ЖиттяВійна, яка триває століттями. 7 жінок, які боролися за Незалежність України

За становлення, відновлення та збереження – боротьба за незалежність України змінюється й набуває нових форм і цілей, але досі триває.

Увесь цей час жінки також були частиною цієї боротьби, хоча про них часто забувала історія. Згадуємо сімох із тих, які віддавали життя та безпеку заради мрії про вільну Україну. 

текст: Анастасія Микитенко

ОУН: Ганна Зелена

Ганна Зелена стала зв’язковою УПА в 15 років. Її сім’я мала землянку побіля табору повстанців, а тому ділилася з ними маслом, хлібом і молоком. Одного разу Ганна вирішила підкрастися до бараків, щоби подивитися, як усе влаштовано, і її помітили. Після цього дівчину познайомили з повстанцями, вона почала носити невеличкі записки, які Надя, сестра командира Сергія Дятла, вплітала їй у коси. 

Потім Ганна проходила навчання на медсестру та кравчиню, але врешті-решт стала зв'язковою командира УПА-Північ Клима Савура. Батьки важко прийняли цей вибір: «Доцю, ти ж іще мала. І ти ж у мене така хазяйка. Хто буде коней водити», – сказав їй тато, коли вона розповіла йому про присягу.  

Зелена працювала з повстанцями до 1944-го року, доки її не заарештували більшовики. Вона згадує, як на допиті її обзивали, тягали за коси та били головою об стіну. У в’язниці в Луцьку вона жила в одній камері з 38 жінками, де їх допитували струмом, голками під пальцями та гумовими палицями. 

Неповнолітню Ганну визнали ворогом народу й засудили до десяти років каторги в Норильську. Там вона взяла участь у повстанні політичних в’язнів табору, яке пізніше змусило московське керівництво реформувати ГУЛАГ: «Приходить начальник: «Девочки, что ви дєлаєте?» А ми на чорному полотні написали: «Не хочемо такого знущання. Хочемо померти» – згадує Ганна у книжці «Жіночі історії війни» Марти Гавришко. Коли на табір почали їхати танки, Ганна вирішила попередити чоловіків – скрутила записку, прив’язала до каменю й кинула. Тоді її підстрелив вартовий.  

Ганна відбула майже весь термін ув’язнення, після чого її не пустили додому, а вивезли в Дніпропетровську область. Через рік жінка таки повернулася в рідне село.

Дисидентка: Лохвицька Лариса 

«Моя мама казала завжди, що її навчили, що ніколи не можна нічого говорити ніде, що у вас говорили вдома», – ділиться своїми першими спогадами математикиня й журналістка Лариса Лохвицька. Пізніше вона стане учасницею справи про летючки на підтримку українських політв’язнів. 

У 1980 році дівчина разом із групою київських інтелектуалів заснували Київський демократичний клуб, на зібраннях якого велися дискусії на політичні, філософські, літературні та релігійні теми. Вони виступали проти комунізму й імперіалізму, закликали підтримати бойкот «Олімпіади-80» в СРСР у зв’язку з окупацією Афганістану. 

Наступного року вони розклеювали в Києві листівки: «Співвітчизнику! 12 січня світова громадськість відзначає День українського політв’язня. Приєднаймо свої голоси на захист тих, хто страждає за свободу і незалежність нашої Батьківщини!» Їх видрукували Лариса Лохвицька та Інна Чернявська, за що їх і заарештували. Вони провели три роки у в’язниці за статтею «Наклепницькі вигадки, що паплюжать радянський державний і суспільний лад». 

Після звільнення Лариса вступила до Української Гельсінської Спілки, створила Ініціативний комітет із відродження Української Автокефальної Православної Церкви та стала однією з членів-засновників Українського культурологічного клубу, який обговорював зацензурені питання: голод 1933 року, утиски церкви, свободу слова, Чорнобильську катастрофу. Саме цей Клуб зробив спробу провести перший в УРСР несанкціонований мітинг.

Революція на граніті: Неоніла Крюкова

Неоніла Крюкова була українською акторкою, яка ставила заборонені в СРСР вистави та була близькою до «шістдесятників», зокрема працювала в літературному театрі «Слово». У середині 1970-х Ніла поставила 17 сольних програм за творами українських письменників, а також моновистави на заборонені на той час поему Ліни Костенко «Маруся Чурай» і роман Олеся Гончара «Собор». 

Крюкова приєдналася до Революції на граніті в Києві з перших днів і пробула на Майдані два тижні. Вона читала вірші, багато спілкувалася зі студентами й з українською інтелігенцією, доки не ослабла через голодування. Акторка була найстаршою серед учасників акції й до неї часто дослухалися, попри те, що погляди на подальший розвиток України в молоді й у старшого покоління відрізнялися. «Коли нам була потрібна допомога під час Студентської революції на граніті, вона прийшла й лягла на граніт разом зі студентами», – згадує один з очільників студентського голодування Олександр Доній.

Як розповів студент Віктор Гог, присутність Ніли вплинула на те, що до події була прикута увага міжнародних та українських ЗМІ, а також вона контролювала агресивність міліціонерів: «Коли Крюкова стала голодувати, то всі говорили: «Ніла Крюкова голодує, а не просто якісь шмаркачі».

Пізніше акторка також брала участь у серпневому путчі, де зверталася до міліціонерів і просила не заважати активістам, і в Помаранчевій революції. У 2008 році вона була нагороджена званням «Герой України» – за видатні особисті заслуги перед Українською державою у розвитку національної культури, натхненну творчу й життєствердну мистецьку діяльність.

Проголошення незалежності: Марія Куземко (Гуменюк)

«Весна, 1989 рік. Московська окупаційна влада стояла ще міцно, і щоб її почати розхитувати, а потім розвалити, потрібно було підняти людей. Я тоді зрозуміла, що це можна зробити, тільки знявши у них страх… Для цього потрібно власним прикладом показувати, що не ми їх, а вони нас бояться. Вся моя тодішня боротьба будувалася на цьому», – згадує про початок своєї боротьби за незалежність Марія Гуменюк. 

Вона стала однією зі співзасновниць Тернопільської обласної організації Народний рух України, очолювала Тернопільську обласну організацію товариства «Меморіал» і заснувала на її базі газету «Дзвін». Вона провела мітинг проти сталінських репресій, акцію-панахиду на могилах січових стрільців і в’язнів тернопільської тюрми, яких розстріляли енкаведисти. 

Та найважливішою подією свого життя вона вважає голосування за акт проголошення незалежності України. Вона тоді стала однієї з дванадцяти жінок, які ввійшли до Верховної ради 1-го скликання. До України прилетіла високого рівня комісія, Марію схиляли проголосувати за Союзний договір, говорили за розстрільні списки, проте вона однаково проголосувала за незалежність: «Чи хвилювалася перед голосуванням? Так, навіть дуже: чи проголосують комуністи? Чи не зламається хтось із наших? Після голосування радість була несказанна. Нічого в житті ні до того, ні після я не відчувала. Здавалося, крила виросли, і я лечу над землею», – згадує вона. 

Пізніше Марія підготувала проєкт рішення про реабілітацію української греко-католицької й автокефальної церков в обласній раді, а у Верховній Раді стала авторкою поправок до Закону «Про військову службу». 

Помаранчева революція: Тетяна Думан-Скоп 

Тетяна Думан-Скоп – українська іконописиця й мистецтвознавиця, яка стала активною учасницею двох революцій: Помаранчевої та Євромайдану. Разом з сестрою вони долучилися до Громадянської кампанії «ПОРА!», яка розповідала про кучмізм, стежила за виборами та влаштовувала студентські страйки.

Коли розпочався Євромайдан, вони з чоловіком одразу повернулися до активізму. Таня стала координаторкою проєкту «Митці – воїнам», за допомогою якого на потреби армії зібрали понад три мільйони гривень. 

Революція гідності: Антоніна Дворянець

Антоніна Дворянець пішла на Майдан із перших його днів і бувала там майже щодня, Новий рік зустрічала там само. Тоді донька Антоніни сказала: «У Януковича шансів ніяких, якщо за нього взялася наша мама». 

Пенсіонерка допомагала на кухні в Будинку профспілок, прибирала вулиці, дбала про теплий одяг і привозила з дому бутерброди. Вони із сім’єю також регулярно виходили на віча у Броварах. «Ми жили цим Майданом. Я завжди з нетерпінням чекав вихідних, щоби поїхати в Київ. Там була особлива аура, вона заряджала нас», – згадує чоловік Антоніни. 

18 лютого активістка поїхала на Майдан сама. Востаннє її бачив живою фотограф, разом із яким вони бігли в бік барикад. Він сказав, що Антоніна зупинилася, щоб захистити інших активістів, яких били беркутівці, проте більше ніхто не бачив, що з нею сталося далі. Тіло жінки знайшли на барикаді біля верхнього входу до станції метро «Хрещатик» на вулиці Інститутській. Вона стала першою жінкою Небесної сотні. 

Війна: Любов Плаксюк 

Любов мріяла стати військовою ще з дитинства, та коли пішла у військкомат після 11 класу, їй відмовили. Тоді вона вирішила бути історикинею, але знову намагалася підписати контракт із ЗСУ після другого курсу – і знову отримала відмову. Лише пізніше їй таки дали направлення на 72-гу бригаду, але там її брали лише як кухарку, тому вона відмовилася й пішла в 14-й окремий батальйон «Черкаси». 

Лише коли добігав контракт, вона почала задумуватися про перехід в артилеристки. Їй допомагав старший офіцер батареї й вона сама читала багато літератури. «Коли я побачила Гіацинт і вперше проїхалася на машині, від гуркоту якої перехоплює дух, зрозуміла – це моє!» – розповідає Любов Плаксюк.

На початку повномасштабного вторгнення військова була на посаді командира батареї самохідного артдивізіону, а в травні 2022 року стала першою жінкою, яка очолила артилерійський підрозділ ЗСУ.