Життя«Життя триває навіть у тимчасовому домі». Любов Максимович про роботу Центру «Жіночі перспективи»

– Як працює Громадська організація Центр «Жіночі перспективи»? Які основні напрями вашої діяльності?

Ми – громадська організація, яка стало працює вже 24 роки. Центр ніколи не закривався та не припиняв діяльності. Це дало нам можливість подолати багато труднощів, постійно працювати над собою, розуміти, який ресурс ми маємо для дії.

«Жіночі перспективи» були створені у Львові жінками в галузі економіки, права, психології з метою захисту прав жінок і їхніх соціально-економічної адаптації в сучасних умовах. На сьогодні наша організація працює в багатьох напрямах. Один із них – протидія дискримінації, насильству в сім’ї. Є напрям протидії торгівлі людьми, і наша організація однією з перших в Україні порушувала це питання ще в 1998–1999 роках, коли були перші масштабні еміграції жінок за кордон у пошуках роботи.

Третій напрям – це впровадження гендерної політики, участь жінок на рівні ухвалення рішень. Це та діяльність, де ми працюємо, зокрема, з місцевими депутатками, і сприяємо створенню міжфракційних об’єднань у нашому регіоні. Крім цього, реалізовуємо феміністичний напрям і створюємо літні феміністичні школи для дівчат.

Не менш важливим є напрям сприяння працевлаштуванню та започаткування власного бізнесу для жінок, які опинилися в кризових ситуаціях. Економічно незалежні жінки менш схильні потрапляти під дискримінацію або в тенета торгівлі людьми, бо, якщо людина має роботу, вона більш самостійна й організована.

Протягом усієї діяльності ми також проводимо консультації: юридичні, психологічні, соціальний супровід для жінок. Уже кілька десятків тисяч жінок скористалися цими послугами. Розвиваємо проєкт «Жінка для жінки», де одні жінки пишуть про свої потреби, а з іншого боку їм відповідають жінки, які можуть допомогти.

Також «Жіночі перспективи» є організацією-хабом, тобто ми створюємо мережу молодих жіночих правозахисних організацій і підтримуємо їхній розвиток. Це не лише допомога в організаційному зростанні, а ще й у розумінні цінностей організації, впровадженні місії, візії, її фінансових, партнерських стратегій. Ми також співпрацювали з міжнародними організаціями, щоб надати мікрогрантові програми жіночим громадським організаціям і допомогти їм організувати їхні ініціативи.

Ще маємо своє соціальне підприємство «Рукомисли», де власноруч створюємо вироби методом валяння та батиком. Під час першої хвилі внутрішньо переміщених осіб у 2014–2015 роках багато жінок пройшли в нас майстер-класи, і це була своєрідна арттерапія. Дехто навіть перетворив це на свій підробіток. Ми давали їм можливість адаптуватися в нашому регіоні, стати більш упевненими в собі. Потім багато хто з них працювали на нашому підприємстві як волонтерки. Сьогоднішня ситуація схожа на ту, тільки тепер більш масова.

– Як цю діяльність змінила повномасштабна війна? У перші дні війни відбувалася якась робота?

Війна, звичайно, внесла корективи. Вона застала мене в Києві на семінарі, який стосувався Резолюції Радбезу ООН 1325 «Жінки, мир, безпека». Захід відбувався в Українському Жіночому Фонді, ми з колегами вирішували, як можна стратегувати свою діяльність. 24 лютого був другий день семінарів. Фактично вночі нам сказали, що вони скасовуються. Ми з колегами стояли на вокзалі, рушали до Львова та чули вибухи, які лунали в Борисполі.

Уже ввечері, коли я прибула до Львова, мені телефонували представниці жіночих організацій з Харкова, Києва, Бучі, Ірпеня. Телефон був червоний. Знайомі просили знайти місця на ніч, бо переважно потяги приїжджали ввечері. Була така історія, що на другий день вторгнення мені зателефонувала товаришка та сказала, що з Києва їде її знайома, молода жінка із шестимісячною дитиною, і попросила знайти їй місце для ночівлі. Я знайшла, куди їх поселити, передала необхідний контакт. Потім запитала в колег, як ця жінка, а мені відповіли, що вона не приїхала. Це була стресова ситуація. Виявилося, що жінка приїхала о першій годині ночі, а вже була комендантська година. Таксі не працювало, і вона до ранку сиділа з дитиною на вокзалі. У той момент я зрозуміла, що маю шукати приміщення біля вокзалу, куди можна було би привести людей уночі.

Фактично на другий-третій день повномасштабної війни я створила притулок. За таку швидкість завдячую досвіду. Люди їхали за кордон, я бачила, який хаос панував, і відразу спадали на думку випадки торгівлі людьми. Люди їдуть у нікуди, нічого не знають, не мають, де ночувати. Я почала шукати, кого я можу попросити про приміщення, і знайшла одного колегу, який має будівельний бізнес. Він сказав, що в нього є офіс біля вокзалу. Через п’ятнадцять хвилин я була там.

У нього два поверхи в офісі, і верхній він залишив під офіс, а кухню, конференц-залу дозволив узяти для поселення ВПО. У різні львівські групи кинула інформацію, що я створюю притулок, мені потрібні матраци, ковдри, подушки, хто що може віддати. До вечора я вже мала 17 матраців, ми закупили продукти, і 17 жінок із дітьми ночували в цій конференц-залі.

Опісля ми почали говорити з жінками про те, хто звідки, куди та коли збирається їхати. Я облаштовувала приміщення як тимчасовий притулок, місце на кілька днів. Люди телефонували 24 години на добу. За два тижні повномасштабної війни, коли була інтенсивна хвиля евакуації, у нас жили 50 жінок і дітей.

В одному з кабінетів ми влаштували арттерапію для дітей. Ще кімнату ми виділили під психологічні консультації, потім ще одну під масажі, бо це знімає стрес. Робота кипіла. Спочатку ми годували, обігрівали людей, а тоді реєстрували та з’ясовували, куди вони їдуть, надавали їм певні послуги, якщо це було потрібно. Так понад 600 жінок і дітей пройшли через цей центр. Ми з’ясовували, куди вони їдуть, влаштовували їм вебінари, обов’язково інформували про те, що потрібно мати копію паспорта, а якщо хтось підходить і називає себе волонтером, треба подивитися, чи є в нього відповідні документи.

Зараз ми вже маємо шість притулків. Життя триває навіть у тимчасовому домі. Раніше, до повномасштабної війни, у нас був тільки один притулок – орендована квартира для жінок, які постраждали від домашнього насильства.

– Які виклики були в комунікації та роботі з внутрішньо переміщеними особами?

Коли ми проводили анкетування жінок, які поселялися в нашому центрі, дізналися, що майже 80% із них не знають жодної іноземної мови. 70% ніколи не були за кордоном. Але ти не можеш сказати їм не їхати; можеш тільки допомогти їм зрозуміти, які загрози та виклики існують по той бік.

У 2014 році не було такої стресової хвилі виїзду з дітьми за кордон, але, якщо людина їхала, вона розуміла, що мусить адаптуватися, у неї не буде пільг. Сьогодні відбувається справжня евакуація: жінки їхали в стресовій ситуації, їхня основна мета – бути в безпеці зі своєю дитиною. Про роботу вони не задумувалися. 40% із них їхали за місцевим паспортом – це теж великий ризик. Бо якщо ви їдете за закордонним, ви є в базі даних, а якщо людина з місцевим паспортом, про неї не буде жодної інформації.

Ми мали спеціальну програму для жінок, за якою евакуйовували їх до Андалузії, до Іспанії, бо ми знали, куди вони поїдуть, там їх приймала громада. Ми супроводжували їх до Польщі, тож я мала нагоду бачити, що відбувається на кордоні. Були величезні черги з жінок із дітьми та маленькими собаками. І я бачила чоловіків без жодних документів, які ходили з телефонами між цих жінок, заводили розмову.

З жінкою з нашого притулку трапилася схожа ситуація. У неї четверо дітей, і колись вона повідомила: «Зустріла волонтерів, вони сказали, що відвезуть нас машиною до Німеччини». Я запитую в неї, як звати волонтера, якою машиною поїдете. Жінка відповіла, що волонтер завтра зателефонує та все розкаже. Ми порадили їй, коли той чоловік зателефонує, передати слухавку нам або запитати в нього ім’я та номер машини. Вона запитала про це, опісля від нього нічого не чули. І це лише один приклад із багатьох. Цих загроз ми не відчуваємо, бо йде війна, і ми зосереджені на справах, що допомагають цю війну закінчити, але торгівля людьми – це теж величезна проблема.

Маємо прекрасні відгуки про наш центр для тимчасового перебування, тримаємо контакт майже з усіма, хто тут зупинявся, створили групу з цих жінок, щоби вони не почувалися самотніми за кордоном і мали зв’язок із рідною країною. З липня нам також стали телефонувати жінки, які виїхали за кордон і в них закінчилися фінансові ресурси, вони не знайшли роботу чи не знають мови. Поверталися додому. І в серпні вже настав момент, коли більше було людей, які повертаються додому, ніж тих, які виїхали. Звичайно, відіграє роль і почуття ностальгії за домом.

Кожна країна має свої програми та правила. Для того, щоб затриматися, ви маєте відповідати вимогам країни, до якої їдете. Якщо вони вам дають можливість проживання на три місяці, треба розраховувати саме на це термін. Адже ресурси будь-якої країни не нескінченні.

– Які нові напрями роботи додалися в організації після 24 лютого?

Невіддільна частина роботи – це гуманітарна підтримка, раніше ми нею не займалися. Коли люди приїжджали в одному светрі взимку, то ми змушені були розвивати цей напрям. Одна з американських фірм надіслала нам 5000 пар легінсів для жінок. Я сконтактувала ще з дев’ятьма жіночими організаціями, і ми роздали частину легінсів біженкам, а частину зараз передаємо жінкам на фронт.

Сьогодні ми також працюємо з громадами. Надаємо гуманітарну підтримку, детальніше вивчаємо їхні потреби. Маємо в нашому регіоні 12 громад, де дізнаємося, що тій чи тій громаді потрібно, напрацьовуємо план допомоги, співпрацюємо з донорськими організаціями та владою, щоб далі залучати жінок у громадські ради, місця, де ухвалюють рішення щодо політики громад. У громаді можуть брати участь до 30% внутрішньо переміщених осіб, а це велика кількість.

– Чи є якісь сумніви, страхи чи будь-які інші бар’єри, які заважають внутрішньо переміщеним жінкам знаходити роботу?

Більшість людей, які приїхали з небезпечних територій, неохоче шукають роботу. Вони перебувають у стресовому стані, їм складно адаптуватися та зорієнтуватися, як жити далі. Причини також можуть бути такими: маленькі діти, яких немає куди діти; переконаність у тому, що вони тут тимчасово та скоро поїдуть додому; наявність фінансової подушки безпеки на найближчий час. Намагаємося довести їм, що немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. Якщо ви перекваліфікуєтеся або почнете якусь самозайнятість і їхатимете назад додому, то принаймні повернетеся кваліфікованою людиною. Коли хтось не працює пів року, то вже шукає спосіб не працювати й далі. Має страх іти на роботу, а якщо ще доведеться перекваліфіковуватися, то виникне ще більший страх. Ми говоримо з жінками про те, що треба робити в такій ситуації та де можна шукати можливості.

Сьогодні це питання на часі у зв’язку з великим напливом внутрішньо переміщених осіб. Рівень безробіття зріс майже у два рази. Проте в регіоні сьогодні з'явилося понад 200 релокованих бізнесів, перенесених зі сходу України, і, можливо, варто розробляти програми для їхнього розширення. Тоді збільшиться можливість працевлаштування для ВПО.

– Чи додалися волонтерки та фахівчині іншого профілю до вашої діяльності?

До нашої діяльності доєдналося багато волонтерок. Коли почалася війна, з Українським Жіночим Фондом ми розвивали спільний проєкт із започаткування бізнесу. Ми створили мережу, де жінки могли пройти лідерські тренінги, написати бізнес-плани стосовно власних проєктів, підготуватися до пітчингів. Більшість, хто брали участь у цих заходах, стали волонтерками в наших ініціативах. Ці жінки чергували, возили або купували речі, комунікували та працювали з ВПО. Деякі наші волонтерки переганяли машини для військових, водночас чергуючи у вільний час у притулку.

Також долучилися психологині, соціальні працівниці, волонтерки-адміністраторки. Наприклад, в однієї з наших волонтерок основною діяльністю була робота з дітьми. Вона розповіла нам, що має можливість організувати волонтерок і влаштувати табір у Карпатах для внутрішньо переміщених дітей. Ми знайшли кошти на створення цього табору, і наша волонтерка зробила чудовий мікропроєкт. Кожній стали в пригоді її знання та досвід. Наприклад, була волонтерка з економічного університету, вона допомагала проводити соціологічне дослідження.

– Чи важко координувати команду, де треба комунікувати з фахівцями різних сфер?

Мій менеджмент м’який і відкритий. Це не так просто, коли ти маєш велику організацію. Мусиш сама постійно вчитися, щоби бути лідеркою. Сьогодні на всіх напрямах нашої діяльності є координаторки. Я даю певний ступінь свободи, але такою самою буде міра відповідальності. Уся команда вже знає, що треба робити, кожна координаторка – фахівчиня у своєму напрямі. Це дає можливість бачити нашу діяльність у загальному плані та будувати стратегію.

– Які проєкти «Жіночі перспективи» хочуть реалізувати в майбутньому?

У рамках партнерства з ООН Жінки, за фінансової підтримки Уряду Швеції та в співпраці зі Службою Віце-прем’єр-міністерки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України, наш Центр надає психологічну, юридичну, соціальну та іншу підтримку внутрішньо переміщеним жінкам. Важливим компонентом цього проєкту є підвищення спроможності внутрішньо переміщених жінок та жіночих організацій брати змістовну участь в ухваленні рішень і відстоювати включення своїх потреб у програми гуманітарного реагування та відновлення. Адже попри активну роль жінок і жіночих організацій у вирішенні гуманітарної кризи, вони практично відсутні в процесах ухвалення рішень.

Також будемо продовжувати розвивати себе як ХАБ, оскільки в Україні ми маємо жіночі рухи, але водночас є мало структурованих організацій. А треба, щоб вони ефективно працювали. Будемо будувати різні партнерства з бізнесами для сприяння зайнятості, створення робочих місць. Усе для того, аби допомогти жінкам адаптуватися, змінити сферу діяльності, можливо, піти на певні курси, щоб працевлаштуватися. На жаль, сьогодні безробіття має жіноче обличчя, більшість внутрішньо переміщених осіб – це жінки.

Ми маємо своє соціальне підприємство, і, думаю, будемо брати активнішу участь у створенні кластера соціальних підприємств у Львові, їхньої популяризації. Соціальні підприємства започатковували як програми для боротьби з бідністю. Як би ми не хотіли, потрібно визнати, що економічна ситуація після війни буде непростою. Є план виходу нашого соціального підприємства на міжнародний ринок, оскільки в нас чимало партнерів. Також розширити діяльність нашого підприємства й тим самим сприяти створенню робочих місць.

Багато людей мають менший ресурс для життя, аніж раніше. Планів багато, та головне – це системна праця організації. Сьогодні ми маємо можливість розширювати співпрацю та обмін досвідом з іншими жіночими організаціями та впроваджувати нові важливі проєкти для України.

текст: Ольга Дуденко