Життя«Усе треба скеровувати на перемогу». Українські архітекторки про відбудову країни

Станом на травень 2023 року російські обстріли пошкодили або зруйнували понад 163 тисячі багатоквартирних і приватних житлових будинків. До цього списку додаються 664 об'єкти культурної спадщини, 307 релігійних споруд, 300 закладів освіти. Ці числа не остаточні, оскільки документування зруйнованого потребує часу, а російська агресія внеможливлює отримання даних із тимчасово окупованих територій. 

Питання відбудови стає дедалі актуальнішим, адже люди потребують інфраструктури для повноцінного життя. Разом із тим суспільство турбує питання, як грамотно використовувати бюджет, виділений на відновлення: які споруди варто відбудувати насамперед, чи доцільно їх відбудовувати під час активних воєнних дій?

Ми поговорили з архітекторками Дарʼєю Ожигановою й Ольгою Клейтман про те, коли слід починати відбудову, яким обʼєктам надавати перевагу в якнайшвидшому відновленні, як зберегти українську автентичність у співпраці з іноземними архітекторами, а також які напрацювання вже є в українських фахівців у сфері відбудови. 

Текст: Ольга Дуденко 

Дарʼя Ожиганова

архітекторка, програмна директорка Харківської Школи Архітектури

Коли ми говоримо про відбудову, ми маємо на увазі адаптацію до нових стандартів і викликів

Питання відбудови – дуже складне й комплексне, на яке поки що немає однієї правильної відповіді. Ситуація постійно змінюється, і ми сильно залежимо від військових успіхів. Так само відбудова буває різною: це і фізична відбудова, ремонтування зруйнованих будівель, і будівництво нових об'єктів, і певні стратегічні розробки щодо відновлення вщент зруйнованих міст. Це нагадує віяло з дуже різними кейсами та ситуаціями, з якими нам рано чи пізно доведеться працювати. 

Велику роль також відіграє психологічний аспект. Люди, які вимушено виїхали зі своїх домівок, наприклад, зі східних областей України, хочуть туди повернутися. Вони хочуть, щоб їхні будинки відремонтували, і якомога швидше продовжити життя там, незважаючи ні на що. Цей момент швидкості дуже небезпечний, бо справді є бажання повернутися назад і жити так, як до повномасштабної війни, але, думаю, це вже ніколи не буде можливим.

Тож коли ми говоримо про відбудову, ми маємо на увазі не відбудовувати все так, як раніше, а радше адаптовувати до нових стандартів і викликів, зробити краще, ніж було. На сьогодні, наприклад, більшість людей живе в будинках, що абсолютно не відповідають сучасним стандартам енергоефективності й екологічності. Якщо ми будемо просто відбудовувати їх у попередньому вигляді, у чому тоді ефективність? В умовах обмежених ресурсів, у яких ми перебуваємо, це дещо безвідповідально. 

Варто враховувати й те, що наш божевільний сусід лишається на місці, і все, що ми відбудуємо до завершення воєнних дій, можуть зруйнувати. Треба й пам'ятати, що нас просто стало набагато менше. На жаль, чимало людей загинули, хтось виїхав із країни й не повернеться. Місто є не тільки матеріальним простором та архітектурою, а й процесами, до яких долучаються люди. Це питання політичної волі, економічних трансформацій, які мають відбутися в містах, щоби люди почали туди повертатися. Без повернення людей до міст важко говорити про повноцінну відбудову.

Яким обʼєктам надавати перевагу у відбудові

Важливий напрям відбудови, що першим спадає мені на думку, – житло. Житлова криза зараз є доволі великою, адже людям, які втратили домівки, треба десь жити, тому є потреба ухвалювати дуже швидкі рішення, щоб розселити їх. У цьому випадку ми можемо говорити про проєкти соціального житла, розрахованого саме на вимушено переміщених осіб. Це житло можуть розмістити не тільки в регіонах, які сильно постраждали від воєнних дій, а й у містах західних областей України, куди переїхало дуже багато людей. 

Ми необовʼязково маємо будувати щось нове, а, наприклад, адаптувати наявну архітектуру під нові потреби

Питання того, де можна розселити людей, теж повʼязане з політичною волею. Соціальне житло – це не тільки архітектура, а й політики щодо того, як його розподіляють між людьми, котрі цього потребують: на яких умовах це відбувається, за чиї кошти, це оренда чи якісь субсидії від міста, держави. 

Крім відновлення житла, одна з дуже важливих речей зараз – це забезпечення дискусії про архітектуру. Архітектура – це hardware, те, що довго будується, потребує чималих зусиль, часу й коштів, а створення майданчика для дискусії – це «мʼяка сила», рішення, які можуть ухвалювати цивільні стосовно свого життя. На таких майданчиках ми зможемо почути думку громади, обговорювати й документувати руйнування, які сталися, випрацьовувати нові демократичні механізми ухвалення рішень. Фактично це центри громадської активності, що також потребують простору. 

Простори, які ми створюємо, можуть бути гнучкими. Ми необовʼязково маємо будувати щось нове, а, наприклад, адаптувати наявну архітектуру під нові потреби. Я дуже вірю в цей підхід, бо він екологічно й економічно свідомий, його можливо використовувати в умовах обмеженого ресурсу. Він дає змогу не зносити щось, не відбудовувати з нуля, а за допомогою нових технологій переосмислювати простір, який є, але його не використовують.

Одна з дуже важливих речей зараз – це забезпечення дискусії про архітектуру

Українська архітектурна ідентичність

В архітектурі дуже важливим є питання української ідентичності. Що таке українська архітектура? Наприклад, Держпром у Харкові й ансамбль Майдану Свободи, побудований у 20-х роках – чи є це українською архітектурою? На мою думку, так. Це українська архітектура радянського часу, і вона також ставить перед нами питання памʼяті. Ідентичність в архітектурі сформована не тільки за допомогою якихось формальних ознак, на кшталт орнаментів чи традиційних символів. У багатьох українська архітектура асоціюється з традиційною українською хатою, але це не єдине надбання, яке ми маємо. 

Дуже важливо спробувати зберегти тяглість, яку нам багато років не давали зберігати. Наша модерністська спадщина, якої теж чимало, що вміщує неймовірні архітектурні об'єкти, побудовані в радянський період, – її потрібно апропріювати назад, щоби ми не думали, що все радянське – не наше. Це також частина нашої архітектурної історії та традиції. Над цими об'єктами працювали українські архітектори, вони експериментували, впроваджували багато інноваційних і конструктивних рішень, і ми не можемо від них відмовитися. 

У давній архітектурі й нашій спадщині є дуже багато відповідей на те, чому обʼєкти, які є зараз, мають саме такий вигляд. Якщо ми будемо відмовлятися від них, то не зрозуміємо сьогодення, правил, за якими функціонують наші сучасні міста. 

Дуже важливо спробувати зберегти тяглість, яку нам багато років не давали зберігати

Українська архітектурна автентичність – дуже складна й комплексна, як і вся українська історія. У ній немає одного підходу чи одного формального вираження. Коли ми думаємо про те, чому певні історичні будівлі мають саме такий вигляд, варто враховувати, що часто він є наслідком певних соціальних процесів у певний період і кліматичних особливостей, притаманних регіону. Українська традиційна хата на Закарпатті виглядає саме так, бо це зумовлено кліматом і соціальним устроєм, що панував у цій області. Традиційна хата на Слобожанщині має інший вигляд, бо там інші клімат і суспільні процеси. Проте і та, і та будівлі є вираженням української ідентичності в архітектурі.

Це дуже чесно, бо архітектура не намагається вигадати щось, їй не потрібно щось вдавати. Вона є чіткою відповіддю на суспільний запит та особливості довкілля. Ідеться про чутливість до контексту, коли ми усвідомлюємо, що в конкретній ситуації ми маємо саме такі вихідні дані, які нам резонують. Архітектура дає змогу чесно відповідати на суспільні запити, тому нам не потрібно калькувати щось з інших країн. Звісно, ми можемо аналізувати й запозичувати успішні світові приклади, але їх важливо локалізувати – адаптувати під наші умови, контекст для того, щоб це справді стало українською архітектурою.

Напрацювання українців у галузі відбудови

На щастя, в Україні зараз є дуже велика кількість ініціатив, спрямованих на відбудову та відновлення, що вже напрацьовують можливі рішення. Хтось документує руйнування, і таке детальне архівування фізичних об'єктів допоможуть нам відразу після закінчення активних воєнних дій обговорювати те, як ми маємо відбудовувати той чи той об'єкт або місто. Хтось займається стратегічними підходами щодо планування зруйнованих міст. Це створення майстер-планів і детальних проєктів щодо відновлення. 

Уже зараз можна працювати з меншими проєктами, партисипативними практиками, напрацьовувати механізми щодо ухвалення демократичних рішень

Є спеціалісти, діяльність яких спрямована на capacity building – це розробка посібників для працівників муніципалітетів, загалом людей, які ухвалюватимуть рішення стосовно того, як організувати процес відбудови демократично й відкрито. Насправді дуже важливо не подавати зверху готові архітектурні проєкти, а влаштовувати відкриті конкурси з обговореннями, залучати спільноти до дискусії щодо того, як ми будемо відбудовувати. Результати такої діяльності можна використовувати й під час, і після закінчення воєнних дій. 

У великому процесі відбудови вагоме значення має й освіта, чим я здебільшого займаюся. Значна кількість людей зараз виїжджає, а освіта – це довгострокова гуманітарна допомога, яка дає змогу зробити так, щоби наші студенти й студентки залишалися в Україні, мали змогу отримати тут якісну освіту, щоб потім використовувати ці знання й навички на місці. Це величезний людський ресурс, якого ми, безумовно, будемо потребувати.

Одночасно з цим є чимало прикладів, коли українські фахівці залучають до роботи іноземних архітекторів, які діляться своїм досвідом. Разом це допомагає обговорити різні концепції, візії відбудованих міст опісля війни. Такий плюралізм дуже різних активностей – це хороший чинник, що в майбутньому стане підґрунтям для важливих і якісних дискусій. 

Але знов-таки без політичної волі у відбудові не обійтися. Загалом архітектура – дуже політизована спеціальність: це великі кошти, сильний звʼязок із законодавством, тому без політичних рішень нічого не станеться. Однак уже зараз можна працювати з меншими проєктами або партисипативними практиками, напрацьовувати механізми щодо ухвалення демократичних рішень, які ми зможемо використовувати й сьогодні, і пізніше. 

Ольга Клейтман

архітекторка, співзасновниця SBM Studio, голова ГО «Крізь війну»

На все, що ми плануємо відбудовувати, треба дивитися з погляду ефективності

Що ефективно відбудовувати під час війни

Думаю, ми повинні усвідомлювати те, що ми ще не виграли війну, тож слово «відбудова» недоречне. Досі незрозуміло, у якому стані ми закінчимо її, тому нам прямо зараз потрібно відповідати на виклики того часу, у якому живемо, бути ефективними й аналізувати, які можливості є в нашої держави й у кожної окремої людини для того, щоб здобути перемогу. Нікому не потрібні будуть нові дороги, якими їздитимуть російські танки. 

У цей час люди можуть замість будівництва доріг виготовляти снаряди, збирати квадрокоптери, плести сітки й так щодня наближати нас до перемоги. Дороги й офісні центри будувати зараз недоречно. Крім того, я вважаю, що будувати житлові будинки теж не має сенсу, бо, наприклад, Харків стоїть напівпорожній і, якщо хтось із людей втратив квартиру на Північній Салтівці, держава може викупити квартири в новобудовах, і люди туди заїдуть. 

Єдиний виняток із цього переліку – це інфраструктура, об'єкти енергоспоживання, які справді варто відбудовувати для повноцінного життя людей. До цього додам про приватне житло в селах, яке залишилось без дахів чи стін унаслідок російських обстрілів. Їм треба допомогти у відбудові, жителі з радістю повернуться до своїх домівок і зможуть відродити свій звичний побут. У таких випадках знадобиться небагато коштів. Якщо, наприклад, селище потребує школи, то треба відновити й школу, щоб люди поверталися. Адже якщо немає шкіл, то немає молоді, немає молоді – немає роботи. 

На все, що ми плануємо відбудовувати, треба дивитися з погляду ефективності. Нас набагато менше, ніж росіян, і ми повинні бути хитрішими, мудрішими й ефективнішими. Кожна прифронтова громада зараз отримує більше коштів завдяки тому, що військові відраховують 20% до бюджету того місця, де вони зараз перебувають. Громади мають ці кошти й замість того, щоб придумати, чим вони можуть допомагати фронту, вони перекладають доріжки. 

Якщо, наприклад, селище потребує школи, то треба відновити й школу, щоб люди поверталися

Я відвідую маму на Харківщині та протягом 50 років спостерігаю, як розвивається смт, у якому вона живе. За останні десятиліття там ніколи не було таких доріг, як за останній місяць війни. Це жахливо. Ми реально можемо програти цю війну саме через такі господарювання, через те, що кошти не витрачають на ефективний спротив. Я розумію, якби бюджет витратили на якісь лінії укріплення, інші безпекові елементи, але витратити їх на дороги, щоб росіянам було зручніше в нас розташуватися – це недопустимо. 

Усе, що можна зараз скерувати на Перемогу, – треба скеровувати на Перемогу. Я голова громадського об'єднання «Крізь війну», яке допомагає фронту, і ми щодня отримуємо дуже багато запитів стосовно того, що треба військовим. Це і квадрокоптери, і турнікети, і ноші, і сітки. І це потрібно не тоді колись, а прямо на сьогодні. 

Як зберегти українську автентичність у відбудові 

Наша студія перемогла в міжнародному конкурсі на проєктування набережної Маріуполя. Це було рішення і професійного журі, і містян за допомогою електронного голосування. Крім нас, у конкурсі брали участь кияни й італійці, але маріупольці проголосували за нас. Це повʼязано з тим, що треба певний час попрацювати із середовищем. Чому італійці не можуть зробити Драмтеатр у Маріуполі? Бо вони не були в Маріуполі. Треба відчувати місто. 

Треба бути в середовищі, давати людям те, чого вони потребують, не нав'язувати їм стандартів інших країн чи міст

У такому проєктуванні йдеться більше не про автентику, а про доречність. Треба бути в середовищі, давати людям те, чого вони потребують, не нав'язувати їм стандартів інших країн чи міст. Наприклад, у Маріуполі є залізнична колія вздовж берега. Ми її не демонтували, а переосмислили. Вагони, які залишилися там, ми перетворили на кав'ярні, і вони продовжують стояти на тому ж залізничному полотні, але вже у форматі фудкорту. Усім відомо, яка брудна вода на маріупольських пляжах, і ми запропонували зробити ферми з мушлями, що дуже ефективно очищують воду. Кожна з таких ферм є невеличким басейном із безпечною та прозорою водою. 

Людям сподобалася ця ідея. Саме те, що ми були з їхніми проблемами, перебували в їхньому середовищі й нічого не нав'язували, а просто допрацювали те, що є, і забезпечило успіх проєкту. Усі ці чинники дають тобі як архітектору можливість створити щось автентичне саме для цього місця. Бо, скажімо, автентика харківська й автентика львівська – це різні автентики, тому варто бути в середовищі, адже воно виглядає не зовсім так, як на гугл-мапі. 

Треба досліджувати, розуміти потреби людей, але не йти за більшістю, бо вона не завжди має рацію. Ухвалювати рішення краще на основі знань і досліджень, тому що часто людям треба пропонувати якісь речі – вони самі не усвідомлюють, що може покращити їх життя. Їм треба подати ці пропозиції. Наприклад, у Харкові дуже довго робили парки з граніту, і мешканці були задоволеними їхньою красою, облаштуванням. Але коли їм запропонували більш природний парк, вони проголосували саме за нього. У таких парках більше містян, ніж у центральних парках, бо людина відчуває потребу відпочивати на природі, а не на граніті. 

Пропонуючи щось людям, водночас треба їх і слухати. У таких процесах немає простих рішень. Увесь процес проєктування має зважати на чималу кількість чинників. 

Зараз доцільно витрачати час і гроші на проєктування, щоб підготуватися до того, що буде після закінчення війни

Спочатку – проєктування 

Можу навести антиприклад, який стався під час повномасштабної війни. В одному з харківських парків хотіли побудувати офісний центр за гроші фонду ліквідування наслідків російської агресії. Навіть під час війни люди знайшли в собі сили відреагувати на цю ситуацію й дуже тактовно пояснити владі, що вони не погоджуються з цим рішенням і що ці гроші не треба витрачати так.

Я вважаю, ми можемо проводити дослідження й робити передпроєктні пропозиції. Зараз ці процеси набувають інтенсивності, тому що проєктування – дуже тривала робота, водночас воно недорого коштує відносно самого будівництва – менш як один відсоток бюджету. Тому зараз доцільно витрачати час і гроші на проєктування, щоб підготуватися до того, що буде після закінчення війни. Пропонувати якісь проєкти, думати про майбутнє – можна, але тільки на папері. Зараз треба більше приділяти увагу фронту та його проблемам.