Життя«Боюся, що перестане відповідати». Це жінки, які чекають захисників з «Азовсталі»

Чоловік із побратимами залишився в Маріуполі, бо вони завжди мають бути разом і захищати своє місто разом. Це не просто полк – це велика єдина родина, чий дух неможливо зламати

Батьки його тримаються тяжко. Мамі щодня пояснюємо, що не варто цілий день плакати, бо від цього нічого не зміниться. Я сумніваюся, що воно допомагає, у деякі дні їй однаково не вдається перемкнутися на щось, окрім телефона та новин.

Та я сама, звісно, постійно чекаю на хороші сповіщення. Перший місяць плакала щодня. Я не могла це контролювати, ти просто їдеш десь по трасі, грає пісня, у тебе виринув якийсь спогад із щасливого мирного життя, і ти вже в сльозах. Зараз уже немає чим плакати щодня, але іноді буває. Морально в мене день бабака, коли ні краще, ні гірше, просто одне й те саме щодня.

Діти якось більше абстрагувалися від цієї ситуації, тільки питають щодня, чи писав тато. Перші дні донька плакала та переживала, але більше через те, що ми лишили його самого та поїхали. Ми довго говорили з нею про те, що, якби ми лишилися, то ліпше від того не було б, тож зараз вона трошки заспокоїлася. Діти на сто відсотків впевнені, що тато повернеться додому, не розуміють, чому, але знають точно, що так буде. Моя надія також буде до останнього. Думати про те, що може бути інакше, я не хочу і не буду. Ми ж його чекаємо, то повинен і повернутися.

Син, без сумніву, людина, яка може зробити дуже багато корисного в мирному житті. Дивлячись на нього, слухаючи його, відчуваю хвилювання і гордість за те, яким він став

У мене двоє синів, і вони насправді обидва ще з підліткового віку захоплювалися військовою справою, історією. Молодший Гліб більше захоплювався Першою світовою війною, а Ілля – новітньою історією та Другою світовою. І результатом стало те, що він вступив на історичний факультет, але провчився зовсім недовго, рік, а потім пішов в «Азов».

На той момент в «Азова» вже була слава добре підготовленої військової одиниці. Слава підрозділу, де бережуть людські життя. І найменші втрати особового складу за часи війни, яка почалася 2014 року, були саме в них. Зрозуміло, що серед чоловіків ця інформація дуже швидко розповсюджується. Особливо серед чоловіків, які орієнтовані на військову справу й бачать у цьому сенс життя. Вони шукають той підрозділ, у якому можна знайти однодумців і з ними будувати єдність та військове братерство. В «Азові» вони це все знайшли, і Ілля там пробув шість з половиною років, включно з його пораненням. Поранення сталося у 2017 році, потім він рік лікувався й після того повернувся в підрозділ.

Після поранення він втратив праве око і ліву руку й не такий швидкий в бою, як хотілося б. Хоча, знову навчився мітко стріляти, відновив свою бойову міць. Повернувшись у підрозділ, шукав собі застосунок, був зброярем підрозділу, займався також навчанням новоприбулих бійців, рекрутингом. Навіть після того, як полишив службу, його запрошували на навчання та лекції, бо він людина, яка вміє аналізувати, систематизувати та гарно викладати.

За пів року до війни він вирішив припинити військову службу, знайшов дуже перспективну та гарно оплачувану роботу в міжнародній компанії, але іноді їздив провідувати хлопців. Коли вже було зрозуміло, що щось готується, а конкретно 19–20 лютого, він поїхав у Маріуполь і залишився в «Азові».

Коли почалася війна, ми були вдома, під Києвом, небезпечно близько від тих усіх місць, де були окупанти: від Ірпеня, Бучі, Гостомеля. Усе це від нас буквально в 10 кілометрах. Ми ухвалили свідоме рішення, що залишаємося. Це рішення я ухвалювала в розмові з Іллею. Він мені казав, що, якщо ти поїдеш, то дім можна буде втратити. Казав нічого не боятися. Крім того, у мене була інша серйозна причина залишатись: його важкохворий брат, який вже майже 10 років паралізований. Це не та людина, яку можна просто так посадити в авто й кудись далеко повезти. А вдома облаштований побут, і полишити його було би для нас страшним випробуванням. Я зібрала речі десь за місяць після початку війни. І то збирала речі, на той випадок, якщо наприклад, у дім щось прилетить, він постраждає, і нам все ж таки доведеться кудись їхати.

Із сином я постійно на зв’язку. У перші тижні було не так легко зв’язатися. Потім, коли до них прибув старлінк, то мережа стала постійно доступна для них, особливо, для тих, хто в штабі. Я пишу, а коли він має час і можливість, відповідає. Він мені іноді писав «ок» – і цього достатньо. Проте що далі, то більше ми спілкуємося. Я сина зараз для себе відкриваю по-новому. Це дивовижні якісь речі, бо зараз розумію, що ми з ним абсолютно подібні, у нас одна закваска. Я не могла похвалитися неймовірною близькістю з ним, хоча точно знаю, що він багато чого в житті робив для того, щоб я ним пишалася. А от зараз, наприклад, з Днем матері він мене привітав і написав: «Вітаю тебе, у тебе вийшло».

Ілля підтримує мене, а я – його. Тримаю його. Я так і пишу: «Я тебе тримаю». Він мені відповідає: «Добре»

Я певною мірою фаталіст, і мені не властива паніка. Ілля зараз мене дуже сильно підтримує. Він мені дає ту опору, на якій можу вистояти в цьому чеканні. Звісно, я можу впасти в апатію, ходити й продумувувати якісь страшні речі, і це відбувається доти, поки я не поспілкуюся з Іллею. Він підтримує мене, а я – його. Тримаю його. Я так і пишу: «Я тебе тримаю». Він мені відповідає: «Добре».

Колись він зізнався, що його дуже сильно підтримує відчуття дому, відчуття, що є хтось, хто його чекає, хоч за своїм внутрішнім укладом він завжди був, скоріше, самітник. Не маючи сильної емоційної прив’язки раніше, тепер я можу сказати, що сина відчуваю інтуїтивно. Усвідомлюю, що він подорослішав і перетворився на дивовижну людину.

Я можу сказати, що це, мабуть, один із найрозумніших і найвинятковіших чоловіків, яких я зустрічала коли-небудь в житті. Це, без сумніву, людина, яка може зробити дуже багато корисного в мирному житті. Дивлячись на нього, слухаючи його, відчуваю хвилювання і гордість за те, яким він став.

Ми з ним рідко говоримо про військові справи, бо інформацію можуть перехоплювати. Я можу запитувати пост-фактум. Я довіряю йому. Я довіряю його командирам. Знаю, що це виняткові люди. Це не перебільшення, коли про них пишуть, що вони титани. Це люди, які мають величезний бойовий досвід. Люди, які мають беззаперечні вольові і моральні якості. І те, що вони роблять, має вищу мету – служіння своєму народові, захист Батьківщини.

Це не перебільшення, коли про них пишуть, що вони титани. Те, що вони роблять, має вищу мету – служіння своєму народові, захист Батьківщини

Зараз немає сенсу будувати якісь плани. Я не знаю, що буде. Я не знаю, чи заберуть їх звідти. Я знаю лиш, що мій син помирати не збирається. Яким буде фінал і як станеться бажаний вихід для нас, теж не знаю. Я тільки вірю всім серцем і намагаюся докладати всю свою силу наміру, щоб сталося те саме диво та щоб їх врятували таким способом, як вони це бачать та описують – способом екстракції за участі третьої держави чи впливових міжнародних організацій. Але може бути що завгодно. Може бути таке, що відбудеться дивовижний прорив наших Збройних сил і вони раптово перейдуть в контрнаступ і звільнять той напрямок. Тож сподіваємося і активно діємо, чекаючи на диво.

Зараз ми збираємо голоси в петиції, це допомагає привернути увагу, активізувати великі людські маси щодо порятунку цивільних та гарнізону Маріуполя. Шкода, що багато інформації про «Азов» перекручується або замовчується. Наприклад, я знаю, що про евакуацію цивільних з території «Азовсталі» домовлявся особисто командир підрозділу Денис Прокопенко, а зовсім не ті політики, що потім активно на цьому піарилися. Політики долучилися до процесу, а не виступили організаторами. Але про це, звісно, ніхто нічого не сказав. Також знаю, що їм багато чого обіцяли з допомоги, але практично нічого не виконували. Наприклад, на початку березня, поки не було тотальної окупації Півдня, теоретично, Маріуполь можна було розблоковувати. Поки не був облаштований пояс укріплень від Запоріжжя. Звісно, я не військовий аналітик і не командуючий, щоб навіть міркувати про це, я цитую вже опубліковані дописи та інтерв’ю командирів «Азову».

Підсумовуючи, я бачу якусь дивну політичну гру навколо цього всього й особливо зараз, останні кілька днів, бо інформацію в мережі чистять. Ясно, що хтось може бути незадоволений тим, що азовці вийшли на брифінг і сказали те, що сказали.

Як на мене, то комунікація з боку влади навколо цих подій, – провал. Нам, як суспільству, намагалися показати суперуспішну евакуаційну операцію, виконаний наказ, а насправді, це була надзвичайно важка, небезпечна для життя воїнів акція, що призвела до втрат серед азовців, троє загиблих, шестеро поранених, для яких чомусь не знайшлося слів співчуття ні у наших посадовців, ні у керівництва ООН та Червного хреста. Зрештою, як стало зрозуміло згодом, не йшлося і про повну евакуацію цивільних з території Азовсталі, бо близько сотні людей, за словами Петра Андрющенка, все ще залишається там.

«Азов» – це суперефективний військовий підрозділ, що з мужністю виконує надлюдську задачу в нелюдських умовах. Вони кладуть найдорожче, виконуючи військовий обов’язок – своє життя. Ми не маємо права їх покинути там. Це надзвичайні люди, і саме така мотивація, такий масштаб особистостей нам потрібен. Їх треба витягти, врятувати поранених, вивезти загиблих, яким потрібно віддати належну шану. Ми всі маємо докласти максимум зусиль для цього.

Ми дуже віримо в наших хлопців, бо вони зі сталі. Вони тримаються на силі духу та на тому, що дуже хочуть жити

Ми мали влітку розписуватися. Разом ми 8 років, ще зі школи, 2 роки вже живемо разом. Усі роки, що я його знаю, він затятий патріот. До того, як піти служити в «Азов», він працював на різних роботах, навіть таксував, він дуже працьовитий. Цього літа вирішив вступити до лав «Азову». Розповідав дуже багато хорошого про полк, що хлопці там усі спортсмени, бойова підготовка на найвищому рівні, що це найкращий підрозділ в Україні. Ми його підтримали всією родиною. Ми жили в Харкові, і я приїздила до нього в Маріуполь, оскільки перший рік він не міг їздити додому. Ми бачилися за 20 днів до війни в Маріуполі, який у 2014 році відбив полк «Азов».

Коли почалася війна, я була в Харкові. Пам’ятаю, як прокинулася о 4.30, встала, дивлюсь у вікно й мені, щиро кажучи, до кінця не хотілося вірити. Думала: та це салют, це салют. А потім одразу написала смску своєму хлопцю, бо він мені перед 24 числом писав, що російські кораблі в Маріуполі, уже в морі. Перша моя смс була: «Ти взагалі ще живий?» І він відразу відповів: «Так, почалися гради». До 28 числа там ще був зв’язок. Ми могли спілкуватися й камерою, і листуватися. Потім, 2 березня, його не було тиждень на зв’язку. Там почалося повне пекло. Уже не було в людей ні їжі, ні ліків, ні води. За тиждень він вийшов на зв’язок і розповів, що його поранили в ногу. На той час було ще чим лікувати, були антибіотики. Але він не міг лежати в госпіталі й повернувся до хлопців у полк.

Буквально на другий день я переїхала з Харкова до батьків у  Дніпропетровську області, бо розумію, що не зможу це все витримати одна. А тут хоч є підтримка.

Протягом усього березня я його запитувала, чи дають підмогу, бо він розповідав, що закінчувалися боєприпаси. Проте нічого їм не передали. У них немає ні джевелінів, ні байрактарів. Ніякої важкої зброї, яка б допомогла здійснити контрнаступ. Коли кільце було ще не настільки звужене, до Дніпра перевозили поранених. Це були 4 гелікоптери, і 2 з них підбили. Зараз льотчик один, він у них у полоні. Але тепер кільце настільки звузилося, що залишився лише «Азовсталь». Цивільні теж там переховуються, бо бомбосховища всі зруйнували. Навіть після евакуації хлопці кажуть, що, вірогідно, під завалами ще є цивільні люди. Там зараз не лише військові чоловіки, там багато жінок: діловоди, військові, журналістки, медикині, кухарі. Я, правда, не знаю, з чого вони готують. Для них зараз попити чай – це свято якесь. Або знайти щось поїсти – теж свято.

Він вірив, що вони відіб‘ють Маріуполь. В «Азові» ніхто навіть не сумнівався, що може бути інакше. Бо це найсильніші та найвитриваліші люди, які можуть бути. Але ніхто не очікував, що скидатимуть авіабомби в такій кількості. Щодня по 40–50 бомб. Якби не ці авіаудари, вони вигризли б Маріуполь.

У перший місяць війни нам удавалося листуватися частіше, це було здебільшого о 4–5 годині ранку. Я не лягала спати, чекала ось-ось, він напише. У квітні виходити на зв’язок стало складніше, десь раз на 5 днів. Востаннє він виходив на зв’язок 28 квітня. Але мені пишуть хлопці, які з ним, що він живий. Буває, хлопці не виходять на зв’язок місяць і їхні рідні думають, що це вже все. Але насправді там складно зі зв’язком. І запевняють, що, якщо не дай боже, що трапиться, то одразу повідомлять.

Я дуже за ним сумую, за його підтримкою, спілкуванням. Навіть коли ми жили окремо, я – у Харкові, а він – у Маріуполі, ми зідзвонювалися щодня по відео, спілкувалися телефоном. І все було чудово. Й ось зараз найбільше сумую за цим. Тому що зараз поспілкуватися є можливість раз на 10 днів, і ти взагалі не знаєш, що думати.

Що два тижні керівництво держави каже «Азовцям»: «Зачекайте, будь ласка, ось ще трохи». Спершу вони обіцяли, що буде деблокада. Але ніхто не наказав здійснювати деблокаду. Я так розумію, не хотіли ризикувати, бо треба пройти дуже велику територію, щоб туди прорватися. І вони тягнули, тягнули, поки не окупували Запорізьку область, через яку можна було прорватися до Маріуполя. Ситуація ставала дедалі гіршою. Але незважаючи на всі труднощі, вони стоять, обороняються, тримаються на силі духу та вмінні воювати. Вони зібрали на собі 15 тисяч російських військ, які відтягнули від Запоріжжя, Миколаєва й інших міст, які поруч.

Недавно в Києві проходив мітинг, на якому закликали врятувати військових з «Азовсталі», бо там зараз не лише полк «Азов». Там й інші бригади. І його почали розганяти. В однієї з дівчат забирали телефон, щоб вона не знімала, а хлопців відразу забрали до військкомату. Я не знаю, можливо, це й нормально під час війни, ось так видавати повістки на мітингах. Але коли мати, яка стоїть на колінах на площі та благає зробити хоч що-небудь, врятувати хлопців, а її штовхають поліцейські – це не нормально. І вони не виступали проти влади, вони намагалися привернути увагу світової спільноти, щоб їх почули, а не чекали, коли їм усім дадуть посмертно героя й усе. Так не можна, це сотні тисяч сімей. Цього ніхто не пробачить.

Артем дуже любить нас із мамою й не хоче, щоб ми турбувалися, тому каже, що все добре, хоча ми розуміємо, яке це «все добре»

Оновлення: На момент запису інтерв’ю Артем загинув, але рідні ще не знали про це. Ми висловлюємо співчуття родині та залишаємо цю історію тут в пам’ять про бійця, який віддав життя за Україну.

– У 18 років мій брат Артем добровільно пішов в армію. Коли повернувся, деякий час працював тренером, займався боксом. Ненадовго його вистачило, приєднався до «Азову»: завжди його тягнуло до військової справи. Близько двох років він боронив Маріуполь у складі полку.

Можливо, «азовці» здогадувалися, що буде війна. Але брат чи-то заради моєї безпеки, чи-то з іншої причини нічого такого не казав мені. До повномасштабного вторгнення ми спілкувалися, цікавилися справами й емоціями одне одного, але це були звичайні побутові розмови.

24 лютого я знаходилася в себе вдома, в Києві. О четвертій чи п’ятій ранку дідусь почав сильно стукати у двері й розбудив мене. Відчинала йому, а він каже: «Все, почалося». Я питаю: «Що?» – а він відповідає: «Війна». Я спросоння не могла зрозуміти, що відбувається; вийшла на балкон, почула вибухи. Спочатку здавалося, це якийсь жарт, петарди кидають чи щось подібне, а потім, коли трохи отямилася, то дійсно зрозуміла, що почалася війна. Сподівалася, як і всі, що це ненадовго затягнеться, буквально кілька днів і закінчиться. Але про всяк випадок зібрала речі й поїхала до батьків, щоб за необхідності перебратися з ними в більш безпечне місце. Звісно, одразу почала писати й телефонувати брату в телеграмі. Ми не спілкуємося телефоном, тому що його, можливо, прослуховують. Перший час він ще запевняв, що все добре. Але з кожним днем війни ситуація в Маріуполі ускладнюється. Останні два дні брат не виходить на зв’язок, але ми однаково віримо, що з ним і його побратимами все добре та що вони скоро повернуться.

Я, батьки й уся родина пишемо Артему щодня. Він не завжди відповідає; бувало таке, коли шість днів не чули від нього нічого. Ми дуже хвилювалися, але, на щастя, вийшов на зв’язок. Ми пишемо йому слова підтримки, молимося за нього. Разом із церквою взяли піст, відмовилися від їжі, написали йому про це. Він каже: «То що, будемо голодувати разом?» Підтримуємо його як можемо. Надсилаємо йому псалми з Біблії про захист, де Бог каже, що він їх врятує, убереже. Артем говорить, що дійсно відчуває підтримку від Бога, що молитва не раз його рятувала.

Коли почався штурм «Азовсталі», брат ділився переживаннями й побоюваннями, що буде дуже гаряче. Тоді ж почав прощатися: «Дякую всім, хто був зі мною ці 22 роки, у мене було яскраве життя». Відчувалося, що бійці вже почали занепадати духом. Тоді ми ще більше почали молитися й досі робимо все можливе, виходимо на мирні акції, намагаємося зібрати підписи петиції. Останні дні Артем припіднявся духом, почав вірити, що їх урятують.

Як сестра я не можу… У мене душа розривається, болить за хлопців. Навіть не уявляю, як можна витримати такі випробування: майже нічого не їдять, бо віддають продукти цивільним, перебувать у моральному, психологічному, фізичному стресі. Нікому такого не побажаєш, навіть найбільш запеклому ворогу. Як християнка я маю надію й віру на Бога. Коли вкрай важко, розумію, що нічого не можу зробити, не можу піти зі зброєю врятувати їх, але я довіряю Богу й роблю тут, у тилу, усе, що можу. Віра рятує.

На акції в підтримку захисників Маріуполя нам удалося вийти не так багато разів. Під час останньої нам повідомили, що почався штурм «Азовсталі». Усі дуже хвилювалися. Матері, сестри, дружини, знайомі – усі, хто там були… У них розривається душа, як узагалі можна бути байдужим до цього, коли там твої рідні? Ти живеш із думкою, які випробування вони долають. Під час мітингу пішли до Офісу Президента, вимагали, щоб вийшов хтось із представників влади й хоча б щось пояснив. Оскільки ми не знали, що відбувається, чи йде хоч якась допомога. Нам відповіли, що «ми робимо все можливе», мабуть, заради безпеки й через конфіденційність, але конкретики не було. Але ми однаково віримо, що дійсно захисники будуть врятовані й вийдуть з цього пекла.

З початку повномасштабної війни до полку «Азов» так і не доходило ніякої допомоги: ні техніки, ні зброї, ні води, ні їжі. Я питала брата, чи залишилися якісь боєприпаси чи ще щось, чим вони можуть оборонятися. Але він турбується про мій та мамин моральний стан і, щоб не нагнітати, лише відписав: «Усе добре, не хвилюйтеся». Уявіть собі, третій місяць оборонятися залишками. Хлопці стоять силою духу. Найбільше воїнів, мабуть, підтримує віра їхніх рідних, які кричать за «Азовсталь», які кричать за Маріуполь.

Спочатку ми і хлопці вірили, що місто зможуть деблокувати. Шукали різні виходи, щоб їх дістати, але останнє, що може їм допоможе, це операція extraction. Вона необхідна, щоб урятувати життя захисників і захисниць Маріуполя. «Азовці» для росіян – це ті самі нацисти, бандерівці, яких треба викорінити. Вони уособлюють вигадане зло, проти якого бореться рф. Якщо цивільних вони ще випускають для виправдання своїх дій, то бійців «Азову» бажають винищити, щоб оголосити хоча б якусь перемогу. Це як їхня остання надія. Тим паче військових не випускають, тому що це люди, які нас захищають, а їм це не вигідно. Окупанти хочуть деморалізувати українців, лишити нас надії й віри в те, що ми з'єднаємося з рідними. Це як болісна точка, на яку вони тиснуть.

«Азовці» для росіян – це ті самі нацисти, бандерівці, яких треба викорінити. Вони уособлюють вигадане зло, проти якого бореться рф

Я вважаю, що деблокада неможлива, бо через окуповану територію пробитися нелегко. Через море, імовірно, також, враховуючи військовий флот росії. Але я сподіваюся, що знайдеться спосіб врятувати їх. Переконані в цьому з усією родиною. Якщо хлопці стільки протрималися й не здалися, то як можемо ми скласти руки та здатися? Кожна мати, кожна жінка, усі родичі, які зараз так борються за життя наших хлопців і дівчат, вірять, що ми всі скоро побачимо їх. Мене дуже підтримує, коли брат відписує. І попри те, що в них там надто жахлива ситуація, знаходить сили сказати, що все добре. Це піднімає мій дух і запевняє, що він ще живий. Віра рятує.

Я дуже сумую за Артемом. Хочеться його швидше побачити, обійняти та сказати, що все буде добре. Я думала, що краще була би там із ним. Навіть якби загинула, то поруч із ним. У такі часи згадую наше дитинство, поїздки в табори, спільні ігри. Та найбільше думаю про те, що ми будемо робити разом, коли брат повернеться. Як багато часу проведемо, як питатиму, що було, а він буде розповідати та згадувати з сумом, з болем, але з радістю, адже це все нарешті скінчилося.

Артем дуже любить нас із мамою й не хоче, щоб ми турбувалися, тому каже, що все добре, хоча ми розуміємо, яке це «все добре». Знаємо, що вони там їли собачий корм, маленький пакетик ділили на п’ятьох і більше людей. Як вони із залишків готують собі їжу… Ми добре розуміємо, що «все добре» – це як слова «я живий».

Закликаю вас підписати петицію Save Mariupol. Країни, які мають військовий флот, можуть вивести наших захисників звідти. Що більше буде підписів і розголосу про це, то менше буде можливості у світових спільнот, ООН і впливових організацій ігнорувати ситуацію. Треба вживати негайних заходів щодо порятунку азовців. Ми не маємо права мовчати та сидіти склавши руки. Якщо потрібна петиція, одна, дві, хоч тисяча петицій, усі будемо підписувати та поширювати, робити все, щоб вони якнайшвидше повернулися.

Востаннє, коли я питала, за скількома пораненими вона зараз доглядає, це було 20 людей. Каже, медикаментів практично немає

На Великдень уже була критична ситуація. Вона мені прислала фото простого печива до чаю, останні запаси якого десь знайшли, і каже: «От наша пасочка». А потім ще було фото, де консерва одна відкрита, біля неї 4–5 виделок, і ніби оце вони так трохи святкують.

У мами не було шансу виїхати. На евакуації забирали лише цивільних, за військових не було жодної домовленості. путін чітко сказав, що єдиний варіант для них – це скласти зброю. Для нього й для росіян «Азов» і всі, хто там зараз знаходяться, – це саме той осередок нацизму, від якого вони начебто прийшли нас рятувати. Живими їх ніхто ніколи не випустить.

Ми з родиною думали про те, щоб жінки перевдягнулися в цивільних і спробували таким способом вийти. Я питала маму, чи це можливо, але, по-перше, такого наказу не було, а вони діють лише за наказом. І по-друге, усі евакуйовані проходять фільтраційні табори, і їх би вичислили, напевно, одразу. Якби росіяни дізналися, що моя мама військова, то, думаю, що це була б смерть на місці.

Психологічний стан у підрозділів різний. У маминому – депресивний, пригнічений. Вони у відчаї, не вірять у те, що буде порятунок. Коли я відчуваю, що в мами істерика, паніка, страх, вона каже, що її трусить, як у лихоманці, то консультуюся з психологом про те, як допомогти й хоча б стабілізувати цей стан. Починаю відволікати її, прошу, щоб подивилася навколо й, наприклад, написала мені три предмети червоного кольору, три предмети квадратної форми тощо.

Я її запевняю, що все буде добре, і вірю, що все буде добре. Вона тримається за мої слова, і колись були періоди, коли вона перепитувала: «А ти мені сьогодні не написала, що все буде добре. Ти вже так не вважаєш?» Я відповідала, що досі вірю, і вона починала також на щось сподіватися. Коли зв’язку немає, то мені страшно, що немає можливості хоча би підтримати словом.

Мама тримається за мої слова, і колись були періоди, коли вона перепитувала: «А ти мені сьогодні не написала, що все буде добре. Ти вже так не вважаєш?»