна робити що завгодно. Сюрприз: це не так. Тільки консолідуючись, люди культури можуть мати потужніший голос і допомагати сфері розвиватись успішніше. Ми бачимо це в протестних історіях навколо культурних інституцій в останні роки, і будемо бачити ще тривалий час.

Мені видається, останній надскладний рік приніс нам всім нове усвідомлення нашої співвідповідальності за щось більше, ніж кожен із нас – спільноту, середовище, громаду, країну. Складаючи докупи наші зусилля та голоси, експертизи, досвіди, суспільний капітал тощо – ми можемо значно більше.


Останній надскладний рік приніс нам усім нове усвідомлення нашої відповідальності за щось більше, ніж кожен із нас – спільноту, середовище, громаду, країну

Як говорити про російську культуру, щоб оприявнити її суть

До так званої російської культури не треба ставитися як до чогось субʼєктного. Аналізувати її варто виключно як обʼєкт. Я кажу «так звана російська культура», тому що вона є абсолютно штучним і пропагандистським конструктом. Коли торік понеслася історія зі скасуванням російської культури, у міжнародному полі часто можна було почути аргумент «Its Putin, not Pushkin». Але якщо ми пройдемося по всіх «пушкіних» і «толстих», то побачимо, що все це – абсолютно імперські наративи.

Розвінчувати російські наративи та говорити про Україну у світі важливо, хоч ця робота виснажує і, часом здається, дає дуже повільні результати. Пояснюючи природу російсько-українських відносин міжнародній аудиторії, ми й самі вкотре переконуємося, що вони ніколи не були рівноправними. З російського боку цей підхід завжди був колоніальний, він ніколи не був про партнерство, а завжди про насилля, упокорення та привласнення. Усвідомлення цього дає людям з-за кордону розуміння природи цієї війни.

На другому році широкомасштабного вторгнення українцям треба відокремитися від російської «культури». Якщо ми говоримо про споживання контенту – потрібно просто це розбачити, виробити банерну сліпоту, викорінити це з себе. Бо ми відповідальні за той контент, який споживаємо: за те, що в нас у плейлисті, на книжковій полиці. Не бути споживачем російських наративів сьогодні важливо, як ніколи.

Я свідома того, що ми ще роками будемо позбуватися російської та радянської спадщини, памʼятників, культурних кодів тощо. Це нормально, це процес, тут треба набратися терпіння. Набагато важливішим, як на мене, є розрив із російською культурою на ментальному рівні.


Ми відповідальні за той контент, який споживаємо: за те, що в нас у плейлисті, на книжковій полиці

Нам також дуже важливо навчитися розділяти наративи та стейтменти, які ми використовуємо для внутрішньої розмови всередині країні та для говоріння з міжнародними аудиторіями. Адже коли ми починаємо говорити за кордоном, особливо на публічних майданчиках, так само, як говоримо між собою всередині країни, це не завжди знаходить розуміння. Нам треба навчитися правильно «запаковувати» меседжі, які ми хочемо донести до міжнародної аудиторії, адаптуючи їх до уявлень, особливостей і світогляду людей із різних культурних контекстів.


За роки роботи я чула багато дурні про те, що «неможливо» в моїй професії чи моїй країні

Чому культурна журналістика

Щоб не вигорати на довгих дистанціях у професії, важливо час від часу себе запитувати, що сьогодні є сенсом твоєї роботи? У чому ти бачиш власну користь? Що тебе мотивує?

На різних етапах своєї карʼєри я по-різному відповідала собі на ці запитання. Один із моїх мотиваторів – ініціювати важливі зміни, брати в них участь і бачити їхні результати. Нам часто здається, що здобутків мало, а справжні результати нашої роботи будуть not in our lifetime. Ми просто нетерплячі й часом не дуже спостережливі.

За роки роботи я чула багато дурні про те, що «неможливо» в моїй професії чи моїй країні. Наприклад, те, що в нас ніколи не буде українськомовних медіа. Що в цьому конкретному виданні ніколи не буде відділу культури, який говоритиме на глибокі та складні теми. Що ефективність матеріалу або розділу вимірюється винятково кількістю переглядів, і ще багато схожих кумедних історій.


Це дійсно розкіш – мати невеликий пул колег-редакторів, які можуть почитати текст за тобою, поговорити про твої професійні сумніви

А тепер подивіться, де ми зараз. Стартові сторінки видань – українськомовні. І що куди важливіше – їх здебільшого роблять україноцентричні люди. Зміни, які відбуваються поступово й займають чимало часу, часто не відчуваються в моменті. Це як щодня дивитися на себе в дзеркало й не помічати фундаментальних змін. І якщо запитати, чим я сьогодні вимірюю свою ефективність у професії, то я точно знаю, що є певне коло тем, яке, почасти й за моєї скромної участі, є більш розпрацьованим за ці роки, аніж могло би бути.

За останній рік я стала читати трохи менше міжнародної преси, зате дуже уважно спостерігаю за практикою моїх колег з українського поля культури. Це справжнє задоволення – читати тексти класної якості на важливі теми. Є колеги, які фантастично працюють із дуже складними темами. Є автори, які навіть з-за кордону примудряються робити цілі медіа або культурні розділи. Мати можливість за всім цим спостерігати не лише як професіонал, а і як читач – справді щастя.

Узагалі одна з головних причин, чому я люблю свою роботу та неймовірно вдячна їй – це чудові люди, яких вона мені подарувала. Це дійсно розкіш – мати невеликий пул колег-редакторів, які можуть почитати текст за тобою, поговорити про твої професійні сумніви, розвіяти твою фрустрацію, бути для тебе джерелом підтримки й натхнення.


Жінки в полі культури взагалі відіграють ключову роль, їх більшість

Важливість відзнак для культурних діячок

Подібні відзнаки для мене – про видимість. І навіть не про мою, а про видимість моєї професії. Коли премію Women in Arts започаткували, у ній не було номінації з культурної журналістики, критики та досліджень. Це історія про те, що, якщо ми хочемо мати присутність, мусимо спершу її напрацювати.

Культурні журналісти часто «губляться» в межах загальножурналістських відзнак. Там будуть воєнні репортажі, тексти на соціальну тематику, політична аналітика та майже ніколи не буде культури. Саме тому нам дуже важливо мати цю присутність саме в професійних мистецьких преміях.

Ця відзнака для мене також важлива як відгук колег про мою роботу. Цьогоріч серед журі й експертів Women in Arts були мої прекрасні колеги-редакторки – Віра Балдинюк, Ксенія Білаш, Тетяна Пушнова. Для мене цінні їхні думка та визнання, це неабияк мотивує. Але ще більше мене мотивує думка про тих колег, які отримуватимуть цю нагороду в наступні роки. Я дуже хочу побачити серед лауреаток цієї премії Євгенію Нестерович, Катерину Яковленко, Ксенію Білаш, Катерину Ботанову та інших моїх колег, які на різних майданчиках у різних ролях роблять неймовірну роботу.

Безумовно, дуже важливо, що цю відзнаку вручають саме жінкам у культурі. Жінки в полі культури взагалі відіграють ключову роль, їх більшість. Вони керують інституціями чи медіа, мають сильний голос у професії, але часто їм складно розвивати публічну карʼєру чи відкрито говорити про свої досягнення, приймати визнання й казати: «Так, це зробила я».


Якщо ми хочемо мати присутність, мусимо спершу її напрацювати

Визнання важливе. Мій досвід у професії – це визнання на запит. Я б ніколи не отримала його тією мірою, у якій маю сьогодні, якби просто мовчки добре робила свою роботу. Лише з віком я навчилася робити свою роботу видимою, говорити про свої практику, спеціалізацію, експертизу, важливі для мене теми. Це був непростий шлях, і я б хотіла, щоб молодші колежанки пройшли його легше й безболісніше. Саме тому вміння артикулювати себе в професії, іноді робити запит на визнання та ділитися досвідом – дуже важливі складники задоволення від своєї роботи.

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.