Життя«Ми знову взяли до рук зброю». Як працює рух Veteranka

Двері ліфта відкриваються на четвертому поверсі. Одразу стає зрозуміло, що ми потрапили туди – біля входу вже лежать коробки, а на заставленій стіні видніється лого «Veteranka».

З цим невеличким хаосом у коридорі дуже контрастує головний офіс. Він просторий і світлий, вікна майже на всю стіну виходять на парк, із меблів – декілька крісел і величезний стіл у центрі. У кутку охайно організовані воєнні трофеї: коробки від використаних протитанкових комплексів, ракет і снарядів.

Нас зустрічає Алла Валюкевич, голова інформаційного штабу Руху. Ще поки триває зустріч, тож вона запрошує нас посидіти на диванчику біля прапорів і нагород, яку вона грайливо називає віп-зоною очікування.

Встигаємо зловити уривки зустрічі – новини щодо співпраці, прохання тримати баланс між життям і роботою, обговорення ідей для мерчу. Майже над столом на лампі висить червона білизна – сприяє виконанню всіх бажань. Туди її закинула Куба, парамедикиня Юлія Сідорова, перед першим великим збором на медевак. На війні користуєшся всією допомогою, яку можеш отримати.

Зустріч закінчується, люди потроху розходяться по своїх кабінетах. Ми намагаємося зловити на розмову Катерину Приймак, заступницю голови організації. Вона погоджується, але дорогою до кабінету постійно навертаються якісь справи, підходять із запитаннями інші працівники Руху, приходять якісь сповіщення. Доки Катерина розбирається з постзустрічними справами, Алла проводить нам невеличку екскурсію будівлею.

 Ми заїхали сюди після 24 лютого. Спочатку тут був такий хаос – десь жили люди, десь лежали коробки, десь змішувались коктейлі Молотова. До речі, останні були саме тут. Тепер ми називаємо цей склад «Сховище токсичних жінок» (сміється). Пройшло майже півтора року, а запах досі не вивітрився.

Навпроти бачимо інший офіс – тут роблять сітки та кікімори. Результат роботи приміряють, і модель одразу ж затьмарює Беллу Хадід і Кендалл Дженнер своїм позуванням, а нам пригадується початок фільму «Памфір». Колеги сміються та додають деталі до костюма.

Намагаємося максимально втриматися на плаву

Поруч в офісі зустрічаємо Олену Харченко. Вона координує всі запити, й Алла називає її улюбленицею військових. Олена сміється й не погоджується, але на столі в неї стоять квіти від військовослужбовиці, яка нещодавно заходила в офіс, на дошці поруч висить колекція шевронів, а на стіні – картини, які вона розмальовує сама і які їй подарували військові.

 Я вже давно хотіла перейти в соціальну сферу, а з початком повномасштабки це лише загострилось. Два тижні писала, доки мене запросили сюди, думала, що вже нічого й не вийде. Я посиділа, подивилася, а мені кажуть: «Бери щось і роби». Ну, то я і пішла робить. Спочатку була на складах, планувала, що частину часу буду тут, а частину – працюватиму. Я саме пішла на стажування, але після того, як прийшла сюди, зрозуміла, що на роботу більше не піду.

Тепер пані Олена займається прийомом заявок – від оформлення до самого отримання. У неї величезна таблиця, де понад тисячу запитів – щось помічене жовтим, щось зеленим, а щось поки ніяк не виділене. Олена приймає дзвінки та повідомлення від ранку до дванадцятої ночі, сім днів на тиждень. Проте розповідає, що її це не напружує, тому що вона тримає близький контакт з усіма, і це її дуже тішить.

 Вони вже стали моїми друзями. З двадцятьма ми постійно спілкуємося – питаємося, як у кого справи, як діти. Комусь навіть допомагала малу в літній табір прилаштувати. Я цивільна людина й не можу поїхати навіть у Херсон, бо дуже боюся. І от мені щиро цікаво все, що розповідають військові: ми начебто однакові люди, але вони можуть усе це робити, а я ні. Як ці люди переживають усе, що бачили та прожили? Рада, що можу бути їм хоч чимось корисна.

Олена трошки соромиться камери, але продовжує посміхатися й захоплено розповідати про відео від військових, бо вони розчулюють її найбільше. За цей час повертається Катерина, і ми йдемо знову до віп-зони, бо в її маленькому кабінеті більше людей, аніж у просторому офісі.

 Зараз у нас близько 700 учасниць руху, 100 волонтерів, які іноді приходять, а також 30 людей у постійному штаті. Майже всіх їх ви бачили на зустрічі.

Раніше ми здебільшого займалися підсиленням ветеранок та адвокацією, проте після повномасштабки все це рухнуло. Наші членкині знову взяли до рук зброю й зараз потребують підтримки на війні, а не в цивільному житті. Тому активно закриваємо їхні потреби, зокрема й із жіночою формою, і запити їхніх підрозділів на захист, машини, медицину. А ще психологічно та гуманітарно підтримуємо жінок у сірих зонах і внутрішньо переміщених осіб. Намагаємося максимально втриматися на плаву, відповісти на їхні поточні запити та готуватися до того, щоб приймати дівчат назад із війни.

Наприклад, зараз паралельно розробляємо проєкт із реабілітації. Це не тільки про медичну систему, а передусім про те, що жінки повернуться з війни, де вони звикли бути корисними, важливими. Проте в цивільному житті вони можуть почуватися, начебто вони нікому не потрібні. А я ж бачу в них великий потенціал, бо жінки – це ті, хто стовідсотково пішов добровільно. Це говорить про їхню проактивність, їхню соціальну позицію й про те, що вони здатні на неймовірні речі. Усі ми, ветеранки, вклали у війну дуже багато часу, енергії, здоров’я, грошей, і після такого якось тупо просто повернутися та скласти руки. Тому ми плануємо надавати психологічну підтримку ц допомагати знайти себе в цивільному житті, зокрема в політиці й у соціальному бізнесі.

«Катя – самий лучший керівник»

Доки ми говоримо, до кімнати продовжують заходити та виходити люди. В один момент у дверях з’являється маленький гучномовець, а за ним – щасливе обличчя його власниці. Вона хизується перед Катериною, а потім помічає нас.

 Ой, у вас під запис? Ну то запишіть, будь ласка…

Жінка вмикає гучномовець і голосно каже: «Катя – самий лучший керівник». Катерина сміється, гучномовець зникає, а ми згадуємо прохання тримати ворк-лайф баланс на зустрічі та цікавимося, чому на цьому так наголошують:

 Я живу цим Рухом, і це є проблема. У якийсь момент я вигоріла, у мене розпочалася депресія. І так було не один раз. Я відпочивала, знову надихалася ідеями та проєктами, і так по колу.

Проте коли почалась повномасштабка, то в мене взагалі випали родичі, друзі, особисте життя. Я ночувала на роботі, не випускала з рук телефон. Раніше ми з Андріаною Арехтою вирішували справи, але вона знову поїхала на війну й отримала поранення на Херсонщині, усе лягло на мене. У якийсь момент це мене почало знищувати. Я лежала й нічого не могла робити. Коли ти в депресії, то тебе добиває не те, що в тебе поганий настрій, а те, що ти нічого не робиш, нервуєшся через це, починаєш себе гнобити. От тоді стає погано.

Зазвичай у розмові Катерина встигає паралельно оглянути весь офіс, комусь кивнути, усміхнутися, додати невеликий жарт. Проте зараз вона дивиться здебільшого на свої руки або у вікно, закурює, перебирає пальцями. Її очі трошки жвавішають, коли вона бачить свою заступницю Гандзю й повертається до розмови про людей навколо.

 На щастя, у мене є команда, яка знає, що в мене немає ресурсу й бере на себе роботу, щоб я могла відновитись. Така турбота дуже приємна. Часто думаю про те, що нам не вистачає певної корпоративності, ієрархії, чіткості. Проте, можливо, у цьому і є наша сила – у тому, що ми спільнота, яка націлена на результат і яка підтримує одне одного, коли хтось інший не стягує.

Бачите наш прапор зі старим лого? На ньому зображений фенікс. До того, як реєструвати організацію, ми збиралися з ветеранками, запитували, як вони бачать Рух, хто його символізує. То вони відповіли, що має бути фенікс – вони згорають і перероджуються безліч разів. У якийсь момент ми подивилися на прапор і подумали: «Якщо чесно, ми задовбалися вигорати. Міняймо лого».

Перед тим, як Катерина остаточно повернеться до своїх справ, а ми підемо далі знайомитися з командою, запитуємо про те, за що взагалі живе команда:

 Ми взагалі не використовуємо донейти на операційні витрати. Натомість у нас є якісь постійні донори – наприклад, ООН Жінки, які з нами ще з моменту «Невидимого батальйону», Європейський фонд за демократію. З ними трошки важче, бо ми беремо не просто гроші на команду, а на якісь конкретні проєкти, зокрема гуманітарні. Зараз допомагаємо людям, які постраждали від підриву дамби. Також нам допомагає фонд «Відродження», нещодавно подалися й на грант від американської фундації.

Усі потреби фронту ми закриваємо цільовими зборами. Звісно, нам би хотілось вирости в організацію, як ПЖ або Фонд Притули, де люди донейтять гроші постійно, без конкретного збору. Проте ми не так зрозумілі людям, і в мирний час займалися та займатимемося зовсім іншим. Щоби бути потужним фондом, що допомагає армії, необхідно займатися винятково цим.

Проте ми однаково закриваємо збори, і я дуже пишаюся цим. Навіть коли з травня впали донейти, ми однаково знаходили нові шляхи – інформаційний відділ і відділ партнерств робить неймовірні речі та працює з різними благочинцями. А ще нас продовжують сильно підтримувати цивільні жінки, які поділяють наші цінності, і маленькі бренди одягу та прикрас. Тішимося.

За півтора роки повномасштабного вторгнення Рух закрив близько 3 тисяч заявок військових та 1 400 заявок на гуманітарну допомогу. Вони зібрали 59 млн грн на допомогу ЗСУ, зокрема 65 авто, 45 дронів, 65 систем скидання для дронів, сотні комплектів жіночої військової форми і більше 18 тисяч одиниць такмеду.

Волонтерам тут завжди раді

Коли ми виходимо з основного офісу, у коридорі вже тихо, а в цеху ще кипить робота. Хтось сидить за машинками, хтось розрізає тканину за великими столами. З нами зголосилася поговорити Ганна Суворкіна, головна конструкторка цеху, яка створила його з нуля. Вона серйозна й дещо втомлена, поєднує інтерв’ю та перерву на куріння, тому що роботи багато.

 Цей цех узагалі започаткувала Куба. Вона запросила свого наставника Станіслава Бітуса, а він своєю чергою мене. Я багато працювала з лекалами, знала, як воно все має виглядати.

Декілька машинок у цеху – це ті, які Куба купувала сама. У 2019 році вона звільнилася, щоб учитися дизайну: за ветеранською менторською програмою зійшлася з брендом DSDR, навіть встигла випустити першу колекцію під керівництвом дизайнера Станіслава Бітуса, який нині воює. Тоді ж замовила машинки, але за них так і не сіла, бо почалася війна. Інструменти прийшли лише в травні й одразу поїхали до «Жіночого ветеранського руху». Вони докупили обладнання за грант і почали відшивати мерч і жіночі форми. Усі лекала форми розробила Ганна:

 Ми вивчали ту форму, яка є, зокрема, зразки НАТО. Одне завдання було, щоб це був однострій, тобто, щоб коли дівчата стояли поруч, то воно виглядало однаково, а друга – щоби було зручно самій дівчині. Насамперед це конструкція, яка потрібна жінці: висока посадка, коліна розташовані там, де потрібно, регулювання талії, кітель із виточкою.

Перші форми, які ми відшили з натівського зразка, мали шнурок-затяжку на талії та внизу. Проте фідбек був недобрий, бо шнурок заплутувався в застібці. Тепер ми ставимо резинки на поясі та хочемо додати регулятори. Ми постійно змінюємо щось відповідно до нових відгуків і потреб.

Ось на зимову форму вже більше запитували дівчат, які служать, аніж вивчали те, що є. Насправді із зимовою формою туго, тому що більшість армій світу досі йшли воювати в теплий клімат.