Життя«Знищувати таку інституцію – це злочин». Жінки про реорганізацію «Довженко-Центру»

Насправді процес ліквідації «Довженко-Центру» був дещо очікуваним. Перші серйозні хвилювання з’явилися ще на початку зими, коли міністр культури Ткаченко збирався йти у відставку. Приводом для цього послугувало ухвалення Кабміном постанови про те, що всі державні підприємства, кінопідприємства, державні кіностудії переходять у підпорядкування Держкіно. Фактично це робить його нібито аналогом міністерства, тільки з питань кіно. Тоді процес відставки «заморозився», і Ткаченко продовжив діяльність на посаді міністра.

Далі були кроки, які вже сигналізували про можливість проблем із Національним центром Довженка. По-перше, досі не підписали контракт із законною переможницею конкурсу на посаду директорки установи Оленою Гончарук. Уже минув понад рік, вона є виконавицею обов’язків. Її офіційного призначення немає, і це питання до міністра культури. Олена набрала більшість голосів, але Ткаченко просто заблокував упровадження цього рішення, мотивуючи це тим, що один із кандидатів звернувся до суду через те, що йому щось не сподобалося в самій процедурі. Однак це формальна зачіпка, бо далі це питання ніяк не вирішувалося.

Знищувати таку інституцію – це злочин, знищувати її в такий час і спосіб – це злочин з особливо тяжкими наслідками

Наскільки мені відомо, за місяць до повномасштабного вторгнення керівництво «Довженко-Центру» зверталося до Держкіно, щоб їм надали інструкції, як діяти в разі воєнних дій, як зберегти національно-культурну спадщину в інституції, а це в усіх аспектах дуже коштовні речі. Центр не отримав жодних вказівок щодо цього. Останні два роки Держкіно просто намагається забрати успішну культурну інституцію.

Здорових пояснень цьому немає. Наскільки я розумію, ідеться про передачу прав, а не передачу фізичного об’єкта, проте ця маніпуляція не зрозуміла. Знищувати таку інституцію – це злочин, знищувати її в такий час і спосіб – це злочин з особливо тяжкими наслідками. Я дуже сподіваюся, що наша кіноспільнота не залишиться осторонь, розголос уже є дуже сильним. Я бачу, що громадські організації у сфері кіно вже активізувалися, так само як небайдужі громадяни й кінопрофесіонали. Подивимося, чи буде це мати якийсь результат. Ми вже неодноразово бачили, коли думка кіноспільноти просто ігнорувалася. Але мені здається, що зараз накопичилося достатньо роздратування щодо діяльності Держкіно, а точніше його бездіяльності за місяці повномасштабного вторгнення. Відсутність будь-якого піклування про культурну спадщину, роботи у сфері культурної дипломатії й міжнародних зв’язків, комунікації щодо того, що буде далі з кінопроєктами, які перебувають на стадії виробництва, з проєктами, яким ще винні гроші.

Чесно кажучи, я була шокована новиною про реорганізацію центру, бо мені здається, що це максимальне шкідництво. Зараз, коли ми намагаємося рятувати наші інституції, які перебувають під загрозою знищення з боку країни-агресора, ми маємо перемикатися й працювати ще й на внутрішньому фронті, відстоюючи можливість існування цих установ. Ні для кого в художньому середовищі, у Києві й Україні загалом, не секрет, наскільки важливим є «Довженко-Центр», як багато всього вони встигли зробити за останні роки. І їх беруть і знищують розчерком пера, без жодних пояснень, користуючись війною.

Я не знаю, наскільки свідомими були люди, які це зробили, очевидно, що це справа не тільки Марини Кудерчук. Чи усвідомлюють вони взагалі, наскільки це неадекватно з огляду на реакцію, яка може бути в суспільстві? Держкіно – це навіть не інституція, це просто утворення, якому зараз немає чого запропонувати. У них нуль на рахунках, у цей час вони нічого не можуть утілити без західних партнерів, і рішення щодо реорганізації центру точно не зіграє їм на користь.

Зараз, коли ми намагаємося рятувати наші інституції, які перебувають під загрозою знищення з боку країни-агресора, ми маємо перемикатися й працювати ще й на внутрішньому фронті, відстоюючи можливість існування цих установ

Наскільки я бачила зсередини, Олена Гончарук спілкувалася з багатьма журналістами, які приїжджали до України. Команда «Довженко-Центру» говорила з представниками New York Times, різних британських і німецьких газет, усіма, хто сюди приїздив. Це гарячі контакти, які допоможуть у майбутньому. Про що взагалі думали люди, які вирішили реорганізувати «Довженко-Центр»? Навіщо це робити й випускати таку інформаційну хвилю назовні? Не розумію цього взагалі.

Я думаю, що ніхто цього просто так не залишить. У нас зараз значно більше уваги від міжнародних партнерів і кіноспільноти. Кожен із нас, хто лишається й тримає культурний фронт, має величезну кількість контактів зі світовими дієвцями. Організація, у якій я працюю, має в партнерах Світовий Банк, ЮНЕСКО, тобто співпрацю на високому рівні. Звичайно, вони не очікують від нас інформації такого роду, однак усі наші колеги активізуються й нададуть міжнародного розголосу цій жахливій історії.

Ситуація зі спробою ліквідувати «Довженко-Центр» (а це саме ліквідація) не перший показовий випадок абсолютної непрофесійності Держкіно. На жаль, відколи кіногалузь очолила Марина Кудерчук, це стало відкритим цькуванням інституції, яка не тільки займається збереженням нашої кіноспадщини, але й активно популяризує її серед української й міжнародної аудиторій. Не впевнена, що в Україні у сфері кіно існує аналог культурного центру, який би досяг таких приголомшливих результатів за вельми короткий час.

На жаль, зацікавленість Держкіно лежить далеко за межами збереження національного кіноархіву

Не визнавати впливовості «Довженко-Центру» в гуманітарній сфері означає бути сліпим. Але люди, відповідальні за це, не сліпі, вони зацікавлені. На жаль, їхня зацікавленість лежить далеко за межами збереження національного кіноархіву. Тому наразі нам, як ніколи, актуально винести в публічне поле низку питань і вимог до Держкіно. Останні два роки ця інституція не вибудувала жодної прозорої комунікації, ухвалювала сумнівні галузеві рішення, переконала нас у заангажованості пітчингів і з найактуальнішого не представила нічого схожого на антикризову програму порятунку кіногалузі під час війни.

Надвечір 17 серпня, після розголосу наказу №100 про реорганізацію, на сайті Держкіно з’явилася заява щодо цього рішення. У цьому тексті йдеться, зокрема, про дві речі: спершу, що «Довженко-Центр» не ліквідується, натомість його фільмофонд, тобто кіноколекції, передаються іншій державній установі – Науковому центру кінематографії України. Вона була заснована в далекому 2011-му, але думаю, про її існування більшість кіноспільноти дізналася лише з цим наказом. По-друге, зі структури «Довженко-Центру» виводять «Українську анімаційну студію» як окрему, самостійну юридичну особу. Мовляв, «Довженко-Центр» не опікувався питанням анімації впродовж останніх трьох років після того, як йому рішенням Мінкульту у 2019 році передали збиткову студію «Укранімафільм».

Щодо останнього кожен може легко переконатися, що такий закид є несправедливим: лише за останні шість місяців повномасштабної війни «Довженко-Центр» влаштовував покази анімації в київському метро, під час кінофестивалів «Кіносарай» в Україні й Animator в Польщі, у київських кінотеатрах. Також триває робота, яка лишається невидимою зовні: розробляють проєкти виставок, розширюють архіви інтерв’ю з українськими аніматорами. Колеги з «Довженко-Центру» в окремому звіті детально описують свою діяльність щодо анімаційних фільмів.

Щодо передачі фільмофонду й реорганізації, яка нібито не є ліквідацією: у наказі йдеться про необхідність попередити співробітників про можливе звільнення, а кіноколекції планують передати невідомій установі, основним видом діяльності якої є «вища освіта». Можна скільки завгодно називати цей абсурд реорганізацією, але ознак знищення від цього не поменшає.

Варто розуміти контекст, у якому це все відбувається. Між «Довженко-Центром» і профільними Держкіно й Мінкультом є тривалий, кількарічний конфлікт. У 2020 році в «Довженко-Центрі» проводили обшуки, у 2021-му міністр Ткаченко місяцями не підписував контракт з Оленою Гончарук, яка виграла конкурс на посаду генеральної директорки центру. Щоразу все це відбувалося, попри гучне обурення кіноспільноти. Тож керівництво Держкіно, цьогоріч отримавши в пряме підпорядкування «Довженко-Центр», зараз продовжує тиск на центр.

Якщо такий тиск «проковтнеться» суспільством і «Довженко-Центр» буде знищений, то цей «каток» далі поставить під загрозу інші організації, котрі ще проявляють недостатню лояльність до вертикалі влади

З погляду здорового глузду, передача фільмофонду «сплячій» установі з основним видом діяльності «вища освіта» – це або абсурд і некомпетентність керівництва Держкіно, або цілеспрямоване руйнування найбільшої в Україні кіноколекції. Водночас, напевно, нема чого дивуватися, якщо враховувати, що Державне агентство з питань кіно очолює пані Марина Кудерчук – колишня завідувачка сектору Державної екологічної інспекції в Запорізькій області й заступниця голови Запорізької ОДА з питань екології. До кіно вона має дуже побіжний стосунок.

На жаль, останні кілька років Держкіно не вирізняється відкритою комунікацією з професійною спільнотою, тому розуміти й коментувати рішення агентства дедалі важче. Наприклад, чим зайняте Держкіно останні шість місяців, які успіхи має, окрім приголомшливого рішення про реорганізацію однієї з найважливіших установ з вагомою міжнародною репутацією? У мене створилося враження, що з початком повномасштабної війни оприявнилася парадоксальна ситуація: українське кіно нині саме собі шукає підтримку по світу й дає раду з нескінченними викликами як за кордоном, так і вдома, окремо від профільного агентства.

Дико бачити такі рішення, враховуючи нинішню колосальну затребуваність українського кіно у світі. Ледь не кожен третій іноземний запит стосується української класики й колекцій центру. Утім, думаю, що кіно як таке взагалі винесено за дужки в усій цій історії.

Звісно, розголос – це незмінний інструмент, перевірений роками. Однак боюся, що це стане критичною ситуацією, яка потребує значної уваги й, можливо, втручання міжнародних організацій. Якщо такий тиск «проковтнеться» суспільством і «Довженко-Центр» буде знищений, то цей «каток» далі поставить під загрозу інші організації, котрі ще проявляють недостатню лояльність до вертикалі влади. Це може повернути Україну на десятки років назад у цивілізаційному розвитку, у примітивні умови, коли все вирішує табличка на кабінеті, а не компетенції людини, яка там сидить.