Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Інтерв'юЯк деколонізовувати себе. Розмова з Маріам Найєм

«Деколонізація – це насамперед повернення собі голосу»

Як деколонізовувати себе. Розмова з Маріам Найєм — Інтерв'ю на Wonderzine

Війна, яку розвʼязала росія проти України, – це зокрема й війна за нашу ідентичність. Це розрив звʼязків із російськими культурними впливами, які роками були присутні на українському телебаченні, у кіно, музиці й літературі. 

Ми всі перебуваємо на різних етапах деколонізації: хтось із нас починає переходити на українську мову, хтось заглиблюється в історію українсько-російських стосунків, хтось досліджує генеалогію своєї родини. 

Ми поговорили з культурологинею Маріам Найєм про те, звідки виникає потреба в деколонізації, як боротися з відчуттям романтизації російського контенту, який чимало українців споживали в дитинстві, і які кроки щодня деколонізують нас і відділяють від росії.  

Текст: Ольга Дуденко

 

 

Маріам Найєм

культурологиня

 

 

 

 

Будь-яка колонізація – це насамперед травма, а в нашому контексті її переживають декілька поколінь

  

Звідки виникає потреба в деколонізації? Як певна група людей починає обʼєднуватися й розуміти, що їм потрібно позбутися впливів із боку когось? 

Найкраща аналогія, яку я весь час наводжу до деколонізації, – це терапія. Умовно, використовуючи цю аналогію, зазвичай люди звертаються до психотерапії, коли вже відчувають певний дискомфорт у житті. Так само з деколонізацією: її рідко коли починають просто з цікавості. Зазвичай люди звертаються до цієї теми, коли пережили певну травму. 

Будь-яка колонізація – це насамперед травма, а в нашому контексті її переживають декілька поколінь. Сама тема деколонізації не є дуже популярною в нашому середовищі, оскільки серед українців немає суспільного консенсусу стосовно того, що Україна була колонією. Ми не до кінця усвідомлюємо цей факт. 

Євромайдан, Революція гідності – це момент, коли відбувся наш деколонізаційний катарсис – явище, коли ти відчуваєш, що не можеш жити так, як раніше, і це ще одна схожість між деколонізацією і терапією. Якщо ми згадаємо початок Революції гідності, можемо дійти висновку, що це ще не сформоване в чітких гаслах бажання не бути з росією.

Звісно, це також доповнювалося певною міфологією стосовно того, що таке Євросоюз. Одного разу я випадково натрапила на статтю про те, що тільки в пострадянських країнах існує поняття «євроремонт». Немає чіткого пояснення, що таке євроремонт, він не має жодних стильових ознак, у Європі його немає, але в деяких пострадянських країнах це означає якісний, хороший ремонт. Десь на таких уявленнях базувалися наші думки про Європу. 

Ми усвідомлюємо, що досвід інших колонізованих країн схоже описує все, що ми відчуваємо. Тож заглиблення в ці питання – це насамперед потреба пояснити собі, що взагалі відбувається, чому в нашому суспільстві є якісь проблеми й непорозуміння.

 

  

 

 

 

 

Євромайдан, Революція гідності – це момент, коли відбувся наш деколонізаційний катарсис – явище, коли ти відчуваєш, що не можеш жити так, як раніше

 

 

Поруч із деколонізацією ми часто вживаємо дотичні до нашого контексту терміни, як-от декомунізація чи дерадянізація. Якщо уявити деколонізацію як парасольковий термін, що обʼєднує впливи, від яких ми хочемо відійти, які це будуть поняття? 

Спочатку варто поговорити про імперіалізм, з якого й починається потреба позбутися впливів, які приносить імперія. Насамперед імперіалізм – це ідеологія. Якщо імперія хоче знищити чи колонізувати іншу країну – це її природне бажання розширитися, адже вона не може існувати в статиці. Їй потрібно вижити, саме тому вона загарбує інші землі або знищує їх. 

У цьому контексті я завжди проводжу аналогією з людиною, яка проходить у вашу квартиру й щось краде. Якщо ми подумаємо, що ж змушує злодіїв красти, то виявиться, що причина полягає не в ненависті до мешканців, а в тому, що їм потрібен певний ресурс, який є у квартирі. Звісно, є ситуації, коли знищення скеровані на конкретних людей, наприклад, Голодомор. 

 

 

 

 

Деколонізація також полягає в тому, щоб позбутися оптики «якщо імперія робить так, значить, ми робитимемо по-іншому», бо це теж свідчить про залежність

Однак ми все ж таки говоримо про геноцид, і важливо зрозуміти, що є імперія, і вона не просто знищує – вона витісняє та замінює. Вона стирає чиюсь культуру, тому що та заважає, тому що треба встановити «правильну» культуру. Носії імперіалізму щиро впевнені в тому, що це правильно, що хтось потребує їхньої допомоги, і вони несуть цим людям цивілізацію. Дуже часто в таких випадках слово цивілізація виявляється синонімом смерті. 

Тож якщо ми розкладаємо імперіалізацію на складники, то це вплив на інші країни-колонії, знищення й загарбання. Це насильницький акт. Тоді деколонізація має цьому протистояти.

У деколонізації немає опції Ctrl+Z – скасувати. Ми не можемо просто вибрати «назад». Якщо імперія століттями знищувала мову, не дозволяла друкувати книжки, а після цього минає 10 років і ви хочете деколонізуватися, друкуючи нові книжки, – це, на жаль, так не спрацює. Тоді також треба заохочувати людей читати українською, писати українською, розвивати поширення української мови. Ми маємо не працювати зі симптомом, а холістично підходити до вирішення проблеми наслідків імперіалізму. Це стосується не тільки російської імперії, адже наш комплекс меншовартості проявлявся не тільки відносно до росії, але й до деяких європейських країн. Дуже часто дискусії в соцмережах починаються з фрази «в усіх цивілізованих країнах…», але не існують якісь цивілізовані країни у вакуумі. Це оманливе відчуття, нібито десь живуть більш правильно. У всіх державах є свої проблеми та плюси. Цей досвід можна використовувати для нашого подальшого розвитку, а не для порівняння чи меншовартісного ставлення до свого суспільства.

 

Деколонізація також полягає в тому, щоб позбутися оптики «якщо імперія робить так, значить, ми робитимемо по-іншому», бо це теж свідчить про залежність. У цьому і є складність деколонізації – тримати фокус на собі. А як фокусуватися на собі, якщо тебе знищували? Це ніби говорити людині «зосередься на собі», а вона не знає свого імені. Коли ти раб, тобі не потрібні імʼя чи субʼєктність, а деколонізація – це насамперед про агентність, повернення собі голосу, говоріння, що тобі треба, що нам, як суспільству, подобається, що нам хочеться розвивати. 

 

 

 

 

 

Визнання того, що насилля над нашою культурою існувало, не означає приймати роль жертви на себе, але визнати болючі сторінки нашого минулого та краще розуміти, які наслідки ми тепер маємо та що з цим робити

 

Ми всі перебуваємо на різних етапах деколонізації та по-різному її переживаємо, але якщо говорити в загальному, якими способами ми можемо деколонізовувати себе в повсякденному житті?

Конструктивний підхід до цієї справи – це розуміння того, що процес деколонізації не закінчується. Він має стати звичкою. По-друге, варто усвідомлювати, що це буде боляче, бо ми будемо дізнаватися масштаб приниження та болю, який нам завдавали раніше, бачитимемо раптові звʼязки між подіями минулого й теперішнього. Нікому не хочеться бути колонією, адже це означає визнати, що впродовж довгого часу ми перебували в ролі жертви та залежали від когось. Утім, це не означає, що ми маємо поводитись як жертви. Визнання того, що насилля над нашою культурою існувало, не означає приймати роль жертви на себе, але визнати болючі сторінки нашого минулого та краще розуміти, які наслідки ми тепер маємо та що з цим робити.

Варто також памʼятати, що в деколонізації маленькі кроки інколи набагато важливіші за грандіозні рішення. Звичайно, було б класно, якби всі перейшли на українську мову, але в кожного з нас різний досвід, і я розумію, що повністю перейти на українську раніше російськомовним людям дуже важко. Нормально вимагати від суспільства говорити українською мовою в публічних місцях, але в особистому житті люди можуть розмовляти тією мовою, якою зручно. Це не моя справа, а особистий простір, і я його не чіпаю. 

Я розмовляю українською в побуті вже 8 років, проте розмовляла російською з друзями та читала. З початком повномасштабного вторгнення я виключила російську мову з життя та використовувала тільки за потреби пошуку інформації (аналіз російської пропаганди тощо). Минуло два роки після мого початку переходу на українську, щоб нарешті забула, як писати деякі слова російською мовою. І досі можу відповідати на випадкові питання російською, наприклад, якщо мене запитати про мій номер телефону. Я не тисну на себе, бо роблю все, що від мене залежить: читаю українською, не споживаю російського контенту. Мова – це форма мислення, а не просто інструмент комунікації, тому це складна робота.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Найголовніше в цьому процесі – споживати більше українського контенту

Важливо перейти на українську повністю, але робити це поступово, маленькими кроками й не знецінювати їх. Одна дівчина запитувала мене: «Як мені деколонізуватися, якщо я називаю тата папою?» Таке загострене відчуття, що ми маємо позбутися всього, що звучить так само як і в російській, ще раз підтверджує, наскільки ми травмовані. На деколонізацію ніяк не впливає те, як ви називаєте батька. Найголовніше в цьому процесі – прочитати українську книжку, подивитися український фільм, послухати українську музику – споживати більше українського контенту. Наприклад, моя колега Валентина, з якою разом робимо подкаст про деколонізацію, практикує дарування книжок українською мовою. 

Надалі можна більше занурюватися в історію своєї сімʼї – це точно про деколонізацію. Зрозуміло, що велика кількість українців має російських родичів, але це також важливо дізнаватися – яке у вас коріння, хто звідки походить, яка ваша історія. Таке занурення в себе нагадує пошук свого імені. Дуже помічним досвідом буде пошук інформації про досвід деколонізації чи імперіалізму в інших країнах і культурах.

 

 

 

 

 

 

 

 

Я не відмовляюся від свого минулого й не заперечую того, що було, проте більше не відчуваю ностальгії за ним

 

 

Деколонізація дуже пов'язана з пам'яттю, розбиранням себе. Часто, відтворюючи та згадуючи щось, ми стикаємося з романтизацією російського контенту, який супроводжував нас у важливі періоди життя: хтось освідчувався в коханні під Земфіру, хтось виріс на російських серіалах. Як опрацьовувати це відчуття романтизації, як його долати?

Це справді болюча тема, але, відповідаючи на це питання, я однаково вибираю щирість. У дитинстві я любила дивитися касети з радянськими фільмами, як наслідок, зараз можу аналізувати різні рівні пропаганди, що були в цих фільмах. (сміється) Наприклад, як за правління Сталіна в кіно демонструвалося різноманіття врожаю, щоб у глядачів не було й думки про існування голоду в інших радянських республіках. 

Я не відмовляюся від свого минулого й не заперечую того, що було, проте більше не відчуваю ностальгії за ним. Боротьба з російським не означає, що ви в жертву українськості маєте взяти й знищити російську книжку, – якщо вам важко її віддати в умовну бібліотеку або не хочете викидати, ви можете просто її не читати, цього достатньо. Тобто йдеться радше не про те, щоби щось заборонити, а щоби більше дізнатися про своє. Повертаючись до аналогії з іменем: не треба забувати, як звати людей поруч, просто згадайте своє ім'я. 

Замість російських авторів можна читати письменників інших країн і культур. На щастя, українські видавництва розвиваються, є багато перекладної літератури. Раджу фокусуватися на тих темах, які вам цікаві, зменшувати споживання російського контенту й перевіряти своє ставлення до ностальгії. Подумайте, які почуття зараз у вас викликає те російське, що колись подобалося. Багатьом людям стає боляче від російської мови в книжках, музиці, кіно. Це нагадує зраду: щось викликало в тебе ніжність, наповнювало тебе, а потім ти усвідомлюєш, скільки в усьому цьому насправді було брехні, зверхності й імперіалізму. Це так боляче, але це однаково твоя історія. Змішані почуття – це і є біль деколонізації. 

Мені здається, що до таких почуттів треба ставитися глибоко й із повагою, водночас розуміючи, що ми не стоїмо на місці. Ностальгія виникає, і не треба себе соромити за це. Сором не допомагає нам розвиватися, а тільки зупиняє й замовчує. Його не треба плекати, натомість більше дізнаватися про своє. 

 

 

 

 

 

 

 

 

Якщо біля нас є імперія, яка розвивається, значить, поруч буде колонія, яке гине

 

У подкасті «Де ми?» ви висловили думку, що обговорення деколонізації має відбуватися ще в юному віці, зі школи. На ваш погляд, як це має втілитися – як окремий курс чи інтеграція в уроки української історії, мови й літератури? 

Імперіалізм – це структурне явище, яке вплинуло на декілька сфер: культуру, політику, мову. Тому коли ми говоримо про деколонізацію, це теж має бути структурний підхід. Уже були певні спроби реформувати освіту, але нам потрібна системна робота. Деколонізаційну оптику мають розглядати й у школі, і в закладах вищої освіти. У вищих навчальних закладах варто переглянути першоджерела, які використовуються в навчальних програмах. Можливо, деякі джерела вже є застарілими та не мають стосунку до України сьогодення. Можливо, деякі джерела можуть бути шкідливими, бо, наприклад, носять у собі ідею «одного народу». Тобто треба аналізувати різні сфери нашого життя та імплементувати зміни згідно з нашою новою реальністю.

Інша тема – це шароварщина в нашій культурі, яку варто розглянути й за можливості відмовитися від деяких її елементів. У країнах, де Міністерство культури підпорядковано державі, часто створюють довгострокові культурні політики. Це робота не на 10 років, а на тривалий період. Вона потрібна не тільки для нас усередині країни, а й для трансляції нашої культури в інших країнах. Наприклад, сучасна кампанія Bravery Made in Ukraine – хороший приклад такої культурної політики. Образ українців за кордоном впливає на те, як швидко та яку допомогу ми отримуємо від наших партнерів. Звісно, це не є ключовим чинником, але точно важливим. 

 

Тому потрібно зробити культурну політику, яка конкретно розповідатиме про те, якими є образи українців, як ми себе сприймаємо. Часто, говорячи про деколонізацію, ми уявляємо зміну назв вулиць і радянські мозаїки, але деколонізація – це також про інституції й те, як вони функціонують. Обговорювати деколонізацію в школі важливо, бо зараз ми намагаємося виправити помилки, які вже є. Школа має бути місцем, де буде формуватися нове суспільство, яке не має думати про деколонізацію, бо ці процеси вже включені в освіту. Це ростити суспільство, де діти вирішуватимуть, хочуть вони бути двомовними чи ні. Тобто це робота на майбутнє, результати якого ми з вами не побачимо. Ось чому я кажу, що деколонізація – це про любов, бо це дуже альтруїстичний акт – думати про те, що ми робимо це не для себе, а для майбутнього суспільства, яке, можливо, ніколи не застанемо, бо процеси достатньо тривалі. 

Звісно, дуже важко деколонізуватися, коли поруч є активна імперія, яка не хоче тебе відпускати. Якщо ми подивимося на історію після Другої світової, саме тоді відбулася хвиля деколонізації, коли внаслідок збитків імперії більше не мали змоги підтримувати контроль над колоніями й, умовно кажучи, мали їх «відпустити». У нашому випадку імперія намагається нас убити та знищити, тому деколонізація буде тривалим процесом, і нам треба розвивати суспільство, яке дуже добре розуміє, як усе працює.

Школа має бути місцем, де буде формуватися нове суспільство, яке не має думати про деколонізацію

Ці зміни стосуються не одного шкільного курсу, їх треба впроваджувати й в історію України, і у всесвітню історію, і в українську літературу та мову. У курсі української мови є сенс більше говорити про зміну правописів. У цьому контексті в нас була русифікація та заборони. Так само цю оптику мають включити до української літератури: чому стереотип «українська література тільки про страждання» взагалі є? Який тут звʼязок із реальністю? Умовному підлітку може здаватись, що творчість Шевченко зосереджена за кріпацтві й обмежена темою страждань, у той час, як творчість умовного російського поета не обмежується такими темами. Наприклад, у цій ситуації могло б допомогти розуміння, що творчість Шевченка, можливо, була обмежена (хоча, звісно, це стереотип, і Шевченко писав на різні теми), тому що російський письменник обмеженим не був. Що розвиток російської культури часто був повʼязаний зі знищенням нашої культури або культури інших колоній.

Варто розуміти цей взаємозвʼязок: якщо біля нас є імперія, яка розвивається, значить, поруч буде колонія, яке гине. Мені здається, для дітей це також важливо проговорювати. Ми не чекаємо на момент, коли діти споживатимуть російський контент і потім боротися з цим, а із самого початку пояснюємо, що з цим не так. 

 

 

 

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.