Життя«Можу навчити танців через класну розмову». Аміран Вєсєлов про тілесність і стереотипи в танцях

У нашій новій рубриці «Професія без статі» ми говоримо про професії, що стереотипно вважають жіночими або чоловічими, і про людей, які працюють у цих професіях. Герой першого випуску – танцівник, хореограф Аміран Вєсєлов.

Ми поговорили з Аміраном про те, як він почав викладати танці в 15 років, як танці допомагають йому робити людей розкутішими й з якими упередженнями все ще можна стикнутися в роботі хореографом.

Текст: Ольга Дуденко

Викладач у 15 років

Насправді я займаюся танцями ще з 8 років. Дитиною я проводив багато часу з друзями, ми завжди придумували, чим себе зайняти, і в нас було модно записуватися на різні гуртки. Мені подобалася творчість, одного разу похресниця мого батька пішла на танці й запросила мене піти з нею. До 11 років я займався в такому дитячому колективі, не розраховуючи, що повʼяжу майбутнє з танцями.

В 11 років я прийшов до подруги, яка танцювала, на літній концерт. Тоді я так сильно захопився цією справою, що одразу пішов до студії. Від цього почався справжній розвиток: студія – те місце, яке занурює тебе в танцювальну діяльність, у комʼюніті. Ти розумієш, як танцівники стають викладачами, розбираєшся в градації груп, приблизно візуалізуєш карʼєрну драбину. Свої перші тренування я провів у 14 років, заміняв викладачів. Зараз, чесно кажучи, я не уявляю дитину, яка викладає в такому віці (сміється). 

У 15, майже 16 років, мені довірили першу групу, якій я викладав денсхол. Тоді й почалася моя викладацька діяльність, яка триває вже 10 років. 

@amiran.dancer

Знаю, що відео з професійними танцями в тіктоці не залітають, але ж і з вами хочеться поділитись ❤️ інст: amiran.iam Викладаю танці в Києві!

♬ оригінальний звук - AMIRAN

Створення хореографій 

Я почав робити акцент на хореографіях тільки з початком повномасштабної війни. У моєму житті відбулися серйозні зміни: протягом 10 років я танцював денсхол, це стиль із ямайської культури, і в ньому я почав стикатися з дискримінацією. Я досяг значних вершин у денсхолі, був, можливо, одним із найвідоміших європейських танцівників у світі, об'їздив половину країн Європи, Азії, мене запрошували з майстер-класами, перемагав на престижних фестивалях. Однак денсхол – гомофобно налаштований стиль танцю, бо сама ямайська культура дуже традиційна. Мене почали звинувачувати в тому, що я поширюю «гейство», танцюючи манерні хореографії інших відомих хореографів, тож я пішов із цього стилю. 

Над своїми хореографіями я працюю понад півтора року. Я люблю придумувати їх удома, у своїй танцювальній залі, коли я прямо входжу в момент творчості із собою. Мені дуже подобається робити це саме наодинці, але часто танцівники можуть використовувати одне одного як додатковий заряд натхнення під час тренування. Тобто ти береш із собою якусь людину, з якою ставиш хореографію, і вона тебе мотивує й тим, що перебуває в залі, і тим, що нагадує про відповідальність, яка й змушує твій мозок працювати швидше. Крім того, людина може тобі щось підказати, надихнути, адже поширена проблема танцівників у тому, що вони дуже самокритичні. Половину життя ми живемо в загонах із приводу себе, половину – у нас усе ідеально (сміється). Мені здається, що у всіх людей, які працюють із творчістю, є такий дисбаланс.

Свої перші тренування я провів у 14 років, заміняв викладачів

Такий момент мотивації та підтримки стався в мене нещодавно на тренуванні. Я тільки одужав від хвороби, і в мене було багато занять – два індивідуальні та два групові поспіль. Я недобре почувався, думав, чи не зарано повертаюся до роботи, але на моєму останньому тренуванні студенти так мене надихнули й зарядили, що я відчув сильне піднесення й на ходу вигадав майже половину нової хореографії. 

На хореографію мене може надихнути абсолютно все: і студенти, і танцювальні відео колег, і прослуховування музики. Останнім часом у цьому допомагає відпочинок: у вирі танцювальної буденності важливо на якийсь час зупинитися, перевести подих, щоби встигнути засумувати за танцями (сміється). Звичайно, велику роль відіграє музика: якщо вона тобі подобається, тебе прямо «пре». Для мене, наприклад, так спрацьовує музика початку 2000-х, під неї я дуже швидко ставлю хореографію. 

Іноді після тренування я можу прийти зовсім без сил, але однаково відчувати сильний внутрішній заряд. Я не можу відпочити чи лягти поспати, бо фізично готовий щось робити. Тому натхненням для хореографій може бути будь-що, як і для інших творчих професій. Можливо, на відміну від інших занять, для танців важливо мати фізичні сили. Якщо їх немає, то і творчий процес може застопоритися.

@amiran.dancer

інст: amiran.iam Викладаю танці в Києві!

♬ greedy - Tate McRae

Комунікація в танцях

До переїзду з Одеси я був спортивним викладачем: для мене дуже важливими були результати, щоб усі старалися, правильно виконували вправи, і я взагалі не зважав на те, чи отримують люди задоволення під час заняття. До мене й приходили такі люди – спортивно налаштовані, охочі вигравати чемпіонати. 

Коли я переїхав до Києва, тут усе було по-іншому. Якщо в Одесі люди знаходять одного викладача й вчаться в нього майже все життя, то в Києві всі тренери ходять одне до одного на майстер-класи, розвиваються разом, і це круто. Тому спочатку мені треба було трохи переналаштувати свій процес викладання, бо в новому місті люди не готувалися до серйозних спортивних танців. Хтось приходив після роботи розслабитися, хтось просто хотів потанцювати для задоволення. 

Ці зміни відбувалися поступово, у різний час до мене приходили інсайти й розуміння того, як я можу проводити заняття. Тепер я більше про відчуття. Я дуже люблю багато говорити на тренуваннях не тільки про рухи, а й про внутрішні моменти. До тренувань я намагаюся підійти з психологічного боку. Я й сам тривалий час займаюся з психотерапевтом, маю медичну освіту й усвідомлюю важливість цього. 

У моїй практиці був класний випадок: я проводив індивідуальні заняття з денсхолу для студентки. Під час танцю вона зовсім не могла почуватися розкутою, і її запит полягав у тому, щоб подолати цю соромʼязливість. Я підійшов до цього питання з різних боків: відшукав різні мотиваційні статті, багато читав про сексуальність і те, як її можна передати через танці. На додачу, моє викладання було повністю безоцінковим: дуже часто люди не можуть розкритися саме через те, що вони думають, що їх оцінюють. Усі ці чинники повпливали на те, що буквально за три місяці моя студентка почала перемагати у всіх категоріях змагань із денсхолу, чимало людей відзначали, як вона класно відчуває танець. 

Я дуже люблю багато говорити на тренуваннях не тільки про рухи, а й про внутрішні моменти

Тоді це стало переломним моментом для мене: я зрозумів, яку силу має викладацька робота, і що внутрішньому стану треба приділяти значну увагу на тренуваннях. До мене часто приходять люди з різними запитами, здебільшого внутрішніми. Нещодавно до мене записалася дівчина, яка працює моделлю. Написала, що хоче потанцювати, бо не відчуває впевненості в русі. Вона класно позує, але коли справа доходить до того, що потрібно порухатися, їй стає некомфортно. 

Це було шоком для нас обох, але за одне заняття я зміг показати їй, як можна працювати з рухами в моделінгу. Зрозуміло, що ми не опиралися на ідеальне технічне виконання чи бездоганну розтяжку – це справді була робота про внутрішнє, про відчуття. Я пояснив, що вона може бути моделлю й у житті, і під час танцю, водночас залишаючись упевненою. 

Така проблема часто трапляється в людей, які є фахівцями якоїсь сфери. Наприклад, танці в мене в крові, у кістках, і я нерідко відчуваю себе некомфортно в компанії людей інших професій, бо в такі моменти я не зовсім розумію, чи буде цікаво людям дізнатися про мене як про танцівника, чи зможу я підтримати якусь тему в розмові. Тоді моя психотерапевтка сказала мені, що я можу завжди залишатися танцівником, розповідати про себе в такому ключі, бо я і є танцівник, і людям цікаво про мене дізнатися саме з такого боку. 

На тренуваннях я дуже часто працюю з образами, мені надзвичайно важлива атмосфера. Я знаю, що після атмосферних тренувань у студента завжди буде такий сильний заряд, після якого точно почнеться розвиток. 

Я вважаю, що можу навчити танців через класну розмову, а тіло – це інструмент, який розвивається з часом. Для танців насправді не потрібна неймовірна розтяжка чи пластика. Якщо розвинути в людини фантазію, свідоме ставлення до руху, розуміння, як їй зручно навчатися, вона зможе досягти значних успіхів. 

@amiran.dancer

інст: amiran.iam Викладаю танці у Києві!

♬ Який ти козак - TikTok - Анна Тринчер & POSITIFF

Як проходять тренування

Я завжди наголошую на тому, що мої тренування – це безпечний простір для всіх студентів. Це місце, де ніхто ніколи не буде тебе оцінювати, бо насправді кожен переймається собою і тим, як він танцює. Мені здається, у мене виходить створити таку довірливу атмосферу. Іноді я доводжу дівчат до такого енергетичного сплеску, що ми задля підтримки на тренуваннях кричимо одне одному, як не в собі (сміється). 

Я завжди вчу підтримувати одне одного на заняттях. На практиці всі розуміють важливість цього, коли виходять перед класом щось станцювати. Усі аплодують тобі, кричать, знімають тебе на камеру, а це сильно підіймає самооцінку й допомагає подолати страх. Насправді чимало навичок, які студенти отримують на танцях, вони можуть перевести у звичайне життя. Ми, танцівники, здатні отримати сильний заряд натхнення й підсилити смак до життя, просто сходивши на одне танцювальне тренування. 

Я знаю, що після атмосферних тренувань у студента завжди буде такий сильний заряд, після якого точно почнеться розвиток

Класний танцівник не завжди класний викладач

Я часто стикаюся з переконанням, коли танцівники бачать єдиним способом самореалізації в танці саме викладання. Насамперед треба бути впевненим, що ти хочеш викладати, бо класний танцівник не завжди класний викладач. Усе ж таки для цього треба мати хист і певну методологічну базу. 

Танцівник необовʼязково має розвиватись у викладанні. Він може зніматися в кліпах, брати участь у змаганнях чи батлах. Якщо ви вибираєте викладання як спосіб себе просувати, то це можна зробити, ведучи інстаграм чи тікток, викладаючи туди танцювальні відео. 

У Києві я стикнувся з великою конкуренцією, спочатку вона накривала мене з головою. Я порівнював себе з іншими, але згодом зрозумів, що на це страждають усі танцівники. У такому випадку я раджу звертати увагу на свої сильні сторони й відштовхуватися від них. У мене майже нічого не виходило до того часу, поки я не дозволив собі танцювати те, що мені справді подобається і в чому я почуваюся комфортно. До цього я танцював брутальні танці й поступово, відкидаючи стереотипи, я зрозумів своє амплуа – мені подобаються ті напрями, у яких переважно танцюють жінки. 

Це заряджало мене більше, бо люди йдуть на таку щиру, чисту енергію, а вона виникає тільки тоді, коли ти робиш щось, від чого дуже сильно фанатієш. Коли я почав слухати себе, я став особливим. Одного разу психотерапевтка сказала мені фразу: «Треба бути не найкращим серед усіх, а бути одним таким», і це справді сильно змінило моє життя. Коли ти приймаєш свою особистість, починається твій професійний розвиток. Тебе починають цінувати, тобі надходять пропозиції для знімань, майстер-класів. 

@amiran.dancer

інст: amiran.iam Викладаю танці в Києві!

♬ Water - Tyla

Недоліки й упередження в професії

З мінусів танцювальної діяльності – це, звісно, перевтома. Наша професія – одна з найважчих у фізичному плані. Наприклад, за останній місяць я хворів двічі. У мене були постійні недосипи, переїзди, танцювальні івенти. У такому потоці важливо навчитися берегти себе. 

Часто танцівниками нехтують, їм недоплачують за роботу. Хтось думає: «Що тобі потанцювати, тобі ж це нічого не вартує». Але все ж таки танці – це робота з твоїм тілом, а воно зношується. Наприклад, зараз я не танцюю безплатно, оскільки це моя професія, і я знаю їй ціну. Будь-яка травма – це одразу безробіття. Буквально нещодавно мені запропонували знімання, я зазначив оплату за годину роботи, і мені відповіли: «А в нас хлопці-моделі, взагалі-то, менше грошей беруть за знімання». Я пояснив, що танцювати й позувати – це різні речі, і протанцювати понад дві години в повну ногу – дуже важко.

Можливо, люди дивляться тікток-відео з танцівниками і їм здається, що це просто. Проте за кожним роликом стоїть колосальна щоденна робота, важкі тренування, які дають змогу тобі ставати кращими.

Можливо, люди дивляться тікток-відео з танцівниками і їм здається, що це просто. Проте за кожним роликом стоїть колосальна щоденна робота

Коли я навчався в медичному університеті, майже кожен викладач встиг сказати мені: «Давай уже вибирай: танці чи медицина? Скільки можна займатися чимось несерйозним?» Мене завжди підтримували батьки, але медицину вони також називали стабільною професією, на відміну від танців. 

Одного разу я був на суддівстві фестивалю, який проходив у торговому центрі. Тоді я танцював вог, під час виступу переді мною сиділи двоє дуже брутальних чоловіків. Вони не дуже доброзичливо дивилися на мене, мені було ніяково танцювати в такій атмосфері. Після завершення фестивалю я помітив, що вони йдуть у мій бік. Я вже думав кликати організаторів чи охорону, аж тут вони підходять і кажуть: «Красава! Як же круто ти танцюєш!» Той випадок повністю зруйнував усі стереотипи в моїй діяльності (сміється). 

@amiran.dancer

ніби під цю пісню ставив хореографію🤪😂

♬ боі стули пельку - jockii druce

Як танцювальна сфера постраждала від повномасштабної війни

Багато хто припинив танцювати взагалі. Це відбулося, зокрема, й через психологічний момент: ти не знаєш, коли закінчиться війна, як ти можеш бути корисним своєю звичною діяльністю у воєнних умовах. Для багатьох це стало переломним моментом, тренери покинули танці, пішли вивчати інші професії, які є більш стабільними. 

На початку повномасштабного вторгнення я теж не танцював, а коли почав, танці мене дуже рятували. На той момент я якраз почав готувати авторські хореографії, детально продумувати їх. Коли ти намагаєшся танцювати те, що в тебе всередині, це сильно підтримує. Перші дні війни я жив у Трускавці, просинався зранку, писав злобні пости про те, як я ненавиджу росію, запитував, чи все добре в моїх друзів, і решту дня танцював на викид своїх емоцій. У той час абсолютно всі танці були сумними. 

Згодом я вирішив організувати благодійні онлайн-майстер-класи. Це були перші танцювальні майстер-класи у воєнний час. Я зібрав своїх друзів-танцівників, розкиданих по різних містах, і ми провели цей захід. Тоді нам вдалося зібрати понад 200 тисяч, і я зрозумів, що в нашій професії також є сила і ми можемо допомагати фронту. 

Усе більше людей хочуть спробувати себе в танцях, оскільки це допомагає психологічно

Танцювальна індустрія сильно постраждала насамперед через виїзд людей. Якщо раніше в моїй групі було 30–40 людей, то на початку повномасштабної війни це звузилося до 2–3 людей. Звісно, у такі моменти виникають запитання, для чого я це роблю, навіщо я танцюю. 

Однак хореографам вдалося знайти з цього вихід, ми змогли згуртувати танцювальну діяльність усередині України. Раніше ми більше експортували нашу творчість за кордон, а через війну, навпаки, сконцентрували все в нашій країні. Наприклад, у нас зʼявилося багато танцювальних фестивалів. Це логічні процеси, бо люди допомагають розвитку української економіки.

Зараз усе більше людей хочуть спробувати себе в танцях, оскільки це допомагає психологічно. У цьому і є наша українська сила: коли обставини не найкращі, ми продовжуємо розвиватися, допомагати іншим і працювати все краще й краще.