Життя«Я на правильному шляху»: Анастасія Карпенко про акторство та знімання фільму «Як там Катя?»

Спочатку було навчання

Якось, коли навчалася в школі, я розважала під час перерви свою подружку. Напевно, я робила щось екстраординарне, бо до мене підійшла дівчина та вручила візитівку Театру-студії імпровізації «Чорний Квадрат», де було оголошено набір на навчання. Мені пощастило туди вступити. «Чорний квадрат» – це суцільна несподіванка і яскравість. Світ театру таким магічним, яким він був, я пізнавала саме там. Це також про цілковиту любов до театральної роботи та перевтілень. З цієї студії випустили багато прекрасних акторів і режисерів: Костянтина Данилюка, Анну Кузіну, Андрія Павленка, Олексія Курилка та багатьох інших. Проводячи там час, я зрозуміла, що це мій шлях.

Наступним важливим кроком було вступити на факультет театрального мистецтва до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Це вдалося мені з третьої спроби. На всіх етапах до вступу багато хто радив не витрачати свій час дарма. Мовляв, акторки з мене не вийде, ні красою, ні талантом не вирізняюсь. Нарешті доля звела мене з моїм художнім керівником акторського курсу Митницьким Едуардом Марковичем. Згодом він запросив мене працювати до Театру Драми і Комедії на Лівому березі Дніпра.

Едуард Маркович мав надзвичайно витончений смак, навчив мене найголовніших речей у професії та житті. Звісно, на курсі ми мали ще низку видатних педагогів, зокрема художнього керівника Молодого театру Андрія Білоуса, художнього керівника Київського національного академічного театру оперети Струтинського Богдана, Кручину Віктора Павловича, якого, на жаль, уже немає серед нас. Вони вклали в нас самих себе, навчили бути людьми та майстерно опанувати власну професію.

Зараз Театр Драми і Комедії на Лівому березі Дніпра очолює талановитий, прогресивний і дорогий моєму серцю режисер Стас Жирков. І вже з вересня ми відкриваємо новий сезон.

Життя в режимі акторки

Майже кожен проєкт, де я мала головні ролі, чогось мене вчив. Кожен запам’ятався та по-своєму відгукувався. Коли стартує фільм або серіал, – це ціла машина. Люди, техніка, творчість інколи викликають утому, роздратування та непорозуміння, але разом із тим нереальний кайф від процесу та нові знайомства. Це забіг на довгу дистанцію. Важливо вчитися витримки й уваги до роботи. Це загартовує людей на проєктах і, як наслідок, у житті.

Я люблю глибокі, нетипові, багатошарові сценарії й образи, коли продукт, який ми створимо, може чогось навчити, змусить глядача замислитися, копнути всередину себе.

Початок роботи з режисеркою Крістіною Тинькевич

Із режисеркою Крістіною Тинькевич ми познайомилися п’ять років тому. Крістіна тоді працювала над своїм короткометражним фільмом Solatium і запросила мене взяти участь у цій роботі. Фільм представляли на фестивалі в Атланті, США, Бруклінському, Одеському кінофестивалях. Власне, Solatium і надихнув Крістіну на створення повного метру.

Так і народилась “Як там Катя?”, а ми з Крістіною стали ще й хорошими подругами. Вона справді дуже збагачує моє життя. Завжди чітко бачить фінальний результат, водночас даючи свободу творити саме так, як відчуває актор. Крістіна скеровує в потрібне річище, з нею можна порадитися, але це відбувається з уважністю до кожного. Так, ніби кожна її порада була рішенням самого артиста.

Знімання фільму «Як там Катя?»

Я та моя героїня Анна – це різні люди. Анна – мати-одиначка, яка намагається дати собі раду в цьому швидкоплинному та непростому житті. Як я говорила раніше, декілька років я жила мрією про цю роль. Коли безпосередньо почалася робота над картиною, це був мій шанс, і я знала, що не маю права його проґавити. Стовідсоткова довіра до режисерки, упевненість, що те, що ми робимо, – це надважливо, актуально й талановито в художньому плані. Я вклала дуже багато в процес знімання та підготовку. Усю любов, фізичні сили, досвід, професійні вміння, внутрішній ресурс і максимальну віру.

Знімання тривали впродовж місяця, і перед цим ще місяць відводили на репетиції. Найважчим і водночас тим, що полегшувало мені роботу, було перебування в настрої та емоційному стані головної героїні, як у перервах між зніманнями, так і вдома. І я розумію, що особливо нелегко при цьому було моєму чоловіку. Проте він постійно мене підтримував, за що я йому дуже вдячна. Я не асоціювала себе з героїнею поза камерою, але її внутрішній настрій був моїм. Я відмовилася від переглядів фільмів, від зустрічей із друзями, щоб мене нічого не відволікало від цього стану. Завдяки цьому мені не потрібно «збиратися» перед кадром, я постійно була готова до виконання ролі.

Те, що було найважливішим у роботі, – це поєднання високої професійності в усіх департаментах і людяності в наших стосунках. Має бути комбінація творчості та любові. Під час цієї картини синергія спрацювала. Крістіна має дар об’єднувати навколо себе «тих самих» людей. Наприклад, уже перед початком зйомок у нас з’явився новий оператор-постановник. Професіонал і людина, яка горить своєю справою, Владислав Воронин, який майже всю картину зафільмував із рук, адже кожна сцена в стрічці знята одним кадром. Усі ці невипадкові випадковості свідчать про знаки долі.

На кінофестивалі в Локарно

«Як там Катя?» – це професійний і глибокий культурний продукт. У Локарно на прем’єрі був повний зал: як нам сказали, таке буває далеко не завжди. А коли після показу фільму ми гуляли містом, підходили глядачі, які  впізнавали мене. Щоразу я чула, у якому захваті вони були, казали, що це найкращий фільм кінофестивалю та найкраща акторська робота. Звісно, це неймовірно тішило.

Дізнавшись, що отримаю нагороду, я відчула гордість і радість. Адже мені треба було майже протягом усього життя доводити іншим і собі, що я все роблю правильно. Що в мене все добре виходить. Саме завдяки нагородам ти підтверджуєш значущість своїх здібностей та умінь. Усе не дарма. І, отримуючи такі нагороди, розумієш – треба працювати ще більше.

Щодо війни в Україні я чула слова підтримки від усіх, із ким я спілкувалася на фестивалі. Та війна переходить в іншу стадію для іноземців. Вони сприймають її як занадто довгу, криваву, нереальну та далеку. Мені важко говорити на цю тему з іноземцями, бо вони не можуть бодай трохи збагнути ту трагедію, яку ми переживаємо зараз. Але Україна переможе. Я знаю це точно. Нам важливо вірити та чекати.